Зміст

Кому промокоди?

Про весняний настрій та руду хвойду

17.04.201.., смт.Транковець, Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, розлучена

В трохи спітнілий лоб з лету вдарила величенька муха й Клавдія незадоволено скривилася: невблаганно насувалися ті нестерпні, задушливі дні, які так не любила з дитинства. «Чому, ну чому весна не може тривати хоча б на тиждень довше? Чому життєрадісне буяння смарагдової зелені та яскраві барви цвітіння повинні змінюватися на сіру, прибиту порохнявою, непорушність літньої спеки? На розпечений асфальт, який огидно вминається тонкими підборами жіночих черевичків? На оцих бридких надокучливих мух? Навколишній світ недосконалий…» Усвідомлення цієї прикрої істини та невідворотної зміни пори року влетіло в голову разом з комахою й нахабно пробіглось бридкими лапками по присутньому там доброму гумору. Піднесений настрій, який тішив молоду жінку протягом останнього тижня, примушував несвідомо посміхатися оточуючим доброю сяючою посмішкою, стріпонувся й завмер, прислухаючись до перебігу думок та тупотінню огидних лапок.

Клавдія зупинилася посеред тротуару й розгублено роззирнулася навколо, наче вперше побачила свій рідний Транковець: звичайна вулиця, вкрита старим латаним асфальтом, вузький газон поки зеленої трави з частими стебельцями будяків та жовтавими купками кульбаб, облущений паркан електромеханічного заводу по той бік вулиці, нечисельні перехожі й легкові автомобілі. Все навкруги освітлено яскравим весняним сонечком, яке приємно зігріває обличчя, легенький м’який вітерець овіває оголені ноги, збудливо торкаючись теплими губами тонкої світлої шкіри під коротенькою джинсовою спідницею, радіючи разом з Клавдією відсутності набридлих за зиму панчіх та теплих чобіт. Від пустотливого дотику шкіра береться дрібними пупирцями, примушуючи ледь здригнутися щось хтиве всередині молодого тіла. Вітерець, наче грайливе чортеня, пробігся вище жіночою фігурою – крадькома зазирнув у виріз легкої блузи, трохи ворухнув легкі рюші й відкинув на плече темне звивисте пасмо, відкриваючи вигин тонкої шиї, сіпнувся далі, але був зупинений прямим поглядом очей з-під темних короткуватих вій. Трохи розгубленим поглядом ледь розкосих очей, які нагадували котячі.

Повз молоду жінку поспіхом пройшла пара тіток перед пенсійного віку у темних китайських «дутих» куртках до колін, мимохідь презирливо зиркнувши на її коротеньку спідницю й залишивши позад себе відчутний запах пересмаженої олії. Життєздатний весняний настрій, який ніс на своїх крилах Клавдію Степанівну Коровай усі дні останнього тижня, примусив вдягти цю позбавлену смаку давно позабуту з юності річ й не звертати уваги на погляди оточуючих, - це п’янке відчуття молодості та жаги раптово зникло, залишивши по собі думки тридцяти чотирирічної розлученої жінки: багато разів пересмажені, гіркуваті, звичні, довжиною до колін…

«Щось ти, дівчинко, пурхаєш, наче метелик-одноденка, - так і в халепу мимоволі втрапиш. Вирядилася наче дурепа малолітня й поводишся так само…» - Клавдія неквапливо вдягла легку джинсову куртку, яку до того несла у руці, та непомітно обсмикнула до низу краї спідниці, марно намагаючись прикрити пів оголені стегна. – «Та шо ти сіпаєш, справді, наче восьмикласниця! Одночасно, й ноги на огляд виставити хочеться, й соромно, коли дивляться! Хочеться й колеться! Так, Клава, припиняй це неподобство й мерщій додому». Ще раз крадькома роззирнулась аби упевнитися, що ніхто не звернув уваги на смішну поведінку, й спокійно попрямувала до двох п’ятиповерхівок, які височіли наприкінці кварталу. Високі підбори черевичків-човників, які декілька хвилин тому бадьоро вицокували бруківкою щось подібне кубинському ча-ча-ча , перейшли на казенний ритм радянських військових парадів. Квартал, який залишався до її двору, жінка проминула за лічені хвилини, не роздивляючись по бокам, з похмурим обличчям.

