ЗАХИСНИКИ, ЯКІ СТУПИЛИ ЗА МЕЖУ ЖИТТЯ

Оксана ВЕРЕЩАК, донька.

У той день, як і десятки днів до нього, повернулася зі школи та зайнялася хатніми справами. Взялася готувати вечерю, адже всі рідні були по роботам, і, щоб не почувати себе у пустій хаті самотньо, включила телевізор. Потім дістала із сумки шкільні підручники і сіла виконувати домашні завдання. День, як день, нічого не віщувало, що він стане найчорнішим у моєму житті.

Почула, що на нашому подвір’ї зібралося дуже багато людей, голосно гомонять, навіть кричать та плачуть. Вийшла на веранду та й запитую: «Що сталося?». До мене підійшов мій старший брат Юрій, ніжно так обійняв за плечі та міцно притиснув до своєї груді. «Тата немає», – проказав через силу. «Як немає?» – перепитую. «Так, сестричка, немає – у танку вибухнув», – відповів, а у самого у голосі бринять сльози.

Де стояла, там і сіла на лаву. Ридаю і сама ще не розумію, чого ридаю, кого оплакую, так як не можу усвідомити, що немає більше у мене батька. Брат присідає біля мене, міцніше огортає і плаче разом зі мною. Так він і залишився той весняний день 2014 року найболючішим днем, від якого я ніяк не можу оговтатися остаточно.

Повідомивши про загибель батька, нам водночас залишили і крихітку надію, сказавши, що це ще не зовсім точні відомості, тому що має бути експертне підтвердження рештки тіл. Надію, яка продовжує жевріти у моїй свідомості, яка будить мене по ночам ймовірною присутністю у домі батька. Майже фізично продовжую відчувати його прощальний поцілунок 12 травня, коли він о 5-й ранку зайшов до моєї кімнати, поцілував мене ще сону у щоку зі словами: «Тримайся, донечко, все буде добре. Я невдовзі повернуся до вас». То був мій, знаний з дитинства тато, який дещо змінився на обличчя, який протягом двох місяців служби в армії призвичаївся викурювати у день по дві пачки цигарок, який став різким та знервованим у рухах, але який залишався все таким же рідним та люблячим.

Три тижні до поховання минули для мене як у тумані – майже нічого не можу згадати з того проміжку часу, до школи і то ходила, як примара. Привезли труну, але тіла батька там не було, тільки маленька коробочка.

Просила Бога, щоб мені наснився тато та розповів, що саме з ним трапилося. Чотири рази він приходив до мене у снах. В одному з них я, приїхавши з навчання, заходжу на подвір’я і бачу, як вдягнутий у камуфляжну форму тато білить літню кухню. Запам’яталося чомусь, що кітель на ньому був розстібнутий. Звертаюся до нього: «Тату, тату, ти живий?». А він дивиться на мене люблячим поглядом і мовчить.

Батько виховував нас з братом по-чоловічому суворо – якщо у мами можна було умовляннями щось випросити, то слово тата ставало вирішальним і остаточним. Однак, любив він нас всім серцем і неодноразово наголошував: «Зроблю все, діти, щоб вивести вас у люди». Тому постійно перебував у роботі, якщо не на підприємстві, то по господарству, або десь у помочі людям. Якщо у нас з братом були якісь прохання, то він казав: «Добре, вашу потребу я зрозумів. Дещо чекаємо, знаходимо можливість і купуємо». Батько дуже любив мене і намагався завжди бути поруч. Коли у мене був випускний після закінчення дев’яти класів, то зголосився бути організатором нашого випускного вечора, спільно з моїми однокласниками зустрічав світанок і ми тоді щасливі разом повернулися до дому. Він вмів тримати нас з братом у дисципліні та передавати нам відчуття батьківської підтримки і захищеності.

