Ніна Колодяжна

Летіла листівка, летіла,

Минала далекі міста,

Щоб дід, наче віхола, білий

Її на Різдво прочитав.

Бажання й малюнок дитячий –

Бабуся смішна снігова…

Та дід Миколай ледь не плаче –

Пливуть по листівці слова.

Примусити легко старому

Троянди в мороз розцвісти.

Усіх повернути додому

Живими не може й святий.

Малюк вірить в дідові сили,

У свято й у чари зими…

І знову татусь зовсім сивий

Його обіймає. Крильми.

Розкажу вам таємницю,

Як бешкетниця одна

В пишній сяючій спідниці

Покружляла жартома.

Хуги кликала у коло

Й жвавий ставила танок,

Всі забулися про холод

Й підлітали до зірок.

Танцювали з ними віти,

Баба сніжна й ліхтарі.

А з гори з'їжджали діти

І раділи цій порі.

Лиш один дідусь уміло

Малював щось на вікні.

І дарма, що все вертілось,

Та сідав на вії сніг.

У шатах блискучих прямує зима,

Замерзлі зірки за собою здійма.

Їх крутить, їх вертить вітрисько-блукач,

І чується віхоли пісня, мов плач.

Мороз-бородань зачаровує ліс,

У закутень кожного двору заліз.

Торкається зимоньки кіс крадькома:

– На жаль, мабуть, серця у кралі нема.

Для неї зі сніжного хутра тепло,

Та дивляться повз срібні очі, мов скло.

До неба зима зводить личко бліде:

– Де березень млосний ховається? Де?

Любий Миколаю, крізь сніжинок зграю

Не неси дарунків чарівний мішок.

Виконай бажання лиш одне, благаю,

Щоб в мою країну мирний рік прийшов.

Хай засяють бальні сукні на ялинках,

На дитяче свято завітає сміх,

Хуга-танцівниця висушить сльозинки…

Й лишиться в окопах тільки чистий сніг.

Промайнула осінь, ніби хитрий лис,

Золоті прикраси втратив сонний ліс.

Пропливає хмара, наче сірий кит,

Тулиться до печі круглобокий кіт.

Скоро буде білий в зайчика кожух,

Ми ж з гори на санях полетімо – шууух!

Засинай, маленька, 

Спочиває день.

Місяць чарів жменьку

В ліжко покладе.

Сон тебе поманить

В ночі дивосвіт.

Повезе у мандри

Темно-синій кит.

Неземної сили,

Щоб долати страх,

Назбираєш, мила,

В зоряних світах.

В мамині обійми

Зранку прилетиш…

Лиш би не бомбили,

Спи, маленька. Тшшш.

Остигає земля, постаріли її килими,

Холоди залітають в розчахнуті літом кватирки.

Неусміхнені стали іще й сумноокими ми,

Бо не можемо, як ті птахи, полетіти у вирій.

Уповільнений темп зададуть диригенти-дощі,

Одягнуть небеса плащ в дірках і кашкет попелястий.

Поцілує чоло і торкнеться сльозами до щік

Дивоосінь казково красива й безмежно нещасна.

Осінній день такий чудовий:

Дерева у рудих обновах,

В траві пожовклій капелюшки –

Вітають нас грибочки дружно.

На горобині намистинки,

Кружляє листя без зупинки.

Лиш чобітки сумують дуже:

"Чому не робить дощ калюжі?"

Осінь – це краплинами стакато,

Дефіле плащів і пальт строкатих,

Радісні обличчя гарбузові,

Щіпка меланхолії у слові.

Осінь причаїлася грибочком,

Кроною, як парусом, тріпоче,

Фарби розмиває на пейзажах…

А яка у тебе осінь, скажеш?