Дремлюга Поліна

Виходжу з дому я сьогодні,

І бачу оленя маленьке,

Бо хочу їсти я, не можу,

Та дайте хоч шматочок...

Я дивлюсь на цей шматочок м'яса,

А це дитина,

Та і що?

Вона смачна, а я голодний.

Раніше Оленя скакав полями,

І пісні він співав, і сонцю він радів,

А ось тепер він у супі,

Зате смачне було.

А мати заспокоїти ніяк,

Вона все плаче через смерть,

Яка дурниця,

Ну, втратила вона дитину, та й що?

Але не доведеш поліції інакше,

Вони посадять та і все,

Не зрозуміти геніальністі моєї!

Та шибениця почекає...

Я мертв.

І ви мертві.

Оленя у шлунку та в раю,

А я в аду, хоча б поїв.

Кохання - це не є страждання,

Кохання - це не є і щастя,

Кохання це процес у мозку,

Кохання це не є любов.

Ми можемо завчити то кохання,

Як виникає, як зникає,

Як вбити його в себе,

А як і не відчути вже ніколи.

Таке все є, таке існування,

Таке це хімія звичайна,

Таке це все не ті вірші,

Не ті романи сладкогорькі.

Ви можете кохати все життя,

А можете любити все життя,

Ви можете хотіти поцілунків,

А можете лише всіх комплементів.

І не більше, і не менше,

Це все в житті буває,

Бо кожен різний,

Кожен інший.

Моя порада ця для тебе,

Ти не суди всіх по собі,

Ти не дивись на все через суспільство,

Бо будеш розумніший мало за кого.

Ти вб'єш мене цієї ночі,

А я тебе під лунним сяйвом.

Я полежу в труні медовій,

А ти із кров'ю в ліжку будеш.

А пам'ятаєш перші ночі?

А пам'ятаєш першу кров?

Тоді ти вбив моє життя,

Тоді забрав мою ти душу.

Та все одно тепер мені,

Чи будеш ти мене кохати.

Чи буде погляд твій на мене,

Лише на мене, не на неї.

Тепер я блідно-шкіре тіло,

Тепер я призрак без душі,

Тепер ти маєш все багатство,

Тепер все як повинно, так.

А ти не зрозумій, чому то зеркало ще тут,

Чому його ті не прибрали,

Чому там я знаходжусь, а не ти,

Чому прийшла я тебе вбити.

Тепер вже пізно, вже біда,

Ніяки гроші не врятуюсь,

Ніяка допомога не прийде,

Ніхто не зрозуміє, де пропажа.

Не розумію я, чому все так,

Чому сьогодні сонце сяє,

Чому ставати так не важко,

Чому всі посміхаються мені,

Чому відкривши свої очі,

Я так не зла на весь цей світ?

Чому всі стали все співати?

Що коїться тут взагалі?!

І відповідь я зрозумію,

Але вам так я не скажу,

Бо логіки мені не зрозуміти,

А так і щось казати я не бачу сенсу...

А може через те, що сонце сяє,

І сніг іде,

Яке щастя.

А потім повернеться як було.

Ви вбили мене, мої любі,

А може то це я вбиваю вас?

Але я просто залишалась поряд,

Залишалась з вами до кінця,

Ви ненавидите мене?

Це я ненавиджу себе.

Бо я і злодій, і страшне,

Бо я у всьому винна.

Можливо ви і праві,

Я вбиваю вас,

Я вбиваю всіх,

Я вбиваю себе.

А там листя падають,

А там машини їздять,

А там все сіре і звичайне,

А там все таке рідне.

А там і люди у фонтана ходять,

А там і діти бігають в кафе,

А там і весь проспект побільше всіх страждань людей,

А там і назавжди серця уходять.

А там хмари ядовиті,

А там завжди похмуро,

А там таке все сіре,

А там таке рідне все.