Видіння Єви

Я страшенно хвилювалася. Руки тремтіли, тож я зціпила їх у замок та склала на грудях, спостерігаючи як біліють кісточки пальців. Мої ж одногрупники чомусь виглядали на диво спокійними. Дівчата весело про щось щебетали біля вікна, хлопці перечитували свої нотатки, чи просто чекали неминучого. Я ж нервово міряла кроками коридор біля авдиторії, в якій повинен проходити захист наших дипломних робіт.

Здавалося б, не слід перейматись. Заспокойся і приєднайся до своїх товаришів. За цілу історію існування академії ще не було такого, щоб хтось не зміг захистити свою дипломну роботу. Та зараз від мого виступу залежала не лише оцінка. Зараз мені доведеться зробити зізнання, що зможе врятувати чиєсь життя, але, можливо, загубити моє.

– Єво! Перестань! Ти вже дратуєш усіх! – підійшла до мене Оксана та спробувала доторкнутись, щоб заспокоїти.

Тільки нового видіння мені зараз не вистачало! Різко зробила крок назад, уникаючи її дотику. Замаскувати б цей жест якимось жартом, але зараз немає жодних сил щось вигадувати. Дівчина лише вигнула брову від здивування, але нічого не сказала. Тут усі вже привикли до моїх дивацтв.

– Вибач. Не можу заспокоїтись.

– Що, навіть твій слідчий не допоміг? Здається, я бачила його недавно. З таким чоловіком ти взагалі не провинна ні про що турбуватись.

– Він не мій слідчий, – сказала я, а на очах ледь сльози не виступили при згадці про ту розмову. Саме його слова підштовхнули мене до цього рішення.

– Можу присягтися, що на практиці між вами іскри летіли. А ще всі ці чутки, що поширювались п'ятим відділенням...

О, то були не просто іскри. То була справжнісінька пожежа. Але я сама загасила це полум'я.

– Усе складно, – відповіла я, хоча насправді, усе було до болю просто. Якщо я буду поруч, він загине. Я бачила як це станеться і я точно не хочу, щоб моє видіння здійснилось.

– А як...? – одногрупниця все ще намагалась відволікти мене, та я втомилася від її розпитувань. Але, щоб здійснити задумане, мені потрібна була чиясь допомога.

– Оксано, ти б не могла зробити мені послугу? – коли дівчина погодилась, я дістала свій телефон та попросила зняти мій виступ на відео.

Я зробила це саме вчасно, бо з'явився декан та відчинив авдиторію, запрошуючи нас усіх зайти в середину. Невдовзі прийшли члени комісії, тож на розмови часу не залишилось.

Зовсім не хотілось цього робити. Я завжди приховувала свій дар, щоб люди не дивились на мене, наче на божевільну, яка зараз витягне свою чарівну кулю і почне розказувати хто і коли вийде заміж чи одружиться або, ще гірше, буде волати на кожному повороті про кінець світу, що невпинно наближається. Але те, що сказав мені Андрій, змінило все. Тепер я маю розповісти про себе правду. Розповісти так, щоб мені повірили та ще й захотіли переповісти іншим.

– Тема моєї дипломної роботи: "Альтернативні методи ведення розслідування в умовах сучасності," – почала я, ставши за трибуну.

Коли вибирала таку тему, то хотіла просто дослідити допомогу екстрасенсів у веденні розслідування. Навіть декан погодився, що це хороша ідея, коли догадався, що я приховую. Матеріалу в мене назбиралось достатньо – всі мої справи на практиці та ще декілька розслідувань, про які я навіть знати не повинна була. Я не називала імен і, поки що, не афішувала свою участь в цих справах. Просто сказала, що вони були розкриті завдяки допомозі людей з екстраординарними здібностями.

Скептичні посмішки вже проскакували на обличчях членів комісії. Я знала, що так буде. Люди завжди ставляться насторожено до чогось дивного, якщо не стикались з цим особисто. Спочатку я хотіла просто їх переконати, що такі люди насправді існують. Хотіла розповісти про свою бабусю і те, яку роль її дар відігравав у житті інших. Цього було б достатньо для них. Але склалося так, що зараз цього недостатньо для мене. Я на секунду примружила очі, востаннє зважуючи всі "за" і "проти", та заявила, що можу бачити більше ніж звичайні люди.

Мої одногрупники, що спочатку тихо підсміювались, зараз сиділи приголомшені. Дивно, та, здається вони повірили мені одразу. Я більше не бачила насмішки в їхніх поглядах, лише розуміння. Скептицизм на обличчях членів комісії змінився недовірою, тож довелося переконувати кожного з них окремо. За роки навчання я знала багато їхніх таємниць і прийшов час їх розкрити.

Переглянувшись з деканом, я запитала, чи можу я почати з нього. Те, що я бачила, було глибоко особистим, і мені не хотілося б оприлюднювати його почуття перед іншими, без його згоди. Одного разу я бачила, як померла його донька. Вона була мого віку, коли це сталося. Довго хворіла перед цим. Багато хто знає цю історію, та мало хто знає, що новеспечений полковник поліції так і не встиг попрощатися з нею, бо саме святкував підвищення.

– Ти розповідав мені це, а значить міг розповісти і ще комусь, – звернувся до декана підполковник Омельченко, що також був членом комісії.

– Можливо, але це не суперечить припущенню, що вона дізналась усе своїм способом. Мені дуже цікаво, що вона скаже про тебе, підполковнику, – відповів він йому і кивнув мені, щоб продовжувала. – Єво?

– Академією давно поширюються чутки про ваш роман із Жанною, секретаркою з деканату. Та я знала про нього однією з перших.

– Знову ж таки, ми не можемо в цьому переконатись, – сказала жінка середнього віку у темно-малиновому жакеті. Вона проводить семінари з правознавства на нашому курсі.

– Зате можемо переконатись в тому, що в кишені Олексія Романовича лежить обручка і чекає влучного моменту, – приголомшила я всіх новиною.

Омельченко, наче той злодій, якого зловили з краденим, запхав руку у форменну куртку і дістав звідти маленьку оксамитову коробочку. Закусив губу і зізнався:

– Вже два тижні ношу з собою.

– Ти могла просто випадково її побачити! – заперечив новий викладач криміналістики, майор Раденко. – Це фарс якийсь, їй богу!

– Тихіше, Сергію. Дай дівчині договорити, – попросила майора жінка. – Що можеш сказати про мене?

І знову проблема моралі. Хоч те, що я побачила, повинно було б викликати радісні емоції в жінки, але в моєму видінні вона була в паніці. Чи можна мені розповідати про це?

– Ви вагітні! – просто сказала я.

