Частина 1.

Ну, от і він: Крайсвіт. Щоб йому провалитися…

Я насуплено огледів містечко, що лежало попереду. Хто придумав селитися так до біса далеко? Від Долини Сивих Вітрів я сюди півтори тижня їхав! З них останні години чотири йшов пішки, бо на заході сонця ніхто з торговців та фермерів Водної Брами — найближчого до Крайсвіту великого міста — не ризикував їхати лісовими дорогами. Навіть з мисливцем на кшталт мене у компанії…

Тут мої думки перервав протяжний дзвін металу — це годинник на крайсвітській вежі пробив кілька разів. Гучний могутній звук, добряче чутний далеко за межами міста, але вуха від нього на в’януть… Здається, це тому, що замість дзвонів у годинниковій вежі встановлено зачакловану статую бога Луа. Вона ударяє списом по щиту, що тримає в руці, кожні два рубежі [1], створюючи плавний, приємний дзвін. Що ж… хоч щось цікаве тут є. Та все одно хороше місце «містом нудоти» не назвуть.

Я вилаявся, згадавши як голосно ржали з мене колеги-мисливці, почувши, куди саме мене переводять. Ці псові діти навіть подарували мені банку із заспокійливим відваром й бутиль самогону «шоб не так нудило від нудьги у місті нудоти». Найогидніше те, що вони мали рацію! У Крайсвіті єдине, що може робити мисливець на нелюдів, — ходити у патрулі до лісу й бігати по викликах кожного разу, коли в когось суп скисне, миші розведуться чи врожайність знизиться. Бо «раптом це витівки чортів чи прокляття мертвих!»

Заразо!

Я важко зітхнув, а потім — не без зусиль — примусив себе спускатися вниз з пагорба: жалійся не жалійся, все одно йти у Крайсвіт треба. Покарання є покарання. Однак, не здолавши й половини шляху, я завмер й оглянувся, втупившись в точку кроків за десять від себе.

— Ти довго збираєшся за мною йти?

Питання адресувалося маленькій істоті, що найбільше нагадувала їжака, але мала більші розміри та пересувалася на двох ногах. Колючки на його спині були довгі — з мій палець довжиною — та різноколірні, так само довгими були і його вуха. Істота нервово сіпнулася, коли я звернувся до неї, її круглі золотисті очі, здавалося, збільшилися у розмірі від подиву.

— Чому ти так дивуєшся? — роздратовано спитав я. — Ти ж знаєш, хто я. Звісно, я тебе почую.

Істота на мить замислилася, потім хитнула головою на знак згоди зі мною.

— То чого ти йдеш за мною? — знов запитав я. У відповідь на це істота вказала на місто попереду, а потім на сумку, що висіла у неї на животі.

— Абсолютно точно ні. Я не візьму тебе до Крайсвіту. Як ти думаєш, що скаже мій новий начальник, якщо я заявлюся у місто з духом землі?!

Істота у відповідь сумно зітхнула, склавши лапи на грудях. З її рота зірвався тихий протяжний звук, схожий на стогін. Я насупився. От ненавиджу, коли духи використувують мою репутацію проти мене!

— Ну, припустимо, старий Дуб правду казав — я дійсно допомагав таким, як ти. Але… Нащо тобі в Крайсвіт?

Дух у відповідь показав свою сумку, сповнену квітів. Потім він вказав на місто вдалині, видавши кілька тоненьких й коротеньких звуків. Я уважно роздивився квіти, оцінюючи чи можуть вони становити небезпеку для місцевих, потім спитав:

— А сам я віднести твій подарунок не зможу? Так було б легше для…

Я й договорити не встиг, як дух заверещав, перелякано хитаючи головою зі сторони в сторону. Потім він підійшов ближче й вклонився мені, супроводжуючи це низкою нових верескливих звуків.

— Припини, ти не маєш мені кланятися… Боги! — Я зітхнув, потираючи голову й задумливо огледівся. — Гаразд, я допоможу тобі, але на своїх умовах, ясно?

***

Як тільки я опинився в місті — одразу попрямував до штабу Ордену мисливців. Такий був мій наказ: доповісти про своє прибуття негайно. Духа землі я перед тим сховав у флакон-пастку. Вона взагалі-то є кліткою для духів, але цього разу перетворилася на засіб їхнього безпечного (для мене) перевезення. Бо за законом нелюдям не можна приходити у людські міста, і мисливці як я взагалі-то повинні слідкувати за тим, аби всі виконували цей закон… І враховуючи, що мої колеги по ордену здатні відчувати нечисть на відстані не гірше за мене, просто сховати духа у себе в сумці — не варіант. Інша річ — пастка для духів. Для мисливців нормально таскати із собою спійманих духів, щоб потім викачати з них силу для власних потреб. Тож ніхто й брови не підніміть, коли почує щось у моїй пастці. Так і сталося. От тільки самому духу, звісно, такий засіб пересування не сподобався.

