Видіння Єви

Новий семестр почався ще три тижні назад, а я все ніяк не можу зібратися та потрапити в колію. Це мій останній курс. Викладачі твердять, щоб ми доклали усіх зусиль на вивчення необхідного матеріалу, пройшли практику, готувались до екзаменів. Ось і зараз, я іду послухати лекцію про криміналістику, а почую лекцію про безвідповідальність студентів. Хоч я і вибрала професію, якій хочу присвятити життя, зараз мене нудить від цього всього.

Я зайшла в простору та світлу авдиторію останньою, вже після дзвінка. Привіталась з Віталієм Дмитровичем та зайняла своє місце.

- Спеціально для курсантки Власової повторю. Сьогодні ми пишемо тест на перевірку ваших знань за попередні курси, - роздаючи моїм одногрупникам завдання, промовляв один з улюблених викладачів. - Щоб отримати диплом, вам потрібно не тільки вивчити велику кількість нового матеріалу, а й періодично повторювати вже пройдений.

Я лише закотила очі на цю промову. Нічого нового. Майор Підвальний був хорошим спеціалістом з великим досвідом роботи в поліції, але зі студентів вижимав усі соки.

Листок з тестом пролетів мимо моєї парти і я нахилилася, щоб підняти його. Теж саме зробив і викладач. Доторкнулася ненароком до його руки та побачила дещо жахливе...

Машина з розбитим вітровим склом. Вітер хитає гілля з пожовтілими листками, створюючи химерні візерунки на темно-синій поверхні автомобіля у вечірньому світлі ліхтаря. Викладач сидить на місці водія зовсім нерухомо, голова відкинута на бік. По скроні від виска стікає цівка крові та капає на білу сорочку.

Серце закалатало, наче божевільне. В голові промайнули тисячі думок. Як я можу відвернути цю аварію? Забрати в нього ключі? Пробити шини? Вмовити повертатись додому на таксі? Це взагалі сьогодні станеться? Одяг, здається, такий же. Чому в моїх видіннях немає вбудованої функції календаря та GPS?

До кінця пари сиділа, мов на голках. Не запам'ятала навіть, що відмічала в тесті. Надіюсь, його можна буде перездати. Надіюсь, що буде кому його перездавати.

Весь цей час витріщалась на його стіл, де лежали якісь ключі. Чорна пластикова головка - такі ж ключі роблять для машин? Як тільки пролунав дзвінок, підійшла до викладацького стола та поставила свою сумку просто на зв'язку ключів.

- Віталіє Дмитровичу, коли будуть результати тесту?

- Хвилюєшся за бали? - по доброму усміхнувся він.

- Не змогла як слід зосередитись. Голова зовсім не працює.

- Роботи я перевірятиму сьогодні ж, і вже завтра повідомлю результати. Але не переймайся. Я не ставитиму оцінки у відомість. Цей тест лише для мене, щоб знати, куди рухатись з вами дальше.

- Дякую вам. До побачення.

Дочекавшись кивка від викладача, я забрала сумку, прихопивши іншою рукою ключі, та вийшла з авдиторії.

Я крокувала довгими та вузькими коридорами академії, розмірковуючи над своєю дипломною роботою. Хоч часу щоб написати її вдосталь, та до початку практики слід визначитись з темою. Те, що мені б хотілось написати, однозначно не схвалять. А розподіляють нас вже сьогодні.

Осіннє сонце яскраво світило крізь високі вікна та змушувало мружитись. Я й не помітила як наштовхнулась на одногрупницю.

- Єво! Я щойно з деканату. Вже отримала своє направлення, - щебетала Оксана, показуючи мені папірець з призначенням до п'ятого відділення поліції. - Володимир Петрович запитував, чому ти ще не з'явилась. Ти ж завжди все робиш першою!

- Це хороше відділення. Плануєш залишитись там?

- Мені більше подобається працювати з неповнолітніми. Я навіть дипломну про це писатиму.

- Опишеш досвід своєї буйної юності? - Ще на першому курсі в мене було видіння, де вона у чорному готичному одязі грабує з друзями магазин з алкоголем. Сьогоднішня Оксана з легким природним макіяжем мало походила на того підлітка з чорними від косметики очима.

- Так, мені є що розповісти, - сумно усміхнулась вона. - А ти про що писатимеш?

Мені справді подобалась ця дівчина. Ми навіть могли б стати подругами, але я вже привикла тримати інших людей на відстані витягнутої руки.

- Я ще не обрала. Вибач, піду до декана, поки він мене шукати не почав.

За шістдесят кроків що відділяли мене від неминучої догани, нічого нового придумати не вдалось. Я зупинилась перед масивними білими дверима. Поправила світле волосся, зав'язане у високий хвіст та стряхнула невидимі пилинки з курсантської форми, придаючи собі впевненості, і зайшла в деканат.

Секретарки, яку кожен звав просто Жанною, будь-то викладач, чи тільки студент, не було на місці. Я підійшла під двері особистого кабінету ректора і вже занесла руку, щоб постукати, як вони відчинились самі. З кабінету вийшов сердитий підполковник Омельченко Олексій Романович - наш викладач методики ведення розслідування, а також видів озброєння та доцільності її використання. Він стояв спиною до мене, все ще розмовляючи з деканом:

- Досить керуватись особистими мотивами. Ви ж зовсім не думаєте, як буде краще для кафедри.

- Я завжди думаю про кафедру. І про студентів. І про викладачів. Я про всіх думаю. А про що ж думаєте ви, Олексію, роблячи мені таку пропозицію? Я дав вам остаточну відповідь. Бувайте здорові!

