Видіння Єви

Я обожнюю атмосферу зимових свят. Мерехтливі вогники на вулицях міста, святкові вітрини магазинів та морозець, що щипає щоки, коли милуєшся всім цим, ідучи вулицею. Так і хочеться погріти руки об стаканчик глінтвейну та зробити ковток п'янкого напою. Завжди хотілось розділити з кимось ці почуття, та життя склалося так, що я мало кому могла довіритись.

Зараз все змінилось. Не знаю в який момент я зрозуміла, що чоловік, який впевнено тримав мене за руку, став для мене всім. Світле коротке волосся злегка припорошило снігом, а блакитні очі дивились на мене так, наче єдине, чого він хоче – це бути поруч зі мною. Два місяці я жила, як у казці. Ми мріяли разом, дивились та обговорювали фільми, розгадували загадки. Коли інша людина знає тебе краще ніж самого себе – це багато про що говорить. Та все хороше завжди закінчується. Сьогодні був початок нашого кінця.

– Мені збираються підвищити звання, – приголомшив мене зізнанням мій коханий. Це не було несподіванкою. Найкращий слідчий відділення давно заслужив це. Та ми стояли посеред натовпу на зимовому ярмарку, і я подумала, що це не найкраще місце для такої розмови.

– Вітаю тебе, майоре Лужний! – щиро зраділа я. – Мені не терпиться закінчити навчання, щоб працювати з тобою разом вже офіційно!

Він відвів погляд і перший тривожний дзвіночок продзвенів десь на краю моєї свідомості.

– В мене справді немає жодного шансу переконати тебе облишити цю справу? – якось безнадійно спитав він.

На хвилину мені просто відібрало дар мови. Набрала повні груди повітря і зібралась прочитати цілу тираду про те, що зовсім не очікувала такого, бо він же знає наскільки ця робота для мене важлива. Лише так я змогла б використовувати свій дар для допомоги людям, не викликаючи підозр. Скільки разів ми про це говорили і мені здавалось, що він підтримує мене, але, схоже, я чогось не зрозуміла. Одним протяжним та спантеличеним "Що?" я змарнувала увесь свій запас кисню, а зробити новий вдих не було сил.

– Одного разу я вже втратив кохану людину через свою роботу. Вона просто опинилась не в тому місці і не в той час, а я був надто зайнятий, щоб її захистити. Ти ж постійно та свідомо наражаєш себе на небезпеку. Я не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться, – спробував пояснити він свою точку зору.

– Я не Оля, коханий, – лагідно намагаюсь пояснити йому. – Я можу себе захистити. Крім того, коли я щось бачу, то просто не можу це ігнорувати. Намагатися зупинити мене, це все одно що зупиняти потяг на повному ходу.

– Саме про це я й кажу. Ти зовсім не бачиш перешкод на своєму шляху. Одного разу це може погано закінчитись.

– То що ти пропонуєш? Сидіти вдома та дозволити усьому поганому, що я бачила у своїх видіннях просто збутись? Нехай будинок людини похилого віку грабує якийсь азіат, а швидка до твоєї сусідки знизу втретє так і не приїде? Не буду навіть згадувати про те, що без мого втручання безліч твоїх справ залишилися б нерозкритими.

– Ти можеш розповісти мені, а я потурбуюсь про все інше. Я вже допомагав тобі!

Допомагав. Без нього я б ніколи не знайшла дорогу каблучку, яку вкрали у подруги моєї матері. Я бачила, що то зробила її подруга, та лише значок Андрія змусив її зізнатися у всьому та повернути вкрадене. Ніколи б не змогла відшукати дівчину, що здавалась батькам зниклою безвісти, та я бачила, що вона радіє життю десь на березі моря. Це значно розширило коло пошуку і скоро бунтарка повернулась додому. Таких прикладів безліч. Мені подобалася наша співпраця. Та я вперше чую, що в цій п'єсі мені хочуть віддати другорядну роль. Я не могла цього прийняти. Зовсім.

– Ти не можеш змусити мене!

– Не збираюсь цього робити. Ти занадто вперта щоб когось послухатись. У тебе є всі шанси стати чудовим слідчим. Ти не раз це доводила. Та подумай як це вигляда' з мого боку. Як мені зосередитись на роботі, якщо будь-якої миті ти можеш опинитись в небезпеці? Давати тобі доручення, означатиме особисто підставляти під удар. Ти ж навіть у найлегшій справі обов'язково вляпаєшся. Тому цій твоїй мрії напевно не судилося здійснитись.

– Я думала, це наша мрія.

Мене почало трусити від злості та розчарування. Намагалась повільно дихати, щоб заспокоїтись, та це не допомагало. Глянула на майже повний стаканчик з глінтвейном, що все ще тримала в руках. Купила його лише заради атмосфери. Я ніколи не п'ю алкоголь і на це є свої причини, але зараз дуже хотілось трохи розслабитись. Навряд чи від такої кількості вина буде сильний ефект. Пригубила напій. Зробила кілька маленьких ковтків, відчуваючи як по венах розливається тепло.

Це не заспокоїло мене, та стало якось байдуже на все кругом. Хотілось побути наодинці та подумати що робити з таким зізнанням, тож вирушила вперед, щоб заблукати у натовпі. Та зосередитись на власних думках не вийшло. Не врахувала, що алкоголь якимось чином знімає бар'єри з мого дару, і цього разу видіння вибухнули феєрверком. Я йшла між людьми, спостерігаючи за уривками чужого життя.

Чоловік повертається додому з розкішним букетом квітів, а щаслива дружина обіймає його та цілує.

Молода дівчина стоїть на цвинтарі, сумно дивлячись на свіжу могилу.

Інша ж безтурботно заходить в кімнату, а її життя різко змінюється, бо бачить свого коханого у ліжку з іншою.

Студентська вечірка, де двоє нарешті признаються в почуттях один одному.

Чим дальше я йшла, тим видіння ставали агресивнішими, швидко змінюючи одне одного. Позаду мене гукнув Андрій, та я вже не могла зупинитися. Занурювалась у вихор чужих спогадів та варіантів майбутнього, що ніяк не контролювала.

Бійка біля якогось нічного клубу, і ножове поранення.

Дорожня аварія, і мертві тіла на задньому сидінні.

Лікарня, безліч невідомих мені механізмів, що показують стан важко хворої жінки, і родичі, що прийшли попрощатися.

Гірка розмова чоловіка з жінкою, і рішення, яке вони приймають, щоб не бачитися більше ніколи.

Вибух, десятки поранених і стогони болю звідусіль.

Останнього вже не витримала і почала кричати. Сильні чоловічі руки обхопили мене, намагаючись привести до тями. Він зробив тільки гірше. Поринула у чергове видіння і зрештою втратила свідомість від побаченого.