— Терпи, малий, — сказав я, коли вкотре почув незадоволене сопіння з флакон-пастки, що висіла в мене на шиї. — Ти ж не думав, що я тебе каретою у Крайсвіт повезу?

До речі, у штабі мені двічі пощастило — мого начальника не було на місці. Не дивно — я ж потрапив у місто лише увечорі, тому в Ордені зараз тільки дежурний гарнізон залишився, а от капітан вже відчалив відпочивати. Це значило, що до завтра я абсолютно вільний і можу зайнятися власними потребами. Що я й зробив, радісно побігши шукати корчму чи заїжджий двір, щоб зняти собі кімнату на ніч. І випити теж — після тривалої подорожі це особливо приємно.

Першою на очі трапилася корчма «П’яний свин». Ну, принаймні, я припустив що назва сама така, бо таблички з текстом заклад не мав, замість нього була вивіска, на який хтось намалював свиню з кухлем. Або кабана чи надто товсту людину — один хрін. Талант до малювання в автора вивіски явно не кращий за мій.

Всередині корчми мене зустріла дивна картинка: група чоловіків стовпилася за дальнім столом в кутку, незадоволено щось викрикуючи фігурі в темній накидці, що сиділа за цим самим столом. Моє чуття одразу розпізнало ауру вовколюда, що йшла від тієї фігури. Цікаво… Але якщо таку істоту пустили в місто, значить, були причини. Відповідно, вона - не моя турбота. Поки що, принаймні.

Тож я, проігнорувавши всіх, попрямував до барної стійки. Мене переслідували зацікавлені погляди, чоловіки, що оточили вовколюда, спочатку нервово пригледілися, потім один з них пирхнув.

— Ну що, хвостомордий, у присутності мисливця вже не такий борзий? — пробухтів він, звертаючись до особи, що сиділа за столом. Потім він подивився на мене:

— Агов, пане. Я вас не бачив у нас. Ви наш новий мисливець?

— Саме так, — нейтральним тоном відповів я, спостерігаючи за тим, як корчмар заповнює кухоль замовленим мною сидром. Сподіваюся, його тут роблять краще ніж вивіски…

— Чудово! Радий знайомству. Як вам наше місто?

— Затишне.

— О, так лише здається. — Чоловік оскалив зуби в неприємній посмішці й ткнув пальцем на вовколюда. — У нас тут повно всіляких монстрів.

Я нарешті отримав свій сидр та з насолодою поринув у нього, зробивши кілька великих ковтків. А чоловік ніяк не заспокоювався:

— Цей вовчий виродок заважає шановним людям відпочивати! Якщо ви вже тут, пане, ви маєте позбутися його! Цей…

О, таки сидр вони тут дійсно вміють робити!

— …монстр заслуговує на покарання! — останні слова чоловік викрикнув несподівано гучно, змусивши всіх відвідувачів замовчати на мить. А потім дехто з них схвально захитав головою, інші закричали слова підтримки. Я ж допив свій сидр, попросив корчмаря наповнити кухоль знов і тільки тоді повернувся до дратівливого чоловіка.

— І чим саме цей вовколюд провинився?

— Він ображає однією своєю присутністю! Не дає людям відпочивати! І ще він… гарчить на нас!

— І все?

— А мало?

Я знизав плечима.

— Пане, моя робота — позбуватися нелюдів, що загрожують людям. Якщо єдина провина цього вовколюда в тому, що він вам не сподобався, — це вже не моя проблема.

Сказавши так, я знов ковтнув сидру, старанно ігноруючи тишу, що раптом окутала таверну. А вона справді виявилася такою, що вау! Замовкли всі одночасно. І навіть корчмар припинив натирати кухолі, що щойно принесла йому служка з кухні.

Всі погляди сфокусувалися спочатку на мені, потім на чоловіку, що намагався так нечемно повісити на мене не мою роботу. Всі ніби чекали, як він відреагує. Якщо чесно — я теж. Таке виразне й одночасне мовчання підказувало, що цей чоловік — певна знаменитість. Щонайменше у цій таверні з його думкою звикли рахуватися.