Авдиторією покотився здивований шепіт студентів. Краєм вуха вдавалось вловити фрази типу: "Бути такого не може", чи "Як вона могла знати про таке?"

– Я сама лише вчора дізналась, – шоковано промовила викладачка, відповідаючи на здивовані погляди присутніх. – Знаю, що для мого віку це рідкість. Сама була страшенно налякана. Та зараз я щаслива, – вона мимоволі опустила руки на живіт, наче захищаючи його.

– А що ж ви можете сказати про мене? – спитав останній член комісії, коли черга дійшла до нього.

– Про вас, Сергію Вікторовичу, я нічого не скажу. Не впевнена, що ви б захотіли ділитися цією таємницею з кимось.

– Якою таємницею? Не вірю я вам. Впевнений, що нічого ви не знаєте! Це просто цирк якийсь! Вам що, слави захотілось? Тоді не соромтесь і кажіть що хотіли!

– Ви точно хочете, щоб це почули усі? – про всяк випадок перепитала я.

– Боїтесь не вгадати і осоромитись, коли я спростую ваше "видіння"? – він пальцями зобразив лапки.

– Ні. Боюсь, що ваша дружина та двоє дітей зовсім не зрадіють, коли дізнаються, що ви купили квартиру своїй коханці! – не втрималась я від сарказму.

Чоловік весь побілів та стиснув кулаки. На мить я злякалася, що він кинеться просто на мене, але він підскочив з крісла та вибіг в коридор.

– Думаю, це можна вважати підтвердженням, – задумливо сказав декан йому у слід, а студенти за партами збуджено загуділи, обмовляючи почуте. – Спасибі, курсантко Власова. Можеш іти.

На ватяних ногах я вийшла із-за трибуни, поплентавшись до свого місця в авдиторії. Одногрупники все ще збуджено перемовлялись, ставили мені якісь запитання, перехоплюючи по дорозі, але їх я вже просто не чула. В голові злегка паморочилося, і, коли я нарешті присіла, то, здається, відключилась, бо виступи одногрупників не запам'ятала зовсім.

Натомість я знову згадала ту доленосну розмову з Андрієм. Оксана подумала, що він прийшов мене підтримати, та насправді з'явився, щоб захистити. Як і завжди. Тільки от наші погляди на це питання сильно відрізнялись. В його розумінні захистити – означає заборонити робити щось небезпечне, переклавши цю ношу повністю на себе. Мені ж подобається розбиратися у всьому самій, а не бути лише джерелом інформації. Я можу набагато більше. Навіть він це знає.

Він прийшов повідомити, щоб я була обережною. Річ у тім, що хтось вбиває жінок-екстрасенсів. Жінок, що прямо заявляли, що мають дар і не боялись застосовувати його. Напис кров'ю на стіні заклеймляв їх відьмами, а саме вбивство було жорстоким та кривавим. Він боявся, якщо я видам себе, то можу стати наступною.

Андрій знав все про мене. Про свою дипломну роботу я йому також розповідала. Невже він переживав за мене, навіть після того, як я розірвала наші стосунки? Він закликав мене не робити дурниць та не світитись зайвий раз зі своїми здібностями. Я запевнила, що не буду. Та це було до того як я попросила знайомого криміналіста вислати мені деталі.

Фото ніколи не викликали в мене видінь. Лише деякі відчуття. Наприклад, жива людина чи мертва, іноді відлуння емоцій. Ось і цього разу я відчула весь біль та жах, що відчували жертви. Це було настільки моторошно, що сивих волосків мені точно додалося. Добре, що у світлій шевелюрі їх не буде помітно.

Я відчула за один раз те, що пережили п'ять жінок в руках маньяка. Відчувала їхню смерть. Це мало не звело мене з розуму. Саме тоді я вирішила, що не дам відбутися ще одній смерті. Я повинна допомогти спіймати те чудовисько. Все, що потрібно для цього – це стати приманкою.

Я виринула з роздумів, коли комісія оголосила результати. Нехай так. Оцінка "добре" мене також влаштовує. Побачила перед собою телефон, що залишила Оксана. Я й не помітила як вона мені його повернула. Цікаво, хоч хтось тепер спілкуватися зі мною буде?

Переглянула відео. Ідеально! Емоції, переживання, заперечення та провокаційний фінал – тут є все, що потрібно, щоб запис став популярним та дійшов до адресата. Створила фейковий акаунт та залила ролик в мережу. Настільки зосередилась на занятті, що навіть не помітила, як навколо зібралася юрба. Обернулась лише тоді, коли тінь чиєїсь голови впала на екран.

– Це все що, справді заради популярності? – якось розчаровано запитав Олег, заглядаючи чим я займаюсь.

Це ж треба так втратити пильність! Слід було здогадатися, що так просто від мене не відчепляться. Як же це все пояснити? Хоча, чого я переймаюсь. Ще тиждень і, скоріш за все, ми більше не побачимось.

– Не можу розповісти. Таємниця слідства, – коли не знаєш, що сказати, краще просто нагнати туману.

Вже збиралась швиденько зникнути з-перед їхніх очей, коли мені прийшла в голову ідея.

– Ви все дізнаєтесь. Але мені потрібно зробити так, щоб це відео переглянуло якомога більше людей.

Не пройшло і двох днів, як мій ролик здобув успіх. Тисячі людей вподобали його. А що писали в коментарях! Там ішли жорстокі суперечки з приводу того, реальне все, чи вигадане. Та така популярність не минулась дарма. Я зрозуміла це, коли у двері моєї квартири подзвонили, і я побачила людину, зустрічатись з якою хотіла якомога частіше, але боялась цих зустрічей, бо знала, що кожна нова може стати останньою для нього.

Коли він показав мені запис на телефоні, вимагаючи пояснень, до мене дійшло що я наробила. Тепер, коли моєму життю загрожує пряма небезпека, він не відійде від мене ані на крок. Значить загине, намагаючись врятувати. Я сама наблизила своє видіння до дійсності.

– Тобі не можна бути поруч зі мною, – вириваються в паніці слова, які ранять його ще більше ніж ті, що сказала при розставанні.

– Мені байдуже! – майже кричить він. – Навіщо ти це зробила? Вирішила пограти в героїню і зібралася спіймати його самотужки? Думаєш, твій дар попередить тебе про наближення вбивці? Такий у тебе план? Але ось тобі факт: іншим їхні здібності нітрохи не допомогли!

– Я не дурна. Розумію, що самотужки не впораюсь. Я саме збиралась заявити, що мене переслідують. До мене б приставили споглядачів. Якраз вони б і затримали вашого маніяка.

