Прокляття Базурте

— Про що задумався? – запитав Василь, заходячи в кабінет, наступного дня і сідаючи в крісло навпроти.

— Та так, ні про що. – Спробував я з’їхати з теми, не хотів згадувати історію в басейні. Надто все тоді було дивно, і я сам до кінця не міг зрозуміти всього що відбулося в басейні.

— Давай вгадаю, – посміхнувся Василь, підморгнувши, – ти не можеш забути ту кралю що впіймав в басейні.

— Що…? Як ти … – здивовано вирячив очі на друга, не розуміючи звідки той все знає.

— Бачив би ти зараз своє лице, – голосно розсміявся Василь, аж сльози на очах виступили, – ну все не дивись так на мене, це все Вероніка.

— А вона звідки знає? – я був вкрай розгубленим, звісно підозрював що ця історія рано чи пізно спливе, та щоб так швидко, зовсім не очікував.

— Все простіше ніж ти думаєш, подруга Вероніки ходить в той же басейн що і ти, і стала свідком твоєї невеличкої пригоди, – пояснив Василь.

— Боже, знаючи подруг твоєї Вероніки, можу припустити що, про це тепер знає мало не все місто, – промовив я втомлено, і поклав голову на стіл, закрившись руками.

— Та не все так погано, я навіть подумав може мені теж записатися в басейн. – Продовжував дражнити мене друг, сьогодні в нього явно був гарний настрій.

— Ти і так вмієш плавати, – відповів я, не піднімаючи голови.

— А хто каже що я там буду плавати? – знову розсміявся Василь, та поглянувши на мене замовк, і стурбовано запитав: – то що там насправді сталося, я тебе дуже добре знаю, і простий геройський вчинок тебе б зараз не турбував.

— Я і сам не знаю, ніби й нічого незвичного, впала дівчина в басейн, з ким не буває. Та коли я підняв її на руках, щоб винести з басейну, і переконатись що все в порядку… Не знаю, коли наші погляди зустрілись між нами неначе проскочила іскра. – Став плутано пояснювати я, сам розуміючи як це все безглуздо звучало. – Я просто не міг відвести від неї погляд. Неначе в ту мить не існувало нікого і нічого окрім неї. А найсмішніше що зараз я навіть не можу згадати як вона виглядала.

— Ну що я можу сказати тобі старий, це кохання. – задумано протягнув Василь, і як мені здалося ледь стримував сміх.

— Та ну тебе, – образився я, вже шкодуючи що почав цю розмову.

— Та ні, я серйозно, без жартів. У мене з Веронікою було саме так, кохання з першого погляду. Як зараз пам’ятаю, я подивився в її прекрасні сірі очі і забув про все на світі. – замріяно протягнув Василь, поринаючи у спогади.

— У вероніки карі очі! – Подивися я розлючено на друга, дістав уже. – І не забувай що я заручений з Оксаною, я її кохаю!

— Справді? Блін, треба запам’ятати, а то так ще вляпаюсь, Вероніка потім не пробачить, – невимушено почухав потилицю, і ніби справді задумався, а тоді уважно поглянув на мене Василь і вже серйозно запитав: – Тоді як ти ще можеш пояснити, те що сталося?

— Не знаю, може перехвилювався, не кожний день рятую комусь життя. Я впевнений тільки в одному моє серце належить тільки Оксані. – Чесно відповів я.

Василь хотів щось відповісти та в кабінет постукала секретарка Марина і повідомила про те, що прийшла Маргарита Базур, письменниця з якою ми вже кілька днів безуспішно намагались зв’язатися. Прихід цієї клієнтки не надто радував, та це була можливість закінчити розмову, яка ще більше заплутала мене, тож я одразу запросив її зайти.

