Видіння вічності

Коли працюєш у кав’ярні, ранок завжди починається з кави. Я люблю приходити на роботу першою. До всієї цієї денної метушні та навали залежних від кофеїну людей. Прийти зранку, включити апарат, зробити м’яке лате чи міцне американо та сісти за столик біля вікна, спостерігаючи за тим, як прокидається місто.

Дзенькнув дзвінок на дверях. Це Віктор. Мій сьогоднішній напарник.

– Єво! Як завжди рання пташка? – подав він розкриту долоню для привітання.

Вагаючись, все ж вдарила по ній своєю рукою. Миттю голову заполонило видіння дівчини, що кричить на нього, а згодом розвертається і йде геть. І жодні благання не зупиняють її.

– В тебе все гаразд? Виглядаєш засмученим, – намагаюсь дізнатись, в чому справа.

– Нічого подібного! Вирішив розійтися з дівчиною, тож я тепер вільна птаха. Може на побачення?

Я лише посміхнулась цій браваді та похитала головою. Шукати йому нову дівчину, чи допомогти помиритись зі старою? Ось проблема мого дару. Я бачу різні моменти з життя людей. Майбутнє. Минуле. Ніколи не знаєш, що відкриється про людину наступним. Ще б хтось сказав, що робити з цим вихором інформації. З іншого боку, мені відкривається лише те, на що я можу вплинути. Бабуся казала: ”Якщо ти щось побачила, значить з цим щось потрібно зробити”. Як же мало я свого часу її розпитала! Але гаразд. Повернемось в реальність.

– Кого ти обманюєш. Я ж чула, як ти розказував Едіку, що хочеш освідчитись їй!

Маска хорошого настрою злетіла з обличчя хлопця.

– Від тебе нічого не приховаєш, так? Як ти це робиш?

– Не змінюй тему.

– Гаразд. Вона мене кинула. Сказала, що я тюхтій і не виконую обіцянок. Вона, бачте, втомилася постійно штовхати мене вперед і мені час самому вирішувати, чого я хочу в житті, – розказував він, розставляючи крісла по місцях.

– А чого ти хочеш? – я зробила останній ковток солодкої кави і взялась йому допомагати.

– Її. Але вона права. Коли ми тільки познайомились, я закінчив університет, і в мене було безліч планів. Вона вірила в мене, а я пішов тимчасово працювати в кав’ярню, щоб трохи заробити грошей. Два роки вже тут. Зате адміністратор, – гірко посміхнувся, вказуючи на бейджик.

Добре, що мені це не загрожувало. Я влаштувалась сюди лише на літо.

– То зміни щось! Не хочеш відкрити власну кав’ярню?

– Хочу. Навіть дуже. Насправді останнім часом це моя мрія. У тебе не буде зайвих пару тисяч?

– Обережно зі своїми бажаннями – вони можуть здійснитись. – процитувала я відому фразу, ставши за барну стійку. Якраз зайшов перший клієнт, і шалений робочий день розпочався.

Мій дар мне навчив мене бути обережною з дотиками, але з цією роботою їх важко повністю уникнути. Тож про постійних відвідувачів я знаю набагато більше, ніж мала б. Ось хлопець з ноутбуком за кутовим столиком. Він щодня приходить сюди у пошуках натхнення. Пише роман. Іноді я підкидаю йому сюжети. Студентам деколи вдається підказати номер щасливого білета, закоханим – взаємна симпатія чи ні.

Ось успішна молода жінка, що кожного ранку бере лате без цукру. Проблеми сипляться на неї, наче рясний дощ. Одного разу я побачила, як горить її дім. Довелось знайти її у фейсбуці та заспамити рекламою протипожежної безпеки. На щастя, спрацювало. Іншим разом мені було видіння, що її зраджує чоловік. Довго не знала як їй сказати, поки вона не прийшла з найкращою подругою. Зрадницею. Не втрималась. Облила її кавою. Коли витирала, побачила, що в них сьогодні зустріч. Він обіцяв передзвонити. Під хаос і крик, що влаштувала зрадниця, тихенько поклала її телефон до сумочки моєї клієнтки. Ото сюрприз був. Вона довго не з’являлась після цього. Я вся аж на нервах була. Чи правильно я зробила? Через місяць вона прийшла. Усміхнена. Щаслива. Попід ручку з якимось іноземцем. Аж від серця відлягло.