Якби поглядом можна було вбити, я б уже лежала мертва, так зло він на мене глянув. Я хутко відстрибнула з дороги. Не хочу знати нічого зайвого!

- Володимир Петрович, доброго дня. Ви хотіли мене бачити? - звернулась я до декана, повністю сивого чоловіка з короткою стрижкою. Хоч сивина і додавала йому років, але гострий погляд та підтягнута спортивна фігура давала зрозуміти, що він не пасе задніх.

- А, курсантко Власова! Заходь. У мене є для тебе чудове направлення на практику. П'яте відділення. Куратором буде старший лейтенант Лужний Андрій Вікторович. Він сам попросив прикріпити тебе до нього.

Я стояла в кабінеті декана та розглядала інтер'єр щоб зібратися з думками. Тумби та полки, забиті теками з документами та книгами по криміналістиці. Масивний дубовий стіл, що стояв впритул до високого вікна, завішаного жалюзі. На столі безліч дрібничок серед яких погляд вихопив статуетку чоловіка з пістолетом покриту сріблястою фарбою - подарунок від нашої групи на честь завершення четвертого курсу. Приємно, що вона тут.

Думки все ж повернулися до слів декана. П'яте відділення справді краще в місті. Там найкращі експерти, найновіше обладнання та найвищий показник розкриття злочинів. Я була б дуже щасливою попрацювати там, якби не Андрій. Ми не надто добре розсталися.

- Я можу змінити куратора? - врешті запитала я.

- До мене дійшли слухи про твої літні подвиги. Ви, можна сказати, вже працювали разом. І доволі непогано. В чому ж справа?

- Це особисте.

- Пройшло всього три роки, як він закінчив академію, а він уже один з найкращих слідчих в поліції. Ти можеш багато чому навчитися в нього. Не знехтуй своїм шансом і вчись переступати через особисті проблеми.

Якби ж це було так просто. Коли цілуєш чоловіка, що тобі подобається, а перед очима стоїть видіння того, як він цілує іншу, стосунки навряд чи триватимуть довго. Як переступити через такі особисті проблеми?

- Гаразд. Розберімося з твоєю дипломною. Про що ти хочеш писати?

Ну ось він. Момент істини:

- Залучення до слідства людей з надприродними здібностями.

Володимир Петрович довго думав, насупивши брови. Підбирав культурні слова, мабуть.

- Ти хочеш загубити свою кар'єру навіть не розпочавши її? Чому ти вибрала таку тему? - врешті сказав він.

- Я знаю, що це цілком антинауково і більшість людей не ставиться до цього серйозно. Але ж таке трапляється. Інколи навіть дає чудові результати. Я хочу щоб такі люди офіційно могли допомагати поліції. Щоб їхні слова прирівнювались, якщо не до доказів, то хоча б до показань свідків.

- В чому причина такого вибору?

Повагавшись, все ж пояснила:

- Моя бабуся мала дар. Вона могла бачити різні події. Все життя вона хотіла допомагати людям, але мала для цього дуже мало можливостей.

- Робота в поліції - це тобі не шоу про екстрасенсів. Давай так. Я дам тобі ще день щоб подумати над новою темою. Якщо нічого не придумаєш, я оберу сам. Усе, вільна. Направлення на практику не забудь. З понеділка тебе там чекатимуть. А завтра на лекції.

Не все так і погано. Та все ж жаль, що не схвалив.

Лише на тренуванні змогла нарешті розслабитись. Фізичне навантаження завжди добре знімає напругу, а коли замість манекена уявляєш того, кому хочеться надавати стусанів - ще й моральну втому. Подумати тільки, ще кілька днів і я зустрінусь з чоловіком, думки про якого не полишають мене з часу першої зустрічі. Я ще не знала, що зустрітись нам доведеться набагато швидше.

Друга половина дня у хвилюванні промайнула зовсім непомітно. Увечері перевірила місцеві новини. Кілька ДТП все ж трапилось, та темно-синього шевроле там не було. Всю ніч тільки про це і думала, тож не дивно, що проспала і на пари до Підвального зранку збиралась з поспіхом.

Я піднялась на другий поверх, де повинні були проходити дві лекції в усього п'ятого курсу. Пройти до авдиторії добряче мішав натовп студентів, що скупчився в коридорі. Протиснувшись крізь юрбу, я мало не знесла стовпець, який обмотувала жовта стрічка. Стрічка, якою огороджують місця злочинів. Це що, знову якесь навчання?

Мій погляд блукав по коридору, фіксуючи мимоволі бризки крові, та зупинився на темно-бордовій калюжі, що розтеклась по підлозі та змішалась з коричневими візерунками на плитці. В тій калюжі лицем вниз лежало тіло чоловіка, демонструючи усім глядачам свій розтрощений череп. Я різко втягнула в себе повітря та прикрила рот рукою. Ніяке це не навчання. Це Віталій Дмитрович. Мертвий.

Як так? Чому я побачила, що він загине в ДТП, але не побачила цього?

Над тілом уже працював судмедексперт, а криміналісти передивлялись усі речі вбитого в пошуках доказів. Я пройшла попід жовтою стрічкою та наблизилась до знайомої чоловічої фігури слідчого в поліційній формі. Він стояв біля вікна та розглядав краплі крові на стіні.

- Старший лейтенанте Лужний, чи не могли б ви мені дозволити розпочати практику на кілька днів швидше? - впевнено запитала я. Він здивувався, побачивши мене. Чи здивувався, що я з ним заговорила? Вагання в його очах сказало мені багато, тому, щоб переконати його остаточно, добавила: - Будь ласка. Для мене дуже важливо дізнатись, що тут трапилось.

