1. Зла сусідка

Часто маленькі діти бачать речі, які лякають до смерті. Таким речам важко знайти будь-яке розумне пояснення. Страшні видіння нападають на тебе зненацька, і ти не знаєш, що робити, як реагувати та куди бігти, щоб сховатися і не бачити цього страхіття. Страх сковує все тіло, наче в кайданах. Ти не можеш зрушити з місця або навіть поворухнутися. І згадки про цей неприємний досвід часто залишається з нами на все життя. Навіть якщо ми вже нічого про це не пам'ятаємо, спогади про пережитий жах, відчуття безпорадності та самотності повертаються до нас у нічних жахіттях.

Коли сталася ця історія, мені ледь виповнилося вісім років. Батько поїхав у відрядження. Ми з мамою в цей вихідний день залишилися самі. Я сидів на підлозі та грався машинками. Мама поралася на кухні. Раптом пролунав дзвінок у двері. Один раз, потім другий і третій, а потім неперервно майже хвилину. Мабуть, хтось затис кнопку. Від несподіванки мати зронила каструлю з чищеною картоплею.

— Хто це хуліганить? — обурилася вона. — Навіть руки помити не встигла. Піду гляну у вічко. Так… Якась бабуся!

— Мамо, а ти її знаєш?

— Ні… Але треба відчинити, раптом щось термінове.

Як тільки мама відкрила двері, до нашої квартири увірвалася жвава бабця. Мені вона чомусь одразу нагадала дику суміш баби Яги з клоуном: бліда, худа та згорблена, зморшкувате обличчя з гачкуватим носом, але її одяг дуже контрастував із зовнішністю. На бабці була надіта яскрава малинова кофта з брошкою, картата спідниця, червоні лаковані туфельки, на руках масивні персні й браслети та на додаток до всього — пофарбоване в яскраво-рудий колір кучеряве волосся, червона помада та довгі бордові нігті, загнуті, наче кігті хижого птаха.

— Ага, нарешті вас вдома застала! — промовила вона докірливо, навіть не привітавшись і не представившись.

Голос бабці звучав неприємно, пискляво та скрипуче, чимось нагадуючи шоу довгоносиків.

— Доброго дня, — перервала її мама. — Чого ви хотіли?

— Не перебивай старших! Ви сюди заселилися дні три тому, наскільки я пам'ятаю?

Мама лише кивнула, шокована такою нахабністю.

— Ага, значить, я права! Уже три дні спати не можу! Ваш син, — вона тикнула в мій бік кігтем, та так, що мене аж струсонуло, а тілом пробігли холодні мурашки, — цілими днями й ночами бігає, тупає, стрибає, наче той кінь! Гупає мені по голові, совісті нема!

— Даруйте, а ви з третього поверху? До речі, як можна до вас звертатися? — запитала мама, склавши руки на грудях. Вона явно хотіла швидше здихатися неприємної сусідки.

— Мене звати Людмила Аркадіївна. Мене всі сусіди поважають! Ні, я з п'ятого поверху. Вже три дні тут живуть, а не знають сусідів! Що за молодь пішла!

— Тоді як мій син може гупати вам по голові, якщо ми на четвертому? Це по-перше. А по-друге, Мишко усі дні до сьогодні був у школі, повертався ввечері, вчив уроки, тихенько грався, потім лягав спати. Тож тупати цілими днями він ніяк не міг. По-третє, він дуже спокійний і вихований, бігає лише надворі…

— Ой, годі вигадувати! — перебила бабця. — Я ще у своєму розумі й чудово чула, як хтось гупав. І почали гупати якраз тоді, коли ви сюди приїхали.

— А ми тут до чого? — відповіла мама сердито, ледь стримуючись, щоб не накричати на набридливу сусідку. — Якщо гупають по голові, то це над вами, а не під вами!

— Наді мною лише горище! І воно надійно закрите, ніякі хулігани там не лазять! Значить, то ваш син гупає, та так голосно, що чути, ніби по голові! Я вимагаю, щоб ви його виховали! Інакше напишу заяву в міліцію! Ви порушуєте шумовий режим!

— Я не тупав! — неочікувано навіть для себе вигукнув я, не в змозі терпіти звинувачення нахабної бабці. — Я не бігаю вдома! Я був у школі!

Людмила Аркадіївна аж замовкла, насупила брови й хвилину гнівно свердлила мене колючими очима, потім пробурмотіла:

— Брешеш, ой брешеш! Ну нічого, знайду на тебе управу! Хам і хуліган, весь у матусю! Понаїхали тут!

З цими словами бабця розвернулася й вийшла з квартири, голосно грюкнувши дверима. Я застиг від подиву та страху. Ще ніколи мене так не принижували й не лаяли, навіть коли в школі ненароком розбив улюблений вазон учительки. Підбіг до мами, притисся до неї й обійняв:

— Мамо, вона мене налякала!

— Заспокойся, синку, — вона погладила мене по голові. — Сусідка не зробить тобі нічого. Не бійся! Просто старенька вже, може, ввижаються звуки. Я ж знаю, що ти в мене вихований, не шумиш!

Минуло кілька днів. Візит бабці якось забувся. Я ходив сам до школи та додому, поки мама закінчувала ремонт у квартирі, взявши відгул на роботі. Стояла приємна осіння погода, тож я вирішив не вертатися додому одразу, а трохи прогулятися. Ішов вуличками, ганяв голубів, заривався ногами в купки листя — словом, займався такими приємними речами, які в дорослому віці здаються дивними та непотрібними, а дитині надають радість, натхнення та прилив бадьорості перед приготуванням уроків...

Мій піднесений настрій несподівано перервав чийсь скрипучий голос:

— Ага, ось де ти, бешкетнику! Листя розкидаєш? Хуліган! Тебе хіба не вчили, що смітити не можна?

Я здригнувся з переляку. Повільно підняв голову та зустрівся поглядом з Людмилою Аркадіївною. Цього разу вона була в червоному пальті з побитим міллю хутряним коміром, червоному фетровому капелюшку з брошкою та бордовій спідниці — така собі кривава леді. Вона єхидно посміхалася, кривлячи беззубий рот.

— Я… Я не смітив, — ледь видавив із себе. В горлі застрягла в’язка колюча грудка.

— Що ти сказав? Не смітив? А листя хто розкидав?

— Так воно і так скрізь падає, осінь же, — знизав я плечима, дивуючись, чому стара жінка не знає очевидних речей.

— Скрізь? Ах ти ж хамло мале! Ну нічого, я двірнику про тебе все розкажу! Виб’є з тебе мітлою все нахабство! Працю чужу не поважають, от покоління ледарів пішло! До речі, ти з якої школи? Я твоїй учительці теж скаргу напишу, щоб знала, який хуліган у неї вчиться!

Бабця ще вигукувала щось, але я вже не чув — чкурнув через дорогу, а потім дворами добрався до нашого будинку, швидко забіг на поверх і подзвонив у двері. На щастя, мама відкрила зразу. Я закрив двері на замок, став у коридорі та важко дихав, прислухаючись до будь-яких звуків.

— Що з тобою? — занепокоєно спитала мама. — Хто тебе налякав?

— Знову ця… сусідка.

— І що вона?

— Накричала на мене, бо я ніби листя розкидав, хоча воно і так лежить на вулиці, ніхто його не замітав.

Мама похитала головою.

— Це вже занадто. Я спробую з нею поговорити, щоб вона більше тебе не чіпала.

— Мамо, мені страшно! Я не хочу, щоб вона мене лякала.

— Звісно, синку, я завжди тебе захищатиму…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.