А чоловік тим часом мовчав і лише дивився на мене, наче хотів пробурити поглядом діру в моїй голові. Потім дар мови до нього повернувся, і він пирхнув — показово голосно — й наблизився до мене.

— А ви точно мисливець? — спитав він, прихилившись до стійки бару поруч зі мною.

— А ви не бачите мою шию? — Я вказав на малюнок чи радше тавро, що мали всі мисливці й завжди на шиї — з одного боку, воно слугувало розпізнавальним знаком для оточуючих. З іншого — інструментом, за допомогою якого Орден завжди міг відстежити своїх мисливців… або контролювати їх, якщо знадобиться. Хоча в правдивість останнього твердження вірили не всі, бо майже ніхто не бачив як мисливцями керували через тавро на шиї. Я теж не бачив, та попри це допускав, що плітки можуть бути правдивими.

— Схоже, таке сьогодні може собі намалювати кожний пройдисвіт. — Чоловік пихато посміхнувся, а потім поплескав мене по плечу так, наче ми були друзями. — Але якщо ви наполягаєте, я так і бути, повірю, що ви справжній мисливець. І навіть дам пораду. Дружню.

Він нахилився до мене впритул, наче збирався прошепотіти щось на вухо. Але насправді заговорив голосно — почула вся корчма, без перебільшення.

— У нас тут поважають лише тих мисливців, що справно виконують свою роботу… Ви розумієте про що я, пане?

— Ваша турбота гріє мені серце. Та не могли б ви дати мені спокій? Мій друг сидр ревнує, коли я п’ю його не один.

Я всміхнувся йому й знов зосередився на сидрі, сподіваючись, що після цього той докучала дасть мені спокій. Він, схоже, образився — його лице незадоволено скривилося. Але майже одразу він вичавив із себе посмішку й поплескав мене по спині. Знов. Все б нічого, якби він не зробив це з надмірною силою ще й в той момент, коли я пив!

Сидр фонтаном бризнув з рота, заплескавши стійку переді мною. Корчмар незадоволено забурчав, за спиною почулися здивовані вигуки та смішки. Паскуда, через яку я мало не захлинувся, теж задоволено скалила зуби зараз, явно насолоджуючись моїм кашлем.

— Ой, як можна так необережно пити! Карпо, друже, дай пану мисливцю води чи шо…

Карпо — корчмар — невпевнено подивився на мене. Його довгі вуса затремтіли, коли він відкрив рота, аби щось сказати, так я його перебив крізь кашель:

— Не треба… Кхе-кхе… Зі мною… все добре…

Карпо з сумнівом огледів мене, але сперечатися не став. Мій докучала, чи радше паразит у людській особі, розсміявся.

— От і добре. Тоді бувайте, пане… і не кашляйте більше.

Задоволений собою, він пішов до найбільшого у таверні столу, на ходу замовивши собі та своїм дружкам випивку. Його супутники, окинувши мене єхидними поглядами, приєдналися до свого ватажка. Всі четверо були такі радісні через знущання над мисливцем, що, схоже, повністю забули навіть про вовколюда, з якого, власне, все і почалося. Сам вовколюд вже зник — принаймні, столик де він сидів тепер був пустий. Що тут скажеш… Розумний малий.

— Пане, — раптом покликав мене корчмар. — Ви як? Вибачте за цю сцену, зазвичай у нас тут дійсно затишно. Але не тоді, коли приходить Пацюк…тобто, пан Пацюкевич…

— Чудове ім‘я. Він у вас тут типу місцевого страхопудала?

Карпо невесело всміхнувся — його вуса від цього знов затремтіли.

— Вмієте ви підібрати слова… Але, мабуть, маєте рацію… Пацюк… Пан Пацюкевич, вибачте, працює в канцелярії нашого старости, і через це іноді дуже задирає носа… Та його витівки зазвичай не виходять за межі дрібних перепалок…ну, ви самі бачили... Тож жалітися старості сенсу не має…

Він не договорив й тільки зітхнув, покручуючи свої вуса, а потім, знов перепросивши, побіг виконувати замовлення Пацюка. Я ж мить сидів мовчки, дивлячись в одну точку та ігноруючи бенкетуючий натовп за спиною. А потім всміхнувся, коли почув тихенький писк зі своєї флакон-пастки — це дух землі вирішив мене втішити.

