День Кохання

Перші відчуття, що продерлися крізь плівку несвідомості, виявились нестерпною різаниною в очах та сильним болем в усьому тілі. Дівчина спробувала ворухнутись, але біль лише підсилився. Вона зробила неймовірне зусилля і розплющила очі.

Навколо панувала напівтемрява, світло лиш де-не-де мляво заповзало в отвори між спотвореним металом. В свідомості почали спалахувати картинки.

Спочатку це були космічні пейзажі, що повільно змінювались у панорамних вікнах зорельоту, потім якась метушня, спалахи та вибухи... І останнє, що випливло з пам'яті це тиша рятувальної капсули...

Страх скував і так нерухоме тіло. Сталася катастрофа! Але де вона? Чи хоча б хто вона? Десь з глибин підсвідомості виникло ім'я...

"Квітка", – ледь чутно прошепотіла вона.

А тоді глибоко вдихнула і спробувала зосередитись. Десь з куточків пам'яті почали виринати уривки фраз:

"Шановні пасажири, вітаємо вас на борту міжзоряного лайнера "Мрія"..."

"... кілька незабутніх днів мандрівки визначними місцями Чумацького Шляху..."

"... Повернення на Землю буде швидким і приємним завдяки новітнім технологіям квантових стрибків..."

"Увага! Увага! Стався непередбачуваний стохастичний стрибок у зовнішнє галактичне кільце..."

"... загроза життю... негайна евакуація..."

Сильний головний біль перервав спогади і Квітка застогнала. Вона спробувала сісти, але металеві уламки наче лещатами затисли все тіло. Мабуть це залишки капсули. Що ж тепер робити?

Але подумати про це як слід вона не встигла. Почувся характерний звук розрізання металу лазером і через кілька хвилин її тіло було звільнене від залишків капсули. В очі вдарило світло і майже повністю вимкнуло зір. Дівчина спробувала затулити очі руками, але все тіло занило від болю і вона почула свій власний стогін. А тоді щось схоже на металеві маніпулятори підняло її і опустило у пластиковий контейнер. Квітка спробувала вибратись з нього навпомацки, бо досі бачила лише розмиті плями, але маніпулятор склав її руки вздовж тіла і знову вклав у контейнер. Не встигла вона, навіть, скрикнути, як контейнер, за розмірами з людське тіло, закрили і він почав швидко наповнюватись в'язкою рідиною. За кілька секунд гелеподібна суміш досягла обличчя і їй одразу стало байдуже. Тіло розм'якло, а свідомість знову поринула у небуття...

Наступного разу Квітка прокинулась від неприємного дзижчання. Вона різко розплющила очі і раптом усвідомила, що бачить вже досить добре. Вона досі лежала у контейнері, з тою лише різницею, що в ньому не було рідини, а все її тіло було перемотане сріблястими стрічками термопластику.

Очікуючи на шалений біль, дівчина зробила зусилля і сіла. Але, на диво, біль так і не з'явився. Вона почала роззиратись навколо і помітила, що її контейнер був не один. Поряд зависли у повітрі ще кілька рядів прозорих капсул. Більшість з них були закриті. В деяких також лежали люди, інші були порожні. Може через суцільну тишу чи високі стелі просторого приміщення, але ця картина викликала моторошне відчуття.

Та не встигла дівчина оговтатись, як її капсула рушила з місця і попрямувала до високого вертикального отвору, що мабуть слугував дверима. Наче у човні, вона пливла коридорами в метрі від підлоги. І коли їй вже здалося, що подорож ніколи не закінчиться, капсула раптом завернула у вертикальний отвір і опинилась у величезному ангарі.

Тут були люди у формі, які заклопотано снували між літальними апаратами. Але ні форма, ні моделі літальних апаратів Квітці були невідомі. Єдиний висновок, що виник в голові – вона на військовій базі. Згадавши, що замість одежі у неї стрічки термопластику, вона відчула себе ще більш незручно. Починати розмову з невідомими людьми на невідомій планеті у вигляді сріблястої мумії було не найкращим варіантом.

Раптом якийсь чоловік вказав на неї рукою і проказав щось невідомою мовою у бік інших військових. Судячи з тону, він був дуже невдоволений. Якийсь солдат одразу ж підбіг до нього і натиснув щось у себе на зап'ястку. В ту ж мить, її капсула розвернулась і майже понеслась назад по коридору. Але повернулась зовсім в іншу кімнату.

– Вітаю, пані! – спокійно сказав чоловік у формі, що сидів за столом і набирав щось на голографічній панелі. – Як себе почуваєте?

Квітка настільки не чекала почути зрозумілу мову, що замість відповіді промугикала щось невиразне.

– Ви мене розумієте, пані? – стурбовано спитав військовий.

– Так, так!

– Маю одразу повідомити вам, що на зореліт, яким ви подорожували був скоєний напад. В результаті він був знищений і більшість пасажирів не змогли врятуватись...

– Хтось вижив? – майже задихнулась Квітка.

– Так – Ви!

Наступного ранку Квітку відправили до найближчого міста у броньованому антигравітаційному апараті разом з двома військовими. Вона сумно дивилась у маленьке вікно і дивувалась, що не бачить жодного населеного пункту чи то мешканців планети. Кругом була тільки порепана земля, поодинокі блукаючі дроїди і купи промислового сміття. Вона намагалась запитати про це у військових, але ті лише відвертали голови, чи то не розуміючи її чи не бажаючи відповідати.

Місто, до якого вони прямували, називалось Кітум-17. І в ньому вона мала прожити кілька тижнів, поки військові зв'яжуться з Землею, а ті, в свою чергу організують для неї евакуацію із Зовнішнього Кільця.

Про Зовнішнє Кільце Квітка знала так само мало, як мешканці цієї планети про Землю. Чоловік, що вчора розмовляв з нею, пояснив, що колонізація Ратума відбулася ще за Першої Хвилі, тому зв'язку з материнською планетою не було. А на момент впровадження загально-галактичної комунікації, вже утворилось Зовнішнє Кільце зі своїми правилами та законами. Та й Земля не дуже прагнула повертати блудних синів додому і лишатись беззахисною перед всім іншим Всесвітом.

В якійсь мірі це було вигідно всім. Земля керувала собі колонізованими планетами всередині Чумацького Шляху, а Зовнішнє Кільце залишалось такою собі вільною зоною. Там не діяли закони Галактичної Співдружності, але мешкало досить багато людей, що осіли в далеких колоніях за Першої Хвилі. І вони в свою чергу брали на себе клопіт з'ясовувати стосунки з усіма, хто наближався до галактики.