Я проснулась в себе в спальні. Голова розколювалась від болю, а в очі наче піску насипали. Не слід було пити те вино! Невже події п'ятилітньої давності мене нічого не навчили? Тоді друзі вмовили мене випити якийсь коктейль та потягли на концерт. З того часу більше ми не спілкуємось. До сьогодні не уявляю, що вони про мене думають, враховуючи, що я вилізла на сцену, щоб попередити власника клубу про пожежу, яка могла б статися наступного дня.

Останні події як в тумані, та чим більше зосереджувалась на цих спогадах, тим чіткішими вони ставали. Отямилась я там же, на ярмарку, зовсім безсила. Коли подивилась на коханого, на очі навернулись сльози. Великим зусиллям волі стримала їх. Андрій не повинен дізнатись про останнє видіння! Він зловив таксі та відвіз мене додому. Заварив мені гарячого чаю, закутав у плед та поклав подушку під голову. Про мене давно вже ніхто так не піклувався, і зовсім не хотілось бути зобов'язаною йому, зважаючи на нашу суперечку, але я не мала сили опиратися. Якось непомітно для себе, заснула, а проснулась уже тут.

Різко підхопилася з ліжка. Необхідно пригадати свої видіння! Взяла ручку та зошит і записала всі деталі, що вдалось відтворити. Сортувала, що з цього сталося, а що тільки може здійснитись. Про останнє видіння намагаюсь не думати – це точно майбутнє, але ще є час його змінити.

Зосередилась на аварії. Не пам'ятаю, щоб подібне траплялось, але взяла ноутбук і перевірила випуски новин, щоб впевнитись. Незабаром знайшла детальний опис подібної дорожньої пригоди. Авто те ж, кількість жертв збігається. Думаю, що бачила спогади водія. Це дуже пригнічує, але допомогти чоловікові, що втратив дружину з донькою нічим не можу.

Залишається вибух. Якщо цього ще не було, то я повинна відвернути катастрофу! Було б добре помедитувати і переглянути все ще раз у видінні вічності, але мені так не хотілося переживати це жахіття знову.

Прийнявши прохолодний душ, щоб освіжитись та набратись сил, я попленталась на кухню у пошуках кави та чогось їстівного. Знайшла записку від Андрія з проханням передзвонити як тільки прокинусь, прикріплену магнітом до холодильника. Так що ще хтось робить? Мені здавалось повідомлення на телефоні давно замінили такі штуки.

Набрала знайомий номер та довго слухала гудки. Зважаючи на нашу вчорашню суперечку, не хотілось, щоб він надто переймався моїм самопочуттям та не міг зосередитись на роботі. Все ще думала, що він не правий і ризикує своїм життям не менше за мене. Те, що я вчора побачила у видінні, лише це підтверджує! Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. Це станеться ще не скоро. Зараз були нагальніші справи.

– Що ти знаєш про вибухівки? – запитала одразу, коли почула його голос по той бік апарату.

– Тільки не кажи мені, що скоро знову щось трапиться!

– Я не знаю коли. Я взагалі нічого не знаю, крім приблизної кількості жертв. Дізнайся якомога більше про створення вибухівок, а я помедитую трохи і спробую роздивитись деталі.

Приготування зайняли небагато часу. Через пів години я вже сиділа в центрі кімнати в позі лотоса та намагалась стежити за диханням. Зосередилась на тому, що хотіла побачити, раз за разом відсікаючи усе зайве.

Чоловік в класичному темно-синьому костюмі іде широким коридором адміністративної будівлі. Вогні гірлянд забарвлюють національний прапор в різноманітні кольори, таблички з надписами на дверях тепер обрамляють різдвяні вінки з ялини. Він прочиняє високі двері та заходить в приміщення, де його вітають зі святом. Атмосфера зовсім не налаштовує на робочий лад. На червоному килимі під ногами розсипані дрібні монети та пшениця. Раптом гомін людей перекриває пронизливий писк електронного пристрою. Звук долинає з дерев'яної шкатулки, до країв наповненої монетами. Вже через секунду вона розлітається на тріски, розносячи смертоносний метал по всьому приміщенню.

Коли нарешті відкрила очі, то побачила таке рідне схвильоване обличчя. Він завмер, стоячи навколішки проти мене. Його рука зависла перед моїм лицем, наче він махав нею перед моїм обличчям, очікуючи хоч якоїсь реакції.

– Так кожного разу відбувається? – спитав стурбовано. – Ти навіть не відчувала моєї присутності.

Лишенько, котра година? Я сподівалась завершити до його приходу.

– Все гаразд. Просто втратила лік часу, – відповіла, щоб не хвилювався і тут же пригадала подробиці видіння. – Я знаю приблизний час і місце!

– Чудово! Значить ми можемо дочекатись того дня і попередити відповідні служби.

– Але це не зупинить злочинця! Що як він спробує знову, але наступного разу я не побачу видіння?

– Ти знову хочеш розібратися у всьому сама? – зло запитав він.

– З тобою! Будь ласка! – вигукую в розпачі. – Як ще ти зможеш переконатися що я не нароблю дурниць, якщо не будеш поряд? Самій мені з таким нізащо не справитись.

Він злився. Стиснув зуби, що аж м'язи на скронях звело. Ще б пак, я не залишила йому вибору.

– Кілька днів тому заарештували одного прапорщика, який приторговував армійською зброєю. Як виявилось при обшуку, зі складів також зникла вибухівка. Зараз він відмовляється співпрацювати і ми не знаємо нічого про покупців. Я домовився щоб нам влаштували зустріч. Можливо пощастить розговорити його.

Я вже готова була розцілувати Андрія, але він зупинив мене на пів дорозі.

– У мене є кілька правил: не наражатись на небезпеку, не вибігати вперед, нікого не провокувати і найголовніше – у всьому слухатись мене!

– Вмієш же ти зіпсувати всю забаву! – жартома сказала я, та все ж погодилась на його умови.

У в'язницях завжди пахне безнадією. Не знаю, що є причиною: жахливі умови перебування, яких і ворогу не побажаєш, чи все ж усвідомлення своїх злочинів та визнання провини. Здавалося б у подібних місцях люди повинні переосмислювати свої дії та ставати на шлях виправлення, але як це можливо, коли до в'язнів іноді відносяться занадто зневажливо. Кожен, хто знаходиться тут, оступився десь на своєму шляху. Впевнена, в декого для цього навіть були вагомі причини. Просто мені хотілося б вірити, що в кожного має бути другий шанс.

Ми зустрілися в слідчому ізоляторі в кімнаті для допитів. Не знаю, як мене пропустили в середину та дозволили бути присутньою. Боялась навіть дихнути зайвий раз, щоб не привертати до себе увагу, доки нас не залишили віч-на-віч з підсудним прапорщиком. Він дивився на нас, очікуючи запитань, а ми на нього, не знаючи з чого почати.