– Та в твоєму плані більше дір ніж у старому простирадлі! Ти хоч знаєш, як працює наша поліція? Що як вони його пропустять? Багатьом просто начхати загинеш ти чи ні. Повір, вони не будуть поспішати. Тобі настільки набридло власне життя?

– Я пережила смерть цілих п'ять раз, дивлячись на фотографії тих жінок. Вшосте буде не так страшно, – витираю рукою сльози, що мимоволі починають капати з очей.

Його обійми вийшли якимось відчайдушними, але як же добре в них було! Дозволивши собі ще мить затишку, я розімкнула його руки. Я повинна бути сильною. Я повинна врятувати всіх. Себе, чорт забирай, також!

– Допоможи мені, – попрохала я, прямо дивлячись в блакитні очі. – Знаю як дивно це звучить після того, що я тоді сказала, але лише на тебе я можу по-справжньому покластись.

Я звинуватила його в тому, що він використовує мої здібності, щоб просуватись вверх по службовій драбині. Досі дивно як він міг повірити в це. Я ж молилась на нього, як на професіонала своєї справи і точно знаю, що він ніколи б не вчинив так. Та я повинна була хоч якось пояснити наш розрив.

Спочатку я хотіла просто дочекатись моменту, коли все станеться і не дозволити йому спіймати кулю за мене. Відштовхнути його чи навіть самій підставитись. Але чим довше тягнулось це очікування неминучого, тим важче мені ставало грати роль безтурботної дівчини. Чим ближче до літа ми наближались, тим віддаленішими ставали один від одного. Я почала тримати дистанцію між нами, щоб йому було фізично неможливо закрити мене собою. Кожного разу, як відчинялись двері, мені здавалось, що зараз пролунає постріл і я вже сіпалась від цього звуку. Одного погожого весняного дня я вирішила, що з мене достатньо. Він не зможе віддати своє життя за мене, якщо його не буде поруч.

– Що ж ти наробила? – тихо сказав він, все ще тримаючи мене за плечі. – В нас немає жодних слідів, жодних відбитків, навіть жодних здогадів звідки починати розслідування. Він настільки майстерно все робить, що можна подумати, що це привид, а не людина. Як ти пропонуєш знайти його? Сидіти і чекати поки він прийде по тебе?

– Якщо не можна розв'язати цю справу звичайним способом, доведеться використати альтернативний спосіб, – запропонувала я, пригадуючи свою дипломну роботу. – Сходимо до тітки Лізи.

Тітка Ліза була бабусиною подругою. Пам'ятаю, раніше вони двоє постійно влаштовували чаювання щоб поділитись знаннями, про які не розкажеш сторонньому. Шепотом на кухні вони обговорювали останні видіння бабусі та пророцтва на картах, що розкладала Ліза.

До мене вона завжди ставилась добре. Після смерті бабусі Ліза була єдиною до кого я могла звернутись за допомогою. Навіть жила в неї деякий час після похорон, коли спілкуватись з матір'ю не хотіла. Згодом почалося навчання і часу на відвідини стало катастрофічно не вистачати. Останній раз я тут була майже рік тому. Якраз перед тим, як вперше зустріла Андрія.

Хазяйка маленького особняка на околиці міста зустріла нас з теплотою та прохолодним чаєм, що було саме доречно для такого спекотного дня.

– Карти сказали мені чекати гостей. Я так рада тебе бачити, Єво! І хто це з тобою? Такий стрункий та мужній. Невже той захисник, якого я тобі напророчила, коли ти ще маленькою була?

Я миттю розчервонілась від її слів. Було незручно перед Андрієм. Якось я не замислювалась над цим, але на роль мого захисника він підходить ідеально. Колись я мріяла знайти таку людину. Коли ми нарешті зблизились, мене страшенно дратувала його опіка. Тепер же я так боюсь його втратити, що готова навіть змиритися з цим тотальним бажанням все контролювати.

Я була десь в восьмому класі, коли тітка Ліза поворожила мені. Тоді була по вуха закохана в одного хлопця. Вирішила, що саме він має бути тим захисником. Кому ж іще ним бути? Та, коли про все розказала, він лише посміявся з мене. Вже на наступний день про це знав весь клас і я на довгий час стала об'єктом для насмішок. Довелось навіть школу змінити. Нічого дивного, що я доклала всіх зусиль, щоб забути про це ворожіння. Тепер же все це разом зібралось в моїй голові, зіставляючись в очевидний висновок. Я задумливо поглянула на Андрія. Хоч би знову не помилитись.

Поки тітка Ліза шукала свої карти, я розповідала слідчому, чого саме чекаю від цієї зустрічі. Ця жінка вміла читати знаки долі. Вона направляла всіх, хто до неї звертався, по вірному шляху. Здебільшого, вказувала як простіше досягти тієї чи іншої мети. Іноді єдиний можливий шлях був болючим та тернистим, як мій, але в кінці, людина завжди отримувала те, чого прагнула. Якщо витримувала цю дорогу.

Ми розсілись за маленьким круглим столиком, застеленим ажурною накрохмаленою скатертиною. Ліза зосереджено тасувала колоду, слухаючи нашу розповідь. Ось на стіл лягла перша карта.

– Лицар жезлів. Це ти, Єво. Твоє бажання допомогти всім і кожному. Тобі щаститиме доти, доки ти дотримуватимешся своїх же правил.

На стіл впала карта, що мала б характеризувати Андрія.

– Блазень? – здивовано перепитав він.

– Це не про характер, не переймайся, – розсміялась Ліза. – Нещодавно доля вирішила пожартувати з тобою, але зараз ти повинен довіритись їй, щоб не повторилось те, чого ти так боїшся. Не протився тому, що вона задумала. Тобі все одно її не зупинити.

– Ви все ще про долю говорите? – запитав коханий, подивившись чомусь на мене.

– І про неї також, – загадково відповіла жінка, викладаючи наступну карту. – Шістка мечів. Насильство та смерть переслідуватимуть вас, але ви самі обрали цей шлях, тож відступати не слід. Якщо засумніваєтеся чи здастесь, жертви будуть значними.

– У мене зараз повно сумнівів. Та якраз жертв мені б хотілось уникнути. Скажи чи спрацює мій план, – попросила я Лізу.

Жінка знову перетасувала колоду і цього разу на стіл впали вже три карти: верховна жриця, четвірка мечів та перевернутий лицар жезлів.

– Все пройде зовсім не так, як ти задумала. Про це чітко говорить перевернутий лицар жезлів. Твій противник зневірився в житті і йому нічого втрачати. Його веде сліпе бажання виплеснути свій біль. Такі люди найнебезпечніші. Їх важко прочитати. Мене турбує верховна жриця. Ця жінка в небезпеці. Вам не вдасться її захистити.