— Не хвилюйся, малий, — прошепотів я, перевіривши перед тим, що нас ніхто не чує. — Якщо я чомусь і навчився в старого Дуба, то це вмінню не витрачати нерви на бовдурів.

«Дурні та нечеми як бур’яни — лізуть на світ білий постійно. І якщо вже доводиться мати з ним справу, то краще не допускати їх до серця й душі, бо вони й там пустять свої отруйні корені, і ти замість того, щоб насолоджуватися дійсно чудовими квітами, будеш думати лише про той клятий бур’ян».

Так казав Дуб раніше… Мені знадобилося чимало часу, аби всмоктати цю мудрість в себе. Жити нею. І в моменти, як зараз, я радію, що таки навчився цьому і більше не реагую емоційно на… всіляке. А от ще років десять тому я б точно влаштував бійку за неповажне ставлення до себе — навіть попри вимоги мисливського кодексу, що забороняє нам використовувати силу проти звичайних громадян.

— Знаєш, — звернувся я до флакон-пастки після паузи. — Так не подумаєш, але тут чудовий сидр. Бажаєш спробувати? У вас в лісі-то його не роблять…

Потік нових емоційних звуків з флакон-пастки повідомив мені, що дух всіма свома колючками підтримує мою пропозицію.

***

Судячи з гуркоту, що видала годинникова вежа, я просидів у «П’яному свині» один рубіж. За цей час на вулиці потемнішало, а людей поменшало — ідеальна нагода виконати обіцянку, дану духові землі.

Він хотів відвідати старого друга, щоб подарувати йому власноруч вирощені квіти — доволі проста ціль. Але я не очікував, що дух приведе мене до місцевого кладовища. Тільки коли він підійшов до однієї з могил, я повністю зрозумів, що відбувається.

— То… твій друг вже помер.

Дух у відповідь сумно зітхнув та пригладив кігтистою лапою стару надгробну плиту, порослу бур’янами. Потім дістав з сумки квіти й обережно розклав їх навколо. Я мовчки стояв поруч, чесно сказати, вражений. Рідко зустрінеш такий міцний зв’язок між людьми та нелюдями. Зазвичай нашим видам важко порозумітися, ми надто різні — по-різному народжуємося, маємо різну тривалість життя, пріоритети, світогляд… Деякі нелюди взагалі дивляться на людей як на пересувний обід, та й люди не відстають: історія знає купу випадків, коли вони то обкрадали нелюдів, то вбивали заради меркантильних інтересів, то навіть гірше. Не раз зустрічав я людей, що, наслухавшись казок про вроду русалок та мавок, вирушали у лісі, аби… реалізувати базові природні потреби, назвемо це так. Закінчувалось все найчастіше розчаруванням і, якщо не пощастить, чиєюсь загибеллю, бо, по-перше, врода русалок та мавок — це річ на любителя, а по-друге — деякі з них самі не проти розважитися з людьми. От тільки їхнє уявлення про розваги та інтим розділяють далеко не всі…

Все це сумно, насправді. Те, що ми такі різні, маю на увазі. Адже, якби ми знайшли спосіб співіснування, спосіб порозумітися — багато чому могли навчитися один в одного. Принаймні я багато чого навчився в нелюдів Долини Сивих Вітрів. І особливо — у старого Дуба…

Раптово я напружився, забувши про все, — моє чуття вловило чужу присутність. Ця аура… Вона вже знайома мені.

— Виходь, — сказав я, звертаючись до найближчих кущів, водночас зробивши знак духові землі сховатися. Повисла тиша, потім легенько зашаруділа трава й з кущів вийшла фігура — висока, темна, з хвостом й довгими загостреними пухнастими вухами.

— Це твоє хобі — слідкувати за іншими?

Вовколюд у відповідь напружився. Його довгі вуха поникли. Потім він тихенько промовив:

— Ні. Просто… Я хотів переконатися, що ти в порядку.

Я зі здивуванням огледів його:

— А чого б мені не бути в порядку?

— Ну…

Він різко замовк й шумно зітхнув. Оскільки на дворі темно, я не можу розгледіти його обличчя, але відчуваю його невпевненість.

— Те що зробив Пацюк… це має бути неприємно. І це сталося через мене, то я хвилювався… — Він знов замовк чи то боячись говорити далі, чи просто не знаючи, що сказати.

— То ти у нас святий, виходить? — саркастично пирхнув я. — Так переживав через мене, що став відстежувати моє пересування. О це так турбота, дякую!

