Рінетта Дамлієва

Самотність - то страх забуття…

Мертві поети про нього не пишуть.

Люди сліпі, якщо цього не бачать,

Люди глухі, якщо цього не чують.

Мовчання - то кара небесна!

Вона розʼїдає зсередини все!

А тиша… вона як наркотик сильніший:

Без нього не можеш, у ній - ти помреш.

Так що ж таке кара небесна? - навіть філософ не відповість.

У книгах не пишуть, вчителі не розкажуть…

Тільки один зрозумієш це все.

Для кожного все різнобарвне -

У когось червоне, а в когось бліде.

Відтворюють думи в самотності сенс,

У тиші - знаходять вони інтерес.

Тоді що виходить?… насправді то кара небесна?

Або навпаки - то страх забуття?

Цього ще не знаю, відверто скажу я.

Але в цьому щось все ж таки є.

Так тихо сьогодні… коли це було?

Я навіть забула, що сталось давно…

В обіймах твоїх я розтану як сніг,

Рум‘янець на щоках ще досі не зник.

Ти обіймаєш мене, так рідно та щиро,

А я все пишу вірші про ту зиму.

Ти слухаєш їх, посміхнешся мені,

А потім згадаєш, що було тоді:

У ту ніч з тобою сміялись до ранку,

А потім проводив мене ти до ґанку.

Я бачу твій погляд, цю усмішку милу,

Та кажу, що буду з тобою я до загину.

Лютнева ніч, лютневий день

Такий морозний, сірий та похмурий.

О п‘ятій ранку пробудив весь дім,

О п‘ятій ранку перервав сон світлий.

Десь голосно лунала вже сирена,

Десь голосно кричали матері.

А діти, заховавшись у підвали —

Тихенько господу молились у ночі…

Лунає перший вибух, лунає перший стон.

Так боляче раптово стало на душі.

І сльози знову градом на щоках,

І сердце швидко колотилось у груді.

Ні, це не страх, я не тремчу від нього!

Я просто хочу спокою в душі!

І знов я хочу прокинатися у школу,

І знов я хочу засипати в тишині.

22.02.23