У затишній місцині між двома цегляними п’ятиповерховими будинками наступ весни відчувався ще більше: земля, схована від підступних зимових вітрів, цілком нагрілася й вже цибеніла п’янкими пахощами життя, які подекуди перебивав чужинський сморід від сміттєвих баків біля під’їздів. «Ось так завжди, разом з проліском у проталині з’являється і шматок лайна. Й добре, коли лише один чи взагалі, лише він один!» - Сумні думки не завадили Коровай зробити нейтрально-усміхнений вираз обличчя й випрямити спину, набуваючи звичного образу «справжньої леді».

- Привіт, Булка! Ти сьогодні вся прям сєксі-сєксі, наче в десятому класі, ги-ги-гиии! – З-під альтанки, яка стояла поза дитячою гіркою й напівзруйнованою пісочницею, почувся нахабний голос Вовки Зєнкіна, її однокласника, який звертався по старому шкільному прізвиську. – Й спідничка наче та сама! Ой, де ж мої шістнадцять років! Гайда до нас: пивця сьорбанеш, пролетаріату про долю важку вчительську повідаєш! Або обговоримо вплив алкоголю на поведінку осіб високого походження жіночої статі? У нас тут неслабка експертна рада підібралася з цього питання.

Почувся голосний регіт двох-трьох чоловіків у відповідь на який Клавдія лише зневажливо стисла плечами й, не обертаючись, попрямувала далі – до свого крайнього під’їзду.

- Не кидай нас у цьому баговинні, о ясновельможна пані, зглянься над своїми вірними посіпаками! Не йди! – В спину без упину лунало блазнювання Вовчіка, на що не обертаючись, звично відповіла міжнародним жестом лівої руки з відстобурченим середнім пальцем.

Проминула середній під’їзд, купку бузкових кущів, які неабияк розрослися під вікнами будинку, й нарешті дісталася свого входу. На лавці під теплими сонячними променями вигрівалося три бабці з її дому, про щось неголосно перемовляючись між себе, – дві голови в теплих хустках та одна у мохеровому, колись кудлатому береті, одночасно повернулися на цокання підборів. Три пари підсліпуватих очей пильно вдивляються у незвану гостю, яка насмілилася відволікти від чогось важливого. Байдуже від чого, саме це й неважливо. Погляди пом’якшуються, впізнавши Клавдію, уважно оббігають постать з ніг до голови й вимогливо зупиняються на обличчі.

- Доброго дня! – Молода жінка першою вітається й призупиняється, розпочинаючи священний ритуал входу-виходу з під’їзду. – Як Ваше здоров’ячко?

- Дякуємо, Клавочка, добре! – Веселим голоском відповіла за всіх наймолодша й найменша з охоронниць порядку, звичаїв й інших світових чеснот. – Сонечко пригріло, весна на дворі – що старим бабусям треба? А ти з роботи? Бачу теж весна впливає?

- Так, Валерія Броніславівна, ці куртки й панчохи встигли достобіса набриднути за зиму! – Судячи з веселого голоска Броніславівни ритуал повинен минути за прискореним варіантом, без розповідей про хвороби, ціни на ліки й комуналку та повчальних лекцій «за життя». – Оце вирішила своє підліткове вбрання перевірити – чи влізу?

- Угу-угу… - Бабці критично, але без осуду, ще раз окинули молоду жінку поглядами – обидві хустки та кудлатий берет схвально хитнулися. Броніславівна змовницькі підморгнула та винесла прикінцевий вердикт: – Та ти цілком у формі. До весняної круговерті готова! Навіть у наших кошаків вуса настовбурчилися! Чого там від тебе Зєка хотів?

