Дозволю собі кохати. Знову...

Не думала ніколи, що маючи коханого чоловіка, точніше хлопця, я коли не будь стану коханкою, а ще гірше утриманкою. Але це сталося, і якось само собою без моєї згоди та відома.

 Роберт просто поставив мене перед фактом, що має іншу дівчину, а зі мною уже дуже давно був лише з жалю, та не бажання чавити мою гідність. Чи то я слабачка, чи просто дуже емоційна людина, але таки розплакалася від відчаю.  Роберт почав дратуватися, кричати як навіжений. Врешті — решт мало не вдарив. А потім  просто так, легко, поставив перед фактом, що я вільна і можу збирати речі. В мене є година часу, і щоб сліду мого не було в його квартирі, і мовчки пішов, наостанок голосно гупнувши дверима.

Ну і,  що  робити тепер ? Куди я маю дітися?  Роб був сенсом мого життя останні вісім років. Я покинула роботу, щоб у нього завжди був смачний сніданок, і гаряча вечеря. А він у відповідь годував мене обіцянками, казав що безмежно кохає, і що ми скоро одружимося. Ну а що я — вірила, як цуцик на ланцюгу сиділа і чекала на кохання всього життя — так я думала собі раніше. Зараз просто нестерпно ненавиділа його, і взагалі він викликає огиду, і мало не блювотний рефлекс.

Вже потім я питатиму себе, що  знайшла у цьому придуркові, та де були мої очі, взагалі. А зараз я зібрала речі, порвала на мілкі шматочки всі спільні фото, та наробила шуму так, що аж сусіди зібралися. Ну і нехай, це щоб життя медом тому дурнуватому ідіотові не здавалося. Сльози й бажання себе пожаліти швидко витіснила злість і думки — куди я можу податися?

Я б переночувала в Карини, якби вона взяла хоч слухавку, а більше мені й не було куди податися. Звісно я не сирота, але з батьками не спілкуюся відколи мені виповнилося вісімнадцять, причина — вони просто самозакохані егоїсти, так, так — обоє, бо  як кажуть - “яке їхало таке здибало”. А  моя доля ніколи особливо не була їм цікавою.Тому я сама по собі, але куди завела мене зараз ця самостійність. Я сиджу на зупинці автобусної станції, вже майже одинадцята вечора, і лише час від часу помічаю на собі косі погляди перехожих, мовляв, що я тут забула, чи не безпритульна якась часом, бо останній автобус давно пішов. Якщо по чесному, то  я ще розглядала  і варіант переночувати в найближчому мотелі, але все ще мала надію та сподівалася що Карина перетелефонує, і я не витрачатиму зайву копійчину на якийсь тарганячий тераріум. Та і грошей в мене було насправді не так багато, лише кілька купюр номіналом п'ятсот гривень — скупі потайні заощадження, адже мене ніхто не готував до такого звороту долі.

Я вже збиралася забратися звідси й знайти прихисток на ніч деінде. Коли під'їхало чорне дороге авто, і через відчинене вікно молодий, але п'яний в усмерть чоловік запитав чи не сумно мені, і чи не хочу я скласти йому компанію на ніч. А далі пам'ятаю як промайнули думки про те, що я вже дожилася до того, що мене намагаються, як повію зняти на ніч, і розплакалася, і не просто, а відверто ридала в захлин, і не могла зупинитися. А далі я їхала на сидінні поруч з чоловіком, він нервово курив, і я не була певна, що це був тютюн. Він щось не дуже зрозуміло белькотав, але я не могла зрозуміти про що він — та певно намагався мене заспокоїти. Я знала що він скористається мною, почувалася брудною і хотілося просто зникнути з обличчя земної кулі, але ще більше мені хотілося теплого чаю та їсти. Мої почуття перестали бути головними, мати якусь ціну, я була настільки апатичною, що якби цей чоловік зараз сказав мені про те, що він буде не один забавлятися мною, і до нього приєднаються ще кілька друзів, мені було б так само байдуже.

Ми їхали довго понад годину, спочатку по нічному місту потім проїхали спальні райони, і лише опинившись у воріт великого добре освітленого заміського будинку авто припаркувалося, мало не врізавшись у ворота, і давно мовчазний водій оголосив,

— Приїхали.

Ми вийшли з авто, моя невелика дорожня сумка так і залишилася лежати в багажнику, я просто не наважилася попросити, щоб мені віддали мої речі. Чоловік вкотре запалив цигарку і нервово робив часті затяжки. Він оглянув мене хмільним поглядом з ніг до голови, трохи скривився, певно не дуже сподобався товар, але запитав,

— Ну і як тебе звуть моя заплакана потворо?

Боже, він геть схиблений подумала я, заходячи разом з ним в будинок.  В нутрі таки почала прокидатися якась огида і протест проти цього всього, але я запхала свої емоції глибоко в середину  і спокійним голосом дивлячись на розкішну прихожу кімнату відповіла,

— Я Міла, а тебе як звати?

— А я що не відрекомендував себе раніше? Можеш звати мене Адамом.

Боже що за дурень, ну й нагородила мене доля вдачею, але я лише люб'язно посміхнулася.

Ми пройшли декілька кімнат та довгий коридор і опинилися у просторій, добре освітленій столовій. Адам дістав два стакани розлив вже раніше відкриту та наполовину порожню пляшку вина, який я висушила повністю, і мені відразу налили ще.

— Якщо хочеш їсти, ось там холодильник, він тикнув пальцем в дальній кут, де була кухня,

— Бери все що хочеш, — я йду спати! Він випив пляшку в кілька ковтків, встав за столу і похитуючись вийшов з кухні.

— Чао, додав він на останок,  а я з полегшенням видихнула, — все не так погано.