Paper_Paper3

Усе, що варто – просто робити,

У цьому і є найбільша потреба.

Найбільша потреба, окрім, мабуть що,

Кисню, води і тебе.

Усе, що хочу зараз – палити

Церкви, листи і сигарети.

Доки сонце випалює квіти,

Я випалю словом як вогнеметом

Усе що вічне та безкінечне,

І що не має початку, краю.

Наскільки це є недоречним

Розкажуть десь на вході до раю.

Усе, що хочеш мені сказати,

Має лишатися між вустами:

Усе, що мають робити солдати –

Іти мостами, іти містами.

Ей! Зупинись! Постав життя на паузу!

Воно – іде, а ти поки спинись.

І роззирнись! Чи ти побачиш пазурі,

Які шалено тягнуть людство вниз?

Чи ти помітиш те, що хтось назве гріхом,

Тоді як інші це вдягнуть прикрасою?

...і крадькома проковтують огидний ком

Силкуючись забути про образи.

Вони розбиті. Бачиш? Тут і там!

В кутках очей, на піднебінні, у ключиці.

Їм також важко віддавати мить рокам

І думка їх спотворена та ница.

Вони ж бо такі самі як і ти:

Такі складні, такі прості, так само вперті,

Теж поспішають знищити мости,

Що відділяють їх життя від Смерті.

Вони бояться до тремтіння рук,

До сліз в зіницях сповнених печалі,

Вони зазнали і завдали стільки мук,

Що вже забули про всі почесті й моралі.

Життя стоїть як ком посеред горла,

Йому насправді всеодно на нас,

А ми занадто намічені та горді

Щоб живучи відчути цей контраст.

Пакуй життя у валізу,

Пакуй так, щоб все влізло.

Вмісти все до останнього спогаду:

Вмісти запахи, дотики, погляди.

На тебе чека залізниця,

Купе чи плацкарт – немає різниці.

Верхня полиця – відтепер твоя спальня.

Попереду – колія – звивиста, дальня.

Попереду шлях, як то кажуть, тернистий і довгий –

Як раз буде час написати та вивчити догми;

Буде час розробити списки і плани на вчора.

Ніч хмарна, ніч довга, ніч чорна.

Коли промінь не зможе пролізти крізь пил важкого повітря,

Чи вдасться мені, насилу закривши повіки,

Пробратись у спогадів схов, згадати бодай би щось втрачене?

Коли сонце зникне, чи буду я все ще бачити?

Коли сонце зникне, я поділюсь із зірками своєю вдачею,

Порівну поділивши між ними від'ємне значення –

Тепер бо настала їх черга марити поміж хмарами,

Блідими примарами далі вести життя марнеє.

Коли сонце зникне, я стану нарешті другим Юпітером:

Метаном, воднем і гелієм злечу зі своєї орбіти;

Купками пилу нарешті впаду в корінці тезаурусу,

Відбивши шрифтами усі коливання пульсу.

Арф'ярка сказала мені у тому дурному сні, що арфа більше ніколи не буде дієвою зброєю,

Що музика наче вмерла і погоріли перли, і слово важить не більше за репресовані вірші.

Я подивилась на неї, на тії розп'яті нерви, я зазирнула в очі розтерті корявим почерком:

Хто ж тебе, мила, вивернув безжальним до правди виром тим? Хто ж тебе, милу, виміняв на недосліджені виміри?

Хто ж твої руки викрутив своїми дурними криками? Хто ж аморальними крихтами перебиває критику?

Сон перервав дзвін розтрощеного будильника:

Звук зрекошетив від стін, розбилося скло лічильника.

На мерзлім календарі наскрізь опалком зпечені

Дати виднілись старі під недописаним реченням.

Арф'ярка змовчала мені у тому дурному сні, про те, що летальною зброєю стане нам небо зоряне,

Про те що, музика в стані оклиги та скоро встане, про те, що слова останні переламають ставні.

Я подивилась на неї, на цвіт її апогею, я зазирнула в очі, які усміхалися мовчки:

Хто ж тебе, мила, вивернув безжальним до правди виром тим? Хто ж тебе, милу, виміняв на недосліджені виміри?

Хто ж твої руки викрутив своїми дурними криками? Хто ж аморальними крихтами перебиває критику?