Зєкою у народі кликали Вовчіка й Валерія Броніславівна, яка викладала у їх класі біологію, не соромилася так його називати, так само як Клавдію іноді Булкою, коли була не в гуморі. Хоча насправді Вовчіка у школі спочатку кликали по прізвищу Зєнєю, а нинішнє прізвисько пристало після судимості за хуліганку, яку отримав навесні у випускному класі за бійку з різаниною. Дивна тоді сталалася історія: спокійний хлопець Вовчік - не сміливець й не богатир, раптом сам зачепив відомого шкільного хулігана Гришку Бізона й не втік з переляку, а несподівано розпочав скажений герць, на додаток витягнувши з-за паска звичайного кухонного ножа. Справа для Бізона закінчилася ганебною втечею з переломом двох ребер, роз’юшеним носом й двома глибокими порізами - долоні та стегна. Для Вовчіка можливо все минулося хвилиною слави та тижнем добрячих прочуханок, якби батьки Бізона не написали заяву до міліції. Наступного дня на очах всієї школи Зєнкіна з другого уроку повезли у кайданках прямісінько до слідчого ізолятора райвідділу міліції. Там, продовжуючи всіх дивувати, хлопець навідріз відмовився від адвоката, не захотів вибачатися та каятися у скоєному, й урочисто все визнав на суді, зухвало висунувши причиною нападу безглузде «він мені не сподобався», за що отримав три роки умовно лише якимось дивом. По виході з ізолятора Вовчік, непримітний на районі до цієї події, несподівано став місцевим «авторитетом» серед неформальних тинейджерів, як тоді казали в народі «малолєток», й почав отримувати постійні запрошення на різні сумнівні заходи на кшталт «розборок за гаражами» чи «позажігати зі шмарамі». Відмовлятися після судимості було «западло» й за рік з ним вже солідно віталися всі місцеві напівкримінальні особи, навіть «король» містечка Басік, який відбув два роки за угон трактора з причепом коров’ячого кізяка. Автоматично Зєка перейшов у чин байстрюка для всіх пристойних батьків невеликого Транківця й залишався у ньому по цей день. До честі Вовчіка треба визнати, що своїх друзів чи знайомих він ніколи не ображав, хоча про різні подвиги в інших місцях чутки ходили різні.

Тому відповіла Клавдія без злості й обурення:

- Та як звичайно, Валерія Броніславівна, жартики засмальцьовані! Таке… Не варто уваги!

- Ага, не варто… Ну, добре-добре, ти клич мене, як що – швидко вуха накручу, котярі шолудивому! Хоча у тебе наче й так захисник є - чи Кирилу казати соромишся?

- Дякую за турботу, Валерія Броніславівна! Я ж кажу - не варто. – Молода жінка ледь помітно скривилася під пильним оком бабусь. – Та й Кирилу нема про що казати…

Клавдія відчинила кодовий замок на дверях під’їзду, неквапливо піднялася сходами першого поверху й зупинилася на площадці з непевним відчуттям, наче щось забула. Думки повернулися до розмови з бабцями. «Добре, що Броня на лавці разом з іншими сиділа, бо інакше не минути нудних розмов про ціни й осудливих поглядів на спідницю», - Бронею в школі називали викладачку біології Валерію Броніславівну. «Гарна вона бабця й вчителькою була гарною. Так, чого це я зупинилася? Відчуваю, випустила дещо з уваги, але що? Забула щось в коледжі? Ні, наче все в сумці. Подзвонити батькам? Теж ні, наче вчора розмовляла та й живуть недалеко, прийти недовго. Тоді що? От не люблю, коли у мене цей стан невизначеності! Муляє щось, не зрозуміло що, муляє… Зєка? А що, Зєка? Як завжди, нахабний та веселий, хильнув пива й начхати на усіх! Ні, щось інше… Кірюшенька? А що, Кірюшенька? Як завжди, подзвонить або у четвер ввечері, або у п’ятницю по обіді й запросить до кафе чи кінотеатру. Потім до нього пити чай з матусею або до мене на реактивний перетрах за три хвилини. На протязі останніх років програма змінювалася лише декілька разів: або коли його мама не пускала з-за невеличкої температури, або коли вона на нього ображалася з-за чогось й вдавала помираючу. Цікаво послухати, що б йому видала мати, якби побачила мене в цій спідниці?»

Молода жінка пустотливо усміхнулася й висунула язика уявній матері Кірюшеньки. Зробила декілька кроків вище сходами й знову заклякла.

«Ні, Клава, стоп! Знову відволіклася на дрібниці, а відчуття помилки не зникло. Так, почнемо знову: весна, спідниця, Зєка, Броня,… Що ще? Якесь зі слів мене зачепило у підсвідомості. Весна, спідниця, Зєка, Броня… О, «котяра шолудивий»! Я ж Матильді їсти не купила, треба швиденько гайнути до магазину по Віскас!» Клавдія притьма розвернулась й навшпиньках, щоб не зачепити високими підборами за сходинки, збігла до дверей під’їзду. Зупинилася, порпаючись у сумці в пошуках ключа, бо якась мудра голова зробила кодовий замок на під’їзді під замикання ключем з середини будинку, й завмерла, прислухаючись. Крізь металеві двері лунали голоси бабусь на лавці:

- …дівчинка, тому й не щастить. Простіше треба бути – чоловікам це подобається. Ось мати її, Зінка, вона ж разом зі мною до школи працювати прийшла вчителькою літератури. Вся така натхнена й піднесена, з хореїв та ямбів зіткана, але картопельку та котлети своєму Стьопі смажити не забувала сумлінно та щоденно й на всі його «ліваки» на роботі очі заплющувала. – Дзвінкий голос Валерії Броніславівни добре розрізнявся з-за зачинених дверей, рука Клавдії з ключем застигла навпроти замкової щілини. – Бо добре розуміла де вірШі, а де борЩі! А Клавці цього втовкмачити не спромоглася! Ну, й не нам, шкапам старим, дівчинку розуму вчити – все одно слухати не буде.

- Та чого ти, Лєрка, на молодуху накинулася? Нащо їй той гембель з одруженням? Не бита, не крашена й килимки витрушені! Лялечка! – У відповідь почувся скрипучий голос Марківни, яка все життя пропрацювала диспетчером таксопарку й висловлювалась відповідно життєвому досвіду. – Ходить до неї цей Кірюша, Свєтки-секретутки синок, й без борщів твоїх. Не гірший варіант, я тобі скажу. Інтелігентний хлопчик, чемний, здоровкається завжди, дверями під’їзду не грюкає, долоні чисті, не в солідолі. Я його п'яним навіть ніколи не бачила, буває ж таке! Й «камазіка» свого до її «гаражіка» кожної п’ятниці, як за розкладом заганяє, жодного разу на моїй пам’яті не сачканув. Я ж бачу, як у нього фари світяться від задоволення, коли додому повертається, й повзе поволі, бо акумулятори до нуля розряджені. Ніде він не подінеться від Клавки, а ти почала тут «борщі-вірші»… Нормально все у неї, по-людськи!

Після слів про «камазіка» намір виходити з під’їзду у Клавдії взагалі зник, але й підніматися до себе не поспішала. Трохи ніяковіючи з незручності, притислася вухом до шпарини дверей, хоча чутно було досить добре й без цього.

- Дурепа ти, Людка! Як є – дурепа! Й дурепою завжди була! – Валерія Броніславівна миттєво пригасила опозиційну думку. – Тобі, Марківно, хіба є з чим порівнювати, що там та як світиться після «камазіка»? Сама кожної п’ятниці, поки твій Васька ще від горілки не скопитився, до нас перлася, якщо не на зміні була. Не хотіла по пиці від свого отримати у «день водія», а мого Петра Васька боявся. Так що, пробач, подружко, відповідь не зараховується - твій приз йде в зал, крути колесо далі!

На лаві запанувала тиша й Коровай вже збиралася обережно піднятися сходами до себе на поверх, як знову почувся голос Валерії Броніславівни:

- У нього то, Марківна, фари може й світяться, не заперечую, а у неї? – Голос старої вчительки на цей раз лунав значно тихіше й якось сумовито, молода жінка заклякла за дверима з піднятою ногою. – Ти погляд її бачила? Дивиться попід ноги завжди, очі підводить лише як ти до неї, або вона до тебе звертається. Навіть як розмовляє, то враження таке, наче думає про щось інше. Не схоже, щоб дуже дівчина життям була задоволена, зовсім не схоже… Й Кірюшенькою вона теж не задоволена, я в цьому впевнена! Тому, пробач, Марківна, «камазіки» й «гаражікі» твої тут не важать нічого! Не зійдеться вона з Кірюшею! Різні вони! А «камазіки» з «гаражіками» – то таке… Природнє, приємне, але для неї не найважливіше! Й гірше за все, що Клавка сама цього не розуміє!

