Частина 2.

Наступного дня о четвертому рубежі після світанку я стояв перед капітаном Отто Орвіком в його власному кабінеті. І скажу чесно — цей чоловік вразив мене с першого погляду. Ніколи! Ніколи за час своєї служби я ще не бачив таких павичів на посаді капітана мисливців. Чого варта лише ця біла накрохмалена сорочка з мереживами та накинутий поверх неї чорний камзол без рукавів, прикрашений бурштиновою брошкою у вигляді емблеми ордену. Волосся Отто мав кучеряве, воно стирчало у всі сторони та попри це здавалося охайним й акуратним — магія якась чи що? Хоча все це блідніло на фоні запаху! Щойно я переступив поріг кабінету — в мій ніс вдарило щось ну дуже солодке. Це парфум? З м’ятою, здається. Боги-и-и…

Я мало не скривився від гидоти. Диво, що не чхнув, — мисливське чуття само по собі доволі вразливе до сильних запахів, але і без нього я їх ненавиджу. З дитинства завжди мало не задихався, коли опинявся біля чогось надміру пахучого, незалежно від того чи приємний був запах, чи ні. От і зараз, тільки почувши парфум Орвіка, мені одразу закортіло вибігти з кабінету якомога далі, затуливши руками рота й ніс. І хоч я стримався, та настрій мій, як і ставлення до капітана, впали кудись нижче рівня підлоги…

Орвік теж не засяяв від щастя, побачивши мене. Ба більше, підозрюю, він вже мене не любив — його погляд доводив це краще за слова. Що тут сказати… моя репутація мене випереджає. Знов.

— Лаврін з Долини Сивих Вітрів.

Капітан задумливо пожував губами, дивлячись на мої документи, що лежали перед ним на столі. Говорив він з акцентом, до речі, що разом зі специфічним ім’ям доводило його не місцеве походження.

— Народився в чумацькому каравані, власного прізвища не отримав через непорозуміння з встановленням особистості батька… В Орден прийшов сам у віці дванадцяти років… Хм… Після становлення мисливцем взяв прізвисько «Сивий»… — Тут капітан замовк на мить, потім підняв погляд й оцінююче огледів мене. Його очі затрималися на моїй голові й, гадаю, волоссі, яке можна було назвати яким завгодно, тільки не сивим.

— Це через один випадок, — насилу пояснив я, вказавши на своє волосся, — сильний запах м’яти вбивав всяке бажання розмовляти. — Невже у вас там цього не написано?

— Там багато чого написано. В тому числі — про твої численні порушення кодексу.

Капітан важко зітхнув й відкинувся на спинку свого крісла.

— Ти маєш дякувати за те, що Орден досі терпить тебе, Лавріне. Але терпіння закінчується навіть в богів… Тож краще позбудься скоріше цієї своєї жалості до нелюдів й припини грати на нервах начальства.

В цей раз я вже промовчав, уважно розглядаючи підлогу під ногами. Клятий запах! Здається, що, якщо я просто відкрию рота — запах проскочить в моє нутро й просочить його до самих кішок. Тоді я відчуватиму аромати м’яти не тільки зовні, але й всередині! Жахлива перспектива…

Тим часом капітан Орвік, не почувши моєї відповіді, хмикнув. Скептично.

— Що, жодних коментарів? Чи виправдань?

Він таки змушує мене відкрити рота! Моє бідне нутро…

— Ні, капітане. Який сенс? У вас вже склалася думка щодо мене.

— Але вона ще може змінитися, в який бік — залежить виключно від тебе, — з неприхованим роздратуванням відповів Орвік. Його холодний гордовитий погляд облетів мене з ніг до голови, оцінюючи кожну деталь.

— Я очікую, що ти виконуватимеш свою роботу справно тут. В Крайсвіті зазвичай спокійно, тому це — ідеальне місце аби застудити гарячу голову, поміркувати над своєю поведінкою та життям. Розумієш, про що я?

— Так, капітане.

Я зараз на все погоджуся, тільки б скоріше піти звідси!

— Дуже на це сподіваюся, мисливцю. І дуже раджу переосмислити своє ставлення до нелюдів та кодексу… Поки не пізно.

Він примружився на останніх словах, дивлячись мені в очі — я навіть напружився. І на мить подумав, що мене вже викрили. Що начальство знає про духа землі, що досі сидить у мене у флаконі-пастці. Але Орвік нічого не сказав, лиш похитав головою та, взявши перо, підписав папери про моє призначення на посаду мисливця Крайсвіту.

— Від завтра заступиш на посаду. Твоїм капеланом призначений Гайворон. Він пояснить тобі робочий графік та інше. Все. Вільний.

