Фестиваль Ночі. Розширена версія

Наступного дня о четвертому рубежі після світанку я стояв перед капітаном Отто Орвіком в його власному кабінеті. І скажу чесно — цей чоловік вразив мене с першого погляду. Ніколи! Ніколи за час своєї служби я ще не бачив таких павичів на посаді капітана мисливців. Чого варта лише ця біла накрохмалена сорочка з мереживами та накинутий поверх неї чорний камзол без рукавів, прикрашений бурштиновою брошкою у вигляді емблеми ордену. Волосся Отто мав кучеряве, воно стирчало у всі сторони та попри це здавалося охайним й акуратним — магія якась чи що? Хоча все це блідніло на фоні запаху! Щойно я переступив поріг кабінету — в мій ніс вдарило щось ну дуже солодке. Це парфум? З м’ятою, здається. Боги-и-и…

Я мало не скривився від гидоти. Диво, що не чхнув, — мисливське чуття само по собі доволі вразливе до сильних запахів, але і без нього я їх ненавиджу. З дитинства завжди мало не задихався, коли опинявся біля чогось надміру пахучого, незалежно від того чи приємний був запах, чи ні. От і зараз, тільки почувши парфум Орвіка, мені одразу закортіло вибігти з кабінету якомога далі, затуливши руками рота й ніс. І хоч я стримався, та настрій мій, як і ставлення до капітана, впали кудись нижче рівня підлоги…

Орвік теж не засяяв від щастя, побачивши мене. Ба більше, підозрюю, він вже мене не любив — його погляд доводив це краще за слова. Що тут сказати… моя репутація мене випереджає. Знов.

— Лаврін з Долини Сивих Вітрів.

Капітан задумливо пожував губами, дивлячись на мої документи, що лежали перед ним на столі. Говорив він з акцентом, до речі, що разом зі специфічним ім’ям доводило його не місцеве походження.

— Народився в чумацькому каравані, власного прізвища не отримав через непорозуміння з встановленням особистості батька… В Орден прийшов сам у віці дванадцяти років… Хм… Після становлення мисливцем взяв прізвисько «Сивий»… — Тут капітан замовк на мить, потім підняв погляд й оцінююче огледів мене. Його очі затрималися на моїй голові й, гадаю, волоссі, яке можна було назвати яким завгодно, тільки не сивим.

— Це через один випадок, — насилу пояснив я, вказавши на своє волосся, — сильний запах м’яти вбивав всяке бажання розмовляти. — Невже у вас там цього не написано?

— Там багато чого написано. В тому числі — про твої численні порушення кодексу.

Капітан важко зітхнув й відкинувся на спинку свого крісла.

— Ти маєш дякувати за те, що Орден досі терпить тебе, Лавріне. Але терпіння закінчується навіть в богів… Тож краще позбудься скоріше цієї своєї жалості до нелюдів й припини грати на нервах начальства.

В цей раз я вже промовчав, уважно розглядаючи підлогу під ногами. Клятий запах! Здається, що, якщо я просто відкрию рота — запах проскочить в моє нутро й просочить його до самих кішок. Тоді я відчуватиму аромати м’яти не тільки зовні, але й всередині! Жахлива перспектива…

Тим часом капітан Орвік, не почувши моєї відповіді, хмикнув. Скептично.

— Що, жодних коментарів? Чи виправдань?

Він таки змушує мене відкрити рота! Моє бідне нутро…

— Ні, капітане. Який сенс? У вас вже склалася думка щодо мене.

— Але вона ще може змінитися, в який бік — залежить виключно від тебе, — з неприхованим роздратуванням відповів Орвік. Його холодний гордовитий погляд облетів мене з ніг до голови, оцінюючи кожну деталь.

— Я очікую, що ти виконуватимеш свою роботу справно тут. В Крайсвіті зазвичай спокійно, тому це — ідеальне місце аби застудити гарячу голову, поміркувати над своєю поведінкою та життям. Розумієш, про що я?

— Так, капітане.

Я зараз на все погоджуся, тільки б скоріше піти звідси!

— Дуже на це сподіваюся, мисливцю. І дуже раджу переосмислити своє ставлення до нелюдів та кодексу… Поки не пізно.

Він примружився на останніх словах, дивлячись мені в очі — я навіть напружився. І на мить подумав, що мене вже викрили. Що начальство знає про духа землі, що досі сидить у мене у флаконі-пастці. Але Орвік нічого не сказав, лиш похитав головою та, взявши перо, підписав папери про моє призначення на посаду мисливця Крайсвіту.

— Від завтра заступиш на посаду. Твоїм капеланом призначений Гайворон. Він пояснить тобі робочий графік та інше. Все. Вільний.