Коли на День Незалежності у 2015 році на території 26-ї артилерійської бригади відкривали пам’ятник загиблим воїнам, у пам’яті залишився спогад про 25-річну жіночку-вдову, що на руках тримала малу дитину. Дитина запитала у неї: «Мамо, а де наш тато?». «На небі, серед Ангелів,» – відповіла та, витираючи очі. «Мамо, чому ти плачеш?» – запитала малеча знову. І та, стримуючи тугу та сльози, відповіла: «Тому, що ми з тобою залишилися сиротами…».

Розповісти про тата, як про людину, звичайно, можна, але словами ніколи не передати власного відчуття того, яким саме він був у житті. Батько наш мав чуйне серце – він скоріше допоможе тій людині, яка попросила про допомогу, ніж сперш зробить власну хатню роботу. Батько намагався, при можливості, більше часу проводити з нами: у нас були спільні ігри, виїзди на природу, він обов’язково був присутнім на першому та останньому шкільних дзвониках. Згадується, як тато, замість колискової, наспівував мені пісні з мультфільмів про Чебурашку та крокодила Гену.

Вважаю, що мій батько є Героєм України, тому що загинув захищаючі саме її Незалежність. Я не можу зганьбити його світле ім’я і маю йти по життю гідною його пам’яті.

Наталія МАТВІЙЧУК, сестра.

Коли довідалася про загибель брата, то відразу ж із чоловіком поїхала до батьківської хати, де ми з ним виросли. Всі сусіди вже чули цю чорну новину, але батькам не промовили і пари з вуст, щоб не бути вісниками горя. Мене зсередини наповнював розпач і я ніяк не могла визначитися, як саме маю сповістити мамі про смерть її сина. Батьків знайшла на городі, вони якраз перебували у весняних клопотах – готували грядки під розсаду. Підійшла до неньки, обійняла її та прошепотіла: «Мамо, нашого Віті немає». Як передати вам відчуття, коли ти зізнаєшся найближчій людині, що той, кого любили, вже не з нами? Не знаю, як пояснити тому, хто не втрачав достроково рідних, що відбувається в душі, коли раптово світло згасає у твоїх очах, а в голові залишається тільки пустка наповнена гудінням і десь там, під серцем, з’являється чорне провалля невимовної туги.

Нерідко мені сниться, що брат живий. Не можу змиритися з його смертю і все тут. Ну, як так, коли вчора він тільки-тільки поїхав, а тут кажуть, що навіть всі рештки тіла не змогли знайти? До цих пір моя свідомість не сприймає цей факт, відторгає його, як гнійник.

Під час відпустки брат з теплом у голосі зізнався: «В дивізіоні у мене залишилися друзі. Взагалі ми там, як одне ціле». Він з легким серцем повертався у частину.

Так склалося, що по вулиці, де стоїть хата батьків Верещаків, з дітей були одні хлопці, дівчат зовсім зась, тому Наталці довелося товаришувати з друзями старшого брата Віктора. Хлопчачі ігри стали її іграми, хлопчачі інтереси замінили дівочі. За віком вона була найменшою у вуличному гурті, тому брат весь час опікувався нею. Таке постійне безпосереднє спілкування зробило брата та сестру рідними не тільки по крові, але й по духу. Коли Наталка стала першокласницею, Віктор навчався вже у п’ятому класі, і у школі поводив себе поряд із сестрою, як поважний хлопчина: приглядав за нею, спостерігав, щоб не ображали, разом вони вирушали з дому на уроки та забирав її після їх закінчення. А Наталка на правах молодшої сестри нерідко бігала до брата у клас та залучалася до шкільних справ старшачків.

У той день, коли Віктор закінчив строкову службу та повернувся до рідного села з Красноярського краю, Наталка якраз була у школі. Почувши, що брат удома, вона, не чекаючи шкільного автобусу, побігла до хати, щоб зустріти рідну людину. Всі два роки служби Віктора Наталка щотижня листувалася з ним, довіряючи брату свої дівочі таємниці та, у відповідь, отримувала його щирі розповіді про військову буденність. Дружба брата і сестри переросла «дитячі штанці» і тривала в юнацькі роки: разом ходили на танці до сільського клубу та відмічали свята, спілкувалися у одних компаніях, розповідали один одному про власну закоханість.