Він ще трохи мовчки посперечався сам з собою та все ж почав мені розповідати деталі справи:

- Вбивство сталося приблизно о дев'ятій годині вечора. Тіло знайшов сторож під час ранкового обходу академії. Травма нанесена трьома ударами важким тупим предметом по потилиці. Перший удар повалив його на підлогу, два інших проламали череп та добили. Знаряддя вбивства ми не знайшли. Це все, поки що. Я саме збирався глянути записи камер. Підеш зі мною?

- Звісно, - відповіла я та пішла рядом з ним в сторону головного входу до кабінки вахтера. - Дякую тобі.

- Не потрібно мені дякувати. Просто пообіцяй не робити дурниць, як останнього разу.

Я б посперечалась на рахунок дурниць, але на зустріч нам уже спішив сторож - низенький чоловік років п'ятдесяти з яскраво вираженими мішками під очима та вусами, що стирчали в різні сторони.

- Доброго дня. Слідчий Андрій Лужний, - представився старший лейтенант, показуючи значок, та потис сторожеві руку. - То це ви знайшли тіло? Можете розказати детальніше?

- Та що тут розказувати, - відповів сторож. - Я робив ранковий обхід території і побачив тіло майора Підвального. Одразу зрозумів, що то труп, та все ж перевірив пульс. Потім зателефонував полковнику, декану нашому, а він уже сказав дзвонити вам.

- Розкажіть мені про вчорашній вечір. Хто, крім майора, був в академії?

- Прибиральниця. Вона пішла додому якраз перед тим, як я збирався робити вечірній обхід. Це було о пів на восьму. На другому поверсі я зустрів підполковника Омельченко, але я не бачив, як він покидав академію. Коли я повернувся до своєї кабінки, було пів на дев'яту. Тоді я й зачинив двері на ніч та ворота для машин. Згодом ще дами просили їх випустити. Секретарка з деканату та секретарка з якоїсь із кафедр. Вже пів року тут працюю, а ніяк не можу їх запам'ятати! Святкували, мабуть, щось, бо були добряче напідпитку. Це, здається, все. Зрештою, я не надто слідкую за тим, хто звідси виходить. Моя робота в тому, щоб сюди не зайшов ніхто сторонній.

- Ви не проти, якщо ми глянемо записи камер спостереження?

- Та звісно що ні. Під наглядом у нас уся навколишня територія, а всередині лише перший поверх, - пояснював він, пропускаючи нас скляну кабінку. - Я залишу вас.

Роздивляюсь детальніше місце, де сторож проводить більшість свого робочого часу. Низька тумба для різноманітних тек та журналів з записами, велика дошка з ключами від усіх кабінетів академії, а також письмовий стіл з монітором. На столі немає нічого крім підставки для ручок та рамки з фото молодого хлопця років двадцяти.

- На що слід звертати увагу? - запитала я, сідаючи на табурет перед монітором, повністю готова переймати досвід у професіонала.

- Спочатку знайдемо нашу жертву. Переглядаємо відео за дві години до і дві години після вбивства. Також запиши імена усіх, кого побачиш, та час, який зафіксували камери. З ними поговоримо згодом. - відповів Андрій та запустив відео.

Це було нудно до позіхання. Більшість часу нічого не відбувалося зовсім. Лише голі стіни в середині та майже порожнє подвір'я ззовні, за винятком трьох машин, кількість яких поступово зменшувалась до одної. Сторож спочатку сидів в себе, нікуди не відходячи, згодом пішов на обхід території та через годину повернувся. Іноді з'являлись знайомі обличчя викладачів, що покидали академію. Всіх їх я старанно записувала в блокнот.

- Дивись. Це він?

В коридорі біля чорного входу промайнув чоловічий силует. Через зовнішню камеру у світлі ліхтаря ми бачили як Віталій Дмитрович підходить до своєї машини, оминаючи великого дуба, що росте в самому центрі дворика. Вітер хитає гілки, тож фігуру викладача, що настирно шукає щось у своїй сумці, час від часу приховує густе гілля. Я ж дивлюся на візерунки на машині, що створює тінь від листя. Вони такі ж як і в моєму видінні. Те саме освітлення. Те саме місце. Це було не ДТП.

- Що він шукає? - втручається в мої роздуми голос Андрія.

- Ключі від машини, - відповіла я. Стиснула зв'язку, що була все ще в моїй кишені, намагаючись придумати що тепер з ними робити.

Так і не знайшовши нічого у своїй сумці, викладач повернувся в середину та піднявся на другий поверх, де на нього чекав вбивця, а камери вже нічого не бачили.

- То що далі? - запитала я, після чотирьох годин перегляду, коли очі вже несамовито пекли, а на моніторі давно нічого не відбувалося.

- Далі я опитуватиму всіх з твого блокнота, а в тебе ще пари є.

- Ти, мабуть, жартуєш? Мого викладача вбили! Як я зможу продовжувати сидіти на лекціях, ніби нічого не сталось?

- Якщо пов'яжеш своє життя з цією професією, то щодня стикатимешся зі смертю. Іноді траплятимуться ті, кого ти знала і це справді морально знищує тебе. Але потрібно рухатись далі та продовжувати жити своїм життям, бо інакше кому ти зможеш допомогти, якщо не можеш впоратись з собою?

Хороша промова. І влучна. Але ж він не знає, що я могла завадити цій смерті. Якби ж я тільки здогадалася про все одразу! Тріщини на вітровому склі. Думаю, то сліди від куль. Одна з них влучила майору Підвальному у висок. Це з самого початку було добре спланованим вбивством, якому я завадила, тому вбивці довелось імпровізувати.