Значить мій план не спрацював і вбивця знайшов іншу жертву. Хто вона? Ліза ще раз перетасувала карти і попросила поставити три запитання, щоб дізнатись більше.

– Королева пентаклів, зламана вежа, правосуддя. Перша карта розказує хто ця жінка. Вона матеріально забезпечена, але в житті добилась всього сама. Якщо дивитись на попередній розклад, де її символізувала карта верховної жриці, то я б сказала, що вона заробляє на своєму таланті. Друга карта повинна розказати нам де її шукати, але тут все доволі розмито. Вам потрібна якась незвичайна будівля, скоріше за все, покинута чи напівзруйнована. Можливо, це вежа у прямому сенсі. Третя карта – це те, що має статися. Чоловік, який це робить, вважає себе правим, і ніщо його не переконає. Це щось особисте для нього.

Попрощавшись з тіткою Лізою, Андрій запропонував відправитись до відділення поліції щоб переглянути можливих кандидаток на роль жертви. Тут вже мені довелося викручуватись та придумувати відмовки. Ні за яких умов я не поїду туди з ним. Здається, саме там повинно справдитись моє видіння. Я і так зробила занадто багато, щоб пришвидшити його здійснення і зовсім не хочу зробити ще більше.

В результаті мене виручив інтернет. Поки ми сперечались, я вводила пошукові запити зі словами "екстрасенс", "вежа" та "успіх'. Мені вдалось натрапити я статтю, що підходила за всіма критеріями. В ній говорилось про жінку, що придбала старовинну віллу. Вона заявляла, що відчуває енергетику будинку і може бачити як тут блукають душі минулих жильців. Дар відкрився в неї після смерті чоловіка. Рідні не підтримали її, тому вона перебралась в наше місто щоб почати нове життя. Жінка розказувала, що досі може спілкуватися зі своїм чоловіком і закликала приходити всім охочим на її спіритичні сеанси. Всім, хто хоче знову побачити тих, кого втратив, будуть раді в її маєтку.

Ми поспішили за адресою, що вказувалась у статті. Ліза казала, що ми не встигнемо допомогти тій жінці, але в мені все ще жила надія. Ми ж збагнули все так швидко! Можливо, нам вдасться випередити вбивцю.

Навіть коли ми спішно забігали у величний будинок, я не змогла мимоволі не замилуватися його красою. Двері були відчинені. Це насторожувало, та, не замислюючись, ми увірвалися в середину гукаючи хазяйку дому. Ехо голосно відбивалося від стін, завішаних картинами. Вся ця старовинна ліпнина та позолочені рами створювали таємничу атмосферу. Хотілось вірити, що цими коридорами блукають привиди. Та якщо ми не поспішимо, одним привидом тут може стати більше.

Я першою почула тихі, але важкі кроки. Підняла голову та побачила темний силует на сходовій клітці за колоною. Чоловік зрозумів, що його викрито та зірвався на біг. Андрій чимдуж побіг за ним і я вже хотіла погнатися слідом ,коли увагу привернув тихий стогін. Піднявшись по сходах, я побачила понівечене тіло жінки, фото якої ще кілька хвилин тому розглядала з екрана телефону. Вона ще жива! Я впала навколішки біля неї, перевіряючи пульс однією рукою і набираючи номер швидкої іншою.

– Він хотів поговорити з дружиною, – ледве чутно прошепотіла медіум, – але вона відмовилась...

Жінка подивилась кудись у бік, ніби бачила щось, що не могла розгледіти я.

– Лікаря... – тихо попрохала вона. – Бережись...

– Лікар скоро приїде. Все буде гаразд, – заспокоювала я її, та все ж не могла не запитати: – Кого берегтись? Хто це зробив?

Жінка страшно зблідла та важко дихала. Намагалась ще щось сказати та кашель завадив. Я зупинила ці даремні спроби та попросила берегти сили. Надіюсь, коли вона поправиться, то зможе все розповісти. Рана на животі виглядала серйозно. Жертва вже втратила багато крові, яка, за допомогою вбивці, розтеклася пентаграмою по підлозі. Рядом лежав жмут закривавленого волосся, який чоловік вирвав з її голови та використовував замість пензлика. Хоч традиційний надпис на стіні він так і не встиг вивести.

Андрій повернувся ні з чим. Чоловік покинув будинок через чорний вхід та сів в автомобіль. Слідчому вдалось запам'ятати номера, які він одразу ж через телефон попросив передати по всіх постах дорожньої поліції в надії, що комусь вдасться затримати злочинця, якщо ж ні, то залишається сподіватись, що вдасться розшукати власника авто.

Невдовзі приїхала швидка, а за нею й команда криміналістів. Я відчула дежавю якесь, коли в будинок зайшов начальник п'ятого відділення і запитав, що я тут роблю. Недовірливо хмикнувши на відповідь, що мені саме закортіло поговорити з померлою бабусею, він попросив зачекати та пішов розпитувати свого підлеглого. Поки чекала, ще раз окинула поглядом місце злочину. Фельдшери уже забрали жінку до лікарні. Хоч би з нею було все гаразд! На місці, де вона лежала, зараз працювали криміналісти, намагаючись знайти хоч щось від злочинця, та, схоже, безрезультатно.

– Я не встигла нічого роздивитись, – відповіла підполковнику Рудченко, коли вони з Андрієм підійшли до мене. – Високий, кремезний, темноволосий. Я бачила його обличчя лише кілька секунд і не запам'ятала деталей. Не думаю, що впізнаю його, якщо побачу ще раз.

– Гаразд, повертаймося у відділення, – скомандував підполковник. – Тут робити більше нічого. Спробуємо знайти машину, на якій він втік.

Я зупинила Андрія, який вже при обняв мене за спину, щоб нікуди не втекла, та сказала, що хочу поїхати в лікарню до постраждалої. В цьому місті у неї немає нікого з близьких і допомога їй не завадить. Він хотів поїхати зі мною, та я не дозволила. Сьогодні ми занадто багато часу провели разом. Мені і так вже просто нестерпно хотілось забути про всю небезпеку та повиснути на його шиї. А вбивці зараз зовсім не до пошуку нових жертв. Зараз він сидітиме якомога тихіше десь у таємній схованці.

У лікарні працювали кондиціонери. Спочатку це мене порадувало, бо після задушливої жари, що стояла цілий день, ковток свіжого повітря був дуже доречний. Та коли сидиш три години під одним із них, чекаючи на новини з операційної, тонка футболка зовсім не рятує від холоду. Я, то обіймала себе руками, у спробах зігрітися, то ходила широкими коридорами, щоб розім'яти ноги. Боялась вийти на вулицю, щоб не пропустити появу лікарів.

