Анна Мінт

Чи можна назвати щирою правдою все те,

Що говорять, дивлячись один одному в очі?

Я б не рекла брехнею прояв своїх почуттів, проте

Усвідомлення сказаного приходить все ближче до ночі.

Слова, що звучали, здаються занадто банальними,

Надміру нормальними, або недостатньо правдивими.

Хоча в той момент свідомість вважала їх актуальними.

Може саме вона не дає нам стати ще більше вразливими.

Не дає відчути глибину емоцій і сумнівних страхів,

Пережити в повній мірі сказане словами.

Тож ховає за вуаллю прояв особистих жахів,

Видаючи брехню, що створює стіну між нами.

Може і немає сенсу у словах, якщо вони є тільки викривленням правди.

І неможливо точно передати зміст думок і почуттів.

Навіть максималізм в таких словах як «Ніколи» і «Назавжди»,

Не передасть так переконливо як ти того хотів.

Але питання важливіше: чи чесні ми самі з собою?

Наскільки сильний вплив оточення і зовнішніх обставин?

Як часто плутаємо спокій із журбою,

І відчуваємо «прийнятне» до загальних правил?

Як би не хотілось відповідь дізнатись,

Мати посібник із розуміння світу і власного «Я»,

Правда субʼєктивна, тож нормально сумніватись.

Бо свідомий сумнів, все ж краще, ніж незвідана брехня.

Хто сказав, що людина має право на вибір?

Коли кожен з нас - це сукупність з оточення і навʼязаних правил.

Навіть той, хто здається за рамки вибіг,

Назавжди залишається заручником старої справи.

Навіть той, хто починає книгу з нового листа,

Пише інші слова, але тим самим почерком.

Здавалося б, відбілив сторінки дочиста,

Та відбитки минулих подій відчутні по доторкам.

Хто сказав, що людина не може змінитись?

Адже другий шанс на життя є навіть у пластика.

Навіть в того, хто так відчайдушно бажає звільнитись

З кайданів минулого, прикрашають шрами запʼясток.

В кожній книзі, де є початок, колись настане кінець.

І той хто змирився із долею, раптово змінює нахил.

Новий розділ неочікувано змінюється нанівець,

І за минуле нагадують лише нічні жахи.

Старі фотографії, покинутий дім.

Спогади поступаються місцем майбутньому.

Чи в доброму світі ми будем, чи злім,

Та вже не опинюся в таборі літньому.

Вже не посплю за партою в школі

І не прогуляю урок фізкультури.

Моя ностальгія підкориться долі,

Розтануть в думках колись рідні фігури.

Та прийду колись за старою пригодою,

І не впізнаю знайомі місцини:

Щось було зруйновано самою природою,

Чогось торкнулася рука людини.

Де грали колись у піжмурки з друзями,

Чи бігали разом за грою в квача,

Там вітер самотній роздмухав ілюзії

Того потертого старого мʼяча.

Назавжди залишаться в памʼяті люди,

Предмети, що повертають в минуле.

Моменти друкуються в кожні споруди,

В піснях озвуться, які колись чули.

Вони - як пазли, ліплять з нас картину,

Формують характер, відкривають погляд.

Кожен з нас - на вид складна людина,

Бо складена з частинок тих, хто поряд.