Ратум був однією з рубіжних планет Зовнішнього Кільця. В цій зоні часто ставалися військові конфлікти і це обумовило устрій планети. Квітка лише сподівалась, що хоча б у місті буде не так багато військових...

Вона перервала роздуми, бо їхній броньований транспорт наблизився до міської стіни. Вона була настільки висока, що здавалося затуляла пів неба. Військові, що її супроводжували, наче по командіі занурились у набирання кодів на свої браслетах і через мить в стіні незрозуміло звідки утворився отвір. Та ще й такого розміру, що їхній броньовик міг пролетіти крізь нього не скидаючи швидкості.

Квітка в усі очі роздивлялась місто, поки її доправляли у потрібне місце широкими багаторівневими вулицями. Кітум-17 вражав своїми хмарочосами. Верхівки деяких ховались десь у хмарах. Між ними були містки і ще якісь незрозумілі конструкції. Дівчина припустила, що тут можна жити, взагалі не спускаючись на землю. Але не дивлячись на те, що за масштабами це був очевидний мегаполіс, майже всі будівлі були старими та занедбаними, мали грубі кубічні форми, а деякі виглядали закинутими та напівзруйнованими. Лише вдалині блищали шпилі кількох нових футуристично виглядаючих конструкцій.

Військові завели її до одного з хмарочосів і після недовгої розмови з адміністратором, той люб'язно дав їй ключі від приміщення на десятому поверсі. Квітка зробила висновок, що тут, мабуть, в усіх містах щось на кшталт військової влади, бо адміністратор будинку навіть не спробував у неї щось розпитати. Вона, навіть, закріпила на голові кільце інтерпретатора, яким її екіпірували військові. Але ніхто не проявляв до неї цікавості і не збирався спілкуватись. Люди були заклопотані своїми справами і не звертали на неї жодної уваги. Дівчина вирішила, що може це й на краще. Врешті їй тут не жити, а лише дочекатись евакуації на Землю.

Та коли вона зайшла до свого помешкання на десятому поверсі, то зрозуміла, що спілкуватись таки доведеться, принаймні з адміністратором. Приміщення складалося з однієї великої кімнати, в якій не було нічого. Тобто геть нічого! Це була порожня металева коробка без ліжка, стола, стільців і, навіть, без вимикачів світла. Поки що за вікном був день, але вона не уявляла, що буде робити, коли сяде сонце. Але найбільше її бентежило, що тут не було вбиральні. Звісно, може це бідний квартал і вбиральня одна на весь поверх, але дівчина воліла б про це не думати.

Квітка важко зітхнула і вийшла з гнітючого помешкання. Приклавши до дверей пошкрябаний металевий браслет, яким спорядив її адміністратор, вона закрила двері. А тоді ще кілька хвилин стояла втупившись в них поглядом і думаючи, що робити далі.

– Не можеш відкрити двері? – раптом почулося у неї в голові.

Дівчина аж підскочила від несподіванки. А тоді збагнула, що спрацював інтерпретатор. Вона обернулась і побачила юнака. Той насмішкувато спостерігав за її діями, а точніше за їх відсутністю. Бо останні кілька хвилин Квітка бездумно дивилась на двері свого тимчасового житла.

– Можу. У мене все гаразд, – їй було якось дивно чути чужий жіночий голос, що долинав з інтерпретатора, перекладаючи її власний.

– Коли все гаразд, двері так довго не вивчають, – насмішкуватий вираз не сходив з обличчя юнака.

– То вже моя справа, скільки вивчати двері, – Квітка сама здивувалась наскільки її роздратував цей хлопець.

На вигляд, йому було не більше ніж їй, тобто десь двадцять два. Ну хіба може на кілька років старше.

– То значить все гаразд і допомога не потрібна? – іронічно уточнив він.

– Взагалі то, потрібна, – здалася Квітка. Їй дуже не хотілось повертатися до адміністратора. – Але не з дверима, – з викликом закінчила вона.

– Не проблема! Кажи, що сталося, – в голосі хлопця з'явились нотки поблажливості.

Дівчина стиснула зуби, але опанувала себе і спокійно спитала:

– Ти часом не знаєш, де і як тут можна придбати меблі?

– А ти не тутешня, так? – весело засміявся юнак.

– Так, – ледь стримуючись вичавила з себе Квітка.

– Ходімо, – по діловому сказав хлопець і притулив її руку разом з браслетом до дверей.

Двері відкрились і хлопець без особливих вагань зайшов до її помешкання.

– Дивись, – сказав він і притулив долоню до стіни в тому місці, де мав би бути вимикач світла.

І наступні кілька хвилин Квітка споглядала справжню магію. Стеля засвітилась рівномірним неоновим сяйвом. В стінах утворились отвори і з них повиїжджали ліжко, столик та пухкенькі стільці. А тоді сталось найдивовижніше: ліва стіна почала втоплюватись всередину, виокремлюючи елементи кухні, а права стала прозорою і за нею з'явилися обриси душової кабіни. Лише один сектор залишився непрозорим. Вочевидь, це була вбиральня.

– Неймовірно! – вигукнула Квітка, забувши про своє невдоволення юнаком.

Вона обернулась до нього і простягнула руку:

– Квітка.

– Що це значить? – не зрозумів хлопець і з його обличчя вперше зникла самовпевнена посмішка.

– Моє ім'я.

– А, ясно, – отямився юнак, а тоді спантеличено подивився на руку дівчини і приклав до неї свою долоню схожим чином, як щойно до стіни. – Досить дивне ім'я. Що воно означає?

– Рослину.

– Не чув про таку технологію, але звучить непогано.

Квітка раптом згадала, що досі не бачила ані рослин, ані тварин на Ратумі.

– А я – Кір, – схаменувся юнак. – Кореляція Інерційного Рушія.

– Що? – не витримала Квітка.

– Та знаю... – раптом зніяковів хлопець. – Мікромеханіка вже давно втратила позиції. Але коли я народився, це була найпопулярніша технологія.

Дівчина округлила очі, але вирішила про всяк випадок не з'ясовувати, чому на цій планеті дітей називають на честь рушіїв.

– То ти теж з цього поверху? – вирішила змінити тему вона.

– Наступний слот, – автоматично відповів він, задумавшись про щось своє. А тоді раптом швидко додав: – Як щось треба – звертайся!

На цих словах він показав долоню на рівні обличчя і вийшов з кімнати.