Поки чекала, спілкувалася в чаті зі своїми новими фанатами. Телефон розривався від повідомлень найрізноманітнішого змісту. Хтось захоплювався, хтось називав шарлатанкою, багато хто хотів поговорити особисто. Мороз по шкірі пробігав при думці, що один з цих людей може бути вбивцею.

Нарешті двері, що я так довго гіпнозувала, прочинились і до мене вийшов один з лікарів. Я була щаслива почути, що життю жінки більше нічого не загрожує, і її переводять у палату інтенсивної терапії. На губах сама собою з'явилась посмішка. Я врятувала її, всупереч прогнозам тітки Лізи! У мене все вийде!

Я планувала залишатись поруч з медіумом цілу ніч. Раптом вона прийде до тями та зможе ще щось розповісти! Перші дві години я була бадьорою та все роздумувала над справою. Чому вбивця вбиває саме жінок що пов'язані з чимось містичним? Чим вони йому не вгодили. Він що, отримав фальшиве пророцтво і воно його засмутило? Чи дух його дідуся відмовився повідомляти де заховані всі заощадження?

Ближче до другої ночі, я відчула як мене почало клонити до сну. Вийшла в коридор, щоб взяти кави з автомата. Коли повернулась в палату, біля ліжка стояв лікар та оглядав жінку. Погляд одразу затримався на його білосніжному халаті та гумових рукавичках. Маска закривала обличчя. Я привіталась, та він мені не відповів. Навіть не розвернувся в мою сторону. Лише уважно подивився на монітор апарату, що відображав усі показники хворої, посвітив ліхтариком жінці в очі, задоволено кивнув та вколов щось їй у крапельницю. Закінчивши ці процедури, розвернувся та пішов, навіть не зачинивши за собою двері. Та вже через дві хвилини мені стало абсолютно байдуже до цього, бо все ще непритомна жінка почала битися в судомах.

Я погукала на допомогу, надіючись, що неввічливий лікар одразу ж повернеться і допоможе своїй пацієнтці, та його й слід простив. Натомість на мій крик збіглися розгублені медсестри і кинулись до жінки. Та все було марно. Коли прибув черговий лікар, все, що йому залишалось – це зафіксувати час смерті.

В середині мене поселилась справжня порожнеча. Я повірила в те, що долю вдалось обманути. Та бажання вбивці завершити почате виявилось сильнішим. Він боявся, що жінка розкаже щось, що допоможе його знайти і вирішив потурбуватись, щоб вона ніколи більше не заговорила. Як же я картала себе, що не передбачила таку можливість.

– Так і думав, що ще застану тебе тут, – я здригнулася від несподіванки, коли почула голос Андрія над вухом. Зателефонувала йому як тільки вийшла з палати.

Слідчий тримав в руках два стаканчики з кавою та паперовий пакет, з якого доносився запах солодкої випічки. Мій шлунок різко нагадав про себе гучним бурчанням. Навіть не пам'ятаю, коли останній раз сьогодні щось їла. Я за звичкою відійшла подальше від нього та смачно вгризлась у м'якенький круасан. Побачила як він скривився мимоволі від моїх дій і смак солодкого тіста змінився гіркотою полину. Коли ж це скінчиться?

В тому видінні, яке бачила ще зимою, чоловік, що намагався мене вбити, назвав мене відьмою. Як я не намагалась, але не змогла побачити його обличчя. Можливо він і є тим вбивцею, що зараз вбиває жінок та залишає такий же надпис на стіні. Звісно, почерк зовсім не той, але якщо він був у відчаї? Вирішивши цю проблему, я б змогла нарешті розслабитись від неймовірного напруження, в якому перебувала останні п'ять місяців. Залишилось тільки пережити цей тиждень. Щоб відволіктись від цих думок я попросила слідчого розповісти що вдалось дізнатись.

– Автомобіль орендували. Завтра з'ясується все детальніше, та швидше за все, документи він надав фальшиві. Людина, на яку зареєстрований договір оренди уже років шість як мертва. Зате у нас є його фотографія. Ми поширимо її і, можливо, хтось його впізнає, та, зазвичай, з цього мало толку.

– Спробуй поширити фото в лікарнях та поліклініках. Я думаю, що він – лікар, – озвучила я те, про що розмірковувала, чекаючи на слідчого. – Коли він удавав, що оглядає пацієнтку, то знав, що робити. Якби я просто наділа білий халат, ти б все одно побачив, що я не маю жодного відношення до медицини, бо ніколи навіть шприц в руках не тримала. Всі ж його дії були впевненими та чіткими.

А ще останні слова медіума. Я думала, що вона просить знайти лікаря і хоче застерегти мене від чогось. Але я помилялась. Цей її погляд вбік. Хтось з її духів попереджав про те, що станеться. "Бережись лікаря," – сказали вони.

– Він знав що потрібно вколоти, – продовжив слідчий мою думку. – Тіло відвезли на експертизу. Якщо вдасться визначити, що це був за препарат, можливо зможемо зрозуміти де він його дістав, а значить дізнаємось можливе місце роботи.

Телефон пікнув, сповіщаючи про нове повідомлення у чаті. Ще один прихильник просив про особисту зустріч в надії, що мій дар допоможе розв'язати його особисті проблеми. Суму обіцяли кругленьку, лиш би я допомогла знайти рішення. Це вже п'ятий за сьогодні! Здається, тепер я починала розуміти всю жалюгідність свого плану стати приманкою, тому, поки що не відповідала на такі пропозиції. Досить з мене самодіяльності. Пора перестати вирішувати все самій та довіритись професіоналу.

Ми сиділи на сходах лікарні, здається, до ранку та обговорювали всі можливі варіанти розвитку подій. Десятки ідей лунати від кожного з нас та натикались на жорстку критику для перевірки їх міцності. Сотні нюансів враховувались щоб нічого не завадило нам на шляху до правосуддя. Тисячі сподівань висловлювались в надії, що нарешті будуть почуті. Щоб усе пройшло за планом, потрібно продумати нашу пастку до найменших деталей.

Прокинулась я коли сонце вже було високо в небі. Безсонна ніч давалась в знаки, та бажання розібратись у цих вбивствах нікуди не зникло. Мені хотілось прямо зараз почати приймати людей та замилювати їм очі, надіючись, що хтось із них витягне ножа та спробує напасти на мене. Це ризиковано, але я вірила, що зможу затримати його достатньо для того, щоб сюди добралась поліція і врятувала мене. Андрій не хотів так ризикувати. Він переконав мене, що спочатку необхідно дізнатися хоч щось про вбивцю, щоб ми мали змогу почати діяти як тільки він з'явиться. Не хотів допускати навіть найменшої можливості ризику.