Глибоко вдихнувши кілька разів я заспокоїлась. Вирвала сторінку з блокнота та віддала йому список. Нехай шукає вбивцю, чиїм знаряддям послужило щось важке. Я ж шукатиму того, хто міг зробити ці постріли.

Прийшовши на заняття по психології, першим ділом повторила старий фокус з олівцем та сторінкою свого блокноту, що слідувала за вирваною - і ось у мене вже копія записів, які я робила для слідчого. Всього десять людей. Тих, хто покинув академію до того, як сторож робив обхід, можна сміло виключити. Залишається четверо: секретарка з деканату, секретарка з кафедри криміналістики, підполковник Омельченко та викладач інформаційних технологій. Дивно, камери не засікли як підполковник покидав академію. Половина восьмої він заходив в деканат. О восьмій годині вийшов звідти та піднявся по сходах. Згодом його бачив сторож. Це все. Коли він вийшов?

Я й незчулася, як пролунав дзвінок. Зібравши свої речі, я попрямувала в лабораторію балістики щоб знайти підполковника Омельченко. Всі необхідні питання йому поставить мій слідчий. Я ж можу вияснити дещо більше.

Мій шлях пролягав повз місце вбивства. Зараз уже ніщо не нагадувало про страшну картину. Коридор сяяв чистотою та білизною. Лише запах хімікатів лоскотав ніздрі. Засохлу кров так просто не змиєш.

В лабораторії викладача не було. Я зазирнула в підсобку до лаборантів, і ті порадили шукати його на кафедрі криміналістики. Я подякувала та вже хотіла виходити, як погляд упав за вікно. Там все ще сиротливо стояло шеврове майора Підвального. Уява домалювала тріщини на вітровому склі та положення тіла, як я запам'ятала. Я бачила видіння саме з цього ракурсу. Стріляти могли б і поверхом вище, але навіщо заморочуватись, коли зброя вже тут?

Моя уява працює дальше. Ось Віталій Дмитрович іде до своєї машини і навіть не здогадується, що знаходиться під прицілом. Вбивця чекає, поки він зупинеться, щоб постріл був точним. Викладач заходить за дерево і довго шукає в сумці ключі. Вбивця готується - ось зараз його ціль сяде в машину, а через вітрове скло можна зробити ідеальний постріл. Яким же було його розчарування, коли Підвальний повернув назад?

Якби мені потрібно було б зробити такий постріл, що б я обрала? У пошуках відповіді оглянула лабораторію і помітила її - снайперську гвинтівку вітчизняного виробника UR-10. Пробити вітрове скло автомобіля з такої відстані зможе лише вона. З тієї зброї, що є в лабораторії, звісно. Я підійшла до стенда зі скляними дверцятами, де висіла гвинтівка. Замкнено на ключ. Похукала на скло, щоб воно запотіло - всі відбитки стерті. Навіть видні розводи від ганчірки. Для порівняння зробила так само з сусідньою вітриною. Як я і думала - тут усе в "пальчиках"

- Хлопці, а в кого ключі від стендів? - запитала я лаборантів.

- Усе тут, в підсобці, - чесно відповів один із них.

- Що, постріляти закортіло? - вирішив пожартувати другий. - Не вийде. Всі набої у сейфі.

- А в кого ключі від сейфа? Та й від лабораторії, якщо на то пішло?

- Від сейфа ключі має тільки Олексій Романович. Ключі від лабораторії та підсобки також у нього. А ще є дублікат, яким користуємося ми та залишаємо його на прохідній. Так чого ти цікавишся?

- Отже, взяти гвинтівку та постріляти комусь сторонньому ніяк не вийде?

- Не розстроюйся. В тирі ж у вас є така ж.

- Я знаю. Дякую, що пояснили, - я вийшла з лабораторії, та попрямувала на кафедру криміналістики.

Мені пощастило. Спускаючись по сходах, я краєм ока помітила, як підполковник саме закінчує розмову зі слідчим біля дверей кафедри та направляється в мою сторону. Я пройшла мимо нього, ледь торкнувшись його руки своїми пальцями. Мій погляд зустрівся з поглядом Андрія, а щоки покрив густий рум'янець. Дотик до руки підполковника викликав видіння, якому позаздрив би любий еротичний фільм. Вони з секретаркою декана... прямо на його столі. Ох, я ніколи більше не зможу спокійно зайти в кабінет Володимира Петровича, не згадуючи цього.

- Єво! Щось трапилось? - стурбовано спитав Андрій. - Ти вся гориш.

Погляд мимоволі впав на його повні губи і з грудей вирвався різкий видих. Досить. Схаменись, Єво! Йому є кого цілувати.

- Так. Тобто, ні, - зусиллям волі все ж зібрала думки до купи. - Що розповів тобі Омельченко?

- Що саме направлявся на вихід, коли його зустрів сторож.

- Чому ж його не засікли камери?

Він схилив голову на бік, мовчки запитуючи, звідки мені про це відомо. Я знизала плечима, ніби відповідаючи, що не видам своїх таємниць.

- Я бачу лише один варіант. Він так і не покинув академію, - припустив слідчий. - Сам він каже, що після роботи одразу поїхав додому, але живе один, тож алібі на ніч не має.

- То в нас є головний підозрюваний? А мотив?

- Не поспішай. Спочатку потрібно завершити опитування всіх зі списку. Може ще з'ясується щось важливе.

- А що з іншими свідками?

- Секретарки були справді в цей час разом на кафедрі криміналістики. Випили пляшку вина на двох, а вийшли доволі пізно. Все як і розказував сторож. З останнім викладачем, Карпинським, ще не говорив. Що ти про нього знаєш?

- В мене зараз якраз інформаційні технології в нього. Кажуть, що він любить засиджуватись допізна, бо на наших комп'ютерах виконує власні проєкти. Думаю, я зможу перевірити, чи це справді так.