– От тобі і перший контакт, – видихнула з полегшенням Квітка, після того як зачинила за хлопцем двері.

Хоча треба сказати, за одну розмову зі своїм сусідом вона дізналась про Ратум більше, ніж за пів дня з мовчазними військовими.

Наступного дня Квітка наважилась сходити до Продуктового Сектора. Про нього їй розповів адміністратор, який виявився досить дружнім чоловіком.

Продуктовий сектор був у сусідньому хмарочосі і виглядав, як великий ангар з неймовірною кількістю живих істот, бо люди тут складали лише п'яту частину. Ятки та магазини розташовувались у декілька ярусів і до деяких треба було лізти по драбині.

Квітка купила перше, що трапилось під руку і було схоже на різнокольорові сливи, а тоді втекла назад до свого слоту.

– Навіщо ти купила ікру траптопода? – засміявся Кір, перелізши по іржавій арматурі зі свого балкона на балкон сусідки. – Її ж треба готувати три дні, щоб отрута вийшла.

– Я не знала що купити, – спробувала виправдатись Квітка. – І там було занадто багато народу...

– А звідки ж це ти, щоб отак нічого не знати? – щиро здивувався Кір.

Квітка повагалась кілька секунд, а тоді сказала:

– З Землі.

– Що? – не повірив хлопець. – З тієї самої, що в дитячих казках. Ну ти кумедна! Як не хочеш говорити – не кажи, але навіщо таке вигадувати.

– Я не жартую! – і Квітка неочікувано для себе розповіла йому все про катастрофу.

Кір був вражений. Він якийсь час мовчав, а тоді, нарешті, спитав:

– А правда, що там цілі пустелі води?

– Так. Вони називаються океани.

– Океани, – повільно повторив юнак, а тоді схаменувся і спитав: – То тебе заберуть?

– Сподіваюсь, – зітхнула Квітка.

Вони якийсь час мовчали, а тоді Кір сказав:

– Ходімо я тебе відведу в слот з нормальними продуктами.

Пройшло вже чотири дні з часу, коли Квітка опинилась в місті. Завдяки Кіру вона досить непогано освоювала тутешній побут. Іноді вони робили спільні вилазки, але більшість часу хлопця не було вдома і вона самотужки досліджувала Кітум-17. В розумних межах, звісно! Тобто не виходячи зі свого сектору. Кір про це одразу попередив, а вона не задавала зайвих запитань. І коли помічала сигнальні маячки – вертала назад.

Вона вже почала звикати до багатоярусної транспортної системи, до трамваїв, що злітали в небо прямо з зупинок та до яскравого неонового оздоблення абсолютно всього, навіть смітників. Перший шок від потрапляння на чужу планету пройшов і тепер Квітка намагалась віднестись до перебування на Ратумі, як до цікавої пригоди.

Вона, як допитливий турист, на все звертала увагу. І вже кілька днів не могла не помітити дивну тенденцію. Все більше людей вбиралися у відтінки рожевого. Все більше крамничок вішали на двері великі серця і прикрашали все рожевими стрічками. Коли Квітка побачила, що, навіть, її смітник почав світитись яскраво рожевим неоном, вона не витримала і спитала про це у Кіра.

– Так День Кохання ж скоро, – байдуже відповів він.

– А що це?

– Чотирнадцятий день Другого місяця. Дуже давня традиція – священний день. Її запровадили ще перші колоністи з Землі. У вас же є День Кохання?

– Був колись, наче, – непевно відповіла Квітка, згадуючи історію Раннього Техногену.

– Що значить "наче"? Це ж спадок людської цивілізації!

Хлопець виглядав одночасно і обуреним і схвильованим. Це аж трохи спантеличило Квітку.

– То як ви святкуєте? – вирішила перевести на інше вона. – Весь день - суцільне кохання? – додала весело.

– Щось таке, – роздратовано відповів Кір. – Давай не будемо про це! – раптом різко сказав він.

– Гаразд, – здивувалась Квітка, а про себе подумала, що мабуть у хлопця щось не склалось у той день.

Ажіотаж навколо свята зростав з кожним днем. Квітці вже здавалося, що місто скоро стане геть рожевим. Особливо абсурдним це виглядало на фоні грубих металевих хмарочосів, між якими натягували гірлянди з рожевими кульками. В Кітумі-17, мабуть, не було такого місця, де можна було б забути про День Кохання.

Настрій людей також змінився. Майже всі ходили веселі та задоволені, гучно розмовляли і часто обіймали один одного, навіть коли не були знайомі. Квітка вже почала хвилюватись, що занадто мало знає про це свято, а схоже, що це щось грандіозне. Вона збиралась спитати про це у Кіра, але слот хлопця вже другий день був вимкнений.

Залишався ще день до початку святкування і Квітці здалось, що люди вже геть подуріли з цим святом. Вона кілька разів виходила на вулицю. І кожного разу її хтось зупиняв, переважно молоді хлопці та чоловіки і, з посмішкою намаханих наркоманів, питали:

– Кохання?

– Кохання, – відповідала вона, копіюючи те, як реагують інші.

Тоді вони притуляли до її руки рожеву кульку і на шкірі залишалась печатка у вигляді сердечка, що яскраво світилась рожевим неоном. Цих сердечок в неї вже було по лікті.

Вона швидко заскочила у продуктовий слот, щоб заховатись від святкової ейфорії, але люди там не відрізнялись більшою адекватністю.

Крім всього, здивувало, що серед інших продуктів з'явились пакунки з написом: "Для дітей до 18 років". На вигляд, у них були такі ж самі продукти, тільки запаковані окремо.

– Не скажете, чим вони відрізняють? – спитала вона у власника продуктового слоту.

– Вони не містять речовин, що можуть зашкодити дитячому організму, – з посмішкою відповів той.

А тоді дістав з ящика рожеву кульку і спитав:

– Кохання?

– Кохання, – втомлено відповіла Квітка і отримала ще одне сердечко на лікті до колекції.

– Бачу ви у нас популярна дівчина, – з якоюсь дивною усмішкою завважив власник слоту, коли шукав місце для нового сердечка.

– Не те слово, – Квітка не стрималась від сарказму.

– Ви казали, що недавно приїхали до міста? – обережно спитав він.

– Так. Тиждень тому.

– Зрозуміло, – задумався чоловік. – Тож ви ще не святкували День Кохання в Кітумі-17.

– Ні, – зітхнула Квітка і хотіла додати, що взагалі не в курсі, що то за божевільне свято, але вчасно згадала, що розповсюджуватись про своє походження їй не рекомендували військові.