Але найбільше я люблю детективні історії. Я навіть вчуся на слідчого. Просто мрію працювати за спеціальністю. В моїй скарбничці – знайдені коти та собаки, телефони та сережки. Думаєте, дрібничка? А за кожною з них стоїть своя історія. І всюди заздрість, жадоба, жага до влади чи помсти. Якби не уроки бабусі, давно б збожеволіла.

Та те, що я бачила сьогодні, не забуду ніколи.

Я бачила свою смерть.

В кав’ярню зайшов молодий чоловік у формі. Обожнюю. Ця їхня нова форма просто “вау”. А офіцер також нічого. Молоденький, стрункий, і йде просто до мене.

– Доброго дня! Що бажаєте? – видала я нашу стандартну фразу та потонула в блакитних очах.

– Добрий день. Слідчий Андрій Лужний, – представився він як за підручником та показав значок. – Чи можу я поставити вам кілька запитань?

Що? Це ж не через недавню вилазку до викладача-збоченця? Каюсь, написала на дверях його квартири, хто він є. Але ж я на власні очі бачила, як він чіплявся до Міри – сестри Віктора. Я зіштовхнулась з ним біля під’їзду будинку. І видіння заполонило мене.

Вони стояли біля дверей з номером 19. Чоловік погладив її по щоці, а другою рукою стиснув її сідниці. Міра відсахнулася та побігла сходами вниз. Чоловік же спокійно зайшов у квартиру, зачинивши за собою двері.

Як ще я можу розповісти це так, щоб мені повірили і не запроторили в божевільню? А Міра мовчить, незважаючи на всі мої обережні розпитування. Хоч щось я мусила зробити. Я впевнена, що ніхто не бачив, як я розмальовую ті двері!

– Чим можу допомогти? – ні жива ні мертва промовила я.

– Ось фото дівчини. Гляньте, будь ласка, чи не впізнаєте ви її? – він дістав фото милої білявки, яка справді часто приходила сюди з друзями. Ба більше – це близька подруга Міри. Саме це я йому і відповіла, а хвилювання одразу ж відпустило. Подумало… і знову взяло.

– А що трапилось?

– Позавчора вона не повернулась додому. За словами її друзів, того дня вона заходила за кавою, але ніхто з її компанії з нею не пішов. Може, ви помітили щось дивне в її поведінці. Чи, можливо, біля неї хтось був?

Я взяла фотографію в руки і відчула могильний холод. Загинула. Як? Не знаю. Зображення мовчало.

– Дозвольте пригостити вас кавою. Думаю, з вашою роботою це необхідно, — захотілось мені розбавити його похмурий день.

– Буду вельми вдячний, — усміхнувся він куточками губ.

Я переповіла слідчому все, що пам’ятала, поки налаштовувала апарат на еспресо. Повертаючи фотографію, ненароком зачепила його руку. Чесно – я не хотіла. Краще б я цього не бачила.

Навкруги ліс. Вечір, сонце сідає. Я біжу за кимось. Чи від когось? Не зрозуміло. Раптом наштовхуюсь на перешкоду і падаю. Піднімаюсь. На мене наставлене дуло пістолета.

– Єво! – кричить хтось збоку.

Я оглядаюсь та бачу розмитий силует. Слідчий? Наче схожий.

Чую постріл. Груди обпікає болем, а перед очима темніє.

Приходжу в себе в кафе. Переді мною стоїть офіцер. Тремтячими руками протягую йому стаканчик з кавою.

– Я можу ще чимось допомогти? – запитала, щоб хоч якось згладити свою дивну поведінку.

– Ось моя візитка. Повідомте, будь ласка, якщо згадаєте щось.

– Неодмінно, — шепочу я губами, що вмить пересохли.