Коханий прийшов до мене вже під вечір зі свіжими новинами. За результатами гістологічної експертизи, жінка померла від смертельної ін'єкції. Так, саме тієї, яку роблять засудженим до смерті. Але в нашій країні давно скасували смертну кару, значить вбивця повинен був мати доступ до необхідних інгредієнтів і самому зробити цей коктейль. Я мала рацію. Він лікар.

– Або фармацевт. Чи мед брат, – не спішив мене підтримувати мій коханий, але я була впевнена в своїй правоті. – Це все ще широке коло підозрюваних. Сьогодні усі вільні працівники ходили з його фотографією по всіх лікарнях, поліклініках та аптеках. Як я і передбачав, ніхто його не впізнав. Фото з паспорта рідко схоже на оригінал. Боюсь, ми тільки сполохали його.

– Я можу продовжити розмову з усіма, хто хотів зустрітись зі мною. Уточнити, чи мають вони відношення до медицини. Навіть можу запитати чи не помирала їхня дружина недавно, – сказала я пригадуючи слова медіума. – Так можна буде звузити коло охочих поспілкуватись і дізнатись чи є серед них той, кого ми шукаємо. Домовитись про зустріч. А дальше все за планом.

– Якби ж ти знала наскільки мені не хочеться цього робити. Погано робиться при думці, що з тобою може щось трапитись. А ти просиш спеціально ризикувати твоєю безпекою.

– Мені також, – хочу сказати я, але ще не час. Навіть якщо він знатиме, що може загинути, то все одно не полишить спроб мене захистити. Швидше, прикладе ще більше зусиль. Я також не хочу ризикувати.

Операцію "екстрасенс" ми назначили на післязавтра. У мене був цілий день, щоб створити містичну атмосферу салону ворожки в себе вдома. Нелегка задача! Для точності я почитала дешевенький журнальчик про всяку містичну нісенітницю. Спочатку генеральне прибирання, щоб негативна енергетика не затримувалась у місцях скупчення пилюки. Позичила у тітки Лізи колоду карт Таро та кришталеву кулю для створення антуражу. Вікна завісила важкими шторами, щоб приглушити яскраве денне світло. Виставила бабусин сервіз для чаювання на кавовий столик. Навіть для себе наряд приготувала – довгу спідницю-кльош та мереживну блузу з широкими рукавами, в яких планувала заховати браслет з тривожною кнопкою виклику поліції, що обіцяв вручити мені слідчий.

Страшенно хвилювалася та не могла заснути. Коли ж врешті сон мене здолав, моя нервозність вилилась кількома жахіттями, в яких вбивали то мене, то мого коханого, то нас обох по черзі. Проснулась з темними колами під очима. Ранковий душ і легкий макіяж трохи покращили зовнішній вигляд, але мало вплинули на настрій.

На роль підозрюваного у вбивствах підійшло троє чоловіків. З усіма я повинна була зустрітися сьогодні. На кожного ми вирішили виділити по пів години. Дзвінок у двері і ось я готуюся зустріти першого в житті клієнта, який, ще й до всього, можливо, захоче мене вбити.

Відчиняю йому, і видихаю з полегшенням. Не він. Запрошую увійти в середину та невимушено торкаюсь до його плеча. Я не змогла відправити чоловіка геть навіть не спробувавши побачити що його турбує. А побачивши, тим більше. Хоч йому і не загрожує небезпека, але одна аферистка цілком може відібрати усе його майно.

– Чим я можу вам допомогти? – запитала його, пропонуючи присісти на диван.

– Як я вам уже писав, недавно я втратив дружину. Не пройшло і трьох місяців, як я по вуха закохався знову.

– В карооку красуню з чорнявим волоссям та смаглявою шкірою. І спокусливі губи, нафарбовані червоною помадою, – описую жінку, яка обнімала його у видінні, що я побачила, коли доторкнулась до нього.

– Кароліна. Ви надзвичайно точно її описали. Мені потрібно дізнатись чи не потурбую я дух моєї дружини цими стосунками?

– Я не медіум і не спілкуюся з померлими. І зараз навіть не знаю, кого вам порадити, – згадка про духів боляче озвалась десь всередині. – Та я іноді бачу певні події. Зараз дуже важливо, щоб ви повірили мені. Я бачила як ваша Кароліна записує щось в щоденнику після того, як ви попрощались з нею. Вона писала, що звабити вас було найпростішою справою в її житті і скоро всі ваші гроші перейдуть до неї.

– Думаєте, вона обманює мене? Але ж вона здається такою щирою. І радіє кожен раз, коли ми бачимось, – засмутився чоловік.

– Я вірю в те, що ваша дружина бажає вам щастя і не буде перешкоджати вам знайти нове кохання. Правда в тім, що з цією жінкою ви його не знайдете.

А це простіше ніж здавалось. Якщо мене не візьмуть в поліцію, то можу сміло відкривати свій власний салон. Так я думала аж до приходу наступного клієнта від якого не дочекалася жодного видіння. Довелось вигадувати щось на ходу, щоб затримати його на кілька хвилин на випадок, якщо вбивця спостерігає за будинком. Було б дивно, якби клієнт покинув моє помешкання одразу ж як тільки прийшов. Щоки горіли від сорому, коли з'ясувалося, що видумщиця з мене ще та, і жодна з моїх здогадок не потрапила у ціль. Виявляється, дуже образливо, коли тебе називають шарлатанкою.

Відчинивши двері втретє, я заклякла на місці, бо на мене дивилися холодні сірі очі вбивці.

– Я можу зайти? – запитав чоловік, виводячи мене зі ступору.

– Звісно, – відповіла я, непомітно натискаючи кнопку на браслеті.

– Я хочу щоб ви розповіли мені про себе. Чому ви займаєтесь цим. Навіщо дурите людей і заставляєте їх повірити у те, що вигідно вам? – почав чоловік, як тільки пройшов слідом за мною в кімнату. Біль та ненависть сплелися в його словах. Він то стискав з люті кулаки, то безпорадно озирався, ніби намагаючись зрозуміти, що саме тут робить.

– Присядьте, – якомога миролюбніше запропонувала я. – Давайте я зроблю вам чаю і ви про все мені розповісте.

Я мерщій втекла на кухню. Було страшно. Я не знала що наступної миті він може зробити: кинутись на мене чи розплакатись наче мала дитина. Чекала на кухні поки закипить чайник і продовжувала судомно тиснути кнопку. Де ж Андрій? Скільки потрібно часу п'ятьом чоловікам щоб забігти з вулиці на другий поверх. Вони вже повинні були бути тут.

Я почула, як у вхідних дверях повернувся ключ. В паніці я взяла телефон та почала набирати номер коханого по пам'яті.