— Ні, все не так! — вигукнув він якось надмірно емоційно. Навіть голос його став тонше, а хвіст нервово задригався зі сторони в сторону. — Я не стежив за тобою. Тобто, стежив, але у мене не було поганих намірів! Просто… Ти не став виганяти мене з таверни, як інші, і, ну, мені здалося це дивним. І ще мені було неприємно, що через мене Пацюк причепився до тебе! Я… я… хотів перепросити за це… і, ну…

Він замовк й опустив голову, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Я уважно спостерігав, не знаючи як реагувати на це дивне зізнання.

— Як тебе звати, вовколюде? — нарешті запитав я, так і не придумавши кращої відповіді.

— Мене? Джун.

— А я — Лаврін. Лаврін Сивий. Радий знайомству.

— Справді? — схвильовано перепитав він й одразу спохватився. — Тобто, я теж… ну, радий…

Ми знов замовкли, насторожено спостерігаючи один за одним. Повисла тиша, яку переривав шурхіт у траві та спів цвіркунів. Дув приємний прохолодний вітерець, здуваючи втому від денної спеки. Над нашими головами яскраво сяяли зорі… Просто чудова атмосфера! Якщо не брати до уваги той факт, що за мною стежив вовколюд і він бачив мене у компанії з духом, якого я незаконно провів не просто у місто, а міське кладовище!

— А… це ж дух був з тобою? — раптом спитав Джун, і я приречено зітхнув.

— Так.

— А їм хіба можна заходити у людські поселення?

— Ні.

— А чому тоді…

— Він хотів відвідати друга.

— А…ясно.

Джун розгублено замовк, а я знов зітхнув, розмірковуючи про своє майбутнє. Потім, не витримавши, спитав:

— То що, ти збираєшся донести на мене чи як?

Він на мить замислився, потім впевнено похитав головою зі сторони в сторону. А потім так само впевнено спитав:

— Можна мені познайомитися з ним?

Ось тут я, чесно кажучи, розгубився. Трохи. І подивився на свого нового знайомого з підозрою. Не кожний мешканець людського поселення висловить бажання знайомитися з духом… Ну, так, Джун і не людина, звісно, але це не означає, що йому можна ось так просто повірити на слово. Зараза! Ну й дивна ж ситуація склалася…

Мабуть, моє мовчання затягнулося надовго, бо вовколюд тихенько кашлянув, стиснувши лапами накидку, яку носив поверх сорочки.

— Я просто… дуже давно не бачив духів. Але бабуся стільки чудового про них розповідала і… ну…

Він не договорив й раптово підстрибнув з переляку, бо дух землі, який весь цей час ховався за могилою свого друга, раптово вийшов уперед. Його важко було не помітити, бо ці його колючки на спині переливалися слабким різноколірним сяйвом. Незвичне явище для тих, хто не звик бачити духів, то ж не дивно, що вовколюд перелякався. А от я, на відміну від нього, розізлився.

— Що ти, в біса, робиш? — запитав я духа. — Я ж просив не показуватися.

Він відповів мені кількома довгими й сумними звуками й вказав лапою на вовколюда, який, від подиву, мабуть, втратив дар мови. І руху також — бо стояв, як та статуя, навіть хвіст не ворушився!

— І що, що він тобі сподобався? Це не означає, що можна от так просто показуватися на очі жителям Крайсвіту. Ти не вдома, у лісі, не забувай про це! Тут зовсім інші закони!

Ух, прокляття! Якщо цей вовколюд базікне щось зайве — вже до завтрашнього вечора весь Крайсвіт знатиме про духа! І що тоді буде зі мною? Яке чергове покарання видасть моє начальство?

Дух, наче прочитавши мої думки, спантеличено залопотів слова вибачення вперемішку з поясненнями. З-поміж іншого він сказав, що не відчуває злих намірів від вовколюда і що його друг колись також мав друзів серед вовколюдів й буде радий познайомитися з ще одним.

Я на це лише закотив очі. Потім зиркнув на Джуна, що досі так і не ожив. Нерв у нього там защимило від подиву чи що?

— Цей малий, — я вказав на духа, — хоче познайомити тебе із другом, що похований тут, і разом вшанувати його пам’ять. Цікаво?

— Що… — ледь чутно прошепотів вовколюд, а потім підскочив до мене як ошпарений. — Справді можна?

Боги, тільки б не пошкодувати про це… Я зітхнув.

— Не став дурних питань. І не кричи так — будь-яке кладовище цінне своєю тишею, а не навпаки.