- Не влізай в це. Думаєш, вбивця пожаліє якусь студентку, що ставить забагато запитань?

- Хто ж захоче зашкодити такій милій білявці? - віджартувалась я.

Весь вигляд старшого лейтенанта показував невдоволення моєю настирливістю та я бачила, що насправді йому це подобається.

Схоже, не я одна захопилась розслідуванням. Біля викладача, що сидів за столом, уже зібралась купка моїх одногрупників та розпитувала його на рахунок вчорашнього вечора. А викладач-то нервує. Он як худорляві пальці вчепилися в стіл.

- Все. Годі! Я ні в чому не винний, щоб мені влаштовували допит. Та ще й ті, хто не має на це поки що жодного права. Я був тут вчора ввечері. Працював. Нічого не чув і нічого не бачив. Все ясно?

- Над чим ви працювали? - запитую я та підходжу ближче.

- Це не ваша справа, - грубо відповів він.

- Ваша робота - це ваше алібі. Наскільки воно надійне? Ви працювали весь час, не відриваючись від комп'ютера, чи може знайшли хвилинку вийти на перекур і, чисто ненароком, вдарити підполковника по голові? - тисну на нього, щоб роздратувати.

Викладач різко підвівся та стукнув долонями по столу.

- Та навіщо мені його вбивати? Грошей це мені точно не принесло б! А за те, що я зробив вчора, я отримав тисячі! - він важко дихав, а з чола уже стікала крапля поту.

- Це ж було щось незаконне, чи не так? Інакше ви б так не нервували.

- Думаю, заняття сьогодні не буде. - Він швидко почав збирати свої речі та не дивлячись, закидати їх у портфель. - А про вашу поведінку я доповім. Не думайте, що це вам просто так минеться.

Викладач швидко покинув лабораторію, грюкнувши дверима наостанок.

- Ну, Єво, ти даєш! - присвиснув Василь.

- Навіщо це тобі? - запитала Оксана.

Я хутко присіла за викладацький стіл, та увімкнула комп'ютер.

- Чорт, тут пароль, - моєму розчаруванню не було меж.

Оксана нахилилась, та підняла папери з підлоги, що впали зі стола під час втечі викладача. Дівчина простягнула мені один з листків.

- Спробуй. Наче схоже на список паролів.

- Котрий з них?

- Вводь по черзі, - знизала плечима вона.

На диво, підійшов перший же. Та я рано зраділа. Нічого цікавого там не було.

Одногрупники обступили мене з усіх сторін.

- Подивись, чи є приховані файли, - подав ідею Ігор.

Я згадала цю лекцію та виконала необхідну серію команд.

- Дещо є. Але знову потрібен пароль, щоб зробити їх видимими.

- Вводь наступний у списку.

З'явилось тринадцять нових тек. На листку залишилось ще тринадцять паролів.

В перших дванадцяти теках не було нічого значного. Якісь програми та додатки, що викладач створював сам, швидше за все, на замовлення, відредаговані фото та відео, незрозумілі програмні коди. Але на цьому не заробиш тисячі, про які він згадував. У тринадцятій теці на нас чекав сюрприз. Там також було відео, але місце знімання всі впізнали одразу. Коридори академії та внутрішній двір з одиноким деревом та кількома автомобілями. Це відео з камер спостереження.

Це лише копії, чи він щось змінював у записі? Уже не було часу передивлятися відео, тож я скинула їх до себе на почту та виключила комп'ютер. Саме вчасно, бо в лабораторію вже заходять наступні курсанти. Один із них передає, що мене чекають в деканаті. Чудово! Мені якраз є що розповісти.

Привітавшись з секретаркою, я постукала в кабінет декана та прочинила двері.

- Я знаю його п'ять років. Він змія ще та, свого не опустить. Але вбивство - то занадто навіть для нього, - долинули до мене слова Володимира Петровича.

- Ви самі розповіли, що він мітив на вашу посаду. Навіть пропонував взятку, щоб ви його порекомендували. А ви порекомендували Підвального. Хіба усунути конкурента - це не мотив? - говорив мій слідчий.

- Це просто зруйнує репутацію академії. - Декан оперся ліктями на стіл та обхопив голову руками.

Я відчинила двері ширше та пройшла в середину.

- А, Власова! Заходь. Що ти сказала Карпинському? В нього аж піна з рота йшла, коли розказував, які наглі та безпринципові в мене студенти.

- Це він ще не знає, що ми влізли в його файли на викладацькому комп'ютері.

- Ця робота мене до інфаркту доведе, - пробурмотав собі декан під ніс і вже голосніше запитав:

- І навіщо ви це зробили?

- Мені здається, що він причетний до вбивства. Ми знайшли в нього вчорашній запис з камер спостереження. Я скопіювала усі файли.

- Перекинь їх мені. - попросив Андрій. - Слід показати записи спеціалісту по монтажу відео.

Я витягнула телефон та надіслала свою знахідку на почту слідчого. Поки відео завантажувалось, вкотре розглядала кабінет декана. Увагу зразу привернув стіл, де підполковник із секретаркою... Так, зараз не до цього. Пам'ятається вчора як так само розглядала кабінет. Скоро кожну деталь зможу назвати по пам'яті. До речі, про пам'ять...

- Де статуетка?

- Що? - перепитав Андрій, а декан лише голову підняв.

- Пам'ятна статуетка, що подарував вам наш курс, - пояснила я Володимиру Петровичу. - Ще вчора вона була тут.

- Не знаю. Запитай у Жанни. У нас тут вбивство, репутація академії під серйозним питанням, а ти через статуетку переймаєшся. Хіба це важливо? - відмахнувся від мене декан.

