Бог і диявол

Бог і диявол раз зійшлися в суперечці,

Про гріх, спокуси і спокуту, силу роду.

Хто правий, а хто зрадник став, до речі,

Господь сказав про диво й нагороду.

І мовив Бог, ти - голод, жах, війна,

Занурюються люди в дно пороку.

І від твоїх голодних, диких ігор,

У пекло потрапляють поза строком.

Людей штовхаєш завжди на обман,

Ти сієш смуту, жадібність і чвари.

І не секрет, війна - то твій дурман,

Поплічник і шакал в кривавій сварі.

А Вельзевул йому у відповідь вторить,

Помилуй, Господи, хоча мені не треба.

Навіщо Ти ж людину сотворив?

Щоб Землю називав сьогодні пеклом?

Навіщо дав їм всім свободу і любов?

І наділив їх владою на заздрість?

Навіщо ти прощаєш знов і знов?

Людина ж має козирі по масті.

Ти б краще сотворив їх хробаками,

Щоб більше не було кого карати.

Щоб ці істоти не були ґвалтівниками,

І не могли ні катувати, ні вбивати.

Мовчить Господь і котиться сльоза,

Любов'ю молиться і вірою запекло,

В очах диявола вже вогняна гроза,

Він знає, на Землі давно вже пекло.