– Просто скажіть нам куди зникли 400 грамів пластиду і я потурбуюсь про те, щоб розгляд вашої справи пришвидшили, – врешті попрохав слідчий. – Це місце не надто комфортне.

– У в'язниці комфортніше? – губи прапорщика вигнулись у саркастичній посмішці.

– Якщо у вас є хороші зв'язки..., – спробував натякнути Андрій.

– Я воював у такому пеклі, що жодна в'язниця з ним не зрівняється. Спав на голій землі і ваші залізні ліжка з просілими матрацами для мене звичніші за перину. Невже ви думаєте, така пропозиція може похитнути мої принципи? Безліч людських життів залежить від мого мовчання.

Коханий у розпачі подивився на мене, наче вибачаючись за те, що нічого не може вдіяти.

– Давай я спробую, – чемно прошу дозволу, як ми і домовлялись.

– А вона хто? Надто молода для такої справи!

– Вона – мій козир, – Андрій впевнено розкинувся на незручному стільці, готуючись спостерігати за шоу.

Я витримую театральну паузу, прокручуючи в голові слова прапорщика. Думаю, що зможе змінити його думку, і, врешті, вирішую сказати правду.

– Станеться теракт. Хіба ви не подумали про таку можливість? Чи знаєте ви скільки людей загине від вибуху бомби, пластид для якої ви продали? Ви повинні допомогти нам! Лише ви можете зупинити це, – нагинаюсь до нього та довірливим жестом доторкаюсь до його рук, скутих кайданами і вже за мить все розумію. – Безліч людських життів залежить від вашого мовчання. Це сказано в прямому сенсі, чи не так? Ви не можете нічого розповісти, інакше вб'ють когось із ваших близьких.

– Це правда? – перепитав слідчий, але так і не отримав відповіді. – Ви продовжуєте мовчати. Значить боїтесь, що вас можуть почути і виконати погрози. В цьому замішаний хтось з поліції? Ми можемо вам допомогти, але ви повинні все розповісти. Довіртесь мені.

– Довіра за довіру. Хто ваша супутниця, і як вона дізналась про погрози?

Ми з Андрієм переглянулись. Він похитав головою, просячи мовчати, та я вже набрала дихання, щоб розповісти правду.

– Ти обіцяла, – нагадав Андрій.

– Це єдиний вихід, – глянула йому в очі також благаючи про довіру.

Слідчий стис губи і нехотя кивнув.

– Я екстрасенс, – зізналась прапорщику, очікуючи скептицизму і не помилилась.

– А я марсіанин! – глузував він. – Я хочу знати правду. Він сказав, що їхні люди скрізь! Ви з ними заодно?

– Я кажу вам правду! Коли я доторкнулась до ваших рук, то побачила цю розмову. Була ніч. Той чоловік стояв у тіні дерев. Його обличчя не розібрати. Та його голос... низький і хриплий, ніби простуджений. Він сказав, якщо його умови не будуть виконані, ваша донька помре. Ви спробували його вдарити, але він наставив на вас пістолет і сказав, що краще б ви взяли гроші, та пропозиція більше не в силі.

– Ви могли підслухати розмову, – ніяк не хотів повірити він.

– На пустинній вулиці, де, крім вас двох, нікого не було? Де мені ховатись? За ліхтарним стовпом? – я перевела подих та продовжила: – Ви знаєте звідки мені відомо про вибух? Я випадково доторкнулась до жертви. Він просто насолоджувався святом разом з дружиною, не підозрюючи ні про що, але я знаю, що за кілька днів його вже не буде в живих. Я бачила як це станеться! Я готова на все, щоб відвернути трагедію!

Не знаю, що його переконало: моє зізнання чи емоційна промова, але він заговорив:

– Я не знаю, хто зв'язувався зі мною. Мені ні разу не вдалось його роздивитись. Все, що я можу – це назвати вам адресу, за якою я відносив зброю та вибухівку. Але, благаю вас, не розповідайте нікому про джерело вашої інформації. Життя моєї доньки залежить від вас!

Навіть найкращий слідчий відділення не може викликати оперативну групу собі на допомогу не даючи жодних пояснень. На розвідку довелось іти лише у двох. Звісно, мене коханий поривався залишити вдома. Але йому слід змиритись з думкою, що я ніколи не сидітиму тихенько в кутку.

За адресою, що дав нам полковник, розміщувався гаражний кооператив. Ми увійшли в лабіринт із вицвілих металевих будок і довго блукали між ними, шукаючи потрібний нам номер. Вже сутеніло, дрібний сніг не переставав падати, а всі гаражі були надто подібні між собою. Коли я підійшла до виведеної червоною фарбою цифри 44 на темно-зелених металевих дверях, Андрій різко схопив мене та відштовхнув назад, приклавши пальця до губ. Він одразу помітив те, що до мене дійшло тільки зараз. Двері були ледь прочинені, випускаючи назовні вузький промінь штучного білого світла.

Звідти не доносилось ані звуку. Андрій витяг пістолет, наказав мені залишатись тут та відчинив двері ширше, заходячи всередину. Цього разу я була схильна з ним погодитися. Без зброї в кращому випадку стану лише на заваді. В гіршому же – чудовою мішенню. Секунди текли болісно довго і понад усе на світі хотілось знати, що там відбувається, але розуміла, що своєю появою можу все зіпсувати. Щоб хоч трохи зайняти себе розглядала сніг під ногами і помітила сліди грубих чоловічих черевиків, що вели до гаража. Ті ж самі сліди вели і в протилежний бік та зникали, коли власник черевик вийшов на дорогу, утрамбовану десятками автомобільних шин.

Нарешті голос слідчого прорізав вечірню тишу, але слова мене зовсім не потішили.

– Тут труп, – почула я та увійшла в гараж.

Перше, що побачила – це шикарний чорний мотоцикл. Металевий кінь доглянутий та дбайливо начищений до блиску. Схоже, хазяїн приділяв йому багато уваги. Під стінкою акуратно розкладені якісь запчастини та засоби догляду. Помилувавшись трохи, обійшла мотоцикл збоку, продовжуючи роздивлятись приміщення.

Гараж повністю завішаний полицями, з купою всякого непотребу. На підлозі безліч великих котушок з різноманітними дротами, ящиків з інструментами та іншим барахлом невідомого мені призначення. Одразу біля дверей з лівого боку стояв широкий стіл, а над ним висіла проста лампа з сліпучо-білим світлом.

Лампа висвітлила прострелену грудну клітку чоловіка, що сидів у дешевому офісному кріслі на коліщатках. Типовий байкер. Навіть в п'ятиградусний мороз на ньому розстібнута шкіряна куртка з металевими заклепками. Грубий в'язаний светр під нею просякнувся кров'ю. На обличчі застиг вираз страху та розуміння неминучості своєї загибелі.

– Я викликав криміналістів, – сказав слідчий, поки я продовжувала розглядати вбитого та все, що його оточувало.

