Селена

А ти прийшла ще, мабуть, відучора,

Ввірвалася в останній день зими,

Як те дитя, якому зла сеньйора

Не дозволяла сипати квітки…

Така мала, а в лігві Людомора

Преясним сонцем вигріла стежки.

Котився світ з Содому до Гоморри —

Ти так невтомно сіяла грядки.

Летіть додому, ластівки-лелеки,

Як підростеш — прилинуть солов’ї.

Учора ти була така далека,

Сьогодні — думи і вуста твої.

Теплом любові скоро крига скресне:

Вогонь кохання стрінь, розмай її!

Моя весно, омріяна, воскресла —

Жадане щастя Матінки-Землі.

Туман в степу, чорніють будяки:

Стирчать колючі голови від цвіту.

Снаги — в порталах древньої доби,

Прозріння — іній, крок у нове світло.

І як морозом сковане тепло,

Таки коханням серденько зігріте.

Лишився квіт відлякувати зло,

Махрів туман, злітали сльози вихром.

Із раптового, невисокого, нерозгаданого: «прости»,

За сніговими огорожами по дорозі замерзло «ти».

Десь на спомини дзвони кликали — душу різали на хрести,

А в думках незагойним гомоном ті пекельні слова-мости.

На вервечечці постиналися, що торкалася висоти.

І соталися,і болілися, і молилися до води…

Як не стане між нами холоду — стануть пагорби і льоди.

Десь в дорозі заквітне полум’ям «ти», що зважилось на «прости».