- Важкий тупий предмет, який пропав? Так, я думаю це важливо! - пояснюю я і нарешті бачу проблиск розуміння.

- Знаряддя вбивства! - озвучив мої думки Андрій.

- Жанно! Підійди сюди! - гукнув декан свою секретарку.

Молода жінка, якій ще тридцяти немає, зайшла в кабінет, вправно балансуючи на високих підборах.

- Де статуетка, що стояла на моєму столі? - запитав її Володимир Петрович.

- Вона випадково розбилась вчора ввечері, - відповіла вона. - Я знаю, що вона дорога вам, тому попросила декого, щоб її склеїли.

- Кого попросила? - Володимир Петрович навіть піднявся з крісла, передчуваючи близькість розгадки. - Хто тут був, Жанно?

О, я знала відповідь. Я навіть могла собі уявити, як розбилась статуетка. Та просто злетіла зі стола, при таких-то поштовхах. Секретарка знітилася та розчервонілася, збагнувши, що видала свій секрет.

- Підполковник Омельченко. - тихо прошептала я разом з нею.

Декан важко опустився назад у своє крісло та знову обхопив голову руками. Він міг би посивіти від сьогоднішніх подій, якби його волосся і так не було б уже сивим.

- Приведи мені його. Це терміново! І Карпинського знайди по можливості.

Секретарка вийшла, а ми сиділи в напруженій тиші.

- Власова, ти чому досі не на лекції? - схаменувся декан.

- Я... на практиці. Достроково.

- Дуже радий, що ніякі особисті обставини не завадили вам порозумітися. Я б все одно не дав тобі відмовитись від його кураторства.

Я поглянула на Андрія, брови якого вигнулись дугою в німому запитанні. Перевела трохи приголомшений погляд назад на декана і позадкувала до дверей.

- А знаєте, піду я, мабуть, на лекцію. Просто обожнюю політологію. - Не готова я зараз стосунки з'ясовувати. Особливо перед деканом.

Звісно ж на лекцію я не пішла. Сховавшись за поворотом коридору, я спостерігала, як підполковник Омельченко впевнено заходить в деканат. Згодом туди зайшли двоє криміналістів, за роботою яких спостерігала зранку. Шум знадвору привернув мою увагу і через вікно я побачила як на паркову під'їжджає ще одна машина з блималками. Невдовзі двері деканату відчинились, а підполковник Омельченко покидав його вже в наручниках у супроводі слідчого.

Я вийшла за ними через чорний хід. Слідчий передав викладача оперативникам і вже хотів сідати в машину слідом за ними, але його зупинив дзвінок телефону. Піднявши слухавку він вислухав співрозмовника та нахмурився, обдумуючи інформацію. Врешті, вирішивши щось, закрив дверцята машини, так і не сівши в неї, знаком наказав водієві рушати.

- Я знаю, що ти за деревом, Єво. Бачив відображення у склі машини. Можеш не ховатися більше.

Я вийшла із-за дерева з піднятими в гору руками, визнаючи поразку.

- То вбивця все ж Омельченко? Що було на допиті?

- Я все розповім. Та лише після того, як ти даси чесну відповідь на одне запитання.

- Яке?

- Чому ти хотіла відмовитись від мого кураторства?

Невже вияснення відносин таки не уникнути? Може все йому розповісти?

- Той поцілунок... - починаю я, але він мене перебиває.

- Так і знав, що в цьому вся справа, - почав поспішно говорити він. - Послухай, мені дуже шкода, що так вийшло. Не слід було поспішати. Я намагався тобі додзвонитись та вибачитись, але ти не відповідала. Мабуть, я добряче налякав тебе своїм напором? Можу собі тільки уявити, що ти подумала. Особливо після тієї історії зі зґвалтуваннями. Вибач. Такого більше не повториться. Тим більше тепер, коли ти будеш вважатись моєю підопічною. Ти віриш мені?

То ось, що він подумав, коли я втекла? А я боялась, що він вважатиме мене несповна розуму. Не знала, що йому сказати, тому і слухавки не брала. Дарма я тоді не стрималась. Хто знає що то за дівчина насправді була. Може то колишня, а цілувались вони уже давно. Може то майбутня дружина, з якою він ще навіть не познайомився. Але ким би не була ця дівчина, вона означала чи означатиме для нього багато. Згадати лише з якою ніжністю він пригортав її до себе. Схоже, саме це мене дратує. Що ця дівчина - то не я.

Все ж добре, що він придумав все за мене. Мені залишалось лише кивнути та сказати, що завжди йому віритиму.

- То що з Омельченко? - нагадала я.

- Статуетку забрав справді він. Криміналісти знайшли її в урні для сміття в лабораторії балістики. Ти мала рацію. Це справді знаряддя вбивства. Крім крові жертви, на ній знайшли сліди клею та відбитки Омельченко. В лабораторію ніхто, крім нього в такій годині зайти не міг.

- Значить, він і є нашим вбивцею?

- Не знаю. Всі докази проти нього, але багато чого не сходиться. Навіщо йому спочатку склеювати статуетку, а потім знову розламувати об чиюсь голову? Ба більше, чому згодом він знову її не склеїв і не знищив сліди? І ще одне нестикування - якби удару завдав він, то рани були б розташовані інакше. Омельченко набагато вищий за Підвального.

- Наче його спеціально хотіли підставити.

Те саме з пострілами. Лише він міг взяти гвинтівку та вистрілити в машину Підвального. Але підполковник з багаторічним стажем роботи оперативника поцілив би з першого разу, а не робив решето з вітрового скла.

Я мало не говорю все це в голос, але вчасно прикушую язика.

