Любомир Вольвачівський

Пітьма наступає темними ешелонами потягів.

Готуйтесь, браття, до ядерних снігв,

До ударів вогню, що світ спопелив,

До крику свободи, що світ полишив

На плечі могутніх герої світанку,

Що, не шокдуючи сил, воюють до ранку.

Пітьма наступає, ешелони йдуть,

А хлопці зі сталі пройти не дають.

Тримають надію в найдальшій кишені,

Бо все, що цінили - давно вже на Небі.

Не за себе стоять в бою вояки,

А за тебе, щоб мав ти кого берегти.

Усе закінчилось. Усе - нема дороги,

Немає стежки у фіналів вороття.

Не шаленітимуть трибуни від тривоги,

Не завмиратимуть фанатськії серця.

Це все в минулому - нам світить домовина,

Дешеві бутси й некошений газон -

З такою грою душа людей прогнила -

Час розбирати домашній стадіон.

Бронебійна маска над моїм лицем –

Це спосіб слова, спосіб боротьби,

Та хто загляне під неї хоч мигцем –

Той розчарується й зачахне від нудьги.

Із нею я всесильний, наче Бог,

Без неї – противна комашня.

Я визнаю, бо знаю біль тривог

І силу слова, що зродить метушня.

Усі горлянки рватимуть, мов звірі,

Казатимуть, що я, мовляв, «тюхтій»,

Що я під маскою ношу нікчемства гирі,

А тексти мої – то пропахлий гній.

Нехай балакають, нехай кричать, мов дикі,

Нехай зневажливо харкають на папір,

Та от на них такі ж обличчя й пики,

Яких вони цураються, мов дір.

Мій персонаж – він безсердечний,

В його очах горять вогні,

Він гострий на язик, безмежний –

Таких заждались вже в труні.

Він елегантний й незалежний –

Соціопат в одній струні,

Він погляд свій кида бентежний –

І всі мовчать, немов німі.

«Егоїстичний і бездушний» -

Так кличуть лицаря мого,

Та дотеп всуне він їм слушний –

Полюблять знову всі його.

Він все, що думає, те й каже –

У ньому цензора нема,

Але за це він і поляже –

Уб’є його дурних юрба.