Наступні години минули наче в тумані. Я варила несмачну каву, плутала замовлення, била посуд. Врешті-решт Віктор подзвонив Олі, моїй заміні, сказавши що від мене сьогодні одні збитки.

– Як же ти збираєшся працювати слідчим з такою чутливістю? – запитав він.

– Вибач. Я бачила її майже щодня протягом літа. Важко усвідомлювати, що більше не побачу.

– Можливо, її ще знайдуть?

Я втомлено похитала головою.

– Іноді мені здається, що ти знаєш більше, ніж усі навколо. Це трохи лякає.

Я усміхнулась через силу:

– Звичайна інтуїція. Нічого більше.

Дочекавшись, поки прийде Оля, я вийшла з роботи. Видіння все не відпускало. Однозначно, ці події пов’язані зі слідчим. Чи це його крик я чула? Але чи пов’язана моя майбутня смерть зі зникненням Аліни? Втручатися мені в розслідування, чи ні? Якщо я нічого не зміню, то видіння здійсниться. Отже, вирішено! Розслідуватиму смерть зниклої дівчини.

Трохи подумавши, я попрямувала в парк. На щастя, кафе – не єдине місце, де я бачила Аліну. Дівчина любила активний відпочинок і часто каталась тут на скейті. Мені пощастило, і її друзі сьогодні були тут. Ну що ж, вперед!

– Привіт! – підійшла я до хлопця в шоломі, що стояв найближче. – Я шукаю світловолосу дівчину. Бачила її у вашій компанії. Вона в моєму кафе рюкзак забула і не повертається за ним. Може передасте їй, що він у мене? – Люди часто забувають речі в кафе. І якийсь рюкзак у нас справді недавно з’явився в підсобці.

– Її вже три дні, як ніхто не бачив. Навіть її батьки не знають, де вона. Сьогодні з поліції приходили, розпитували нас.

– До вас також, мабуть, зайдуть. Я розказувала, що вона була там того дня, коли зникла, – додала дівчина з кучерявим волоссям.

– Справді? Три дні тому… так, пригадую, – зробила я вигляд, що задумалась. – Вона ще в телефоні весь час щось писала.

– Як і завжди останнім часом. Аліна з хлопцем розійшлася. Помститись, мабуть хотіла йому, от і переписувалась з іншим.

– Точно з хлопцем?

– Точно. Я одного разу частину листування побачила. Гаряченька така. З лайливими словами та еротичними погрозами. Аліна лише відмахнулася, мовляв, вона повнолітня, що хоче, те й робить.

– А поліції ти про це казала?

– Звісно. Але це міг бути хто завгодно. Може, вона через інтернет з кимось познайомилась.

Розмовляючи з друзями Аліни, я по черзі торкалась кожного з них в надії побачити хоч щось, що допоможе. Але все, що я бачила – це одне велике нічого. Нічого. І ще раз нічого. Чорт. Що ж далі?

– Аліно! Ти повернулась? – підбігла до мене Міра.

– Ой! – відсахнулась вона, підбігши ближче. – Єво? Ти дуже схожа на Аліну зі спини. Ніколи раніше не помічала. Що ти тут робиш?

Дівчина виглядала виснаженою. Її темно-руде волосся потьмяніло, а під очима півколами темніли синці.

– Я якраз шукала її, щоб сказати, що вона дещо забула в кафе, але тут дізналася, що вона зникла і… Ви б не могли мене повідомити, якщо будуть якісь новини?

– Можливо її вже в живих немає, – тихо прошепотіла дівчина.

Я то знала точно, що немає, але не могла не підбадьорити дівчину, обнявши її. Заодно ще раз видіння спробувала викликати. І…

– У нас точно все вийде? – стурбовано спитала Міра.

– Точно! – впевнено відповіла білявка, обіймаючи подругу.

Що вони задумали? Ніякої інформації. Що ж, мабуть, час придумати щось інше.

Я попрощалася з друзями Аліни та попрямувала додому. Якщо зі зникненням Аліни розібратись не виходить, доведеться розбиратись зі своїм видінням. Бабуся навчила мене, як зробити його чіткішим та побачити більше. Вона називала це видінням вічності.