Сказавши це, він повністю втратив до мене інтерес, зосередивши увагу на пакунку з паперами, що щойно дістав з ящика стола. Я чемно вклонився, попрощався й мало не побіг з кабінету на всій швидкості на свіже повітря.

***

Капелан Гайворон виявився не менш цікавою людиною ніж капітан Орвік. Чому? Навіть не знаю, з чого почати. З його зовнішності, мабуть?

Оскільки капелани — це маги, я очікував побачити когось старого, тендітного та нестерпно зарозумного. Або нестерпно пихатого — всі, хто навчаний магії, рано чи пізно задирають носа вище, ніж мені подобається. Та Гайворон виявився виключенням з усіх правил.

По-перше, вражала його богатирська тілобудова. Лише тільки руки в нього були такі широкі й масивні, що, здавалося, могли б вирвати голову вовкулаку так само легко, як травинку з землі. Щоправда, живіт у Гайворона також чималенький — скільки кухлів пива в нього вміщується за раз, цікаво?

По-друге, він виглядав молодше ніж я очікував. Думаю, йому десь близько сорока років… Хоча може навіть менше — важко сказати точно через його масивну тілобудову.

По-третє, Гайворон — мастак голосно й часто реготати. Але це якщо змусити його звернути на вас увагу. Бо ще однієї рисою Гайворона виявилася повна байдужість до всього, що не стосується його роботи. Тож коли я зайшов в його кабінет, він навіть не почув мене. Я кликав його рази три — не допомогло. Тоді я плюнув й, підійшовши ближче, придивився до колб з помаранчевою рідиною, з якими працював зараз Гайворон.

Дві з них він тримав в руках й по черзі вливав їхній вміст до великого казана. З казана рідина по краплині перетикала через скляну трубку до акваріума, в якому плавали дрібні рибки. Вони нервово сипалися кожного разу й намагалися вистрибнути з води, коли чергова помаранчева крапля потрапляла до їхнього акваріума. Щоб це значило? Я не розумів, але Гайворон, судячи за його зосередженим виглядом, схоже, сенс у своїх діях таки вбачав.

Так минуло десь четверть рубежу, і лише тоді Гайворон нарешті видав перший звук — він зітхнув. Потім відставив колби в сторону й задумливо почухав бороду.

— Хм, ну для початку непогано… Для топельців потрібно буде зміцнити рази в чотири… Чи більше?

Після останньої фрази у мене в голові наче щось клацнуло. Я подивився на акваріум знов й спитав Гайворона:

— О, то ти розробляєш якесь зілля проти топельців, так? Дай вгадаю: хочеш змусити їх вийти з води?

Це має сенс. Вбити ожилого утопленика у воді дуже складно — тільки найдосвідчиніші й найсильніші мисливці на це здатні. Або найрозумніші — такі можуть обхитрувати топельця й змусити його вийти з води, тоді й вбити його легше за легке. Але топельці надто вже розумні, тому обхитрувати їх важко, а якщо це комусь вдається, то та сама хитрість двічі вже не спрацьовує. Зазвичай.

— Саме так… Кляті виродки надто розумні як для істот, чиї мізки давно згнили…

Тут Гайворон замовк й, різко озирнувшись, втупився на мене.

— Гей, а ти звідки тут взявся?

— З коридору, звідки ще? Не з акваріума ж вистрибнув як твої рибки.

— А стукати тебе не вчили, розумнику?

— Так двері були відчинені…

— Хм… справді? — Гайворон задумливо почесав бороду. — Я думав, що зачаклував їх, аби вони самі зачинялися…

Він знов подивився на мене, склавши свої могутні руки на широких грудях.

— Ну добре. Припустимо, я тобі вірю, забродо. То ким будеш? І що забув на території капелана?

«Забродо»?

Я підняв одну брову, почувши таке звернення, але вирішив ніяк його не коментувати, замість цього швидко пояснив причину свого візиту. Гайворон слухав мовчки, вивчаючи мене уважним поглядом.

— То це ти той покараний мисливець… Ха! — Він раптом широко всміхнувся й підморгнув мені. — Для людини, що послала шляхтича з його наказом знищити болотняника, ти виглядаєш надто… живим.

Тут Гайворон розсміявся та ляснув мене по плечі — він, мабуть, уявляв це дружнім плесканням, та я від такої «дружності» мало не зігнувся навпіл. Оце сили в нього…

— То це правда? — спитав тим часом Гайворон. — Ти дійсно, як кажуть, запропонував шляхтичу вдавитися власними кішками?

— Я не пропонував йому саме вдавитися, лише наголосив, що так буде краще для всіх.