Клавдія обережно ступаючи піднялася на другий поверх й далі повільно пішла з задумливим виразом обличчя, вже не притишуючи цокання підборів. Так само задумливо відчинила двері до своєї трикімнатної квартири на четвертому поверсі, скинула черевички, підчіплюючи один одним, стягнула куртку й всілася на м’який куточок в кухні, не звертаючи уваги на настирне навчання Матільди. Чомусь слова Броні не припали до душі й вперто не йшли з голови. Що саме з почутого дошкуляло найбільше, зрозуміти не могла. «Чого я не розумію? Та все розумію й Кірюшеньку оцінюю цілком реалістично. Звичайний чоловік, зірок з неба не хапає, лінькуватий, нуднуватий, самозакоханий… такий, як більшість чоловіків його віку. Що там розуміти?» Клавдія Степанівна підхопила на руки велику руду кішку, яка настирно терлася об голі литки, й відкинулася на спинку кухонного куточка, з насолодою простягнувши прямі та не дуже довгі ноги з маленькими ступнями. «Звичайно, не Бред Пітт зовнішньо й розумом не академік, але ж горілкою не зловживає й за характером цілком не злостивий! Хоча… Звичайно, й недоліки присутні, як без них? Вони є у всіх та скрізь. Наприклад, ось цій дурепі чого не вистачає?» - Клавдія роздратовано притиснула до себе кішку, яка відчайдушно борсалася у руках. Матільда зашипіла, вивертаючи тулуб, шкрябнула кігтями задньої лапи по голому стегну хазяйки, й з ображеним виглядом всілася в кутку, куди Клавдія відкинула її спересердя. Молода жінка так само ображено переводила погляд з нахабної тварини на довгу подряпину, яка вже почала наливатися кров’ю. Обидві мовчали. За хвилину кішка почала вилизувати занадто скуйовджене, на її котячу думку, густе хутро на боці, а жінка наслинила вказівний палець й провела подряпиною, стиха сичачи від пекучого болю. Час від часу то одна, то інша, кидала скоса погляд у бік сусідки.

Першою не витримала кішка – вона втупилася в Клавдію зеленкуватими очиськами та вимогливо нявкнула. Почекала ще мить, знову нявкнула й з нудьгуючим виглядом почимчикувала до порожньої миски біля холодильника. «Ого, все з’їла! А я ж повнісіньку зранку залишила! Щось не те…» - Коровай уважніше придивилася до улюблениці й з одночасними подивом та роздратуванням відзначила значне зростання котячого черевця.

- Та що ж таке, Матільда! Ми ж наче домовлялися з тобою минулого разу? – Жінка у розпачі сплеснула руками. – Ти знову вагітна й тому хочеш їсти? Тому й характер зіпсувався? Та куди ж це годиться, дівчинко? Ти ж лише два місяця тому народила! Хто цього разу свій «камазік» у тебе припарковав? Й коли кошенят чекати? От халепа…

Настрій зіпсувався остаточно. Кішку Клавдія любила, після низки безперервних вагітностей намагалася не випускати на двір, потім жаліла й випускала, щоб опісля ще більше жаліти, що випустила. «Кошенят у двір не підкинеш, там без них котів забагато й бабці сваритися будуть. Знову доведеться топити, а я цього робити не можу, бо шкодую. Кірюшеньку просити марно: скривить обличчя й подивиться так, наче йому одружитися запропонувала, а потім видихне так сумно й повільно, що одразу зрозуміло: звернулася не за адресом або дуже невчасно, але він зробить, хоча ти повинна зрозуміти, що звернулася не за адресом... й все таке інше. Як йому вдається передати одним позіханням таку складну гаму почуттів? Вірно підмітила Броня – якийсь він інший, чужий, хоча цілком зрозумілий… Як я цього раніше не помічала?» Коровай кинула скоса погляд на винуватицю своїх невеселих роздумів – Матільда закінчила мейкап й не зводила презирливого погляду з хазяйки, стовідсотково упевнена в швидкій капітуляції.

- Що ж з тобою робити, хвойда? Віддати в підвал, на перевиховання до тих кошаків драних? Ага, тобі ж цього лише й треба – одразу собі гарем чоловічий заведеш! Й не чекай – я все про тебе знаю! По очах бачу! – Вичитувала улюбленицю Клавдія, порпаючись у напівпорожньому холодильнику. – От скажи мені, в кого ти така хвойда? Га? От подивись на свою хазяйку: хіба таскаюся по якимось підвалам з чоловіками? Нявчать у мене під вікном кожну ніч різні? Кидаються звідусіль, лише я на двір вийду? Га? Ні, Матільдо, нічого такого немає…

Жінка на хвилину замовкла, в роздумі переводячи погляд з черствого шматка сиру на банку консервованої сайри, потім підняла очі до стелі, сумно видихнула й мовила:

- Немає… Хоча іноді чогось такого дуже хочеться! Розумієш, Матільда? Але ж я до підвалу не біжу? А ти чому біжиш? Й не треба казати, що у тебе інстинкт – у мене він теж присутній… Чуєш, хвойда руда, я б теж могла, як ти – шусть до підвалу та… ну, ти мене зрозуміла! Але ж не роблю цього! Навпаки, вигляду не виказую нікому, як воно все остогидило! Й квартира ця порожня, й Кірюшенька цей зарозумілий, й бабки-пліткарки, й ти, хвойда руда! Ну, за що мені все це?