Дістала телефон та почала робити знімки, щоб зафіксувати деталі. Раптове прозріння змусило мене на секунду завмерти, а потім різко вигукнути:

– Викликай ще й саперів!

На столі стояла різьблена дерев'яна скринька. Така ж була і в моєму видінні. А потім усе вибухнуло!

– Згодом викличеш! Забираймося звідси. Негайно!

Я взяла його за руку та потягла за собою геть з гаража. Паніки додав знайомий електронний писк, який я почула, коли вже вибігала через двері. Ми ледь встигли забігти за сусідній гараж, коли пролунав гучний вибух. Андрій притис мене до себе, бажаючи уберегти. Я спиною відчувала вібрацію металевої стіни гаража, яка стала нашим щитом. Коли все стихло, він відпустив мене та запитав щось, але дзвін у вухах перекривав усі його слова. Я просто кивнула, даючи зрозуміти, що зі мною все гаразд.

Вже за п'ятнадцять хвилин тут розвернулась бурхлива діяльність спецслужб. Люди у захисних костюмах розгрібали завали та знешкоджували вибухонебезпечні речовини. Як виявилось, їх там було не мало. Нам дуже пощастило, що вибух не здетонував їх, інакше радіус ушкоджень був би набагато більшим.

Приїхала також машина швидкої допомоги. Фельдшери нас оглянули та загрози життю не виявили. Нас злегка оглушило вибухом, але слух вже почав відновлюватись. Ще за п'ятнадцять хвилин прибув начальник п'ятого відділення власною персоною. Мій слідчий напружився, та взяв мене за руку.

– Пам'ятай, що ти мені обіцяла. Говоритиму я. Не втручайся!

– Але... – намагаюсь зупинити його та не дати наробити дурниць. Боюсь, що захищаючи мене, він може створити проблеми собі.

– Тепер твоя черга довіритись. Будь ласка! – попросив він та, не чекаючи моєї відповіді, поспішив на зустріч начальству.

Я не чула, про що вони говорили між собою, але крокували в мій бік, тож могла роздивитися їхні вирази облич у світлі автомобільних фар. Андрієве було серйозним та зосередженим, як і завжди, коли він включався в роботу. Обличчя його співрозмовника виражало спантеличення та недовіру, що поступово змінювались на розуміння та впевненість. Коли він кивнув на мене, в душі все перевернулося, а в очах мого коханого на мить промайнула розгубленість, та він щось йому відповів, і підполковник зупинився, розвернувшись до мене спиною. Вони розмовляли ще кілька хвилин але, врешті, підійшли до мене.

– Підполковник Мирослав Рудченко, – відрекомендувався він. Це був впевнений в собі чоловік середнього віку. Проблиски сивини змішувались з сніжинками, що застрягали у темному волоссі, а смугле обличчя якось незвично виділялось на цій білизні. – Мій найкращий слідчий дуже просив не турбувати вас, та я просто повинен запитати: як ви дивитись на те, щоб працювати в моєму відділенні після закінчення навчання?

Що ж Андрій йому наплів? Говорив же, що не хоче, щоб ми працювали разом! Глянула на коханого, але він виглядав таким же здивованим як і я.

– Я подумаю про це, – такою розгубленою я ще не була ніколи.

На щастя, він не затримався і вже скоро підійшов до групи криміналістів, які розбирали усі докази, що вціліли після вибуху. Після того як сапери вилучили усе вибухонебезпечне їм нарешті дозволили долучитись до справи.

– Тепер ця справа офіційно моя, – повідомив Андрій. – Знаєш, чимось ти його зачепила. Він і раніше цікавився тобою, але сьогодні майже всі запитання були про тебе.

– Що ти йому розповів?

– Що твій друг попросив тебе забрати дещо з його гаража, а я взявся тебе супроводжувати. Ми заблукали, побачили, що тут хтось є, і вирішили попросити допомоги, але побачили мертвого чоловіка. Я розказав про фото, що ти зробила, тому завтра прийдеш у відділення і даси свідчення та копії фотографій. Зараз же у тебе шок і я повинен подбати про тебе.

– У мене немає шоку!

– Ні, є. Інакше доведеться їхати у відділення просто зараз. Ти готова?

– Я рук від холоду не відчуваю, – чесно зізналась я. – Куди завгодно, тільки було б тепло.

Він пожалів мене і відвіз додому. Поцілував на прощання, а сам повернувся на роботу заповнювати протоколи та систематизувати дані. Це буде важко для нього – вигороджувати мене та підтасовувати докази. Хоч зараз він мені нічого не каже, але я бачила як після кожного такого випадку він дивиться на мене. Наче я змусила його вбити когось власноруч. Все ж для нього порушити закон, навіть в такому вигляді, це святотатство. Але він пішов на це заради мене. І знову мені стало лячно. На що ще він готовий, щоб захистити мене?

Я чомусь страшенно переживала щодо завтрашнього запису моїх свідчень. Не могла заснути та все прокручувала в голові картинки того, що бачила, задумливо гортала фото на телефоні. Байкер виготовляв бомбу. Можливо навіть не одну. Але для кого? Хто був замовником? Це той чоловік, що погрожував прапорщику? Це він його вбив? Чи був ще хтось?

З самого ранку я поспішила у відділення, прихопивши по дорозі два стаканчики кави з собою. Традиції не слід ігнорувати. Тим паче якщо кофеїн просто необхідний. Зайшла в такий знайомий кабінет та простягнула напій коханому слідчому, що ледь зміг відірвати своє чоло від стола.

– Ти хоч трохи поспав?

– Дякую! – відпив він трохи кави та пожвавішав наче. Воістину, чудодійний напій! – Години зо дві вдалось подрімати. Та я вияснив дещо важливе. Жертву звати Віктор Наріжний і він вже не раз притягувався до кримінальної відповідальності за зберігання зброї та виготовлення вибухівки. В нього також є племінник, який колись допомагав в цій справі, але йому вдалось уникнути серйозного покарання. Тоді був ще неповнолітнім і батькам вдалось домовитись з прокурором та зобразити його жертвою. Але зв'язок вони не втратили. Хлопець неодноразово відвідував свого родича у в'язниці. Можливо він знає щось про його теперішнє замовлення.

– Я переглядала фото і дещо зрозуміла, – викладала я свої здогадки поки він перекидав знімки на офісний комп'ютер. – Шкатулка з вибухівкою. Мені здається, вона досить цінна. Це точно ручна робота. Коли ми були на ярмарку, я бачила подібні. Думаю, слід поговорити з продавцем.

Ми так захопились обміном інформацією, що не помітили як за нами спостерігають. Підполковник Рудченко стояв на вході в кабінет, обпираючись плечем на одвірок. Його гучні оплески перервали нашу розмову.

– Чудова командна робота!

