5. Коли все сиплеться

***

Вночі мати відмовилася спати зі мною та відправила до власної кімнати. Вона вдавала, що не вірить, що моє страхіття було справжнім.

— Тобі все примарилося. Так буває. Облиш, синку, ти вже не маленький! Тобі вже вісім років! Які такі волохаті чоловічки? Іди спати до себе! Дай мені спокій бодай на ніч!

Я почув, як у дверях повернувся ключ. Вона замкнулася, щоб я не міг до неї прибігти. Я відчув, що мене зрадили. Спочатку батько, який нас покинув, а тепер мати, бо не захотіла дати мені прихисток від цього нічного страхіття. Я був упевнений, що не зможу заснути, але якось непомітно провалився у сон. Прокинувся від відчуття холоду. Попри теплу ковдру, холод пробирав мене до кісток. А у протилежному куточку стояла бабця. Її зле обличчя здавалося чорним, хоча вдень її шкіра була бліда, як крейда, а очі виблискували сріблястим світлом, наче відбивачі на моїй осінній куртці. Бабця вишкірила зуби та зареготала. Вона махнула рукою. Стіна між моєю кімнатою та кухнею стала прозора. А за стіною стояли волохаті чоловічки, виблискуючи червоними очима. Вони всі разом витріщилися на мене та захихотіли. Я знову побачив їх гострі зуби, як в акули, та маленькі гострі кігті.

— Не сховаєшся! Не врятуєшся! — закричала бабця та залилася зловісним сміхом. Волохаті чоловічки підхопили її сміх. Вони рушили крізь стіну та попрямували до мене. Я заціпенів від страху та ще більше завернувся у ковдру, ніби вона могла мене захистити. Я згадав про їхні укуси та подряпини. І ця згадка повернула до тями. Я різко скочив на ноги, кинув ковдру у юрбу волохатих чоловічків та вибіг у коридор. Вимикач світла був високо. Щоб до нього добратися, я мусив встати на стілець або на тумбу для взуття. Я застрибнув на тумбу та ввімкнув світло. І цієї ж миті почув тріск. Тумба захиталася та розламалася. Я впав на спину та скотився у купку взуття, що випала з тумби.

Повільно повернувся ключ, і відімкнулися двері у кімнаті батьків. Заспана мати виглянула у коридор та обімліла від того, що побачила. Від побаченого у ній спалахнула лють.

— Що ти наробив! Виродок, такий саме, як твій батько! От я тобі зараз дам!

На вішалці у шафі досі висіли штани батька з міцним шкіряним ременем. Мати витягнула ремінь зі штанів та почала мене лупцювати ним по спині, ногах та руках. Вона ніби не чула мої крики та прохання припинити, і що я не винуватий. А зверху я чув регіт бабці.

— Так, так, ще, ще! Покарай його! — кричала сусідка, і знову зловісно хихотіла.

Навіть після побиття я відмовився йти спати у свою кімнату та зі сльозами благав матір, щоб вона дозволила поспати в неї на підлозі. Вона погодилася.

— Ну добре, поспиш на підлозі. На цю ніч. Більше до себе у ліжко я тобі не пущу. Не дозволю, щоб він глузував з нас… Щоб вони глузували… Завтра приїде бабуся. Вона займеться твоїм вихованням. Бо я щось упустила.

Я зітхнув з полегшенням. Хоч одна добра звістка за останні дні. Баба Тоня працювала сільською вчителькою. Я кожного літа їздив до неї, і вона була мені ближчою за батьків. Здавалося, що лише вона одна у цілому світі мене розуміє. Я міг їй розповідати все, про що не міг казати батькам. Вона могла спокійно та мовчки вислухати, не перебиваючи, та дати мудру пораду. З цими думками я прилаштувався на свому імпровізованому ліжку та заснув. Знову снилося, що я сплю у своїй кімнаті, що стіна між кімнатою та кухнею зникла, і я знову бачу їх: ту бабцю-сусідку із чорним обличчям та страшними, повними люті очима, що світилися у темряві, та маленьких волохатих чоловічків із червоними очима, які повільно йдуть до мене, простягають свої руки з кігтями та роззявають пащі з гострими зубами. Я плакав, кричав, кликав на допомогу, застигши на місці зі страху. І прокидався у холодному поті, бачив стурбоване та бліде від переляку обличчя мами. Вона переконувала мене, що це все лише примарилося, заспокоювала. Я засинав. І все починалося знову. Так і промучилися ми до самого світанку.

Але зі світанком наші прикрощі не закінчилися. Ми з мамою увійшли на кухню разом і побачили там купу битих чашок та тарілок. Усі каструлі лежали на підлозі. Мати прибрала бите скло.

— Доведеться тобі пити чайок з кухлика, — сказала мати, витираючи сльози. — Весь наш сервіз побився. І всі тарілки... Доведеться їсти з каструлі…

Вона зварила вівсяну кашу та підсмажила яєчню. Але тільки вона поставила каструлю на обідній стіл, його ніжки підломилися, і кришка столу, нахилившись набік, впала на підлогу.

Мати у відчаї лише сплеснула руками.

— Боже, та що ж це таке коїться? Синку, посидь на дивані…

Я слухняно сів на диван, і дошки просто розійшлися піді мною. Диван розвалився, а я впав серед уламків, на які перетворився ще новенький імпортний диванчик зі шкіряною оббивкою. В мами сталася вже справжня істерика. Вона вибігла з кухні, наче її облили окропом.

З дому вийшли ми мовчки, голодні, втомлені, невиспані, та у стані повної пригніченості. Я йшов до школи так, наче самі ноги ведуть мене туди. На уроках я просто просидів, не слухаючи вчителя, не відповідав на питання. Я ледь відсидів ті п'ять годин, а потім так само навмання пішов додому.

Я нерішуче зупинився біля дверей з ключем у руці. Мати ще була на роботі. Раптом я почув голос сусіда — дядька Петрика з третього поверху. Він працював сантехніком, але любив випити, тому часто у свій вихідний був напідпитку.

— Мишко! А ось ти де? Чого стоїш? Відчиняй двері! Ми з твоєю мамою домовилися, що я вам допоможу винести друзки…

Я погодився. Хоча мати нічого мені про це не сказала, але про дядька Петрика я чув лише добре. Сусід приніс кілька старих мішків з-під цементу, куди ми й поклали уламки наших меблів. Ми кілька разів спускалися східцями, виносячи мішки на звалище, там висипали та поверталися.

— Співчуваю вашій біді, Мишку. Справді. Ваш батько… От якби я таке вчинив… Хоча, що я кажу. Від мене дружина пішла. Сама. До іншого. Так і живу. А не пив би, то й міг бути в мене син, такий як ти… Що ж ви такого Людмилі Аркадіївні зробили, що вона чортиків на вас напустила?

— Чортиків? — від здивування я застиг на місці з мішком у руках.

Дядько Петрик засміявся.

— Не лише ти був малим. Твоя мама розповіла мені, що ти бачив. Я теж таке бачив. Коли був дитиною. Моя мати посварилася із сусідкою. Вона й напустила. Довелося покинути хату та виїхати до іншого села, а потім до міста. Але ті страшні ночі я не забув. І вже не забуду. А ця бабця. Вона така ж сама відьма.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.