— Слухай-но, відьмо, навіщо тобі все це?
... в відьми розбиті губи, розпухле старе лице,
Але з вуст її зривається сміх, моторошний та злий:
Відьма знає — завтра оці, що перед нею, ляжуть у перегній.
— Ми ж тобі, відьмо, зовсім не вороги!
... очі її холодніші за всі сибірські сніги,
Від голосу відьми в повітря здіймається сарана
Та летить в країну, з якої прийшла війна.
Маріупольська відьма, що зробила багато зла,
Збирає сили востаннє: шкіра її — зола,
Сила її — чорна, але не чорніша, ніж ті
Душі, які вона заприсяглась проклясти.
— Просто скажи, що тебе змусили нацики з Києва, ну?!
... відьма дивиться на окупантів, що граються у війну.
Відьма сміється: сміх її — болиголов,
Й демони та демонятка йдуть на останній призов.
Завтра знов зійде сонце, і так буде день у день,
Завтрашні діти співатимуть українських пісень,
Ворог лежить: крізь тіло до сонця росте трава,
Десь гуркотять машини, на фермі ідуть жнива,
Зорі у небі сяятимуть уночі...
А поки сміється відьма, сміється, наче кричить.
... Вони не врятуються, відьмо. Я знаю, ти бачиш це,
Й розпечений Маріуполь з тобою горить живцем,
Палає і рушить стіни на своїх катів,
І в землю тіла вбиває під сміх чортів.
Відьмо, ти бачиш? Чуєш? Так, відьмо, так!
Цвіте у степу червоний, як серце, мак,
Він сяє, немовби зорі, він наших мертвих втіша...
І маком повернеться в наше місто твоя душа.
Валерія Малахова