– Нічого не вийде, – сказав чоловік одночасно з різким звуком, який видав мій телефон, повідомляючи про відсутність мережі. – Я заблокував усі сигнали. Ніякого інтернету чи телефонних дзвінків. Твої друзі знизу не допоможуть тобі.

Чоловік підійшов впритул до мене. Я спиною відчувала його дихання. Взялась за ручку тяжкого чайника, повного кип'ятку, щоб з розвороту вдарити по ньому гаряченьким, та мою руку перехопили. Чайний полетів на підлогу. Скрикнула від болю, коли бризки гарячої води попали мені на ноги. Хотіла наповнити легені повітрям для нового крику, але його долоня стала на заваді. Замість повітря вдихаю смердючу речовину, якою просякнута серветка. Хлороформ? Пручаюсь зі всієї сили, але відчуваю як в голові починає паморочитись.

– Поліція вже йде по моєму сліду і це ти їх нацькувала. Мене впізнав по фото один з моїх фармацевтів. Добре, що побоявся видати свого боса. Рано чи пізно мене все ж знайдуть, але я не хочу здаватись просто так. Дурню було б зрозуміло, що це пастка для мене. Та приманка того варта! – сказав він мені на вухо, подовжуючи затискати у смертельних обіймах.

Наче крізь вату, почувся стукіт у двері та дьоргання за клямку. Вони змінилися глухими ударами, що мали зламати замок. Не встигнуть. Борись, Єво! Зібрала думки докупи і з усієї сили наступила каблуком на його ногу. Дотягнулась до пательні, спробувала вдарити його по голові, але сили в руках вже не достатньо. Удар вийшов змазаним, не завдав шкоди, але це дозволило вирватись з його рук та вдихнути нормального повітря.

– Чому ви це робите? – у відчаї спитала.

– У нас мало часу, – сказав він, дістаючи з сумки ніж. – Та я відповім тобі. Чортові відьми зруйнували моє життя!

Чим ближче він підходив, тим дальше на крок відходила я, поки не вперлася в стінку. Відступати більше нікуди. Все, що залишається – це тягнути час та чекати доки виламають двері.

– Вся справа у вашій дружині, чи не так?

Він схопив мене за руку. Праву долоню запекло від болю. Глибокий поріз від ножа миттю наповнився кров'ю. Громило підняв мою руку вгору та став водити нею по стіні. Кривавий напис. Традиції порушувати не слід.

– Вона вірила в екстрасенсів. Вірила настільки, що вирішила довірити своє лікування якійсь відьмі, а не професіональному лікарю. Вона померла, бо не хотіла звернутись по нормальну медичну допомогу. А я ж міг дістати для неї будь-які ліки! Всі ви промиваєте людям мозок. Незалежно від того, є у вас дар, чи немає. Ту відьму я вбив. Вбиватиму кожну, про яку зможу дізнатись. Ви руйнуєте людські життя!

– Ми не змушуємо людей довіряти нам беззаперечно. Ми також можемо помилятися. – як останню надію прошептала я ці слова, коли він відпустив мою руку щоб знову взяти ніж.

В очах все розпливалося. Все ще чулося одноманітне гупання в двері, що зараз віддавалося глухим дзвоном в голові. Ніяк не встигнуть. Звідки ж тоді ця тінь за моїм вбивцею?

Ще встигла побачити Андрія з пательнею в руках та почути як масивне тіло вбивці впало на підлогу, як, врешті, втратила свідомість і звалилась слідом за ним.

Прийшла до тями все ще в себе вдома. Як же болить голова! Пригадала останні події та миттю підскочила з дивана в пошуках хоч когось, хто міг би прояснити ситуацію. Голосно скрикнула, бо від різкого руху здалося, що голова зараз пополам розколеться. Навіть секунди не пройшло як в кімнату влетів Андрій та міцно-міцно обійняв.

– Як ти увійшов? – запитала те, що цікавило найбільше, бо швидкий погляд на двері довів, що мені нічого не привиділось. Вони цілі та навіть не прогнулись. Ще б пак, десять сантиметрів металу.

– Через балкон. Та машина з драбиною зовсім не вуличне освітлення ремонтувала.

– Коли ти говорив, що потрібно прорахувати всі можливі варіанти розвитку подій, ти врахував навіть це?

– Я серйозно ставлюсь до обов'язків твого захисника, – напівжартома сказав він.

– Я знаю. Вибач за те, що наговорила тобі тоді. Я ніколи так не думала.

О, ця чарівна усмішка. Вже не сподівалась, що доведеться знову її побачити.

– Я знаю. Ти щось бачила. Я правий? І це щось могло статися, коли я поруч з тобою. Саме тому уникала наших зустрічей, а потім і зовсім зробила так, щоб я не хотів тебе бачити.

Я лише безсило кивнула. Коли-небудь я розповім йому все, але зараз просто хотілось побути в цих міцних обіймах. Тепер, коли загрози більше немає, можна було перестати боятися. Ще ніколи мені не вдавалось настільки заздалегідь відвернути здійснення видіння. Ми затримали злочинця і він уже не вистрелить в мене, бо буде за ґратами. Мій коханий не помре, отримавши кулю, що призначалась мені.

Андрій сумно усміхнувся та доторкнувся до моїх губ ледь вагомим поцілунком. Не стримуючи себе, я відповіла на нього та поринула у цю ніжність всією душею. Можна знову бути безтурботною дівчиною, закоханою у слідчого. Аж до наступного видіння.

***

Цього дня я чекала цілих чотири роки. Мої однокурсники стояли, вишикувавшись під лінійку, не надто уважно слухаючи промову ректора. Сонце пекло немилосердно, а чорна форма з тугим білим комірцем, на якій вже красувались новенькі лейтенантські погони, не рятувала від спеки. Це зовсім не сприяло концентрації уваги. Але я слухала. Дослухалась до цього наставлення на майбутнє та усміхалась наче блаженна.

Навчання далося мені важко, а останній рік я взагалі жила просто на межі безумства. У своїй справі я завжди намагалась бути кращою. Допомагати людям. Знаходити злочинців. Іноді в мене виходило, а іноді не дуже. Але як сказав ректор, навчання – це лише перша ступінь на цьому шляху. І я з нетерпінням чекала, коли перейду на наступну сходинку.

Офіційна частина добігала кінця. Сьогодні я бачила всіх, з ким провела ці довгі чотири роки. Вчорашніх курсантів-одногрупників, що набридали мені щодня, а зараз перешіптувалися за моєю спиною. Справа про вбивцю відьом набула розголосу і мою участь у ній не вдалось приховати. Керівництву академії навіть довелось мені особливу відзнаку вручити. Прямо тут. Перед усіма.