Мені потрібен повний релакс! Спершу – ледве тепла ванна з ароматними травами. Тепер легенький перекус. Бурчання в животі зовсім не дає зосередитись. Паличка з ароматом пачулі і поза “лотоса” від якої я ніг не відчуватиму, коли прийду до тями. Ненавиджу медитацію.

Вдих. Видих. Вдих…

Ліс. Я біжу серед дерев. Тікаю чи наздоганяю? Прислухалась. Тупіт ніг позаду мене. Значить, тікаю. Від убивці? Перечіпаюсь. Падаю. Коли піднімаю голову, на мене вже дивиться дуло пістолета. Помічаю далі на землі ще одне тіло дівчини. Аліна? Ні, ось вона ледве помітно ворухнула рукою. Значить жива! Чую, як знайомий голос вигукує моє ім’я. Значить, позаду мене слідчий?

Щосили намагаюсь не обертатись, розглядаючи натомість свого вбивцю. Широке, смагляве лице. Чоловік років п’ятдесяти. Волосся чорняве. Підборіддя гостре. Очі. Очі карі, вузькі, брови густі, із заломами. Ніс довгий, прямий, широкі крила. Губи середні, нижня тонша ніж верхня.

Постріл.

Відкриваю очі, вся в поту. Серце б’ється, наче навіжене. Я вже бачила цього чоловіка. Саме він чіплявся до Міри. Тепер я точно знаю, що це все пов’язане між собою.

Дивлюсь на годинник. Лише сьома вечора. Швидко справилась цього разу. Іноді випадала із реальності на цілий день. Попорпалась в сумці, шукаючи візитку, та дістала телефон. Набрала номер і на затерплих ногах попленталась до дивану.

– Слідчий Лужний слухає, — відповіли по той бік апарату.

– Добрий вечір. Ви просили передзвонити, якщо щось пригадаю. Так ось. Біля зниклої дівчини постійно крутився якийсь тип. Старший. Він не підходив до неї, але просто не зводив з неї погляду, – іноді доводиться трошки прибрехати.

– Ви можете його описати?

– Звісно.

– Тоді давайте створимо фоторобот. Ви не проти?

– Куди мені підійти? – з готовністю запитала я.

Зібравшись з силами, я попрямувала у відділення поліції. Кабінет слідчого був відчинений. Він чекав на мене.

– Дозвольте тепер вас пригостити кавою. Схоже, зараз вам це необхідно, – піднявся він, коли я увійшла.

– Буду вельми вдячна, – усміхнулась я. Здається ми уже знайшли дещо спільне.

Закипів чайник. Кабінетом рознісся п’янкий запах щойно завареного напою.

– Тож почнімо? – спитав він, запускаючи програму на комп’ютері.

Я кивнула, зробивши маленький ковток гарячої кави. Наступну годину ми переглядали тисячі зображень очей, брів, губ та інших частин обличчя. Я досконало запам’ятала риси свого вбивці, тож проблем із зіставленням портрету не виникло. Важче було приховати свою впевненість від Андрія, адже за моїми словами, я бачила того чоловіка лише мимохідь.

– Чи є якісь новини у справі? – запитала я, коли ми закінчили.

– Схоже, зникла вона відразу після того, як відвідала кафе. Тож ваш фоторобот може суттєво зрушити нас з мертвої точки.

– А якась подяка від поліції у вас передбачена за допомогу в розслідуванні? – вирішила трішки пофліртувати я.

– Від поліції – ні. А особисто від мене дуже навіть передбачена. Ми б могли обговорити це по завершенні розслідування. За вечерею, наприклад.

Я вже хотіла відповісти, що згідна, але мене перервав гучний стукіт у двері.

– Увійдіть, – вигукнув слідчий, одразу налаштовуючись на робочий лад.

В кабінет просто увірвався молодий юнак. Він важко дихав, наче біг всю дорогу сюди, витер спітнілі долоні об штани та дістав щось з кишені.