Сказавши це, він повністю втратив до мене інтерес, зосередивши увагу на пакунку з паперами, що щойно дістав з ящика стола. Я чемно вклонився, попрощався й мало не побіг з кабінету на всій швидкості на свіже повітря.

***

Капелан Гайворон виявився не менш цікавою людиною ніж капітан Орвік. Чому? Навіть не знаю, з чого почати. З його зовнішності, мабуть?

Оскільки капелани — це маги, я очікував побачити когось старого, тендітного та нестерпно зарозумного. Або нестерпно пихатого — всі, хто навчаний магії, рано чи пізно задирають носа вище, ніж мені подобається. Та Гайворон виявився виключенням з усіх правил.

По-перше, вражала його богатирська тілобудова. Лише тільки руки в нього були такі широкі й масивні, що, здавалося, могли б вирвати голову вовкулаку так само легко, як травинку з землі. Щоправда, живіт у Гайворона також чималенький — скільки кухлів пива в нього вміщується за раз, цікаво?

По-друге, він виглядав молодше ніж я очікував. Думаю, йому десь близько сорока років… Хоча може навіть менше — важко сказати точно через його масивну тілобудову.

По-третє, Гайворон — мастак голосно й часто реготати. Але це якщо змусити його звернути на вас увагу. Бо ще однієї рисою Гайворона виявилася повна байдужість до всього, що не стосується його роботи. Тож коли я зайшов в його кабінет, він навіть не почув мене. Я кликав його рази три — не допомогло. Тоді я плюнув й, підійшовши ближче, придивився до колб з помаранчевою рідиною, з якими працював зараз Гайворон.

Дві з них він тримав в руках й по черзі вливав їхній вміст до великого казана. З казана рідина по краплині перетикала через скляну трубку до акваріума, в якому плавали дрібні рибки. Вони нервово сипалися кожного разу й намагалися вистрибнути з води, коли чергова помаранчева крапля потрапляла до їхнього акваріума. Щоб це значило? Я не розумів, але Гайворон, судячи за його зосередженим виглядом, схоже, сенс у своїх діях таки вбачав.

Так минуло десь четверть рубежу, і лише тоді Гайворон нарешті видав перший звук — він зітхнув. Потім відставив колби в сторону й задумливо почухав бороду.

— Хм, ну для початку непогано… Для топельців потрібно буде зміцнити рази в чотири… Чи більше?

Після останньої фрази у мене в голові наче щось клацнуло. Я подивився на акваріум знов й спитав Гайворона:

— О, то ти розробляєш якесь зілля проти топельців, так? Дай вгадаю: хочеш змусити їх вийти з води?

Це має сенс. Вбити ожилого утопленика у воді дуже складно — тільки найдосвідчиніші й найсильніші мисливці на це здатні. Або найрозумніші — такі можуть обхитрувати топельця й змусити його вийти з води, тоді й вбити його легше за легке. Але топельці надто вже розумні, тому обхитрувати їх важко, а якщо це комусь вдається, то та сама хитрість двічі вже не спрацьовує. Зазвичай.

— Саме так… Кляті виродки надто розумні як для істот, чиї мізки давно згнили…

Тут Гайворон замовк й, різко озирнувшись, втупився на мене.

— Гей, а ти звідки тут взявся?

— З коридору, звідки ще? Не з акваріума ж вистрибнув як твої рибки.

— А стукати тебе не вчили, розумнику?

— Так двері були відчинені…

— Хм… справді? — Гайворон задумливо почесав бороду. — Я думав, що зачаклував їх, аби вони самі зачинялися…

Він знов подивився на мене, склавши свої могутні руки на широких грудях.

— Ну добре. Припустимо, я тобі вірю, забродо. То ким будеш? І що забув на території капелана?

«Забродо»?

Я підняв одну брову, почувши таке звернення, але вирішив ніяк його не коментувати, замість цього швидко пояснив причину свого візиту. Гайворон слухав мовчки, вивчаючи мене уважним поглядом.

— То це ти той покараний мисливець… Ха! — Він раптом широко всміхнувся й підморгнув мені. — Для людини, що послала шляхтича з його наказом знищити болотняника, ти виглядаєш надто… живим.

Тут Гайворон розсміявся та ляснув мене по плечі — він, мабуть, уявляв це дружнім плесканням, та я від такої «дружності» мало не зігнувся навпіл. Оце сили в нього…

— То це правда? — спитав тим часом Гайворон. — Ти дійсно, як кажуть, запропонував шляхтичу вдавитися власними кішками?

— Я не пропонував йому саме вдавитися, лише наголосив, що так буде краще для всіх.