– Тоді розумію ваше збентеження. В нашому місті одне з найбільш масштабних святкувань Дня Кохання, особливо якщо порівняти з периферією, – всміхнувся чоловік.

"Чудово! Тепер він думає, що вона – село неасфальтоване!" – роздратовано подумала Квітка, але вголос сказала:

– Впевнена, що чудово проведу цей день у вашому місті.

Але, мабуть, в її голосі було недостатньо впевненості, бо чоловік раптом сказав:

– Не хвилюйтесь! Вам сподобається, – і додав: – От візьміть! Це мій найкращий десерт! Беріг його на вечір, але нехай це буде подарунок до свята від мене особисто.

– Дякую! – щиро сказала Квіта, здивована такою небайдужістю.

Вона вийшла з продуктового слоту, розглядаючи вміст невеликої рожевої коробочки. На вигляд це були глазуровані кульки, схожі на цукерки. Квітка дістала одну з них і спробувала. Смак був гарний. Схожий на шоколад, але з додатком чогось незнайомого. Настрій трохи покращився і вона з'їла ще дві кульки.

Раптом в голові запаморочилось, але вже через мить все знову стало ясно. Навіть, краще! Зникли втома та роздратування. Квітка вдихнула повітря на повні груди і раптом збагнула, як це чудово, що в такому непривітному світі люди вміють розслаблятися і весело проводити час. Вона подивилась на усміхнених перехожих і також розплилася усмішкою. В результаті до свого слоту вона потрапила лише через годину, в чудовому настрої та з купою сердечок аж до плечей, а ще з недоїденим морозивом, що їй подарував якийсь хлопчина.

Відкривши двері вона здивовано втупилась в сидячого на стільці Кіра. Він був чимось занепокоєний, а коли побачив її, то взагалі зблід.

– Що це? – впавшим голосом спитав він.

Квітка обернулась до дзеркала і побачила, що на щоках в неї теж світяться кілька сердечок.

– Коханки! – вигукнула вона і почала сміятись.

Кір вражено дивився на неї і не знав що сказати. Це здалося Квітці таким кумедним, що вона знову залилася сміхом. І не могла заспокоїтись, навіть коли хлопець почав щось говорити. Їй здавалось, що він занадто серйозний та набурмосений...

– Квітко, отямся! Ти мене чуєш? – Кір вже трусив її за плечі.

– Ну чого ти такий невеселий? – і вона ображено закопелила губки, а тоді просяяла від гарної думки і потягнулась обіймати хлопця. – Кохання?

Кір роздратовано зняв з шиї її руки і всадив на ліжко.

– Сиди тут і чекай на мене! Я швидко, – рішуче сказав він, а тоді ще раз глянув на Квітку і додав: – Нікуди не йди! Зрозуміла?

– Та зрозуміла, зрозуміла, – змавпувала вона його, насупивши брови, а тоді знову весело розсміялась.

Вона бачила, як Кір переліз з її балкона на свій і зник у сусідньому слоті. Чекати довелось недовго. Хлопець повернувся з якимось металевим циліндром, прозорим посередині. В ньому бовталась яскрава зелена рідина. Одним кінцем він притулив його до плеча дівчини, а інший натиснув. Квітка скрикнула від різкого болю, але хлопець заспокоїв:

– Не хвилюйся, зараз пройде!

І дійсно, біль пройшов так само раптово як і з'явився. Вона бачила як поступово зменшується рідина в прозорій капсулі. А коли всередині циліндра майже нічого не залишилось, Кір обережно натиснув на його протилежний кінець і забрав від плеча дівчини.

Квітка хотіла спитати, що це таке, але раптом їй стало млосно і вона відкинулась на ліжко. Перед очима все пливло, а звуки долинали, наче з іншої галактики. Якийсь час вона безглуздо дивилась на металеву стелю, але досить скоро відчула, що все повертається: і думки і голос Кіра...

– Квітко, подивись на мене! – він схвильовано заглядав їй в очі. – Невже забато вколов? Та ні ж, два кубики, як за інструкцією... – бубонів він сам до себе.

– Що це? – нарешті, спитала дівчина.

– Антидот для всіх видів еректину, – Кір неймовірно зрадів, почувши її голос. – Якого ти наковталась сьогодні вдень.

– Я нічого не ковтала, – обурено сказала Квітка і сіла на ліжку.

– Ну звісно, – вже в звичній насмішкуватій манері сказав хлопець. – А хто наївся цукерок і морозива?

– І що з того? Це ж просто ласощі!

– Перед Днем Кохання до всіх продуктів додається невелика доза еректину. Особливо до ласощів, – іронічно додав він.

– А я звідки знала? Міг би й попередити, а не зникати на два дні! І що це за еректин? Наркотик якийсь? – Квітку раптом прорвало від всього невдоволення, що накопичилось за останні дні.

– Вибач, я не подумав, – він винувато опустив голову. – Мав би передбачити...

– Та не переймайся, – Квітці стало незручно за різкість. – Вже все добре. Я при тямі і страх як хочу їсти. Будеш зі мною? Я там купила дещо...

– Навіть, не думай! – різко зупинив її Кір. – Зараз збігаю, куплю тобі щось з дитячої їжі.

– То ти серйозно? У всіх продуктах наркотик? – вражено спитала Квітка.

– Крім дитячих. І це тільки на час свята. Він майже не шкідливий і ним неможливо передозуватись. Надлишок сам виходить з організму при досягненні критичної норми. Єдиний недолік – довгий час дії, майже дві доби. Тому після Дня Кохання всім дають по кілька вихідних.

– Ти хочеш сказати, що суть вашого священного свята в тому, що всі мешканці міста ходять намаханими по кілька днів та обіймаються? – у Квітки округлились очі.

– Все не так просто... – почав був Кір, але побачив, що дівчину хитає і рішуче додав: – Тобі треба поїсти. Я швидко.

Він стягнув з її руки браслет, вибіг за двері і ретельно зачинив їх за собою.

Після їжі Квітці дійсно покращало. Кір помітив це і сказав:

– Якщо тобі вже краще, то нам треба йти.

– Куди? – не зрозуміла вона.

– За місто.

– А хіба так можна?

– Ні, – спокійно відповів хлопець. – Але інших варіантів немає. Ти вся обліплена маячками.

– Що? – знітилась Квітка.

Кір лише красномовно глянув на її руки.

– Почекай! Це ж просто печатки неонові. У нас такі на фестах ставлять...

– Що таке "фести"?