Викладачі, з якими ввічливо віталась в коридорах рідної академії, зараз стояли, витягнувшись струнко. Майже всі. Не хватало лише майора Раденко, що й не дивно після скандалу, який я спричинила, та тієї викладачки, що приймала в мене захист дипломної роботи. Надіюсь, на такій жарі їй не стало погано.

Кашкети полетіли вгору, по розпеченому асфальту задзвеніли монети. Я навіть незчулася, як опинилася в тісних обіймах юнаків та дівчат, яких завжди сторонилася. Хоровод видінь закружляв мене на прощання разом із ними. Кожного чекає своя доля і вона нерозривно пов'язана з небезпекою та брудом цього світу. За чотири роки я вивчила цих майбутніх захисників правопорядку і знаю, що вони впораються з усіма сюрпризами, що підготувало для них життя. Та перестрахуватися не завадить і я шепнула кожному на вухо чого остерігатись.

Вже наступного дня я одягнула новеньку форму та з'явилася у п'ятому відділені по офіційному запрошенню на роботу слідчого, що прийшло просто в деканат на моє ім'я. Підполковник Рудченко виконав свою обіцянку. Він зустрів мене у своєму кабінеті, потиснув руку привітав з новою посадою. Висловив надію, що рутина цієї роботи не затягне мене. Я запевнила його, що розглядатиму кожну нову справу наче вперше. Ніколи не дозволю собі робити завчасних висновків.

Мені показали моє нове робоче місце, де на мене вже чекав Андрій. Мій слідчий стояв обличчям до дверей, опершись на стіл, ніби чекав мого приходу. Усміхнувся, коли я увійшла і жартома сказав:

– Коли мені підвищили звання, то обіцяли особистий кабінет, але пригрозили помічником. Добре, що в мене був час змиритися з цим, бо тепер я розумію, що саме тут твоє місце.

Здається, всі мої мрії збулися. Тільки от на душі було неспокійно. Як тільки я увійшла, то одразу впізнала цей кабінет, хоч і ні разу тут не була. Я знала кожну деталь на пам'ять, бо десятки разів бачила його у видінні. В тому самому видінні, де загине мій коханий. Довелося знову нагадати собі, що я вже зробила все можливе, щоб відвернути це. Я ж не могла помилитися, правда ж?

Я підійшла ближче, щоб ще раз роздивитись усе в деталях. Провела рукою по світлому столі, поки що вільному від папок та документів, підсунула ближче крісло, яке ще потрібно буде перевірити на зручність, підійшла до стелажа з поточними справами і запитала з чого почнемо. На мене подивились з теплотою від якої всі думку про роботу кудись зникли, та відповіли, що залишок дня проведемо тут разом та введемо мене в курс справ. Я взяла першу ж теку зі стелажа та понесла її за свій стіл. Що тут у нас? Пограбування ювелірного магазину. Маски на обличчях та жодних відбитків пальців. Поки читала протоколи, мозок уже працював, шукаючи розгадку, та будував послідовність дій, необхідну для того, щоб розкрити справу.

Сонце вже схилялось до горизонту, коли я відклала останню справу. Я встала з-за стола, усіяного паперами з моїми нотатками, та потягнулась. Крісло все ж виявилось не надто зручним. Андрій підійшов до мене та привітав з першим робочим днем, намагаючись відправити додому відпочити. Від моїх питань в нього, напевно, мігрень розпочалась. Та що там, в мене самої голова гуділа від нової інформації та ідей, що можуть допомогти в розслідуванні. Я повністю розслабилась та зовсім втратила пильність.

Треба ж було такому статися, що саме в цю мить відчинились двері і до моїх вух долинув гучний вигук:

– Відьма! Ти мені життя зламала!

Цього разу я навіть оглянутись не встигла, як руки мого захисника уже схопили мене та заштовхнули собі за спину. Пручаюся, та марно, постріли уже лунають та влучають в ціль. Обнімаю спину коханого та допомагаю йому опуститись на підлогу, поклавши його голову собі на коліна. Очі майже не бачать нічого крізь пелену сліз, та я розумію, що щось не так. Крові немає, зате тіло Андрія здригається в приступах кашлю. Витираю сльози та розумію, що кулі просто застрягли в середині. В бронежилеті. Розстібаю продірявлену сорочку та борюся із застібкою кевларового жилета, але руки не слухаються мене. Андрій м'яко мене відсторонює та запевняє, що все гаразд.

Підіймаю погляд на чоловіка, що стріляв. Його вже скрутили поліцейські, що збіглися на звуки пострілів, та відібрали зброю. З подивом впізнаю в ньому свого викладача криміналістики, таємницю якого я викрила на захисті дипломної роботи. Він з ненавистю дивиться на мене та проклинає.

– Не я знищила ваше життя, – відповідаю йому те, про що думала вже давно. – Ви самі його планомірно руйнували. Рано чи пізно, та ваша дружина все одно дізналися б правду. І що тоді? Ви би вбили її?

Моє запитання залишається без відповіді, бо його сковують наручниками та відводять геть. Підіймаюсь з підлоги та допомагаю звестись Андрієві, що все ще важко дихає. Хоч бронежилет і захистив від поранень, та удар такої сили все ж завдав певної шкоди. Надіюсь, що хтось додумався викликати швидку.

– Як ти знав? – питаю в нього.

– У мене були певні здогадки ще коли ти заборонила мені підходити до тебе. Я знав, що ти щось бачила, але надіявся, що довіришся мені. Наскільки б простіше усе було!

Мені трохи соромно від цього докору, але я на власному досвіді знаю, стає набагато гірше, коли завчасно знаєш, що можеш загинути. Та він знайшов спосіб дізнатись.

– Карти Лізи усе розповіли. Вона погадала мені, коли я заносив речі, що ти в неї позичала. Вона сказала, що ти думаєш, загроза минулась, але це не так. Небезпека близько. А ще сказала, що я можу загинути, рятуючи тебе. Мені ж помирати зовсім не хотілось.

– Чому ти нічого не розповів мені? – тепер я розумію, чому він злився на мої спроби приховати моє видіння. Це справді обурювало!

– Ти нарешті перестала сахатися від мене, наче від вогню. Хіба я міг знову звалити цей тягар на тебе? – він обняв мене, а я схилила голову на його плече.

– Ми просто два ідіоти. Невже так важко довіритись один одному?

– Обіцяй, що все розповідатимеш. Разом ми зможемо все вирішити.

– Обіцяю, – час нарешті стати справжньою командою. В нас ще безліч роботи попереду! – Я знаю що разом нас чекає успіх. Для цього мені навіть видіння не потрібні.