Гайворон мить дивився на мене так, наче намагався переконатися чи дійсно я кажу правду. Потім він закинув назад голову та зареготав так голосно, що в мене вуха мало не позакладало. Його величезний живіт, затягнутий у такий само величезний каптан, трясся під час сміху як скажений.

— І ти досі живий після цього… Ще й на службі! Ось це і є справжнє диво — кажу як досвідчений капелан, — іронічно заявив Гайворон, відсміявшись. Я на це знизав плечима:

— Просто ситуація виявилася... неоднозначною. Той шляхтич хотів привласнити собі землю болотняника, вбивши його руками мисливця під вигаданим приводом. Фактично, він обманув Орден, а це неприйнятно навіть для тих з нас, хто ненавидить нелюдів просто за те, що вони існують. Тому після гучного скандалу мене відправили у вигнання, а не звільнили чи… гірше.

Я знов знизав плечима. Насправді історія з паном Жобро — лиш один з багатьох моїх конфліктів з Орденом. Просто саме після цього скандалу Орден нарешті вирішив позбутися мене, зіславши фактично на край світу. Але ці всі деталі моєму новому капелану не обов’язково знати, принаймні зараз.

— І ось так ти опинився тут, — підбив підсумок Гайворон задоволено. — Що ж… Радий знайомству, мисливцю. Якщо не заважатимеш моїй роботі і не пропонуватимеш їсти власні нутрощі — ми з тобою точно спрацюємося.

Він хитро підморгнув мені. Я у відповідь всміхнувся:

— Тільки за умови, що в тебе не має звички пірнати в чан з м’ятою чи іншим пахучим лайном.

Як в декого поверхом вище. Я, правда, не став це уточнювати, але Гайворон, судячи за його широкою зубастою посмішкою та хитрим блиском в очах, все зрозумів і так.

— Повір, в мене є багато інших чудових звичок. Саме тому мій кабінет розташовано в кінці коридору.

Сказавши це, він розгорнувся й пішов до свого письменного стола, заваленого всіляким мотлохом, — книгами, документами, рештками рослин та нелюдів, інструментами, флаконами, пустими й не дуже, тощо. Сівши в крісло — таке ж величезне як і його власник, — Гайворон вказав мені на стілець навпроти.

— Отже, тепер я — твій капелан, читай — нянька, лікар й прибиральник лайна, що ти, безсумнівно, за собою залишиш. Рапортуєш безпосередньо мені. Перевірку твого фізичного стану також проводитиму я, графік зараз погодимо. Якщо знадобляться магічні зілля — здогадайся, хто їх тобі дасть?

— Невже ти?

— Саме так. Ти розумніший, ніж здається, забродо, — саркастично пирхнув Гайворон, склавши руки на своєму величезному животі. — І оскільки ти у нас новачок, то твоє перше завдання таке ж, як і у всіх інших новачків, — здобути собі парадний костюм до післязавтра. Якщо не має свого — поки що достатньо купити готове вбрання. Але в майбутньому треба замовити окремий костюм за спеціальним ескізом.

Я мовчки втупився на капелана, піднявши вверх одну брову. Він же жартує, так? Який ще, до біса, парадний костюм? Але Гайворон похитав головою, хитро всміхаючись.

— Не дивуйся так, забродо. У нас же скоро фестиваль Ночі, забув?

— А це тут до чого?

— А Орвік тебе не пояснив?

— Що саме?

Тут Гайворон завмер, з недовірою оглядаючи мене. Потім, вочевидь переконавшись, що я дійсно нічого не розумію, він закинув назад голову та знов зареготав як скажений. Цього разу від сміху затрясло не тільки його живіт, але й стіл поруч.

Примітки:

Я не читала "Відьмака" Сапковського, хоча книжки траплялися на очі ще в дитинстві. Та з низки причин бажання читати не було. Попри це, "Фестиваль ночі" виявляється все більше схожий на "Відьмака", і не тільки через діяльність гловного героя, але й через монстрів. От зараз буквально дізналася, що топельці є в "Відьмаку" також. Це трохи обурює... Тому мені хочеться деще пояснити. Так, я не читала "Відьмака", але мені дуже цікава демонологія та фолькльор - здебільшого український, але він дуже схожий на польський, російський, білоруський тощо. Тому й духів, демонів, бісів у нас багато схожих. І це мене також обурює. Бо ті істоти, що здаються власне українськими, здебільшого існують і у поляків, і у словаків, і в росіян, в багато кого ще. Деталі змінюються залежно від території, але суть залишається такою ж самою. Попри це, слов'янські вірування все одно цікаві, тому для мене прості історії типу "Фестивалю Ночі", це ще й спосіб вкотре зануритися в цей надзвичайний світ.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.