Ірма Скотт

Згублене щастя вогником тліє,

Що співом птахів не відгукнеться.

Там пустка й сум — долоні стискає,

Спогади сяють, коли серце болить.

О, втрачена мить! Як тінь…

Непомітна, але така болюча у серці моїм.

Спогад про мить, що вже не вернеться,

Лихоманить від туги душу палку.

Примара чи Ви? — запитую співом скорботним,

А відповідь «сучна» у морок ховає слова.

Бо любов — це дар богів недосяжних,

Що лишають печаль, що ніяк не згаса.

О, примара! - ти втрачене щастя,

Твій усміх, твої очі — бажання моє.

Але час не спинити, не повернути.

Босоніж приходь у грішні думки.

Мій погляд просить сили знову!

Титанів спис в руках тримаю міцно.

На клич труби мечі підніме військо,

Коли впаде додолу мій вінець лавровий.

Буття – це мить, яку я не зловив!

Невже життя таки прожив даремно,

Коли шукав я праведність смиренну

На вівтарі примарних див.

О, не ховайся ти моя, Венеро!

Спали моє нутро у світлі ранньої зорі,

Щоб я палав, як древнє місто Тіра.

Не чутно вже пісень у лігві Левіафана.

Лиш тихий дзвін прикутого тирана,

Який буття у вірі згубив!

Скажи чи вмієш ти побачити крізь хмари небо,

де полотно прошите світлом вибухів планет?

Не вмію я цього робити...

Скажи тоді, чи чуєш ти, як море б'ється об ті скали, коли проходять кораблі?

Не чую я і я не бачу...

Тоді можливо ти почуєш спів птахів у тім саду де ви гуляли?

Не чутно було нам ніколи...

А стукіт серця в грудях чуєш, воно гарцює кожну мить?

Не чую я нічого - воно давно мовчить...

Про що мені тоді спитати, коли ти будеш помирати?

Чому не зміг я "не" прибрати зі своїх почуттів...

Дивні думки, коли поряд нікого,

Спостерігаємо світ за вікном.

Стукіт коліс по нервовим клітинам

Б'є все сильніше, як молотком...

Як пахне солодко весна.

І сонцем сліпить очі.

Ти прокидаєшся зрання.

А хтось тобі шепоче.

Що світ прокинувся давно.

І ти його весна щоночі...