І заміж Наталка вийшла за друга дитинства свого брата – Олександра. Віктор, у свою чергу, також обзавівся сім’єю – одружився на Катерині. Однак, тісні стосунки, вже сімейних молодих людей, залишилися, вони просто набули іншого масштабу – стали міжродинними. Віктор, як він це вмів робити, всього себе присвятив дружині та двом дітям.

Війна з Росією увійшла до родин Верещаків-Матвійчуків м’якими котячими лапками, буденною повісткою з військового комісаріату. Віктор без вагань зібрав речі і поїхав на військові збори. Рідні дуже хвилювалися за нього, неодноразово телефонували, детально розпитували, що й до чого з ним. Він вгамовував їх тривогу, переконуючи, що вони перебувають на звичайних навчаннях, а військовий колектив став для нього другою сім’єю, у якому він почуває себе затишно та впевнено.

Під час розставання з братом Наталка не сказала, як зазвичай: «До зустрічі, братику». Вуста, чомусь, самі промовили: «Прощай, Вітю». Ніхто і не звернув у той теплий травневий ранок на таку дрібничку увагу…

Олена ВЕРЕЩАК, мати.

За тиждень до своєї загибелі, 6 травня Віктор приїхав у відпустку, якраз на день народження сина Юрія. Разом також відсвяткували 9 травня – День пам’яті та примирення. Він ще встиг сходити на рибну ловлю, поспілкуватися з друзями. Риби приніс стільки, що на уху вистачило, ще й посмажити залишилося. Вранці 12 травня поїхав на службу до Бердичева. Усміхнений такий був, все жартував, обіцяв, що невдовзі повернеться. А 13 травня його не стало… Я не знала, що втратила сина – материнське серце не підказало… Донька сказала тільки надвечір, десь о 19-й годині.

У день загибелі Віктор ще о десятій ранку зателефонував дружині, яка якраз годувала учнів у шкільній їдальні, і вони домовилися, що здзвоняться трохи пізніше… Однак, пізніше телефон чоловіка Катерині вже не відповідав…

Ховали Віктора Верещака на місцевому кладовищі 1 червня 2014 року. Проводжати односельця, який віддав своє життя за Україну, зібралося все село. Приїхали люди з Бердичева, грав бригадний військовий оркестр, була почесна варта з військових, стрілецький салют та невтишне горе рідних загиблого. Такого масштабного поховання у Никонівці ще не було.

Олена ВЕРЕЩАК, мати.

– Я не бачила свого сина у труні мертвим, тому продовжую його чекати, – зізнається Олена Степанівна. – Якщо охарактеризувати його, як сина, то це був помічник – не цурався ніякої роботи. У вільний від шкільних та господарчих обов’язків час ганяв з односельцями м’яча на імпровізованому футбольному полі, полюбляв рибалити. За майбутню професію обрав токарну справу, на який розумівся і якою до війни заробляв на життя.

У Никонівці школа І-ІІ ступенів, тому повну середню освіту Віктор Верещак набував у сусідньому селі Половецьке. За успіхами у навчанні був середняком, однак, до школи ходив із задоволенням, так як клас виявився дружнім, веселим та вигадливим на різні витівки.

Після закінчення строкової служби свій трудовий шлях розпочав з будівельника у радгоспі, потім пропрацював шість років у семенівському лісництві. Останнім місцем роботи став місцевий РЕМ.