В очах несподівано засвербіло, наче від свіже нарізаної цибулі, всередині піднялася раптова хвиля ненависті до оточуючої дійсності – рука з банкою рибних консервів рвучко піднеслася й застигла, дрібно здригаючись. Погляд зблиснув наче лезо кинджала, став темним та безжальним, цілячи прямісінько поміж вуха кішці. Матільда непорушно сиділа, так само презирливо розглядаючи хазяйку, зелені очі втупилися у консерви, до яких була дуже охоча, а кінчик хвоста нервово сіпався.

Молода жінка схлипнула, некрасиво скрививши рот, ненависть зникла так само миттєво, як з’явилась, залишивши по собі глевкий осад сорому й незадоволення власною поведінкою. Клавдія Степанівна Коровай мовчки висипала у котячу миску консервовану рибу, раз по раз відштовхуючи настирну руду хвойду, не звертаючи уваги на те, як трохи запалими щоками двома струмками без упину котяться сльози. Все єство переповнювала дивна помісь з залишків весняного настрою, незадоволення собою та кішкою, раптового прозріння щодо зневаги до Кірюшеньки та очікування якихось змін. Ця помісь вирувала, шипіла й відчутно просилася назовні, не задовольняючись лише двома жалюгідними потічками з слізних залоз. Тому, нашвидкуруч умившись та перевдягнувшись в теплий спортивний костюм, молода жінка притьма понесла підступний суржик до єдиного місця, де мала змогу безпечно виплеснути цей сороміцький потік – до свого щоденника, який постійно вела з одинадцяти років.

Спустившись до виходу з під’їзду, Клавдія прислухалась біля дверей, але голосів бабусь вже не було чутно. Відчинила двері підвалу, клацнула вимикачем на стіні, запалюючи тьмяну лампочку, й впевнено покрокувала вузькими сходами до тісного коридору у який виходило безліч дверей закомірок мешканців будинку. П’ята від сходів була їх квартири. Знявши великий навісний замок, жінка зайшла в середину, де поміж двох великих стелажів з бутлями консервації приткнувся маленький кухонний столик з присунутим під нього старим табуретом. Поряд на підлозі стояв невеликий обігрівач-вентилятор, який у народі прозивався «дуйкою», хоча у приміщенні й так було доволі тепло. Під яскравим світлом настінного бра було видно стопу товстих зошитів - на обкладинці верхнього розрізнявся напис красивим каліграфічним почерком: Дівчачі нотатки. 20… рік.

«Дівчачі нотатки», Клавдія Степанівна Коровай, 34 роки, замріяна

«17.04.201… 20:15

Сьогодні випадково почула думку наших дворових бабусь про Кірюшеньку: Броня вважає, що він мені байдужий, а Марківна, навпаки, що з ним якщо не пощастило, то принаймні цілком до пуття. Чи так це? Чи слід звертати увагу на слова стареньких? Тим більше, що на думку Броні, власний досвід Марківни примушує сприймати ці висловлювання досить критично!

А чи взагалі мені потрібно про це думати?

Або навпаки, чи не є ось це моє вагання з приводу доцільності роздумів яскравим свідченням, що розмислити саме слід?

Добре, у власному щоденнику, мені немає чого приховувати й немає перед ким гнути кирпу – можу бути сама собою, без зайвих комплексів та надмірних хвилювань.

Отже, питання залишається тим самим, хоча викладу його дещо відвертіше, ніж старі пліткарки: чи влаштовують мене стосунки з Кірюшею й чи вартий він уваги надалі? Вірніше, хто кому більше потрібен, - я Кірюші чи він мені? Й чому?

Боже, Клавдія Степанівна! Який сором! Ти насправді це пишеш? Холоднокровно зважуєш свої стосунки з… з ким? Визнай, Клавочка, ти щойно намагалася написати «коханим», але чомусь не спромоглася? Руку зсудомило в останню мить?