Я знітилася та відійшла від стола, заховавши телефон в кишеню. Поглянула на Андрія, та він приховав свій погляд, розглядаючи документи на столі. Знову дав мені зрозуміти, що боїться нашої спільної роботи. Але ж вчора все було інакше. Я бачила в ньому цей азарт та бажання знайти розгадку. А ще він одразу довірився мені, коли я сказала бігти. Як і я довірилась йому, коли він попросив. Знаю, він також отримує задоволення від нашої спільної роботи, коли не забиває голову думками про мою безпеку. Що ж. Якщо мені не вдається переконати Андрія, що нам потрібно працювати разом, доведеться переконувати його начальника.

– Ми просто створені щоб працювати разом! Я б погодилась на вашу вчорашню пропозицію тільки за цієї умови.

– Інакшого я й не очікував. Що скажеш, без п'яти хвилин майоре Лужний?

– Вчора нам просто пощастило опинитись в потрібному місці, – він постарався обійти болючу для себе тему.

– Впевнений, що вчора ти був там зовсім не випадково. Дивний збіг – натрапити на гараж повний вибухівки коли за дві години до того спілкувався з людиною, яку мають судити за її продаж. Клянусь, дехто навіть бачив одну юну блондинку разом з тобою. І мені здається, вона повинна була бути на навчанні.

Ми знову переглянулись, ніби в німому кіно. Кожен намагався придумати як пояснити свій візит в слідчий ізолятор так, щоб це не виглядало повним божевіллям. Думки блискавично змінювали одна одну. Що саме він підозрює? Чого добивається?

– Я просто збираю матеріал для дипломної роботи, – безсовісно прогулюю насправді, але саме так я сказала декану, коли він поцікавився моєю частотою відвідування занять.

– Не старайтесь придумати пояснення, яке б мене влаштувало. Лужний сам по собі знахідка, а відколи познайомився з вами, Єво, в нього немає жодної нерозкритої справи. Я не знаю, як у вас це виходить, але хочу, щоб так і продовжувалось. Я буду справді радий бачити вас у своїй команді. Навіть якщо майбутній напарник проти!

Настала черга Андрія ніяковіти. Він нічого не заперечив. Лише міцніше стиснув губи та запропонував мені поїхати до родича вбитого разом. Дивно, що Рудченко промовчав. Стороннім не заборонялося прямо брати участь у розслідуванні, але зазвичай поліція не рада, коли хтось суне носа у їхні справи та виконує роботу за них. Не будемо забувати про те, що таке заняття справді може бути небезпечним. А він лише мовчки кивнув, наче все іде за його планом, та вийшов не попрощавшись.

Потрібного нам хлопця ми шукали цілий день. Спочатку заїхали за адресою прописки, але його батьки сказали, що зараз він проживає в гуртожитку. Сусіди-студенти порадили шукати його в університеті. Коли ж ми приїхали туди, то виявили, що цілий третій курс під наглядом викладача бере участь в акції протесту проти зруйнування якоїсь пам'ятної будівлі. Звичний день для істориків.

Пам'ятна будівля виявилась старовинною пивоварнею, яку хотіли знести та побудувати на цьому місці сучасний торговий центр. Студенти ходили з транспарантами, надписи на яких волали: "Не дамо зруйнувати скарби свого міста" чи "Не знищуйте історію!". Голос викладача розносився над ними з імпровізованого підвищення і закликав об'єднатися та захищати надбання предків до кінця. В цьому хаосі ми ледве знайшли нашого свідка. Він стояв осторонь, час від часу затягуючись сигаретою. Куца шапка ледве прикривала пишні кучері з-під яких визирали почервонілі від холоду кінчики вух.

– Роман Ігнатенко? – запитав Андрій, показуючи свій значок. – Коли ви в останнє бачили Олександра Ігнатенко?

– Дядю Сашка? Він що, знову в якусь халепу втрапив?

– Він загинув. Вчора гараж, у якому він працював, злетів у повітря.

– Бути такого не може! – вигукнув хлопець. – Я заходив до нього вчора. Невже він десь напартачив зі своїми експериментами? Завжди ж ставив обережність понад усе!

– Це не було нещасним випадком, – сказала я, співчутливо доторкнувшись до його плеча. – Його вбили. Мені дуже шкода.

– Хто?

– Саме це ми намагаємось з'ясувати. Коли ви вчора бачились? Можливо помічали щось дивне?

– Не знаю. Нічого, начебто, – задумався він. – Стривайте! Раніше він говорив мені, що хоче поїхати з міста на деякий час. Про минуле згадував. А вчора вперше за довгий час був радісним та розслабленим. Сказав, що нарешті розв'язав фінансові проблеми, але так і не розповів подробиць.

– Не здогадуєтесь що він мав на увазі?

– Дядькові давно життя не давали старі друзі. Колись у них банда була, що тримала на вухах усе місто. А зараз це якесь політичне об'єднання. Йому дуже настирливо пропонували приєднатися, та він усе відмовлявся. Останнього разу їхня співпраця погано скінчилась. Він три роки у в'язниці відсидів.

Хлопець докурив сигарету, підняв свій плакат та приєднався до мітингу. Я ж стояла на місці та обдумувала наступні кроки.

– На цьому твою участь в розслідуванні слід завершити, – серйозно заявив слідчий, коли ми повертались до автомобіля.

– Також думаєш, що тут замішана політика? – лише запитала я. Самій не хотілося б у це вмішуватись. Правила їхніх ігор мені зовсім невідомі. Коханого ж хоч трохи захищають звання та професія. – Але ж я можу побачити щось корисне!

– А зараз щось бачила? Коли доторкалася до Ігнатенка? – запитав він, а коли я заперечно похитала головою, продовжив: – Немає ніяких гарантій, що і там побачиш. А ризик є.

Навіщо якійсь політичній партії підривати мерію? Така велика розбіжність у поглядах? А може це зовсім не вияв непокори, а звичайнісінький замах на життя, і хтось має намір сісти у крісло мера раніше назначеного терміну?

– Ти ж сам запропонував поїхати з тобою, – продовжувала я цю безглузду суперечку.

– Я думав, Рудченко заборонить.

– Чому б це. Він не боїться, що мене задушить якийсь наркоман! – ляпнула я, а вже через секунду до мене дійшло що саме я сказала. – Вибач! Це було надто жорстоко з моєї сторони.

– Ні, ти права. Я іноді можу перегинати палку, щоб уберегти тебе. Обіцяю стримуватись, коли знову виникне таке бажання. Але якщо ця політична партія вирішила усунути перешкоди на шляху до влади, позбавивши життя цілу купу людей, тебе світити я не хочу. Уяви, що такі люди можуть зробити, дізнавшись про твої здібності!

– Просто будь обережним, – попросила я коли автомобіль під'їхав до штабу партії.

– Ти щось побачила? – стурбовано запитав він.