- Що з аналізом відео? - питаю натомість.

- Мені якраз щойно дзвонили, - помахав він рукою з телефоном. - Відео справді було змінено, але щоб відновити оригінал потрібно перевірити відновити його з сервера. На це потрібно досить багато часу. Та я не думаю, що вбивця - Карпинський. Йому б духу на це не стало. Хтось заплатив йому, щоб він підчистив записи камер спостереження. Він знає, хто вбивця.

- Ми щось пропускаємо. Давай з самого початку. Ми почали підозрювати Омельченко, бо не побачили як він покидає академію. Що як цей запис було стерто, і все, що він розповідав тобі - правда. Але хто ж тоді вбивця?

- Хто має беззаперечне алібі завдяки камерам?

- У кого є ключі від кожного приміщення в академії?

- Сторож

- У сторожа! - одночасно вигукнули ми та попрямували до чорного входу.

Вже в коридорі натикаюсь на одногрупника Ігоря, який перегородив мені шлях:

- Єво! Це що, був Омельченко? Я бачив через вікно що його арештували. Ми всі це бачили. Я навіть з політології відпросився, щоб першим тебе розпитати.

- Нема часу. Ти бачив сторожа?

- Якраз саме розмовляв з ним. Він також все бачив по камерах. Я ще сказав йому, що ми всі думали на Карпинського, враховуючи те, що було в його комп'ютері.

Ми з Андрієм переглянулись та побігли в сторону головного виходу, залишивши спантеличеного Олега позаду. Що зробить вбивця, якщо знає, що його спільника розсекретили? Ми бігли щосили, але застати сторожа на місці нам не вдалося.

- Думаєш, він втік?

- Зараз побачимо.

Слідчий зайшов в кабінку та присів у крісло біля монітора, переглядаючи записи камер за останні кілька хвилин. Я ж прочиняю двері в невеличку кімнатку, де ночує сторож. Обстановка чисто спартанська. Тут є лише вузьке ліжко, невелика шафа для одягу та столик з електричним чайником на ньому. Підходжу до шафи та відкриваю дверцята. Для одягу виділена лише одна поличка. На всіх інших розміщені книги. Детективи - розумію я, пробігшись очима по назвах. Присідаю на табурет, гортаючи одну з книг. Як можна любити це читво? Всі вбивства занадто продумані, а докази притягнуті за вуха. Нічого спільного з реальністю.

Відставляю книгу, а погляд падає на ліжко. Зі сторони подушки матрац трохи вищий ніж з іншого кінця, наче під ним щось є. Піднімаю матрац і дістаю сірий згорток тканини. Коли розгортаю його, то розумію, що знайшла змінну формою сторожа, на якій де-не-де виднілися засохлі бризки крові, і одноразові резинові рукавички. Від моїх рухів з кишені форми вилітають набої, що підходять до снайперської гвинтівки, та розсипаються по підлозі.

- Він піднявся вверх по сходах десять хвилин назад, - повідомив слідчий, знайшовши необхідний запис.

- Андрію, поглянь сюди, - показую йому свою знахідку.

Старший лейтенант зовсім не солідно присвиснув та сказав:

- Залиш це тут. Ходімо!

- Навіщо йому наверх? Я б на його місці намагалася втекти якнайдалі, - розмірковувала я в голос, поки ми бігом підіймались по сходах.

- Поговорити зі спільником, пригрозити йому, щоб не видавав. Варіантів багато. Де можна знайти Карпинського?

- В комп'ютерній лабораторії, швидше за все. Третій поверх. - Давно я не бігала по сходах так швидко. На потрібний поверх добралась уже важко дихаючи. - Сюди, - повернула я ліворуч. Добре, що пара ще триває і коридори порожні. Бракувало тільки студентів розштовхувати на своєму шляху.

Влітаємо в лабораторію майже одночасно. Андрій зі зброєю напоготові, а я за ним, абсолютно не готова до того, що побачу. Сторож академії, цей милий чоловік, з яким я віталась кожного дня, приставив до скроні викладача пістолет, змушуючи його написати зізнання у вбивстві. Карпинського від страху не слухались пальці, тож зіпсутих листків зі спробами на столі було вже штук п'ять.

- Зброю на землю, інакше стрілятиму! - попередив слідчий сторожа.

- Ще один звук чи крок від вас, і я прострелю йому голову. Навіть не зважаючи на те, що зізнання він не дописав, - його вуса рухались, коли він говорив, але зараз це зовсім не видавалось смішним.

- Навіть на випадок, якщо підполковника Омельченко виправдають, ви мали запасний план. А дальше що? Обставите його смерть так, наче він сам у себе вистрілив? - спробував відволікти вбивцю Андрій. - Усе марно. Я маю беззаперечні докази вашої вини.

Зброя сторожа швидко змінила ціль. Карпинський видихнув з полегшенням і, схоже, втратив свідомість. Чого не скажеш про мене. Я лише з жахом спостерігала, як вбивця, наставивши зброю на нас, збирається за дорого віддати свою свободу. Це можна було побачити в його очах. Він не здасться. Вб'є кого завгодно, але не здасться.

- Ви здогадались! Це дає надію.

- Надію на що?

- Що не вся поліція прогнила з середини. Я підкинув вам безліч доказів вини іншої людини, а ви все одно вийшли на мене! Якби ж тільки ви вели справу мого сина. Ви б довели його невинність!

- Фото на вашому столі. Це він? Що сталося з вашим сином? - спитала я.

- Він помер. Скоїв самогубство пів року назад. Не зміг пережити вбивство коханої дівчини, в якому його ж і звинуватили. Два роки відсидів у в'язниці і врешті не витримав цього! Він був невинний. Невинний, чуєте!