– Ти ж Роман. Ти зустрічався зі зниклою дівчиною? – уточнив слідчий.

– Ви повинні подивитись цей запис, – поклав юнак на стіл невеличку флешку.

Монітор все ще був повернутий в мою сторону і, на щастя, мене ніхто не проганяв, проте все ж поглядом запитала дозволу в Романа. Юнак приречено кивнув.

Шок чекав мене з першої секунди перегляду. З монітора на мене дивився мій вбивця. Андрій дістав фоторобот та порівняв його із зображенням на комп’ютері.

– Ідентично, – тихо виніс він свій вердикт.

На це було важко дивитись. На відео було знято зґвалтування молодих дівчат. Вони опирались, проте в’яло, ніби не до кінця розуміли, що відбувається. Коли все закінчувалось, чоловік виходив, залишаючи дівчат приходити до тями самих. Ось одна з них підвелася, тримаючись за ліжко, та подивилась просто в камеру, не помічаючи її.

– Міра? – вигукнула я, прикривши рот рукою.

– Ви знаєте, хто той чоловік на відео? – запитав слідчий Романа.

– Це мій батько, – наче грім серед ясного неба прозвучали його слова.

– Звідки у вас це?

– Сьогодні я знайшов запис в себе на електронній пошті. Аліна прислала. Ще до того, як зникла. Якраз після нашої сварки.

– Чому ви посварилися? – вирішила не відставати я у задаванні питань.

– Вона намагалась розповісти мені це все. Назвала мого батька збоченцем. Та я їй не повірив. Як може шанований викладач, людина, що виховала мене практично без матері, бути здатним на щось схоже? А коли я повернувся додому, на дверях красувався той надпис. Це вже було занадто. Я розказав усе йому.

– Потрібно терміново його знайти. Ти не знаєш, де він може бути?

– У нас є будинок за межами міста. Я запишу вам адресу. Але поїду з вами!

– Єво! Я б хотів вам ще раз подякувати за допомогу…

– Подякуєте згодом, – перервала я його, натякаючи на обіцяну вечерю.

Вони вийшли, а мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Я взяла слухавку. Кров застигла в венах від почутого. Як тільки ступор минув, чимдуж побігла за слідчим. Наздогнала я їх вже біля машини.

– Мені подзвонив Віктор. Міра зникла! – ледь перевівши дихання повідомила я. – Я з вами. Не обговорюється.

Я відкрила дверцята машини та сіла в середину, доки Андрій не почав заперечувати. Але він не сказав ні слова. Може, не хотів витрачати час на суперечку, а, можливо, розумів, що жіноча підтримка може знадобитися, якщо ми знайдемо Міру. Їхали в тиші. Напружене мовчання час від часу переривав Роман, вказуючи дорогу. Слідчий викликав підмогу, і за нами слідував ще один автомобіль, мигаючи синьо-червоними вогнями.

– Приїхали, – врешті мовив Роман.

Автівка зупинилась біля невеликого, але добротно зробленого дерев’яного будинку. Андрій з Романом вийшли. Мені ж було сказано залишатись всередині, але хто б послухав! Поки я йшла доріжкою з гравію, патрульні вже обшукували будинок.

Раптом з лісу почувся пронизливий дівочий крик. Міра! Я щодуху побігла на голос. Лише вбігаючи в ліс, згадала про своє видіння, але не зупинилась. Я повинна допомогти дівчині! Здається, моя поява вбереже її від смерті. Не думаючи, що це може вартувати мені життя, додала ходу. Позаду почувся тупіт ніг. Слідчий мене наздоганяв.

Перечіпаюсь через суху корягу і падаю, роблячи переворот через голову. Чорт забирай, у видінні шия так не боліла! Не хочу підводитись, бо знаю, що побачу. Що робити? Все ж піднімаюсь і дивлюсь просто в очі злочинцю. Не для того я стільки вчилась та тренувалась, щоб зараз так легко здатись. Чекаю відповідного моменту…

– Єво! – ось і він.