Я заперечно похитала головою, стиснувши сильніше губи. Хотілось сказати який же він ідіот, але я стрималась та відповіла:

– Можливо, це і видасться тобі дивним, та я також можу за тебе хвилюватись.

Щоб не чекати в машині даремно, я вирішила пройтись до ярмарку та пошукати дерев'яні шкатулки серед лавок майстрів ручної роботи. Вже невдовзі мені пощастило знайти щось подібне. Чорнява жіночка в хутряному жилеті стояла за прилавком та вміло рекламувала свій товар прохожим. Коли я підійшла до неї, та хутко взяла мене в оборот:

– Ви шукаєте щось особливе? На подарунок, напевно?

Я вирішила їй підіграти та вказала на шкатулку зі світлого дерева, вкриту витіюватою різьбою.

– Скажіть, а у вас така тільки одна. Я б хотіла придбати кілька однакових. І трохи менших за розміром. І, можливо, трохи темніших.

– У нас кожна шкатулка унікальна. Різьба на них ніколи не повторюється. Можу вам запропонувати кілька шкатулок з однієї колекції. Якраз такого розміру і кольору як ви шукаєте, – жінка витягла з-під прилавка кілька шкатулок дуже подібних до тих, які я вже бачила не за найкращих обставин. – Недавно один чоловік купив в мене аж чотири штуки одразу.

– Справді? І мені потрібні чотири. А як виглядав той чоловік. Бачте, я шукаю подарунок сестрам. Було б гарно, якби ми четверо мали щось однакове. Але мій тато також збирався купувати подарунки тут. Ніяково вийде, якщо ми купимо однакові шкатулки.

– Дайте пригадаю, – задумалась вона. – Він був в окулярах і мав бороду. Не довгу, як у дідів, а коротку та не надто охайну. Навіть не борода, а швидше сильна неголеність.

Жінка хіхікнула собі під носа зі своїх слів, а я гарячково думала, що говорити далі.

– Так, мій тато також лінується голитися. І зір в нього не дуже добрий. А волосся в того чоловіка довге було?

– Та ні, коротке, здається. Він в шапці був. Такій з козирком. Точно пам'ятаю, що в нього ще вуха смішно стирчали, так що волосся точно коротке. Чому б вам не подзвонити батькові та не запитати? – врешті додумалась вона.

– Справді! Я і не подумала, – я якось надто награно розсміялася, показово дістала телефон та відійшла від прилавка. Свого батька я ніколи не знала і слова жінки трохи вибили мене з колії. Мати ж відмовлялася розповідати про нього. А потім взагалі в іншу країну виїхала. Щоб уникнути моїх розпитувань, не інакше. Ми бачимось в кращому випадку раз на рік і не надто ладимо.

Коли я зайшла в піцерію, де ми домовились зустрітись з Андрієм, він уже чекав на мене. Сидів за столом, застеленим бежевою клітчастою скатертиною, та крутив у руках меню, задумавшись про щось зовсім далеке. Варто було мені підійти, як його зосереджена задумливість змінилась радісною усмішкою. Що з того, що коли я зайшла з холоду у тепле приміщення, ніс розчервонівся, а коли зняла в'язану шапку, волосся стирчало у всі сторони. Коли він дивився на мене так, я почувалась найбажанішою жінкою у світі.

– Я замовив піцу. Зголодніла?

– Я тебе обожнюю! – це сказала не я, а мій шлунок, який вже більш ніж годину голосно вимагає чогось перекусити. Поки ми чекали на замовлення я якраз встигла переповісти слідчому свою бесіду з продавчинею на ярмарку. Андрієві ж не пощастило. Коли прийшла його черга ділитись інформацією, принесли велику ароматну піцу і коханому довелось шукати баланс між бажанням з'їсти шматок та розповісти те, що дізнався.

– Мені вдалось переговорити із засновником партії Сергієм Карповичем. В минулому він був ватажком банди, членом якої був Ігнатенко. Можливо мене дуже вміло водили за носа, але в його розповіді я не побачив неточностей, як і можливого мотиву вбивства. Хоча політикам не можна довіряти повністю. Тим більше тим, які колись були злочинцями.

– Що цікавого він розповів?

– Ігнатенко справді пропонували роботу. Цілком офіційну. Офісну. Карпович сказав, що багато в чому завинив перед байкером і таким чином хотів відшкодувати заподіяне, але той постійно відмовлявся.

– Думаєш, вони підставили його тоді і він сів у в'язницю? – припустила я.

– Швидше змусили взяти провину на себе та вигородити їх. Тоді його звинуватили у серії вибухів на заводі. Ніхто не постраждав, але власники вирішили позбутися проблем і продали своє майно. Викупили завод його друзі з банди. Так почався їх бізнес. Але те, що вони причетні так і не вдалося довести.

– А тепер вони згадали за колишнього спільника, бо їм знову потрібно щось чи когось підірвати? Але навіщо влаштовувати його на роботу? Такі угоди зазвичай приховують настільки ретельно, наскільки це можливо, – я прожувала ще один кусок піци та відкинулась на спинку дивана. – А що Ігнатенко? Не хотів знову зв'язуватись з ними? Боявся чергової зради? Я б його не звинувачувала.

– Його племінник також казав, що він не хотів з ними зв'язуватись. Значить замовником був хтось інший. Хтось, хто обіцяв заплатити кругленьку суму за виготовлення чотирьох вибухівок.

– Але замість того, щоб заплатити гроші, замовник його застрелив і залишив одну з них в гаражі, щоб смерть байкера скидалась на необережне поводження з вибухонебезпечними речовинами.

– Залишаються ще три невикористані вибухівки, одна з яких опиниться завтра в мерії. Коли і де здетонують ті, що залишилися, нам не відомо. А ще в нас є безліч різноманітної зброї, що поділась невідомо куди. Здається, ми зайшли в глухий кут.

По дорозі додому довелось зайти в ломбард та купити найдешевший телефон, що у них був. Я не змогла спіймати злочинця завчасно, але ще можу подбати про те, щоб ніхто не постраждав.

Останок вечора намагалась не думати про справу, але це не надто добре вдавалося. Потрібні були нові думки та ідеї, а вони приходять лише на свіжу голову. Я вважала, що ніщо не може розслабити мене краще ніж перегляд комедії. Тепер знаю, що перегляд фільму з коханим розслабляє набагато краще. Вже через пів години я не могла думати взагалі ні про що, крім його рук, що вправно відволікали мене від екрана. Жаль тільки, що фільм доведеться дивитись ще раз. Сюжету я зовсім не пам'ятаю.

Вже зранку, після того як зробила анонімне повідомлення про можливий теракт, мені спало на думку, що слід навідатись туди. Можливо, там, звідки все почнеться, вдасться знайти якісь відповіді. Об'їжджаючи вузькими вуличками затори, ми мчали до будівлі мерії.