В кабінет зайшла молода тендітна дівчина, з прямим чорним волоссям, що вільно спадало нижче плечей. Одягнена вона була в голубі джинси і блузу ніжно-небесного, майже білого кольору. Маргарита мала майже білосніжну шкіру, а її хода і поведінка видавали її аристократичне походження. Чи може вона хотіла такою здаватись, хто знає що в голові у цих митців. Пам’ятаю років зо два тому, робили ми рекламу для одного художника, так він вів себе як світова зірка, то не так, це не так, постійно скаржився, вказував як ми маємо робити свою роботу. Коли приходив в офіс вимагав щоб йому давали тільки справжню гірську воду, а не помиї з під крана, і стверджував, що любу іншу воду він просто не зможе пити. Василь тоді так розізлився, що набрав тому художнику стакан води в туалеті, і сталося чудо, саме ця вода була визнана як ідеальна для його тонкої натури.

— Доброго дня, – посміхнулась білосніжною посмішкою Маргарита нам, а ми, наче заворожені, дивились на неї. Вона була прекрасною, тонкі риси обличчя, заворожуюча посмішка, і очі, що наче гіпнотизували, зазирали в саму душу. При цьому я не міг з упевненістю описати зовнішність дівчини, я бачив її, та якісь деталі, риси обличчя, все наче було неважливим, не вартим уваги. Маргарити була з тих жінок, що своєю неземною красою привертають увагу усіх довкола.

— Вітаю, мене звати Олег… а це мій заступник Василь Кряженко. – Першим оговтався я і представив себе і друга, а в дівчини, на мить, спохмурніло обличчя, як мені здалося. – Ми вже й не чекали вас.

— Так, вибачте за це, – промовила Маргарита зніяковівши, – В мене зараз певні життєві труднощі, тяжке розставання з колишнім, переїзд на нову квартиру, та ще й телефон зламався, я без нього як без рук.

— Співчуваю вам, – вийшов зі ступору і Василь, подавши голос. Він одразу кинувся до Маргарити, відсуваючи їй стільця за столом, ну прямо справжній джентльмен.

— Отже, що саме ви хочете бачити в рекламі своєї книги? – запитав я за хвилину, коли Маргарита всілася, а Василь з дурнуватою посмішкою примостився напроти неї.

— Для початку це не книга а роман, – зауважила дівчина, а я одразу спохмурнів, подумавши: ну от, починається, зараз почнуться зіркові закидони. Та дівчина лише посміхнулась, поглянувши прямо на мене, і продовжила. – Щоб ви краще розуміли я трошки розповім про що мій роман. Це містична історія про мстивого привида молодої дівчини, що полює на чоловіків, жорстоко вбиваючи їх. Вона мститься за свою смерть всім хто схожий на того, хто колись обірвав її невинне життя.

— Це більше схоже на якусь книгу жахів, ніколи б не подумав що така прекрасна молода особа пише такі похмурі книжки. – Включив свою галантність Василь, та Дівчина навіть не поглянула в його сторону, і відповіла, продовжуючи дивитись на мене.

— В мене було непросте життя, мабуть саме це відобразилось на моїй творчості. Але це не стосується нашої справи. – Дивилась вона прямо в очі, якось так загадково, ніби чогось очікувала. Я ж, не звертав на ц увагу, хоч важко було не помітити цікавість, яку дівчина навіть не приховувала. Так і не дочекавшись якоїсь реакції з мого боку, Маргарита продовжила, хоч в її голосі стало вчуватися роздратування, яке я списав на поведінку Василя, що розкидався компліментами. – Я хочу щоб реклама роману відповідала містичній тематиці твору, щоб кожен хто побачить рекламу одразу розумів про що вона. Все має бути в темних, я б навіть сказала містичних тонах, щоб найбільш достовірно передавати атмосферу роману.

Кожен раз коли Маргарита вимовляла слова, вони неначе проникали в мою свідомість, витісняючи всі інші думки, змушуючи думати лише про неї. Мені коштували чималих зусиль, щоб взяти себе в руки, і зосередитись на роботі. Чого не можу сказати про Василя, який зараз виглядав так як всі ті нещасні дівчата, яким він з’їздив по вухах, заморочивши голову, своїми пустими залицяннями.

— А що саме ви б хотіли бачити, щось більш абстрактне, чи щоб у рекламі були присутні моделі? – зміг видавити я із себе запитання, та це неначе скинуло з мене ману, дозволило більш тверезо мислити, думки більше не плутались. – В залежності чи будуть задіяні в рекламі моделі, чи ні, це впливатиме на ціну.