Підлітком я виписувала це слово набагато жвавіше й без зайвих вагань! Після прочитання «Пармської обителі» навіть придумала для нього особливий символ у вигляді крихітного голуба з трояндою у дзьобі, якого виводила майже на кожному аркуші щоденника. А іноді й собі на долоні. Тоді все було зрозуміло й наперед чітко визначено – в моєму житті буде лише велика й чиста любов, нехай недовга, але палка. Я готова була одночасно прожити долю декабрістки й Жани д’Арк , Скарлет О’Хара та Розі Дюнн , а що наприкінці?

А наприкінці підвал рідної п’ятиповерхівки й вже восьмий товстий щоденник з роздумами, які дуже нагадують вагання Франчески з «Мостів округа Медісон»… Хіба про це я мріяла? Й коли припинила мріяти?

Може, після того, як мій колишній чоловік, актор обласного театру, наприкінці п’ятого року подружнього життя не повернувся з гастролей до суміжної області, а передав з незнайомим хлопцем букет червоних троянд та листа на чотири аркуші в клітинку з вибаченнями й незрозумілим проханням почекати? Чи коли я за місяць довідалась від його колег, що великий, хоч й невизнаний світом, актор Веніамін Корчевний, який за паспортом був прозаїчним Віктором Зайцем, а в житті вічним виконавцем другорядних ролей, нарешті отримав власні чотири репліки завдяки бурній інтрижці з головним бухгалтером театру сусідського обласного центру? Найбільше мене вразила навіть не ниций вчинок чоловіка, а вік бухгалтерки-спокусниці – під п’ятдесят. Іншим неприємним враженням від цієї зради виявилась моя власна здатність до наймерзенніших та ганебніших прокльонів Веніаміну-Віктору та цій невідомій бухгалтерці – до цього вважала себе беззаперечно вищою за такі прояви почуттів.

Чи мрії остаточно випарувалися значно пізніше, після знайомства на минулорічному святкуванні Нового року з дружиною Миколи Сергійовича, нашого сорока трирічного викладача фізики, яка після третьої чарочки домашнього коньяку почала навчати на вушко «таємним» жіночім хитрощам, не підозрюючи, що рівень цих «майстер класів» я давно оцінюю по недолугим діям її власного чоловіка в підсобці кабінету. Нечасто оцінюю, лишень коли набридають його скарги на колоду-дружину чи просто хочеться… уваги, назву це так…

Чому так зі мною сталося? Де поділася мрійлива книжна дівчинка? В чому причина? Хоча, Клавдія, наразі це не важливо – з причинами ти дійдеш ладу пізніше. Наразі треба визначитися з наслідками, а точніше – з Кірюшенькою.

Як казав класик: Тварина я тремтяча чи право маю? В сенсі, чи маю я право на справжню любов й що для цього потрібно? Вірніше, чи потрібен для цього Кірюшенька? Та й Микола Сергійович заразом?

На жаль, вона (любов) у чоловіків є швидкоминучим почуттям, заснованим на тимчасовому гострому бажанні статевих стосунків з обраною жінкою. Лишень домоглися свого – вже не цікавить, й багато чоловіків починають шукати нових жінок, розсипаючи там жарти та увагу. Деякі інтереси скеровують на бізнес, політику, алкоголь або наркотики. Так само жінки поринають в побут, дітей, шопінг, плітки. Більшість, потрапивши в тенета шлюбу, існують від світанку до півночі: робота, дім, турботи. Тут найстрашніше для жінки - це руйнування мрії про неземне кохання, яку можна прирівняти до віри у вічне життя, тобто в те, чому не судилося здійснитися. Але чому так відбувається? Жінка зустрічає чоловіка і сподівається, наче це саме той, який дасть любов та увагу, сама пристрасно домальовує його подобу фарбами, виділяючи вигадані лише нею кращі якості, яких у реальності немає! У підсумку - самотність удвох!

Велике щастя, звичайно, зустріти того, який буде кохати все життя, виявляючи увагу і турботу. Але це судилося не всім жінкам, а лише тим, кому пощастило. А скільком не поталанило? Яке їх чекає життя? Як цьому запобігти?

Все дуже просто: не припиняти мріяти, займатися творчістю, розширювати знання, робити добрі справи і шукати нових й нових чоловіків, чекаючи від них любові та уваги. Нехай таких обмаль, але ж є, тому й мені пощастить зустріти ЙОГО у своєму житті!