– Не важливо! – Квітку почало тіпати. – Скажи краще, що в біса не так з цими сердечками?

– В основному те, що фарба зроблена з радіоактивних сланців.

– То ці малюночки радіоактивні?!

– Не настільки, щоб зашкодити твоєму здоров'ю, але достатньо, щоб маркувати тебе на Мапі Кохання. А дивлячись на те, скільки ти встигла їх назбирати, то на мапах будеш світитись наче спалах наднової.

– Які мапи? Про що ти взагалі?

– Немає часу, Квітко! Вже сутеніє. Треба вийти з міста до півночі. Збирайся, я зараз.

І він знову гайнув до свого слоту. А коли повернувся, то на руках і ногах мав стяжки ременів, у які було напхано безліч невідомих їй предметів, за плечима пластиковий ранець, а в руках тримав два рулони термопластика. Кір швидко розпакував один з них і сказав:

– Давай руки.

– Навіщо?

– Термопластик зменшує зону випромінювання технецію, – і він почав швидко обмотувати її руки, починаючи з плечей. – Так ми обмежимо кількість твоїх шанувальників з усього Кітума-17 до кількох сусідніх кварталів.

– Може ти мені, нарешті, поясниш, що тут має відбуватись?

– Сподіваюсь, тобі не доведеться про це дізнатись і ти спокійно повернешся на Землю, не травмувавши себе нашими традиціями, – насмішкувато сказав він. – Бери свій наплічник і гайда!

Вже давно були сутінки, але вулиці були світлі як вдень, бо кількість рожевого неону схоже стала максимальною. Як тільки вони вийшли, мало не всі чоловіки в околі трьохсот метрів, а також деякі жінки, почали зацікавлено розглядати Квітку. Вони дивились то на неї, то на свої браслети, які тихо, але наполегливо видавали ритмічні звуки.

– Лайно! – вилаявся Кір. – Все гірше ніж я думав. Сюди, швидко!

І вони звернули у якийсь нелюдний провулок на стику двох хмарочосів. А коли трохи віддалились від місця уваги, Кір тихо сказав:

– Стій! Щоки забули заклеїти.

Він дістав з ременя на нозі ніж і через кілька хвилин вирізав досить рівні кружечки зі стрічки термопластика. Тоді покрутив їх і наклеїв Квітці на щоки, в місцях, де були сердечки.

В цей момент вона спробувала уявити, як виглядає із замотаними аж до кінчиків пальців руками, кружальцями на обличчі і кільцем інтерпретатора на голові.

– Слухай, може вони на мій дивний вигляд реагують, а не на випромінення? – спитала вона.

– Якби ж то...

– Гаразд. То куди далі?

– Підемо через п'ятий сектор. Це найкоротша дорога до стіни.

І вони пішли. В більшості Кір вів їх порожніми вулицями. Мабуть, добре знав місцевість, бо коли Квітка гуляла сама, то жодного разу не натрапила на вулицю без людей. Іноді вони проходили крізь закинуті хмарочоси. Це було схоже на лабіринти з металевих коробок та коридорів. Всередині не було дверей і деякі стіни мали дірки, тому їх можна було пройти наскрізь.

Квітка вже вирішила, що все не так страшно, як здавалось, і скоро вони дістануться стіни. Аж раптом в одному з напівосвітлених провулків неочікувано виник гурт молодиків. Вони голосно жбурляли бляшанки у неонову вивіску і лаяли один одного. Кір одразу шарпнув Квітку, щоб затягнути її назад до темного хмарочоса, але було вже пізно. Пискляві звуки, що долинули одразу з п'ятьох браслетів привернули увагу молодиків.

– Хто це тут? – посміхнувся один з них. – Чуєте, хлопці! Схоже до нас сама королева кохання завітала?

Кір вийшов наперед і спокійно сказав:

– Ми поспішаємо.

– І куди ж це? Чи не до Стіни бува? – паскудно посміхнувся другий хлопак і підійшов ближче. – Хочеш сам розважатись з королевою і ні з ким не ділитись? Не для того існує День Кохання, хлопче!

– День Кохання почнеться через дві години. А зараз ти не маєш права її займати, – з натиском сказав Кір, заступивши Квітку.

– А то що? Викличеш патруль? – весело засміявся третій. – Ми тільки но звідти. В п'ятому вже всі намахані.

Молодики підступили ближче і у Квітки похололо всередині. Але тут сталося дивне. Кір мовчки натиснув щось у себе на плечовому паску, повітря наповнилось свистом і всі п'ятеро раптом попадали. Він одразу спробував потягнути Квітку за собою, але вона не могла рушити з місця, безглуздо втупившись у нерухомі тіла.

– Не хвилюйся! Це лише снодійне, – заспокоїв її Кір. – Через півгодини отямляться. Ходімо, у нас мало часу.

Він взяв її за руку і обережно повів між непритомними тілами. Квітка помітила, що в одного з них з шиї стирчить голка з синьою кулькою на кінці. Кір прослідкував за її поглядом і пояснив:

– В синіх завжди снодійне. Тільки червоні смертельні.

Це мало що прояснювало для Квітки, але вона міцніше стиснула його долоню. Через термопластик вона нічого не відчула, але їй стало спокійніше.

До стіни вони дістались більш-менш без пригод. Тільки в одному місці трапився гурт аж занадто веселої молоді, але цього разу їм вдалося обійти їх непоміченими.

– Потужності мого ранця не вистачить на двох, – сказав Кір вже біля самої Стіни. – Тому будемо рухатись стрибками.

– Ти не казав про реактивний ранець, – округлила очі Квітка.

– От кажу, – спокійно відповів юнак, закріплюючи якісь деталі на пасках.

Вона якийсь час спостерігала за його діями, а тоді нарешті спитала те, що не давало їй спокою:

– Слухай, звідки у тебе таке оснащення? Чи у вас на планеті кожен має джетпак і арсенал для знешкодження небажаних перехожих?

– Не кожен, – неохоче відповів Кір.

Запала незручна пауза і він продовжив:

– Я трохи заробляю тим, що переправляю деякі речі через Стіну... – хлопець зам'явся. – Тож іноді щось залишаю собі.

– Це ж незаконно, так?

– Так, – зітхнув Кір, не припиняючи щось примотувати до ранця.

– А батьки знають? – обережно спитала Квітка.

– Мої батьки загинули під час конфлікту на орбітальній станції п'ять років тому.

– Вибач...

