Вікторія Веретюк

Плисти проти течії чи йти проти долі?

І бігти за мрією чи йти проти волі?

Лишати недопитою ранкову каву

Чи відкладати невідкладні справи?

Забути про все і бути в моменті,

Чи постійно чекати чогось аж до смерті?

Картати себе і зневажати долю,

Згадаєш, як вічність була із тобою?

Ми всі — чорно-білі чи сірі картинки,

В чиїхось очах ми закриті кватирки.

Чиєсь недолуге кумедне кіно,

Не випите з ночі червоне вино.

І щоб постійно переповнювало подих,

Щоб забувалося, що є хтось поряд.

Щоб не зважалося, що ти порядна,

Згадалося, яка ти в себе гарна.

Нехай малюються повільно картини,

І хай буде творчість малої дитини.

Це прояв любові, частинка тебе,

Щоб знову згубити все вічно нове.

Ти, мабуть, розівчилася писати,

Не заглядала вічність у блокнот.

Хотілося себе порятувати,

І записати текстів кількасот.

Хотілося кружляти в танці,

І пити жадібно своє життя.

Натомість з смутком ви тепер коханці,

А, може, взагалі уже рідня.

Ти звинувачуєш кохання у невдачах,

Сама ж пʼяниш ті вічні почуття.

Прохаєш тобі повернути удачу,

Зайти в твою душу й просить каяття.

Ну що ж, люба моя, нестерпно жадана,

І вільна в польоті, колишня кохана.

Вітаю, як справи? Все добре, облиш.

Частинку любові у серці залиш.

Погубиш ти все й перестанеш писати,

Забудеш, як можеш ти щиро кохати.

Тоді зрозумієш, а буде запізно,

Я знаю тебе вже давно і наскрізно.

Ніяким натовпом тебе не зламати,

лиш тісно на світанку обіймати.

І рушити далі назустріч вершині,

хвилини і хвилі вже зовсім невпинні.

Кероване майбутнє лиш тобою,

твоєю мрією натхненною, живою.

Ти зможеш зрозуміти світ й світи,

дай тільки ти собі себе знайти.

Не кривдити душу, не забувати спокій,

і вир емоцій вже такий глибокий.

У небайдужості очей пірнати,

і поруч у обіймах засинати.

Розрив між світами,

які колись були близькими,

а зараз ніяк не стикаються.

Я не поясню тобі словами,

я зовсім невловима,

таке часто трапляється.

Ти це бачиш. Чуєш.

Відчуваєш шкірою щодня.

Ти не зі мною ночуєш.

А мені все важче говорити твоє імʼя.

Всі мої думки — не вада, не примха.

Це просто я.

І ти завжди це знав.

Просто полетіти, загубити, не вловити.

Не твоя — нічия.

Не казав — відчував.

Ми обоє стаємо собою більше,

ніж могли це робити раніше.

Я намагалася бути інша,

ніжніша, рідніша і повільніша…

Ми стараємось все титанічно тримати

у своїх руках, але це не працює.

Я тону у постійних глибоких думках,

і в уяві без тебе вже все це будую.

Мого серця скляна крихкість

Здавалась тобі такою чужою,

Поки ти не розкрив мою відвертість,

Поки я не стала твоєю журбою.

Ти пробудив мою невагомість,

Щоб я забула, як боятися.

Я обманула свою підсвідомість,

Аби тобі все життя підкорятися.

Гранична схильність віддавати тобі

Всю себе і своє внутрішнє тепло.

Не повертати ніколи себе собі,

Дарувати невинність, турботу, добро.

Справжня зрілість - прокидатись одна,

Довіряти без роздумів і не боятися.

Бути для тебе смілива й смішна,

Боготворити тебе і в тобі розчинятися.

Хворіти тобою і ніколи від тебе не йти,

Повертатися знову і знову.

Ніколи від тебе не хотілось втекти,

Не відчувати від тебе пекучої втоми.

На тілі сліди твоїх безсоромних пальців,

Покірно звиваються у лінію долі.

Забути всіх друзів, коханців, поганців,

НадИхатися і надихАтися тобою.

Жити тобою, хворіти тобою,

Бути зворушливою і відвертою.

Жити життя, а не читати про нього,

Дорослішати і ставати впертою.

Не жертвуй собою у плині життя,

Та завжди зневажай усі межі.

До забуття, небуття, каяття,

Кохати тебе до смерті безмежно.

Смерть існує, та це всього смерть,

І байдуже буде на все і одразу.

Забувай імена, та памʼятай людей,

Розмивай усі ворожнечі й образи.