Маріупольська відьма

— Слухай-но, відьмо, навіщо тобі все це?

... в відьми розбиті губи, розпухле старе лице,

Але з вуст її зривається сміх, моторошний та злий:

Відьма знає — завтра оці, що перед нею, ляжуть у перегній.

— Ми ж тобі, відьмо, зовсім не вороги!

... очі її холодніші за всі сибірські сніги,

Від голосу відьми в повітря здіймається сарана

Та летить в країну, з якої прийшла війна.

Маріупольська відьма, що зробила багато зла,

Збирає сили востаннє: шкіра її — зола,

Сила її — чорна, але не чорніша, ніж ті

Душі, які вона заприсяглась проклясти.

— Просто скажи, що тебе змусили нацики з Києва, ну?!

... відьма дивиться на окупантів, що граються у війну.

Відьма сміється: сміх її — болиголов,

Й демони та демонятка йдуть на останній призов.

Завтра знов зійде сонце, і так буде день у день,

Завтрашні діти співатимуть українських пісень,

Ворог лежить: крізь тіло до сонця росте трава,

Десь гуркотять машини, на фермі ідуть жнива,

Зорі у небі сяятимуть уночі...

А поки сміється відьма, сміється, наче кричить.

... Вони не врятуються, відьмо. Я знаю, ти бачиш це,

Й розпечений Маріуполь з тобою горить живцем,

Палає і рушить стіни на своїх катів,

І в землю тіла вбиває під сміх чортів.

Відьмо, ти бачиш? Чуєш? Так, відьмо, так!

Цвіте у степу червоний, як серце, мак,

Він сяє, немовби зорі, він наших мертвих втіша...

І маком повернеться в наше місто твоя душа.