– Це було вже досить давно, – спокійно відповів юнак. – Колись би це однаково сталося. Військові з активних гарнізонів на Ратумі довго не живуть.

– Твої батьки були військовими?

– Так. Капітанами оперативних груп. Підрозділ тата загинув весь, а мама врятувала свій ціною власного життя.

Все це юнак говорив майже буденно, але у Квітки від почутого застряг ком у горлі. Про справжні війни та військові конфлікти вона знала хіба що з книжок, і то лише через те, що цього вимагала її спеціалізація. Для мирної Землі це були забуті архаїзми. А тут, на Ратумі, це частина реального життя...

– То контрабанда це основний твій заробіток? – перевела на інше Квітка.

– Так, – неохоче відповів хлопець. – Після смерті батьків у мене було два варіанти: залишитись на базі і будувати кар'єру військового з повним забезпеченням, або поїхати в одне з міст і там вже самому викручуватись.

– Не хотів бути військовим?

– А сенс? – в його голосі прозвучав сарказм. – Нескінченно захищати безглузді форпости, щоб тримати уявну безпеку в повністю небезпечній зоні? Чи дивитись як один за одним гинуть твої товариші за мету, яка ніколи не буде досягнута? Ні, дякую! Існують набагато цікавіші способи закінчити життя, – і він з такою силою затис карабін, що той мало не розлетівся на друзки. – Ми знаходимось у такому місці, де завжди буде війна, бо це всіх влаштовує, і нас, на жаль, ніхто не питає.

На якийсь час запала тиша.

– А на Землі як? – нарешті, спитав Кір.

– Немає війни, – коротко відповіла Квітка.

– То ця утопія таки існує? – до хлопця повернулась його звична насмішкуватість.

– Тобі б вона сподобалась.

Кір лише невесело всміхнувся.

– Все готово, – бадьоро сказав він. – Я пристебну тебе ременями і примотаю до рук магніти, про всяк випадок. Але все одно міцно тримайся, бо я таке вперше роблю. Бачиш он те заглиблення в стіні? Маємо туди дострибнути.

Заглиблення в стіні було в метрах двадцяти від землі. І хоч Квітка була вже пристебнута до хлопця трьома ременями, а все ж міцно обхопила його за шию, так що мало не торкалась носом щоки і дихала в шию. Кір раптом напружився і глухо сказав:

– Краще трохи змісти голову... щоб не сильно порушувати баланс.

– Звісно, – почервоніла Квітка.

Перший стрибок був не дуже вдалий. Їх занесло вбік і вони трохи почовгались о Стіну, але все ж долетіли до заглиблення. Кір одразу щось відрегулював пасками і наступні стрибки були майже без викривлень.

Зверху стіна мала досить широку пласку поверхню з високими загородками з обох боків. По ній можна було йти, майже не пригинаючись і не боячись, що хтось побачить.

– А чому ми просто не спустимся вниз з того боку на джетпаку? – спитала Квітка, ідучи за хлопцем вже кілька хвилин.

– Нас там швидко засічуть. Ми спустимось біля стоянки мінільотів, щоб одразу зникнути геть. Скористаємось початком свята. Перші хвилин п'ятнадцять всі витріщатимуться на те, що коїться. І тільки через півгодини хтось з блокпосту ліниво піде перевіряти летовище.

– Ясно... А коли початок свята?

– Офіційний початок опівночі.

– То це вже скоро?

– Так. Тому треба рухатись швидше, – і Кір прискорив крок.

Вони вже майже бігли, коли раптом вдарив гонг. Квітка зупинилась і заглянула в один з отворів в стіні.

Спочатку їй важко було зрозуміти, що відбувається. Було досить високо і те, що було внизу нагадувало копошіння рожевої маси. Але коли вона пригледілась, то раптом почала розрізняти окремих людей, що в якомусь божевільному екстазі розривали одежу один на одному. Через мить всі люди на вулиці перетворились у місиво голих тіл...

– Не дивись туди! – різко сказав Кір, відтягнувши її від стіни. – Нам треба поспішати!

– Що це? Що вони роблять? – в якомусь шоці белькотіла Квітка.

– Заспокойся! Ти знаєш, що вони роблять, – Кір взяв її обличчя в свої руки. – Зосередься. Нам треба йти. Часу обмаль.

– Гаразд, – видихнула вона.

Далі вони знову стрибали з джетпаком. Кір говорив якісь настанови, але Квітка майже не чула його. ЇЇ свідомість була наче в тумані.

Нарешті, вони дісталися летовища. Кір покрутив щось у дверцятах одного з мінільотів і вони залізли всередину апарата. Хлопець почав щось швидко набирати на панелі керування і через кілька секунд Квітка почула гул двигунів. Але тільки но вони рушили з місця, як раптом двигуни заглохли і апарат сильно струснуло, мало не вклеївши їх обох у переднє скло.

Хтось ззовні відкрив двері і насмішкувато сказав:

– Виходьте, дітлахи! Прилетіли.

– Що вони з нами зроблять? – пошепки спитала Квітка, спробувавши змінити розташування рук у наручниках.

– Нічого доброго, – похмуро відповів Кір, втупивши погляд у протилежну стіну невеликої металевої камери.

– Але ж ми не зробили нічого поганого!

– Лише покинули місто і перелізли Стіну, – в голосі хлопця прозвучала іронія.

– А це настільки страшно?

Кір нічого не відповів. Квітка глибоко вдихнула і наважилась спитати:

– То День Кохання – це гігантська оргія?

– Щось таке.

– Але навіщо? – шоковано спитала вона.

– Розумієш, на Ратумі важке життя, – неохоче почав Кір. – Весь час одні заборони та обмеження. І от є єдиний день в році, коли все можна...

– Але невже у вас всі такі збоченці... Тобто, я хотіла сказати... – Квітка затнулась.

– Ні, – всміхнувся Кір. – Для того і розробили еректин – розслабляючий наркотик із збуджуючим ефектом. Щоб всі були, так би мовити, в одному настрої.

– Але ж це жахливо! – ошелешено промовила Квітка. – А як хтось не хоче?

– Не думаю, що в запалі свята це когось цікавить, – в голосі Кіра пролунав сарказм.

– А сердечки навіщо?

– Це одночасно і розвага для підняття настрою і маячки. Наприклад, подобається тобі дівчина... Або в твоєму випадку хлопець, – виправився Кір. – Ставиш йому сердечко. А потім, чим більше сердечок, тим яскравіший ти на мапі. Типу рейтингу популярності.

– Тож я... – Квітка подивилась на свої руки, з яких військові зрізали термопластик.