— Тут я повністю довірюся вам, – промовила дівчина з якимсь подвійним значенням, чи може мені просто здалося так? – а ціна мене не хвилює, головне кінцевий результат.

— Може вам запропонувати кави? – раптом промовив Василь, що до цього лише дурнувато посміхався, і не дочекавшись відповіді мало не вибіг з кабінету.

— Він завжди у вас такий… – запнулась Маргарита підбираючи слово, провівши поглядом Василя – метушливий?

— Не звертайте уваги, це в нього літнє загострення, – пожартував я, – та не варто перейматись, він зазвичай безобідний.

— Так, буває, – без тіні усмішки промовила дівчина, задумавшись про щось своє.

— Тож на які терміни, виконання роботи ми можемо розраховувати? – запитав я щоб змінити тему, після явно невдалого жарту.

— Чим швидше виконаєте, тим краще, – невизначено відповіла Маргарита, – я планую якомога швидше завершити цей проєкт, і перейти до наступного.

— Я вас розумію, та все ж хочеться почути якісь більш конкретні дати, – така позиція мене розізлила, от як мати справу з такими клієнтами? Саме таке я і передбачав, не бажаючи зв’язуватись з письменницею. – В нас тут рекламне агентство, а не кафе, де ви замовляєте фреш.

— В такому випадку, – промовила задумливо Маргарита, не розізлившись на мій тон, – зустрінемось в понеділок, думаю вихідних вам буде достатньо щоб підготувати всі необхідні документи, і запропонувати мені варіанти реклами. А зараз вибачте, та в мене ще є невідкладні справи, що потрібно виконати саме сьогодні.

— Маргариточко, ви вже йдете, а як же кава? – розгублено промовив Василь, зайшовши в кабінет з двома чашками кави, і пропускаючи повз нашу дивну клієнтку.

— Зустрінемось в понеділок, – подарувала дівчина свою неземну посмішку, від чого Василь аж присів на стілець, все ще як дурень тримаючи дві чашки з кавою.

— Що сталося, куди це вона? – вимогливо запитав друг, як тільки за Маргаритою замкнулись двері. – Що ти вже зробив?

— Чого це одразу я щось зробив, – обурився я, – це вона сама згадала про щось і чкурнула, так і не пояснивши толком, ні чого хоче, ні на коли робота має бути виконана.

— Творча особистість, не все тримається в її гарненькій голові, – з замріяним виглядом протягнув Василь, поглядаючи на двері, за якими зникла Маргарита.

— Ага, а нам через цю гарненьку голову тепер доведеться завтра виходити на роботу, – роздратовано відповів я, так хотілося вгріти чимсь тяжким цього придурка. – А то боюсь до понеділка не встигнемо підготувати все.

Раптом двері мого кабінету рвучко відчинились, а Василь одразу підскочив на ноги, з простягнутими в руках чашками кави, вважаючи що це Маргарита повернулась. Та в кабінет впорхнула Оксана, і обдарувавши Василя зневажливим поглядом промовила:

— Міг би й не старатися, я не п’ю каву в другій половині дня.

— Так і знав що сьогодні станеться щось погане, і от маєш відьма прилетіла, – не залишився в боргу Василь, і направився до виходу з кабінету, наостанок кинувши мені, скривившись до Оксани: – Якщо що я буду в себе, перегляну нашу базу моделей, а то щось різко потягнуло подивитись на щось прекрасне.

— Тільки не пий стільки кави, а то від перезбудження ще серцевий напад відхватиш, – прокричала йому вслід Оксана, і перш ніж я встиг щось сказати на їхню чергову перепалку, вона кинулась в мої обійми.

Кохана почала схлипувати, і я міцніше обійняв її, притис до себе. Я одразу ж забув про своє роздратування, з приводу її сварки з Василем, про дивну клієнтку, що загрузила додатковою роботою, усе раптом відійшло на другий план і лишилась тільки Оксана. Це вперше я бачив її такою, і не знав що й сказати, тож просто пригортав до себе, чекаючи поки кохана сама не заговорить. За кілька хвили Оксана таки виплуталась з моїх обіймів, і з сумним обличчям стала витирати сльози.