Коли думаєш про вибух в урядовому закладі, на думку одразу спадає політичний мотив. Але має бути причина, чому вибрали саме цей день. Свято, все ж таки! І ці монети, що були закладені у вибухівку... можливо, це щось особисте.

Ми прибули на місце надто рано. Усіх працівників уже евакуювали і зараз вони стовбичили на морозі, нічого не розуміючи. Спеціалісти саме обшукували будівлю, тож нам також довелось померзнути разом з усіма. Невдовзі нам повідомили, що вибухівку успішно знешкодили. Небезпека минула, і життям людей нічого не загрожує.

Коли ми заходили в приймальню мера, на зустріч мені йшов чоловік в темно-синьому костюмі з мого видіння. Я спеціально простягла руку, щоб доторкнутись до нього. Не було жодного бажання придумувати якісь фальшиві приводи для цього. Просто торкнулась його плеча, щоб переконатись, що йому нічого більше не загрожує. Чоловік здивовано подивився на мене, та байдуже! Яким же було моє полегшення, коли я нічого не побачила!

Чесно кажучи, половину розмови слідчого з мером та його підлеглими я пропустила повз вуха, настільки не могла прийти до себе від цього відчуття ейфорії. Стрепенулася, коли почула щось про пивоварню. З цього моменту почала уважніше дослухатися і, як виявилось, не дарма. Сьогодні повинно було відбутися засідання про передачу пивоварні у приватну власність. За величезну суму, навіть за мірками нашого міста. Жодні пікети та акції протесту не змогли б перешкодити цьому процесу. То може захисники історії вирішили вдатися до більш радикальних дій? А дядько одного з противників продажі вмів виготовляти бомби. Зовсім не схоже на простий збіг!

Ми під'їхали до пивоварні, але там нікого не було. Без натовпу метушливих студентів можна було нарешті уважно роздивитись саму будівлю. Черепиця на даху місцями повідлітала, а темно-червона цегла потріскалась та почала осипатись від старості. Загалом, дуже сумне видовище, однак архітектура вражала. Ці гострі шпилі, стрілчасті вікна та невисока вежа. Більше схоже на якийсь собор.

– Де вони можуть бути? – в розпачі запитав слідчий. – Цей вертеп міг залишити вибухівку будь-де.

– Вертеп? – не зрозуміла я.

– О, так! Всі свідки, без винятку, розповідали, сьогодні з самого ранку заходили троє осіб одягнених у святкові костюми та маски. Щедрували, сіяли пшеницею та подарували скриньку з монетами, щоб гроші ніколи не закінчувались. Сама розумієш, проти такого подарунку заперечувати не будуть. Ніхто навіть не здогадувався, що там може бути захована вибухівка.

– Ти думаєш, вони пішли ще кудись "посівати"?

– Я в цьому впевнений, але боюсь, що ми не зможемо вчасно дізнатись куди.

Думай, Єво! Думай! Якщо не вийшло завадити продажі історично цінного майна, потрібно відбити бажання у покупців його придбати!

– Хто хоче купити цю землю? Дізнайся! – вимагаю я, коли він знизує плечима. – Думаю, наступні вибухи можуть бути спрямовані проти майбутніх власників.

Поки Андрій розмовляв телефоном, роздаючи вказівки підлеглим, я нервово ходила взад-вперед, витоптуючи сніг під ногами та перетворюючи його на багнюку. Найшвидший спосіб довідатись де закладена вибухівка, це спіймати підривника, а з підозрюваних у нас лише один студент. Але хлопець точно не став би вбивати свого родича. Він був справді здивований, дізнавшись про його смерть. Повинен бути ще хтось. Той, хто погрожував прапорщику і купив шкатулки на ярмарку.

Із думок мене вивів дотик Андрія. Глянула на нього, а він показав на двох молодих людей, що пролізли крізь діру в паркані з металевої сітки та сховалися в напівзруйнованій будівлі. Через кілька хвилин таким же чином в середину проникли ще кілька осіб. Ми з Андрієм не змовляючись пішли слідом за ними. Дуже вже це схоже на якісь секретні збори і просто необхідно почути, що на них скажуть. А найголовніше, хто говоритиме?

Я обережно пролізла крізь металеву сітку, намагаючись не зачепити одяг. Мені подобалось моє пальто. Воно тепле і зручне. Не хотілося б його порвати. Менш акуратний слідчий таки стикнувся з дротом, що розрізав тканину його куртки, випустивши назовні білий пух. Сподіваюся, він уміє вправлятися з голкою та ниткою, бо це точно не один з моїх талантів.

Ми обійшли будівлю з іншого боку і стали під вікном в якому вже давненько не було скла. Трохи підтягнувшись, перелізли всередину, а пройшовши по вузькому коридору, змогли бачити що відбувалося у приміщенні, де стояли великі заржавілі металеві цистерни. Пахло сирістю та хмелем, що давно перебродив.

Уже зібрався порядний натовп. Чоловік двадцять, напевно. Переважно молодь, студенти. Можу побитись об заклад, всі з історичного факультету. Були тут кілька людей старшого віку, здебільшого пенсіонери. Вони тихо переговорювались між собою, та чекали чогось чи когось. Тут же на підлозі малювались плакати, а з іншого боку п'ятеро осіб придумували нові гасла, перебиваючи один одного.

Раптом цей гомін перервав мелодійний дзвін дзвоника, прив'язаного до посоха одного з людей у вертепних костюмах.. Коли увійшли троє чоловіків, запанувала тиша. Той, що стояв попереду, зняв з себе маску та мовив гучним голосом на всю пивоварню:

– Ми це зробили! Ми пів року відчайдушно боролись за історію свого міста, але тепер, коли бюрократія та хабарництво у владі майже взяли верх, вони нарешті почують наш голос. Почують і зрозуміють, що дослухатись варто було раніше!

Натовп знову збуджено загудів, схвалюючи сказане. Чоловік, зовнішність якого збігалася з описом продавчині з ярмарки, тим часом продовжував:

– Не забуваймо про наших опонентів! Сьогодні вони поплатяться за свою зухвалість та зверхність. Їх цікавить лише прибуток, а вибухи в готелях корпорації підірвуть до них довіру та вдарять по кишені. Вони більше не зможуть нищити історію нашого міста та перетворювати її у бізнес!

– Хіба якась фарба здатна нашкодити такій багатомільйонній корпорації? Вже за день вони все замалюють та продовжать, наче ні в чому й не бувало, – сказав хтось із юрби.

– Знаю, ми домовлялись, що у вибухівці буде фарба, яка просто замалює все навколо та покаже, що ми серйозно налаштовані, але ми вирішили, що це занадто м'яке покарання для них. Пані та панове! Ми заклали справжні потужні бомби, і тепер ви всі є співучасниками теракту! Якщо вирішите, що наша ціль не варта цього, можете піти, але якщо хоч слово з цієї розмови потрапить в поліцію, вся провина ляже на вас.

