Інна Хращевська

- Я любив тебе все життя.

- Знаю...

- Звідки?

- Сказали очі...

- Я і сам не знав до пуття.

Ти вже знала, чого я хочу?

- Так, бо душі говорять теж.

Крізь кордони, шляхи і відстані.

Маю те, що не забереш.

Ні додати, ні перебільшити...

- Ти мовчала. І стільки літ...

Ну чому? І навіщо ж, мила?

- Не мовчала. Молилась вслід.

І любила тебе, як вміла...

Заціпенілі серця...Руки шорсткі і холодні.

Знов порожнеча. Не ця. Та, на яку я не згодна.

Вдавлені сірі думки. Незрозумілі емоції.

Смайлики навпаки. Йду на жоржини сонцями.

Дивна перев'язь дум тихо в мені стужавіла.

Я піду наобум шляхом за переправами.

Я як завжди права. Правда, відомо, в іншому.

Знов заплету слова.

Косами.

Вузликом.

Віршами.

Я не знаю тебе, солдате...

Я не знаю від слова зовсім.

Чи поголений, чи бородатий,

Трохи з досвідом. Зовсім хлопчик.

Я не знаю тебе, вояче...

Ти айтівець чи маркетолог?

Може, менеджер виконавчий,

Може, лікар або психолог?

Я не знаю тебе, козаче...

Хто ти є у житті звичайнім?

Просто знаю, що є. І значить,

Буде хліб, буде і кохання.

Будуть дітки рости синьоокі.

Або з карими хай очима.

Бо десь там наш боронить спокій

Бородатий з айті хлопчина.

І мене ти не знаєш точно,

І не бачив мене ніколи.

Я молюсь. Ти борониш спокій.

Ти повернешся. Бороду зголиш...

Буває, ніч - розкидане галуззя.

Буває, сон запишиться й не йде.

Які там друзі. Ну які ми друзі?!

Я ж навіть не записана ніде...

Якісь моралі, відстані і відчай.

Якісь засохлі витоки води.

О, мій далекий дивний чоловіче,

Я ж навіть не запрошена туди...

Буває, дім - одні пусті одвірки.

І яблуня розчахнута в саду.

Буває, навіть йдеш кудись нізвідки.

І я колись до тебе так прийду.

Буває, слово скошене й пошерхле.

Болить і ниє. Спогади і втрати.

Хто ми кому, відомо там десь зверху.

Прости мене. Буває так. До завтра.

Потяг "Одеса-Львів".

Порожньо і самотньо.

Все, як ти і хотів.

Попри слова і спротив.

Дні оці по Різдву.

Свято іще в повітрі.

Емоції наплаву.

Сумніви, дотик. Свідки.

Свідчення їх німі.

Перестук коліс без шини.

Потяг. І ми самі.

Чай. Пише, що з шипшини.

Вузлики каяттів.

Руки, вуста тремтячі.

Все так, як ти хотів.

Лише слова без значень.

Вікна у скотчі. Дощ.

Креслить якісь квадрати.

Нас не врятує скотч.

Нам не потрібна правда.

Станція. Ліхтарі.

Сходи внизу сталеві.

Зболені і старі.

Сходимо в місті Лева.

І буде в когось весна. Нестримна, п'янка і хвиляста.

Шпаки все тягатимуть пір'я, робитимуть настил.

Дурітимуть кішки. Ганятимуть по підвіконнях.

Гавчатиме пес. Для порядку лишень.

І спросоння.

Стрілою у небо тицьнуться уперті шафрани.

Запахне бруньками і цвітом з бруньок

Трохи п'яним.

Прозорість повітря нам знову думки

Колисатиме.

А чорна зима розкладеться на пазли і атоми.

І буде весна. Хоч би що там не сталось у всесвіті.

І прийде весна. І розквітне, запахне нарешті.

І буде в когось весна. Повторю я собі сотий раз.

Та поки на нас щось летить, то не в нас...

Не в нас.