***

Майже повний місяць висів просто над нами, осяюючи все навколо тьмяним сріблястим світлом. Старі могили слабко поблискували у цьому світлі й через це здавалися не просто шматками каміння, а чимось більш містичним й загадковим. Голосно кричали цвіркуни, здалеку чувся шелест листя. Насправді дерева росли доволі далеко звідси, за огорожею кладовища, але в нічній тиші шелест їхнього листя чулося доволі чітко.

Дух й вовколюд сиділи на землі навпроти низької бідної могилки. Ще до недавна її повністю покривали бур’яни, але ці двоє позривали їх. Дух навіть приніс з собою маленьку лампадку, явно зроблену власноруч й доволі невміло — духам взагалі ті лампадки ні до чого, то, ймовірно, він зробив її спеціально для свого друга. Я допоміг йому запалити лампадку, а після цього дух деякий час мовчки дивився на неї, сумно зітхаючи.

Я спостерігав за ним, відчуваючи себе дивно. З одного боку, я все ще злився, що дух так просто показався перед Джуном. З іншого боку, мене охопив певний сум від ситуації в цілому. Схоже, дух землі дійсно сумував за людиною, що лежить тут…

Цей сум передався і Джуну також, бо я чув, як він хлюпав носом. З часом на це звернув увагу і дух. Уважно роздивившись вовколюда своїми круглими оченятами, він спитав, чому той такий сумний. Звісно, Джун його не зрозумів одразу, то мені довелося перекладати все, але віддаю належне: вовколюд вчився швидко — мабуть, його нелюдське походження впливало. Вже за пів години він навчився розуміти прості вигуки та жести духа, тож після цього я підключався до їхньої розмови тільки коли треба було пояснити щось складне. А так я, прихилившись до однієї з могил — величезної, з мене ростом, — спостерігав за околицями. Хтось же має це робити? Бо раптом ще комусь у Крайсвіті захочеться прийти на кладовище вночі. Навіть думати не хочу, що подумає той, хто побачить нас, — духа, вовколюда та мисливця на нелюдей — біля могили посеред ночі… Зі сторони така ситуація виглядає як початок гарного анекдоту, але знаючи ставлення людей до нелюдів, я не думаю, що буде час для сміху, якщо нас таки дійсно побачать…

— Твій друг-священник був хорошою людиною, — зауваження Джуна, адресоване духу, раптом заскочило у мої думки. — Він нагадує мені бабусю. Вона така ж добра, товаришувала з духами в лісі, але дехто в місті називав її відьмою… Через це її не дозволили поховати тут…

Джун тяжко зітхнув й різко хитнув головою, коли почув сумний вигук від духа.

— Ой, ні, твої розповіді не псують мені настрій, все добре! Навпаки, я радий мати компанію. Зазвичай, я приходжу сюди один, бо тут так спокійно, ніхто не проганяє мене… Мабуть, дивно, що я таке кажу, так?

Дух це заперечив, схвильовано намагаючись щось пояснити. Я в той момент не дуже прислуховувся до його слів, бо раптом в голові промайнула думка: хіба не дивно? Дух і вовколюд зараз стоять на могилі людини, що вмерла понад двадцять років тому, і мирно розмовляють. Діляться переживаннями й висловлюють повагу до людини, а не збираються спустошити місце її спочинку аби поживитися кістками чи енергією мертвих. Коли я в останнє бачив таке? Здається, що ніколи…

Можливо, ці думки зробили мене сентиментальним, бо раптово — навіть для себе — я звернувся до вовколюда:

— Гей, ти казав, що твою бабусю поховано не тут. А де?

— За містом, недалеко… А що?

— Просто цікаво.

Я знизав плечима і більше нічого не сказав. Але я бачив як від захвату спалахнули круглі жовті очі духа землі. Спалахнули буквально — тьмяним помаранчевим сяйвом. Заразо! І коли це він навчився так добре розуміти мої думки?

Але я навіть радий, що він відреагував так… схвально. Це означало, що, можливо, моя ідея відвідати так само разом могилу бабусі Джуна не така вже й погана. Адже… якщо вже щось спільне знайшлося між нами, такими різними істотами, цим треба користуватися. Поглиблювати ці стосунки й зміцнювати дружбу. Тоді, можливо, це стане основою майбутнього порозуміння між людьми та нелюдьми. Хоча б тут, у «місті нудоти» Крайсвіті. Чи не так?

Примітки:

[1] рубіж - відрізок часу, що дорівнює нашим двом годинам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.