В залі запанувала мертва тиша. А в цей час знадвору завили сирени, а голос, підсилений гучномовцем, запропонував покинути приміщення та здатись працівникам поліції. Приїхали оперативники, яких викликав Андрій, як тільки вертеп увійшов до пивоварні.

Вже наступної миті мені здавалось, ніби я дивлюсь якийсь фільм про терористів та захват заручників, бо один із вертепу розкрив спортивну сумку, повністю наповнену різноманітною зброєю та наказав захищатись до останнього, бо вони стоять за праве діло.

Більшість людей, на щастя, не погоджувалась з таким розкладом, за що їх миттю приперли до стінки, взявши під приціл. Тут нам зі слідчим довелось покинути такий зручний спостережний пункт та злитись зі стіною, бо в нашу сторону ішов хтось, міцно вчепившись у гвинтівку, щоб перевірити, чи ніхто сюди не проник, поки спільники розводять демагогію.

Вартувало тільки чоловіку зі зброєю пройти трохи вперед, і Андрій атакував його ззаду, передавлюючи сонну артерію та забираючи гвинтівку. В залі в цей час вирішили відпустити половину заручників, що б вони передали умови злочинців поліцейським.

– Ти нікуди не підеш! – сказав викладач історії до переляканої дівчини, яка просто хотіла повернутись додому. – Поліція звідкись дізналась про вибухівку та зброю, а значить твій таточко проговорився! Відповідати за це доведеться тобі.

Дівчина заклякла від жаху, коли зброя викладача націлилась на неї, але увагу історика вчасно відвернув спільник якимось запитанням. Користуючись моментом, дівчина заховалась за цистерну, звідки побачила нас. Хотіла підбігти, та я заперечно похитала головою. Помітять.

Вона ще якісь знаки подавала, але я надто пізно зрозуміла, що дівчина просить озирнутися. Коли все ж оглянулась через плече, зрозуміла, що на мене майже впритул дивиться дуло пістолета. Ну ні. Таке ми вже проходили. Не думаючи, б'ю по зап'ясті руки, що тримає зброю, одночасно відходячи з лінії вогню. Пістолет падає на прогнилу підлогу, а слідом і хлопець, що його тримав. Це Андрій вирубав його ударом по потилиці.

– Залишилось ще троє, – тихо промовляє він.

– Двоє, – відповіла я, коли побачила, що один зі студентів, з яким ми говорили, Ігнатенко, націлив свою зброю проти викладача.

Телефон Андрія завібрував. Слідчий прочитав повідомлення та посміхнувся:

– Обидві вибухівки знайдено та знешкоджено.

– Це ж ви вбили мого дядька! – драма в пивоварні набирала обертів. Якщо хлопець вирішить вистрілити, то точно руку собі зламає. Він же зовсім неправильно тримає автомат. Та знавців зброї серед новоспечених терористів не було, і його намір прийняли на віру.

– Йому потрібно допомогти! – Андрій набрав щось на телефоні та кинувся в саму гущу подій, тримаючи в руці пістолет.

Я навіть крикнути не встигла. На мить думки заполонило видіння того, як він падає поранений на підлогу. Підступила паніка. Я ввігнала нігті в долоню, відганяючи її. Сонячне проміння. Там було сонячне проміння. Це станеться не зараз. Та хіба ж можна так бездумно ризикувати. Ідіот!

Поруч на землі сиротливо лежала гвинтівка. Я ще мить роздумувала над тим, щоб взяти її та підстрахувати свого слідчого. Але з іншого боку мені махали заручники. Доцільніше буде вивести їх, поки на них не звертають уваги. Сподіваюсь Андрій знає, що робить. Почала я з доньки прапорщика...

Краєм ока я спостерігала за патовою ситуацією два на два, що склалася в озброєної частини людей на заводі. До мене долітали слова слідчого з проханням здатися та звинувачення у вбивстві та обмані. Слова розчарування Ігнатенка, бо той вважав його прикладом для наслідування. Саме він підкинув ідею з фарбою і передав замовлення на цю справу Ігнатенку старшому.

Оперативна група увірвалась, коли я вивела майже усіх заручників, а спільник викладача історії саме оголосив про свою капітуляцію. А ті двоє, що зараз валялись без свідомості – студенти, що надто піддаються впливу. Історик хоч і був не надто привабливий зовні, але вмів говорити так, що хотілось слухати і виконувати його вказівки. Але ось що буває, коли перегинаєш палицю.

Останню думку я, здається, висловила в слух, бо Андрій, що стояв зараз біля мене, сказав, що більше не робитиме так. Невже це його капітуляція?

– Сьогодні я невиправдано ризикував, хоч і звинувачував в цьому тебе. Я знав, що маю зробити. Спасибі, що довірилась і не стала мене зупиняти.

– То я можу очікувати від тебе того ж?

– Нам слід довіритись один одному. Та я все одно захищатиму тебе. Навіть ціною власного життя.

Не сподобались мені ці останні слова. Дуже. Мене наче струмом прошило, коли їх почула.

– Тебе підвезти додому? – запропонував він.

– Ні. У тебе зараз і так справ багатенько, – я кивнула на юрбу студентів, що все ще відходили від шоку біля стін пивоварні. – Я пройдусь трохи.

Тепер, коли я розібралась з нагальним питанням та відвернула три вибухи з численними жертвами, слід було подумати про те, що хвилює мене насправді. Як тільки я дійшла додому, одразу взялась до медитації. Я хотіла побачити ще раз те видіння, в якому Андрія поранили. Щось мені підказувало, що це все не просто так.

Сліпуче сонце, що схилилось до горизонту, освітлює незнайомий кабінет. Бачу Андрія, що підбадьорливо мені всміхається та вітає з чимось. Ми з ним разом, а на мені поліційна форма з погонами лейтенанта – мрія, а не видіння.

Та все руйнується, варто тільки скрипнути дверям.

– Відьма! Ти мені життя зламала! – кричить хтось навіженим голосом, дістає пістолет та стріляє просто в мене. Інстинктивно зажмурююсь і одразу кляну себе за це, але рефлексами не так легко керувати. Чую крик відчаю коханого, і це змушує мене розплющити очі. Встигаю побачити його спину перед собою перед тим як він втрачає свідомість та падає на підлогу. Вклякаю на коліна та тремтячими руками перевіряю пульс. Все в порядку. Поки що, бо дивлюсь на його груди і розумію, що з такими пораненнями довго не живуть.

Він закрив мене від куль! Скільки часу Андрій намагався мене переконати, що моє захоплення може закінчитися плачевно. Я думала, що він просто боявся мене втратити, як втратив свою наречену, але насправді він мав рацію. Та загину не я, хоча повинна була б. Загине він. Через мене!

Відкрила очі в себе вдома. За вікном падав сніг. В мене ще є час усе змінити!