Гайворон мить дивився на мене так, наче намагався переконатися чи дійсно я кажу правду. Потім він закинув назад голову та зареготав так голосно, що в мене вуха мало не позакладало. Його величезний живіт, затягнутий у такий само величезний каптан, трясся під час сміху як скажений.

— І ти досі живий після цього… Ще й на службі! Ось це і є справжнє диво — кажу як досвідчений капелан, — іронічно заявив Гайворон, відсміявшись. Я на це знизав плечима:

— Просто ситуація виявилася... неоднозначною. Той шляхтич хотів привласнити собі землю болотняника, вбивши його руками мисливця під вигаданим приводом. Фактично, він обманув Орден, а це неприйнятно навіть для тих з нас, хто ненавидить нелюдів просто за те, що вони існують. Тому після гучного скандалу мене відправили у вигнання, а не звільнили чи… гірше.

Я знов знизав плечима. Насправді історія з паном Жобро — лиш один з багатьох моїх конфліктів з Орденом. Просто саме після цього скандалу Орден нарешті вирішив позбутися мене, зіславши фактично на край світу. Але ці всі деталі моєму новому капелану не обов’язково знати, принаймні зараз.

— І ось так ти опинився тут, — підбив підсумок Гайворон задоволено. — Що ж… Радий знайомству, мисливцю. Якщо не заважатимеш моїй роботі і не пропонуватимеш їсти власні нутрощі — ми з тобою точно спрацюємося.

Він хитро підморгнув мені. Я у відповідь всміхнувся:

— Тільки за умови, що в тебе не має звички пірнати в чан з м’ятою чи іншим пахучим лайном.

Як в декого поверхом вище. Я, правда, не став це уточнювати, але Гайворон, судячи за його широкою зубастою посмішкою та хитрим блиском в очах, все зрозумів і так.

— Повір, в мене є багато інших чудових звичок. Саме тому мій кабінет розташовано в кінці коридору.

Сказавши це, він розгорнувся й пішов до свого письменного стола, заваленого всіляким мотлохом, — книгами, документами, рештками рослин та нелюдів, інструментами, флаконами, пустими й не дуже, тощо. Сівши в крісло — таке ж величезне як і його власник, — Гайворон вказав мені на стілець навпроти.

— Отже, тепер я — твій капелан, читай — нянька, лікар й прибиральник лайна, що ти, безсумнівно, за собою залишиш. Рапортуєш безпосередньо мені. Перевірку твого фізичного стану також проводитиму я, графік зараз погодимо. Якщо знадобляться магічні зілля — здогадайся, хто їх тобі дасть?

— Невже ти?

— Саме так. Ти розумніший, ніж здається, забродо, — саркастично пирхнув Гайворон, склавши руки на своєму величезному животі. — І оскільки ти у нас новачок, то твоє перше завдання таке ж, як і у всіх інших новачків, — здобути собі парадний костюм до післязавтра. Якщо не має свого — поки що достатньо купити готове вбрання. Але в майбутньому треба замовити окремий костюм за спеціальним ескізом.

Я мовчки втупився на капелана, піднявши вверх одну брову. Він же жартує, так? Який ще, до біса, парадний костюм? Але Гайворон похитав головою, хитро всміхаючись.

— Не дивуйся так, забродо. У нас же скоро фестиваль Ночі, забув?

— А це тут до чого?

— А Орвік тебе не пояснив?

— Що саме?

Тут Гайворон завмер, з недовірою оглядаючи мене. Потім, вочевидь переконавшись, що я дійсно нічого не розумію, він закинув назад голову та знов зареготав як скажений. Цього разу від сміху затрясло не тільки його живіт, але й стіл поруч.

Примітки:

Я не читала "Відьмака" Сапковського, хоча книжки траплялися на очі ще в дитинстві. Та з низки причин бажання читати не було. Попри це, "Фестиваль ночі" виявляється все більше схожий на "Відьмака", і не тільки через діяльність гловного героя, але й через монстрів. От зараз буквально дізналася, що топельці є в "Відьмаку" також. Це трохи обурює... Тому мені хочеться деще пояснити. Так, я не читала "Відьмака", але мені дуже цікава демонологія та фолькльор - здебільшого український, але він дуже схожий на польський, російський, білоруський тощо. Тому й духів, демонів, бісів у нас багато схожих. І це мене також обурює. Бо ті істоти, що здаються власне українськими, здебільшого існують і у поляків, і у словаків, і в росіян, в багато кого ще. Деталі змінюються залежно від території, але суть залишається такою ж самою. Попри це, слов'янські вірування все одно цікаві, тому для мене прості історії типу "Фестивалю Ночі", це ще й спосіб вкотре зануритися в цей надзвичайний світ.