Zanra Norgy

Я крокую по землі

Новій.. але такій старій

Знайомій але такій незвіданій

Дивній але звичній..

Що ж це за земля така незвідана

Що домом пахне..

Тут кожна стежка серцю віддана

І вогник сподівання гасне

За кроком крок, крізь пам'яті туман,

Вертаюсь туди, де дитинство лишилось.

Ця земля лікує мій давній обман,

Й спокоєм тихим на серце пролилась.

Світло гасне, стіни тріщать.

Надія одна… лиш одна.

Вихід єдиний — спасіння твоє.

Як вийти із цього мороку-страху —

не знає ніхто.

Лише надія одна, спасіння одне —

що хтось почує тебе…

Надії нема, нікого нема…

Світ провалився у пітьму та страх,

у якому немає добра.

Але раптом крізь чорну ніч,

де не видно було ні зги,

хтось рушає біді навстріч,

розриваючи пута й сніги.

Це не диво і не примара,

це твоя власна сила встає…

Розженеться запекла хмара,

бо життя в тобі досі є!

Знову світло у стінах засяє

і розвіється морок страху.

Той, хто вірити не перестає,

той знаходить свою дорогу.

Раз - повернись, тебе вже нема,

Два - повернись, ти десь не там.

Три - повернись… Хто тут? Дивись…

Тінь замість тебе - лишилась колись.

Хто ти тепер? Чиє це ім’я?

Мить промайнула - і стерлося «я».

Ти вже не та, він вже не той.

Світ, що був твій, став вже чужий.

Нема вже тебе - і слід розчинивсь.

Нема вже його - лишився лиш дзвін…