— Пробач за це, – промовила вона, – просто сьогодні день якийсь божевільний.

— Що сталося, – запитав я турботливо, не міг спокійно дивитись як кохана плаче, – розкажи, якщо тебе хтось образив то я…

— Ні-ні, все не так, – перебила мій наростаючий гнів Оксана, – просто в нас в компанії, словом сьогодні загинув наш головний бухгалтер.

— І ти через це так засмутилась, – видихнув я з полегшенням. Звісно це погано, що померла людина, але зате з Оксаною все добре, а то я вже й не знав що думати. – Іди сюди, ніколи б не подумав що ти в мене така вразлива. Ви були знайомі?

— Не надто, по роботі пересікались. – Все ще сумно відповіла Оксана, пригорнувшись до мене, і завагавшись добавила, – Весь цей тиждень якийсь дивний. Не тільки бухгалтер загинув, ще раніше потрапив в аварію мій колега Антон, а позавчора на мотоциклі розбився наш кур’єр.

Я навіть не знав що відповісти на таке, як заспокоїти Оксану. До того ж сам помітив що останнім часом щось надто багато людей стало помирати. Он у нашому домі троє чоловіків загинули. Та що там вдома, тут в агенції також були двоє загиблих, нашого фотографа Майка знайшли з передозуванням в його власній квартирі, а ще один з наших охоронців потрапив в реанімацію, через бійку в клубі, де і помер, так не прийшовши до тями. Мимоволі згадались слова старого продавця, про прокляття що лежало на браслеті, та я одразу ж відігнав від себе цю думку. Ну серйозно, не в середньовіччі живу, яке ще прокляття. А всі ці смерті не більше ніж трагічна випадковість, зрештою кожного дня в світі помирає сотні людей. Та Оксана схоже надто близько прийняла це до серця, і я мав щось сказати щоб заспокоїти її.

— Не переймайся через це, – промовив я дивлячись в очі коханій, – це все лише трагічний збіг.

— Ти справді так думаєш? – перепитала вона шморгнувши носом.

— Ну звісно що так! Шкода твоїх колег, та таке життя, ніхто з нас не застрахований, – я бачив що Оксана наче щось не договорює, закусивши нижню губу, тому спитав, – ну що ще, не бійся, просто скажи.

— А якщо це не збіг? – поглянула на мене Оксана, погано приховуючи страх, – у мене на роботі ширяться чутки, що це конкуренти, таким способом намагаються усунути нашу фірму.

— Що за маячня, – щиро розсміявся я, – схоже хтось передивився кримінальних фільмів. Хто в наш час буде вбивати працівників з фірми конкурента? Є більш прості методи боротьби, і смію замітити набагато законніші.

— Але, – запнулась Оксана, вагаючись, та все ж продовжила, – я вже кілька разів бачила як хтось спостерігав за мною, це не може бути просто збігом.

— Так, а з цього моменту детальніше, хто за тобою стежив, коли, чого раніше мовчала? – ось це вже реально мене занепокоїло.

— Я не знаю хто, я не бачила, просто відчуваю, знаєш коли бачиш щось боковим зором, а як повернути голову то там нічого нема. – присоромлено почервонівши, Оксана замовкла, поглядаючи на мою посмішку. – Ну чого смієшся, я ж серйозно кажу.

— Пробач, просто я думаю, що ти перехвилювалась, он на вихідних бачила когось у нашому вікні, на десятому поверсі, – ох ці жінки, накрутять і себе і всіх довкола, а я вже реально подумав що хтось стежить за моєю Оксаною.

— Може ти і правий, – насупилась задумливо Оксана, а тоді перемінилась на обличчі, весело посміхнулась вскакуючи на ноги, от таку я її люблю, веселу і безтурботну. – Оце я реальна дуринда, все беру відгул до кінця дня, потрібно відпочити, а ти як?

— Пробач, в мене сьогодні ще багато роботи, – сумно похитав я головою, на що Оксана тільки знизила плечима.

— Тоді до вечора, зустрінусь поки з подругами, – весело прощебетала кохана, від тривоги в ній не лишилось і сліду, – бувай.