ПРИСЯГАЮ ХОЛОДУ

ходжу туди-сюди, вивертаю кишені, розкидаю крихти минулого містом.

там іще стільки поживного - та я не їстиму.

хай забирають ліниві птахи, скарабеї, мурахи, репортери, криміналісти руками кривавими,

хай беруть по крихті усі зацікавлені.

давно не сплю у нашому ліжку - ночую у кроні світового дерева між сов і воронів,

уважно слухаю як біжить сок, притуляюсь скронею.

шумить, як знамення нового Потопу - швидкого й байдужого, як останній цілунок.

уві сні вода змиває будинки, згладжує контури вулиць.

так краще. водна гладінь, сонце, все сховане на глибині, ніби нічого й не було.

палеонтологи мовчки дивитимуться на це крізь музейне скло.

голос у трубці м'який, нездоланний, як стіни палати й гамівна сорочка.

я обіцяю не робити драми, робити у фразах паузи, в словах - прочерки.

так ти завжди зможеш щось вставити, виправити, поки я лежатиму, закривши очі.

поки мій гіперсон, мій саркофаг, мій стазис не винесуть кудись, де ріки молочні.

відстань і час дають карт-бланш - можна не грати у відстороненість і ворожнечу.

можна грати в приреченість,

робити спогади суперечливими, недоречними, піддатливими мов могильна глина і теле-експерти.

й ховати в опечатані конверти.

применшувати вагу і значення геологічної епохи, протягом якої ми формувалися.

я добре вдаю спокій - я тренувався.

бути жорстоким й холодним - поганий, але єдиний спосіб пройти ці манівці,

пронести таємно надію відчути знову руку в своїй руці.

кладу на вівтар сонце, голоси, вірші, фрукти і золото.

присягаю холоду.