- Це був майор Підвальний? Слідчий у справі вашого сина? - головоломка в моїй голові нарешті почала складатися.

- Йому за цю справу ще й звання підвищили! Мій син пилинки здував зі своєї коханої. Це навіть сліпий побачив би. Але той покидьок не бачив. Він бачив лише повсюди його відбитки пальців. Звісно, що так! Вони ж жили разом! Куди б я не звертався, мені казали, що проти таких доказів вони нічого не можуть зробити, але насправді просто покривали один одного.

- Чому тоді чекали стільки часу щоб помститись? - все ще не розумів Андрій

- Це мало бути ідеальне вбивство! Я все продумав. Все! Вчора усе збіглось. Ті, хто мені був потрібен для задуму, залишились допізна. Я хотів пристрелити сучого сина. Усе б спрацювало, якби він тільки сів у кляту машину. Але ж ні! Він чомусь повернувся в академію. Почувши як він піднімається по сходах, я зрозумів, що не можу більше чекати. Він мав померти! Я схопив перший важкий предмет, що попався на очі, та розтрощив його череп. Я бив його доти, доки та статуетка не розкололась в мене в руках. Це була найкраща мить мого життя за останні два роки. - Він гордився собою та насолоджувався тим, що зробив. - Думаєте, навіщо я вам все це розказую? Все просто - вважайте це моєю передсмертною сповіддю, бо я не буду сидіти в тюрмі.

Зброя знову різко змінила ціль і доторкнулась на секунду до скроні вбивці. Пролунав гучний постріл, змішаний з моїм криком від несподіванки та жаху. Сторож вистрелив собі в голову.

Я довго відходила від шоку. Не знаю навіть як опинилась в деканаті. Розглянула вкотре знайому обстановку. Ще трохи, і зможу почуватись тут як вдома. Добре пам'ятаю руки слідчого на своїх плечах, і те, як він щось мені говорив заспокійливим тоном, однак сенс слів проковзав мимо мене. Шукаю його поглядом, але не знаходжу.

- Він допитує Карпинського, - пояснює Віталій Петрович.

Киваю головою та піднімаюсь з крісла, щоб вийти подихати свіжим повітрям, але голос декана зупиняє мене.

- Єво, зачекай. Потрібно виводити тебе з цього стану. Хочу поговорити щодо твоєї дипломної роботи. Твій термін вийшов. Не придумала нічого нового?

Не надто вдала спроба відволікти мене. Лише мовчки хитаю головою. Не до того було.

- Чудово. Тоді записуй: "Альтернативні методи ведення розслідування в умовах сучасності."

Та під цією темою можна що завгодно написати. Якось відсторонено розумію, що це він мені свій дозвіл дає писати про те, що хочу.

- Чому ви передумали?

- Скажу, якщо віддаси мені ключі від машини Підвального.

Мовчки запихаю руку в кишеню та дістаю зв'язку ключів, про які вже встигла забути.

- Вчора ти розповідала мені про дар, яким володіла твоя бабуся. У тебе ж він також є, я правий?

"Вивести людину зі ступору можна, якщо заставити її відчувати емоції", - по пам'яті цитую підручник з психології про себе. Серцебиття пришвидшується і кров біжить по венах, розганяючи адреналін по тілу. Страх - це також емоція.

- Як ви дізнались?

- Я читав протокол. Майор Підвальний не сів в автомобіль, бо не міг знайти ключі, тим самим продовжуючи собі життя на кілька хвилин. Але ніяких ключів серед його особистих речей не було. Ти ж, щоразу коли розмова заходила про нього, несвідомо торкалася кишені, наче в тебе була річ, що належала йому. Ти знала, що має статись, тому взяла ключі.

- Я бачила його тіло в машині та розбите вітрове скло, - по моїх щоках котилися сльози. - Я думала, що він потрапить в аварію, тому і зробила все можливе, щоб він не сів за руль. Я повинна була здогадатись, що то вбивство. Але я так втомилась розбиратись з усім цим сама!

- Ти більше не сама. Я вірю тобі. Ти завжди можеш розповісти все мені і я допоможу. Гаразд? - він підійшов до мене та лагідно обняв, і ридання стримувати стало вже неможливо.

Як же довго я мріяла про подібну підтримку. Коли виплакалась, дихати стало легше і весь світ перестав здаватись ворожою територією. Можливо, я дарма приховувала усе стільки років?

- І ще одне. Я не знаю, що у вас відбувається з Лужним, але краще не розповідай йому нічого. У нього є вагомі причини не довіряти таким людям, як ти.

- Які саме причини?

- Впевнений, ти сама скоро дізнаєшся. Вам ще три місяці працювати разом.

Слідчого я зустріла біля входу в деканат. Він стояв, спершись на підвіконня, та чекав на мене.

- Як ти? - питає він стурбовано, побачивши мої червоні очі.

- Нормально. Тобто, я сьогоднішні події на все життя запам'ятаю і кілька ночей напевно спати не буду, але загалом, усе гаразд.

- Ще не передумала стати справжнім слідчим?

- Ні. Зараз навіть хочу цього ще більше. Він мав рацію - система правосуддя зовсім не досконала. За браком доказів так просто загубити чиєсь життя. Тому я хочу цим займатись. Я можу допомогти дізнатись більше.

- Це добре. Значить в мене буде достатньо часу.

- Для чого?

- Щоб розгадати тебе, Єво! До зустрічі в понеділок. - махнув він рукою і покрокував довгим коридором.

Я усміхнулась і подумала, що цього року практика буде вельми цікавою.

- Чекатиму з нетерпінням, - крикнула йому вслід.