Ось чому, не варто заплющувати очі на недоліки Кірюшеньки чи сірість Миколи Сергійовича – вони допоможуть моїй мрії не згаснути, попри всю свою недосконалість й недолугість. Вони, наче ті шпалери в сіро-брунатну смужку, на тлі яких спроможуся не проґавити постать жаданого обранця у витонченому білому смокінгу… Його риси я дуже добре уявляю, бо багато разів доскіпливо описувала у власних творах, випробувала у найрізноманітніших ситуаціях, піддавала сумнівам та іспитам, кидала в обійми спокусниць й під кулацюги ворогів! Я знаю, як він виглядає, як рухається й промовляє, трохи розтягуючи слова! Я все про нього знаю… Не знаю, на жаль, де він зараз! Але можу спробувати уявити!

Що ж, з одним питанням покінчила й наразі час погодувати Матільду та подивитися, як там мій уявний герой, як він запаморочує голови моїм читачам… та читачкам. Але він мій, лише мій – нехай й не мріють, руді хвойди! Хоча, нехай читають й заздрять! Треба оголосити позачергову підписку або запропонувати підписникам промокоди «Крижаного коханця». Зараз Амелія Шторм покаже цим невдахам, що таке справжня…»

Літпортал ПрозаНет

https://proza-net.com/amelia-b160020/blogs

17-04-201.., 22:05:49 Блоги. Amelia Storm (автор)

МОЇ ЛЮБІ ПІДПИСНИКІ!!!

Красно дякую Вам, мої любі, за увагу до роману "Крижане полум’я", за Ваші коментарі та лайки! Мені дуже-дуже приємно!

Невдовзі Ви отримаєте задоволення прочитати нову главу "Крижаного полум’я", де Крісті опиняється перед складним вибором: кого кохати – Гейбла, її рятівника, незворушного нащадка стародавнього вампірського клану, чи Трела, могутнього вовкулаку, якого послано її вбити за вказівкою лорда вампірів. Я Вас зацікавила???

Так, це складний вибір, адже обидва теж кохають Крісті й обидва не можуть їй освідчитися. Крижаний незворушний рятівник та полум’яний пристрасний негідник. Як повестися Крісті, якщо бідна дівчина відчуває ці вагання, але не може зрозуміти причин?

Про все це, мої любі, першими дізнаються ті, кому пощастить виграти промокоди на нову главу мого роману «Крижане полум’я».

Умови розіграшу: 1)в наступні два тижні читати й коментувати мої блоги; 2)наприкінці вірно відповісти на перше питання, яке буде стосуватися сюжету роману та друге, яке буде на уважність читання моїх блогів. Перший переможець додатково отримає у подарунок мою особисту розповідь про реальні події, які лягли в основу цієї глави. Справді-справді, я не жартую!

Познайомитись з іншими моїми творами ви можете на сторінці https://proza-net.com/amelia-storm. Отже, запрошую!

З повагою, Ваша Амелія Шторм.

17-04-201.., 22:35:49 virusya (читач)

Дякую! Чудово, це наче наркотик, хочеться читати знову і знову... Невже десь існує така любов?

17-04-201.., 22:45:21 Amelia Storm (автор)

virusya, І вам величезне спасибі, що читаєте! Так, існує, я особисто Вам це підтверджую! Звичайно, вони не вампір та вовкулак – але в іншому…

17-04-201.., 22:51:07 virusya (читач)

Amelia Storm, Я Вам так заздрю! Маєте таке життя, та ще й такі книги пишете! Дуже чекаю проду!

17-04-201.., 22:47:26 CleoPadla (читач)

Оце так поворот – вибрати між байдужим захисником та закоханим нападником! Не повірю, що в житті таке буває. Хоча для роману виверт справді цікавий.

Не питаю, що зробить Крісті, а Ви що зробили? Хоч натякніть?

17-04-201.., 22:49:57 Amelia Storm (автор)

CleoPadla, О, добрий вечір, давно Вас було не чути! В житті буває все, навіть те, у що Ви не вірите! А що вибрала я… Ви дізнаєтесь трохи пізніше. Натякну лише, що обидва повинні спочатку неабияк постаратися аби я захотіла вибирати!

17-04-201.., 22:57:17 CleoPadla (читач)

Amelia Storm, Най мені! То у Вас у житті повороти крутіше за книгу? Щастить… Чекаю проду.