Морган Стью

вона тягнеться вверх по венам,

невпинно повзе до зірок,

заповнює вільний простір,

огортає до самих кісток.

забирається в комір серця,

застилає світ, що тріщить.

ненависть просить відкритись

і помститись за мертвих й живих.

після кожних нових тривог,

ненависть каже мені: "гори.

хай палає з тобою і зброї храм

хай царь молить свої богів.

хай міста полонить бойовий мій клич,

хай піднімуться стяги й зброї,

хай віднині ненависть зруйнує їх,

як вони руйнували долі."

ненависть каже мені: "убий.

тільки так ти віднайдеш спокій.

тільки в звалищі мертвих тіл

каяття їхнє щире й глибоке.

тільки знищивши їх зумієш

відплатити за смерть своїх,

вони не відберуть свободу,

якщо їх могила - дім."

ненависть каже мені: "живи.

на зло їх проклятим планам.

вони не здатні знищити те

що не належало їм по праву.

навіть з руїн ти відновишся знов,

буятимеш дужче ніж доти.

вони не заберут волю в того,

хто за неї померти готовий."

ненависть шепче, кричить, воркоче,

заклинає боротися знов,

бо шукаючи в світі бога,

ми лиш бачили власну кров.

лиш руїни на рідних землях,

лиш могили в степу лежать.

тож сьогодні ми віримо в себе,

бо сміливі за волю стоять.

давай укладемо перемир'я, пакт про ненапад,

щоб коли ти торкався моєї шкіри й палали всі гальма,

я не могла шепотіти на вухо прохання про "ще" і "ближче",

а лиш згадала про те, що укладено трохи вище.

щоб кожного разу, відчувши жагу до реваншу,

ми лиш бачили стіс документів в тремтячих та довгих пальцях,

щоб за кожен гарячий дотик приходило нам по штрафу,

щоб молили в богів прощення, за те що не стримати клятву.

щоб кожного дня суддя виносив нам вирок,

щоб хоч щось, хоч колись нас на час примирило

щоб не було в'язких поцілунків, порушених обіцянок

щоб ніч огортала нас порізно і так до серпанку,

щоб знов ми кричали "ніколи!", та випивши зранку

спалили всі чортові документи, забули про сварку

ми знову, як справжні дурні, злилися у щось одне,

та називаючи це коханням, вбивали самих себе.

навколо суцільна тиша та ніхто не радіє

лиш котяться сльози та руки тремтять.

навколо нічого, нікого не залишилось,

навіть будинки й авто — лежать і стоять.

навколо не чутно птахів, навіть вітер стих,

а руки чиїсь собі затуляють рота,

щоб з джунглів розбитої в щент душі

не вирвався крик допомоги і крик скорботи.

навколо всі кольори злилися в один.

очі чіпляються тільки за плями крові.

чужий "порятунок" тут всіх назавжди погубив,

та ми не здамося тому, хто навпроти.

навколо ні звука. ні вибухів, ні розмов.

навіть ліси на хвилину змовкли.

та в душі щось вирує, здіймає шторм,

яким ми зірвемо колючі дроти.

навколо сьогодні суцільна смертельна тиша

та її розітне наш вогонь, наша помста, гнів.

дзвін терпкого, щасливого, теплого сміху

наповнить домівки, що колись полишив.

зігрій мене в своїх обіймах, під гуркіт за вікном.

жартуймо з кожної тривоги, щоб я забув про сон.

спіймай мої думки похмурі, у світлі ліхтарів,

які згасають о двадцятій, щоб вберегти наш дім.

спускайся в сховище щоночі та сили бережи,

життя неначе в кінофільмах і схоже на жахи.

тримайся поруч в час нервовий, тримай й мене завжди,

я так не хочу розрізняти своїх та чужаків.

нагадуй сам собі та іншим, що ми сильніші всіх.

не було ще такої днини, щоб ти не уберіг.

співай мені колиску на ніч, весь морок прожени,

мені б криваве, чорне небо, забути назавжди.

сонце згасає не гірше ніж люди, котиться в прірву, не швидше ніж ми.

кожного ранку встає на коліна,

молячи тишу нарешті прийти.

згасати під гомін щасливого люду

мов вийти з театру в розпал прем'єр.

ми звикли ховати все справжнє усюди,

щоб тільки зламати безмежний бар'єр.

хтось б'ється до крові, хтось марно боїться,

інші чекають щасливий білет.

в кожного свій шлях втечі від лиха,

в кожного власні падіння і злет.

ми стріляли, ламали, шукали наснаги,

впадали в зневіру, летіли в пітьму,

кожен день роздмухали надії опали

кожен вечір плекали мрію свою.

віднайти хоч на мить ще гаряче каміння

пожежу впіймати, вклонитись вогню.

ми шукати тепла у чужих перевалів,

не осмілившись в душу зирнути свою.

серед уламків думок чужинців, навішаних ярликів,

тонучи в кручі німих обіцянок, звалищі прожитих днів,

хтось завзято штовхає нас в спину, уперто кричить віднайти

власний шлях по житті, що до нині, кожен другий заклято таврив.

зриваючи голос до хрипу, не бачачи сенсу буття,

приймаючи страх за потрібне, шукаючи промінь тепла,

ми так й не змогли відростити, зламаних іншими крил,

ніяк не вдасться забути, розстріляних ними вітрил.

хай навіть і так, в синцях та бинтах, без крил та надій дитячих,

все одно доведеться пройти цей шлях, що не шкодує навіть незрячих.

хай навіть в кінці не бачимо світла, не чуємо слів вітання,

головне — це пройти й тоді власна тінь здійснить всі минулі прохання.

ні білий прапор, ні графіті "діти",

нас не врятують від чужих тварин.

вони кричали "зможем повторити",

а найтупіший взяв і повторив.

ні кулемети, ні німі пікети,

нас не зламають, лиш підсилять гнів.

той, що благав додому відпустити,

в нас ті ракети сам і запустив.

де був наш дім — палаюча земля,

де наші спогади — тепер лиш кров пропаща.

де наша мова — доти ми сім'я,

а де кацапи — сором і нещастя.

не наші ви брати, кати тай годі,

раби бездушної, невольної землі.

чому, коли нам щось не так — розколем,

а ви — маленькі люди, кволі, злі.

ваш "порятунок" вільної країни —

агонія гордині, заздрощів, гріха.

та скільки не кричи вам правду в очі

ви тихо приймете наказ вождя.

це з дозволу москальського мовчання,

моїх людей, містечка й небеса,

розфарбувало кольором повстання,

на мирних землях сповнених добра.

хай стяг червоно-чорний вас дратує,

хай більше ви не ступите сюди.

шукайте щастя в рідній домовині,

а дім мій буде квітнути завжди.