Владка

Розділяють кілометри...

Я вже скучила чимдуж.

Знов шукаю погляд в кожнім —

Й знов знайду лише чужий.

Лиш прикривши трохи очі,

Бавиться моя уява:

Ти лежиш тоді зі мною,

Мене окутує твій запах.

Певно, така вже складається доля

У нашій любовній історії...

Цілую тебе я лиш крізь кілометри

Й втопаю у морі емоцій.

І твої очі, темні, як ніч,

Мене задурманили вкрай.

Тепер я в заручниках твого серденька,

Обіймів, цілунків й бажань.

Пробач, що не завжди кажу: "Я кохаю"

В моменти, коли дуже треба.

Пробач, що ревную тебе я постійно,

Хоч приводів геть не бувало.

Пробач, що нестерпна я часом буваю,

А ти вправно терпиш, чекаєш.

Пробач, що мовчу я багато-багато,

Коли треба щось би сказати.

Нехай кричать мені у спину: "Божевільна!

Не можна поринати так, як ти".

Я так старалась не впадати з головою,

Та ти мене вже вкотре переміг.

Скажи мені, як можна так зі мною?

Як можна розчиняти так мене?

Лиш пригорнувшись до твоїх плечей собою,

Ти поглинаєш мою душу та тепло.

Чому мені погано так без тебе,

Неначе я без тебе вже ніхто?

Мої думки всі зайняті тобою,

А серце відчува твоє тепло.

Нехай кричать мені у спину: "Божевільна!"

Та я до скону хочу бути лиш твоєю.

Якщо вже одержима я тобою.

Нехай триватиме це, поки ми живемо

Хочу бути твоєю зіркою,

Щоб показувать шлях в темноті,

Чути всі твої мрії й бажання,

Що загадуєш ти при мені.

Хочу бути твоїми обіймами,

Відчувати тепло твоїх рук,

Зігрівати в морозну погоду

Й знімати увесь біль і тугу.

Хочу бути твоїми проміннями,

Наповнювать душу теплом,

Устелити її всю надіями

Та довічно у тòбі тонуть.

І знову треба їхати від тебе,

Це відчуття незрівнянне ні з чим.

Вмикаю свій сумний плейлист в смартфоні,

І потягом по колії ми мчим.

І знову бачу рідні я вокзали,

І знов тримаю я білет в руках.

І вкотре ми прощаємось з тобою,

І вкотре в мене сльози на очах.

Питаю: "Ти ж мене кохаєш?

Пообіцяй, що разом до кінця".

Бо жити є тільки тоді бажання,

Коли чекатимеш на мене, котеня.

Особливо тяжким є період, коли нам варто розділятись одне від одного крізь сотні кілометрів. Важко прокидатись без твоїх обіймів, не відчувати твого запаху та не торкатись ніжно пальцями твого обличчя. Проте це ще раз доводить лиш те, що кохання живе не в очах, а в серці

«Коли їду від тебе-наче лишаю частину себе».

Я не ладна про тебе забути —

Надто глибоко ти в голові.

Серце б’ється сильніш і сильніше,

Коли бачить від тебе листи.

Я жадаю так плоті твоєї

І пульсуюче серце твоє...

Дай лиш гляну на нього, щоб знати,

Чи бажаєш ти жадно мене?

Може, після свого: "Надобраніч"

Миттю в ліжку не своєму ти вже...

І так жадно, і сильно кохатимеш

Не мене, а чужу тобі ще.

І так швидко моменти забудеш,

І не знатимеш, як то воно —

Коли нічкою не спиться, бо думаєш

Лиш про нього... про нього всього.

Чи досі ти читаєш ті вірші,

Які я ночами писала тобі,

В яких я розкривала свою душу,

А ти завжди всміхався й обіймав?

Я писала про свою любов,

Як хочу я з тобою буть,

Малюю строки знов і знов,

Аби ти їх запам'ятав.

Ми зараз навіть не вітаємось,

Проходячи повз одне одного,

Та кожну ніч питаюсь в себе,

Чи досі ти мене кохаєш,

Та чи досі ти читаєш ті вірші,

Які я ночами писала тобі?

Люблю прохолоду літніх ночей,

вітер дарує обійми.

Хотіла б з тобою сидіть в вечір цей,

та знову я просто наївна.

Люблю прохолоду літніх ночей,

купа думок знов танцюють.

То котра цигарка і сльози з очей,

а я геть сама котрий вечір.

Люблю прохолоду літніх ночей,

світло зірок ще не згасне.

Ретельно подумавши, встану й піду,

шукати у снах своє щастя.