Коли вбивця на секунду відволікся, вибиваю в нього пістолет точним ударом руки. Наступним прийомом вкладаю його на землю та заломлюю руки за спину. Підбігає слідчий і сковує його зап’ястя кайданами. Нічого не говорить, хоч видно, що злиться. Зуби міцно стиснуті, а очі так і горять вогнем.

Я озираюсь, шукаючи очима Міру. Ось і вона. Лежить кількома метрами дальше. Підхожу до неї з надією в серці. Відгортаю довге рудувате волосся і з полегшенням видихаю. Жива. Хоч і в поганому стані. Вся побита. Точно зламана рука. Допомагаю їй піднятись і потихеньку веду назад. Андрій же не церемонячись піднімає злочинця, наказуючи йти вперед, а сам акуратно підбирає його зброю, щоб не знищити докази.

– Вправно ти його. Де навчилась? – питає він мене, стримуючи гнів.

– Там же, де і ти, – відповідаю. – Академія внутрішніх справ. Четвертий курс.

– Я просив залишитись в машині! – все ж прориваються емоції крізь його маску крутого слідчого.

– Вибач, – це все, що я можу відповісти.

Доходимо до будинку та викликаємо Мірі швидку допомогу.

– Десь там Аліна, – киває дівчина в бік лісу, сідаючи на лавку в альтанці. – Її тіло. Він сам мені казав. Він довго чекав можливості, поки не буде свідків, і, як тільки вона вийшла з кафе, запхнув її в машину, відвіз сюди, а тоді вбив.

– Ти можеш розказати, що сталося? – запитує Андрій.

Міра кивнула, а по щоках градом закотилися сльози.

– Це все моя провина, – почала вона, чергуючи розповідь зі схлипами. – Він мій викладач і одного разу попросив допомогти йому в одному проєкті. Я пішла до нього додому навіть не підозрюючи, що проєкт, то лише привід. Він почав розповідати якісь масні жарти, говорити компліменти, торкатись. Тоді я сказала, що йду, але він не дозволив. Напав на мене. А після того, як зґвалтував, погрожував, що, якщо комусь розповім, то вилечу з університету. Та й ніхто мені не повірить. Хто він, а хто я! Вже потім до мене прийшла Аліна та показала запис. Коли вона була в Романа, випадково знайшла ці відео. Я навіть не знала, що була не єдиною його жертвою. Аліна хотіла, щоб я пішла в поліцію, але я боялась, що йому вдасться відкупитись. Та й мені було мало, щоб його просто посадили. Я хотіла, щоб він боявся, як боялась його я.

– Ви почали шантажувати його! – мені згадалось те видіння, де дівчата планували якусь затію.

– Так, – кивнула Міра, – ми висилали йому на електронну адресу уривки записів та вимагали гроші. Він погодився на наші умови, і ми домовились про обмін. Він повинен був залишити рюкзак з грошима в скейт-парку, а Аліна його забрати, але щось пішло не так. Якось він дізнався про нас. Вже після того, як ми забрали гроші, Аліні на телефон почали надходити погрози від нього. Потім вона пішла в кафе. Ми домовились, що гроші залишимо на деякий час там, у підсобці серед забутих речей. Більше її не бачили. Я була впевнена, що він до цього причетний, але боялась комусь розповісти, тому зробила найбільшу дурість, яку тільки могла. Я пішла до нього сама з вимогою сказати, де Аліна. Пригрозила, що інакше записи побачать усі його знайомі. Не знаю, про що я думала. Він сказав, що відвезе мене до неї. І ось я тут. Дивно, що ще жива.

Нарешті приїхала швидка. Я допомогла Мірі піднятись, і ми підійшли до авто. Я передала дівчину під опіку лікарів і вже хотіла сісти в машину швидкої допомоги, щоб поїхати з нею, коли мене зупинив голос слідчого.

– Єво! Зачекай! Поясни мені дещо. Якщо викладач весь час сидів в машині, очікуючи Аліну, як ти могла бачити його в кафе? Звідки такий детальний опис?

– Поговоримо про це за вечерею. Може, завтра? – відповіла я. Гляди, щось і придумаю до того часу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.