– Так, неймовірно популярна! – всміхнувся Кір.

Двері камери неочікувано відчинились і всередину увійшли троє чоловіків.

– Ходімо, принцеса свята, – з насмішкою сказав той, що був попереду, і одним рухом підняв Квітку з підлоги.

– Не чіпайте її! – спробував кинутись до нею Кір, але другий військовий сильно штовхнув його назад до стіни.

– А то що? – насмішкувато спитав перший, що тримав перелякану Квітку за руку. – Не в твоєму становищі геройствувати, хлопче. Якщо будеш сидіти тихо, то може вранці й відпустимо, – він оцінююче глянув на дівчину і додав: – Особливо якщо ми знайдемо спільну мову з твоєю подругою...

– Не смійте цього робити! – схвильовано перебив його Кір. – Вона з Землі!

– Та ти що? – награно округлив очі військовий. – Таких казок я ще не чув. Хоча чому ні! Пограємо з нею у дівчинку з Землі, – і всі троє голосно зареготали.

– Квітко! Слухай мене! – швидко заговорив Кір. – Ні на що не погоджуйся, чим би вони тебе не залякували. Вимагай офіційної ідентифікації в присутності капітана блокпосту...

Сильний удар в обличчя одного зі службовців різко перервав його і непритомне тіло хлопця сповзло по стіні.

– Ні! – скрикнула Квітка.

– Заспокойся, красуне, – посміхнувся чоловік, що тримав її за руку. – Нехай твій принц відіспиться, бо щось він сьогодні забагато теревенить.

Квітка сиділа за столом, що був єдиними меблями у невеликій кімнаті. Вона досі не могла прийти до тями від того що сталося, але намагалася думати раціонально. Невдовзі зайшов вже знайомий їй військовий. За ним ще один і став трохи позаду, ближче до стіни.

– То що, красуне, поговоримо? – всміхнувся він, та Квітку аж передьорнуло. – Чого ти так знервувалась? Я ж не вкушу.

Він налив воду у склянку, що стояла на столі і підсунув її до дівчини.

– Розумієш яка справа, – дружньо почав він. – Ви зі своїм хлопцем трохи порушили правила... – він виразно подивився на Квітку, але побачивши нерозуміння в її очах, продовжив: – Перетинання межі міста серйозне порушення, особливо під час свята. Але мені здається, що такій милій дівчині не варто сидіти місяць у камері, тільки за те, що вона поплелась за своїм хлопцем, який задурив їй голову.

Він зробив багатозначну паузу і продовжив:

– Тож на честь свята, я пропоную менш суворий варіант, – хитро всміхнувся він. – Скажімо, ми проведемо з тобою виховну роботу, роз'яснемо як слід правила, а тоді вип'ємо всі разом по келиху чогось смачненького і ти підеш собі догулювати свято...

– Я вимагаю офіційної ідентифікації в присутності капітана блокпосту! – майже скоромовкою проговорила Квітка.

Обличчя чоловіка одразу стало жорстким:

– Тож по доброму ти не хочеш. Гаразд. Тоді от ще деякі аргументи, – він взяв у колеги позаду планшет і, набравши щось двома пальцями, простягнув дівчині.

Квітка дивилась на незнайомі символи, але зрозуміти, що вони значать не могла. Хіба що яскрава червона смужка на початку викликала тривогу. Військовий спостерігав за її нерозумінням, а тоді забрав планшет.

– Ти що, читати не вмієш? – здивовано спитав він. – Навіть, не уявляю з якого глухого кутка треба бути, щоб не вміти навіть цього. Хоча байдуже! З твоїм личком можна бути і неосвіченою. Тож, слухай! – і військовий поглянув на планшет. – Твій приятель має неабиякий "послужний список", як для свого віку. Він займається контрабандою з вісімнадцяти років. І переправляє він не рідкісні цукерки з Малерона, як деякі, а новітнє озброєння. А це вже військовий злочин і місяцем у камері він не відбудеться. В кращому випадку, його чекають торієві копальні, а там довго не живуть.

Квітка вражено сковтнула. Чоловік глянув на неї, задоволений справленим ефектом, і продовжив:

– То до чого це я! Сьогодні свято і ніхто сильно перевіряти не буде. Тому я можу забути про оце все і записати йому лише дрібне хуліганство. І вже завтра вранці він зможе повернутись у місто і приєднатись до веселої гулянки, якщо... – він зробив паузу і знову виразно подивився на дівчину.

– Я вимагаю офіційної ідентифікації в присутності капітана блокпосту, – тремтячим голосом повторила Квітка.

– Бачу, ти не дуже цінуєш його життя, – паскудно посміхнувся чоловік. – А здавалося, наче він тобі небайдужий... – він на мить задумався, а тоді додав у бік свого напарника: – Що ж! Зробіть хлопцю веселу нічку, може й копальні не знадобляться...

– Не треба! Будь ласка! – не витримала Квітка. – Добре, я згодна...

– Бач, таки небайдужий, – всміхнувся він до напарника. – За таке щире кохання слід підняти келихи. Принеси нам щось смачненьке зі своїх запасів, а ми з нашою чарівною гостею знайдемо більш затишну місцинку.

Квітка йшла коридором як в тумані. Але вона зібралась з духом і спитала:

– З ним все буде гаразд?

– Звісно, люба, – службовець повернувся до неї і поблажливо всміхнувся. – Я – людина слова. Завтра вранці вже буде у твоїх обіймах цілий та неушкоджений. А ти за ніч наберешся трохи досвіду...

Дівчина зблідла, а військовий невдоволено скривився:

– Та годі тобі! Досить із себе незайманку вдавати, – він взяв її за наручники і підняв руки на рівень з обличчям. – Як ти збиралась проводити святкову ніч з от цим? Мабуть, заради цього й приїхала у велике місто!

Квітка нічого не відповіла і вони пішли далі. З кожним кроком в неї все більше підкошувались ноги, але їй хотілося, щоб коридор ніколи не закінчувався.

Раптом з сусіднього переходу почувся тупіт і їм назустріч вийшов цілий гурт військових. Квітка подивилась на того, що був попереду. Його форма відрізнялась від решти і була схожа на ту, що вона бачила на першій військовій базі. Службовець, що вів її одразу відійшов в сторону і відсалютував йому.

– Я вимагаю офіційної ідентифікації в присутності капітана блокпосту, – голосно викрикнула Квітка, коли військові порівнявся з нею.

Лідер гурту одразу зупинився.

– Хто це? – суворо спитав він.