Коли розпочалася війна з Росією, у березні 2014 року зателефонували з сільської ради. Я взяла слухавку і почула, що наступного дня, 19 березня, Віктор з речами має прибути до Бердичівського об’єднаного міського військового комісаріату. Звичайно, не хотіла знову відпускати сина до армії, але він поцілував мене у щоку, заспокоюючи: «Мамо, ти ж знаєш, що зі мною нічого поганого статися просто не може».

Олександр МАТВІЙЧУК, друг.

Віктор на три роки був старший за мене, однак, різниця у віці не завадила початку нашої дружби ще у шкільні роки – я був у п’ятому класі, Віктор – у восьмому. Поштовхом до нашого спілкування стала обопільна любов до спорту: футбол, теніс, туристичні змагання. Віднайшли підручник з самбо і пробували самостійно освоювати цей вид боротьби. Звичайно, походи по гриби та на рибну ловлю також були спільними. Другом Віктор був справжнім, навіть більше ніж другом, а як брат по крові. Наприклад, коли виходили з лісу після «полювання» на гриби, то весь збір ділили порівну, незалежно від того, хто виявився більш вдалим. Так само робили і з рибним уловом.

У Віктора була менша сестра, яка долучалася до наших забав. Попервах, звичайно, не дуже й звертав на неї увагу, однак, Наталка підросла і перетворилася у гарну дівчину. Віктор, в той час, якраз почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною, яка працювала кухаром у сусідньому селі Скаківка, тому наша компанія розрослася і всі святкові дати ми проводили разом. Він був з Катериною, а я з Наталкою – ось так і визначилися наші долі.

До української армії Віктор потрапив, як і більшість чоловіків у той 2014 рік – мобілізація. Сказав тільки: «Прийшов час захищати країну». Віктор був відкритою та доброзичливою людиною, тому у свої 42 роки легко знайшов спільну мову з товаришами по службі, навіть здружився з деякими. Розповідав, що не все було солодко, однак, не жалівся на умови служби. Його самохідна артилерійська установка виявилася немодернізованою, багато операцій здійснювалося механічним способом, тому постійно докладав власні знання автомеханіка та руки, щоб озброєння працювало безвідмовно. Самохідка один раз вже спалахувала, але пожежу тоді вдалося погасити і здійснити запобіжні заходи, щоб максимально унеможливити повторний подібний випадок. Однак, біда все ж таки сталася…

9 травня 2014 року Віктору вдалося зібрати на маївку біля річки всіх рідних та друзів. Тоді він зловив два великих коропи, які чоловік сестри Олександр засмажив на барбекю. Коли риба була пропечена, він зі словами: «Першим має скуштувати той, хто спіймав», – вихватив у Олександра одного з коропів. «Смачно-то як», – проказав, прижмуривши від задоволення очі.

Для дружини Віктора Катерини звістка про його смерть відгукнулася найважче: здоров’я похитнулося в одну мить. На сьогодні жінка є інвалідом ІІ групи.

Після смерті чоловіка Катерина разом з дітьми полишила Никонівку та переїхала жити до районного центру м. Бердичів. Кожен приїзд до села для неї є психологічним випробуванням – спогади ятрять душу та погіршують її фізичний стан.

Центральна вулиця села Никонівка перейменована іменем Віктора Верещака.

У березні 2015 року відкрито меморіальну дошку на Никонівській ЗОШ І-ІІ ступеня. Кожен рік біля цієї меморіальної дошки відбувається мітинг-спогад присвячений світлій пам’яті захисника України Віктора Верещака.

Ольга Протасевич

РІДНІ ЖУРАВЛІ

Журавки повертають в Україну,

Несуть на крилах весну і тепло.

Летять високо на блакитній хвилі,

А, може, то Герої із АТО?

За волю і за мир, за рідну землю

Життя віддали воїни-сини.

І ми з тобою нібито завмерли:

Так схожі душі їх на рідних журавлів.

Ніколи нам з тобою не забути

Опалених війною тих синів,

В високім небі душі невмирущі

Перетворились в рідних журавлів.