Службовець трохи зблід, але швидко відповів:

– Незначне порушення, капітане. Збирався відпустити на честь свята.

– Я спитав хто вона? – жорстко повторив капітан. – Дайте мені результати ідентифікації.

Квітка знову сиділа за столом, тільки вже у більш просторому приміщенні. Крім стола там були ще шафа, диван, настінний екран та голографічна мапа. І пила вона тепер щось віддалено схоже на апельсиновий сік. В кімнаті зібралось ще семеро військових, напружено чекаючи результатів ідентифікації. Екран замерехтів і почав видавати дані.

– Мешканка планети Земля, – повільно почав читати капітан і по кімнаті пронеслось вражене зітхання. – Чекає на евакуацію. Абсолютна протекція. Сприяти на всіх рівнях. Код захисту – найвищий.

Квітка відчула, як всі погляди направились у її бік. Капітан блокпоста підійшов до неї і офіційним тоном промовив:

– Прошу вибачення, пані, за порушення протоколу моїми підопічними. Всі причетні до вашого затримання, отримають дисциплінарні покарання, – капітан грізно подивився у бік військового, що затримав Квітку і той аж просів під його поглядом, а тоді знову звернувся до дівчини: – Можете розраховувати на повне сприяння з мого боку.

– Дякую, – полегшено видихнула Квітка.

Він якось дивно подивився на її руки і спитав:

– Перепрошую, пані! У вас не виникло проблем з оцим? – і він кивнув на нагромадження сердечок, що покривали всі руки Квітки.

– Ні, я встигла дістатись Стіни ще до початку свята, – відповіла вона суттєво почервонівши і одразу додала: – Безпечно вийти з міста мені допоміг мешканець Кітума-17. Я б хотіла попросити, щоб його також звільнили.

– Звісно! Якщо він діяв в інтересах вашої безпеки, то покарання за порушення правил буде негайно знято.

– Перепрошую, капітане! Але, на жаль, хлопець має більш серйозні звинувачення. – втрутився все той же військовий, мстиво поглянувши на Квітку. – Контрабанда класу С – новітнє озброєння.

– А це вже військовий злочин, – погодився капітан. – На жаль, порушення такого рівня ми не можемо зняти. Але ми додамо в його справу пом'якшувальні обставини.

Кір ходив від однієї стіни до іншої і не міг знайти собі місця. Він не знав скільки часу був у відключці, але вже пройшла майже година, як він отямився. І весь цей час Квітка була у них... Він вже пробував бити у двері і кричати брудні лайки, в надії що хтось прийде його заспокоювати і може тоді він щось дізнається про неї. Але в коридорах було порожньо.

Кір знав, що у нього самого серйозні проблеми, але це його зараз чомусь абсолютно не бентежило. Натомість, його мозок божеволів від однієї думки про те, що можуть зробити з Квіткою ті покидьки.

В коридорі почулися швидкі кроки і Кір зітхнув з полегшенням. Нарешті хтось почув його лайки.

– Мешканець Кітуму-17, Кір, – офіційно почав незнайомий службовець. – Вас звинувачено у військовому злочині проти системи Ратуму...

– Я знаю, – перервав його Кір. – Скажіть, що з дівчиною, затриманою разом зі мною?

– Я не закінчив, – з натиском сказав військовий. – Закони Ратуму передбачають виправні роботи у торієвих копальнях.

– Незабутня відпустка в один кінець, – саркастично прокоментував Кір.

– Але з'явились нові обставини, – продовжив службовець, не зважаючи на коментарі. – На вас поступив міжпланетний запит Галактичної Співдружності, який має більш високий рівень ніж внутрішньо планетарний протокол, тому амністує ваше покарання.

– Що це значить? – здивовано закліпав хлопець.

– Ви супроводжуватимете мешканку Землі під час евакуації і будете змушені залишитись на цільовій планеті.

– На Землі? – ошелешено спитав Кір. – Та ви жартуєте!

Кір вже вкотре брав планшет і знову читав запит на міжпланетарне переміщення.

– Як тобі це вдалося? – спитав він у Квітки.

Дівчина сиділа у сусідньому пасажирському кріслі приватного зорельота і вмикала паски безпеки, готуючись до квантового стрибка. Він подивився на підпис і додав:

– Консул Землі це ж найвище керівництво Співдружності!

– А також за сумісництвом мій батько, – весело усміхнулась Квітка. – Краще увімкни паски безпеки!

Квітка з насолодою вдихнула морозне повітря. Вона нарешті вдома!

– Що це? – Кір здивовано дивився на сніжинки, що падали з неба прямо йому до рук.

– Сніг, – усміхнулась Квітка.

– Дивовижно...

– Ходімо краще туди, – і дівчина вказала на відгороджений майданчик з яскравими написами:

"Ретро-вечірка до Дня Закоханих!"

А нижче:

"Пориньте у неймовірні традиції Раннього Техногену!"

– Що там написано? – Кір марно вдивлявся у незрозумілі символи.

– Вечірка до Дня Закоханих, – усміхнулась Квітка. – Це аналог вашого Дня Кохання. Навіть, не віриться, що ще досі чотирнадцяте лютого.

Вона взяла Кіра за руку, але той напружено зупинився.

– Не хвилюйся! – засміялась Квітка. – У нас святкування відбувається більш природно... – вона підійшла до нього зовсім близько і торкнулася легким поцілунком його губ, а тоді знову різко шарпнула за руку. – Ходімо! Не встигнемо!

– Я вже нікуди не поспішаю, – промовив Кір і палко притягнув її до себе.

Через якийсь час Квітка таки вивільнилась з його обіймів і сказала:

– А завтра полетимо до пустелі води...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Тетяна Птаха
31.10.2021 18:32
До частини "День Кохання"
Після "Дотику" захотілось ще якесь романтичне оповідання, і я вирішила, що "День кохання" ідеально підійде, ех, не помилилась Вийшло дуже легке і цікаве оповідання, окремо хочу відмітити обкладинку, і знову ж таки, назву, тут неможливо пройти повз Так вдало поєднані фантастика та романтика, так все плавно переплетено, що впевнена, буде цікаво навіть тим, хто не любить космічну тематику Але я до цих людей не відношусь, то ж отримала подвійне задоволення😄☺️
Дар'я Гребельник
02.11.2021 08:30
Щиро дякую! :) Оповідка присвячувалась Дню Закоханих і метою було написати таку історію в сетінгу класичного сайфаю, щоб розважити навіть тих, хто не дуже любить це свято))