ЗАХИСНИКИ, ЯКІ СТУПИЛИ ЗА МЕЖУ ЖИТТЯ

– Доброго дня, хрещений, – слухавка мобільного телефону відтворила голос похресника, який вже котрий рік працював у Києві на фармацевтичному підприємстві.

– І тобі доброго здоров’я, Петю, – з теплотою у голосі відгукнувся Анатолій Вікторович Охрімчук.

– Дядь Толь, нічого, якщо я завтра приїду до вас власною автівкою і залишу її на деякий час під вашою охороною? – запитав Петро.

– Звичайно, приїжджай, ще й запитуєш. Ми з дружиною завжди ради у себе бачити і тебе, і твою Наталку, – не розмірковуючи погодився дядько. – Тільки, чому авто у мене залишити хочеш?

– До військкомату викликають, за мобілізацією. Це ненадовго, десять днів побуду у частині та й назад, – пояснив Петро.

– Гаразд, чекаю. Тітка Руслана до твого приїзду щось смачненьке приготує, ти ж знаєш, як вона тебе любить, – запевнив Анатолій Вікторович.

Повернувшись з роботи та попоравшись по господарству, вже за двадцяту годину подружжя Охрімчуків сіло вечеряти. Як це й водиться в українських сільських родинах, саме за вечерею і плине некваплива сімейна розмова про події сьогодення, згадується минуле, висловлюються побоювання і власні прогнози щодо майбутнього держави, що базуються на телевізійних новинах якогось улюбленого (що аналогічно «найправдивішого») каналу та на людських чутках.

– Племінник твій Петро дзвонив, казав, що завтра буде у нас і машину на деякий час залишить, – поділився звісткою з дружиною Анатолій Вікторович.

– А чого ж це у буденний день їде, та ще й назад на маршрутці повернутися хоче? – здивувалася Руслана Михайлівна. – Може з Наталкою посварилися?

– Та ні, – відмахнувся від спішного здогаду благовірної Анатолій Вікторович. – У військкомат викликають на десятиденну перепідготовку. Сама ж знаєш, що зараз на Вкраїні робиться – Росія ніяк не вгамується, хоче побільше шмат від України відкусити, якби не вдавилася клята. – Металева ложка зло дзеленькнула о порцелянову тарілку з супом.

– Немає спокою у державі, – по-жіночому тужливо зітхнула господиня.

– І хлопцю також не дадуть часу вкоренитися, тільки життя почав налагоджувати. Недаремно кажуть, що біда з бідою дружить,– додав Анатолій Вікторович і поринув у невеселі спогади…

Петро народився у 1983 році і був другою дитиною в працьовитій сільській родині Дубиків – батько Борис працював механізатором у радгоспі, мати Люся касиром в Ощадбанку. Жили бідово, тобто не в статках (як і більшість селянських сімей в Радянському Союзі), але діти ні в чому потреби не знали. Зі старшим братом Олександром відносини молодшого Петра склалися по справжньому братерськими – разом гралися, ходили до школи, допомагали батькам по господарству та отримували «на горіхи» за витівки.

В школі Петро зірок у навчанні не хапав і тому, після отримання атестату про повну загальну освіту, продовжив навчання у Ружинському СПТУ, яке успішно закінчив в 2001 році. До призову на строкову службу у листопаді того ж 2001 року встиг влаштуватися на роботу до однієї з найстаріших фармацевтичних компаній в Україні ПАТ «Фармак». Коли надійшов час чесно виконав свій військовий обов’язок перед Батьківщиною – віддав армії майже півтора року свого юнацтва, і почав облаштовувати особисту долю. Але «життя прожити, не поле перейти», тому не все налаштовувалось у юнака так, як йому того бажалося. І кохану свою зустрів не відразу. Три роки Петро прожив з Наталкою у цивільному шлюбі, поки не вирішив одружитися за законом. Однак, не судилося відгуляти у той рік весілля – відлетіла у вирій материнська душа. Через рік пішов у Небуття і батько, тому весілля довелося знову відкласти.

Гарний за характером вдався його похресник: компанійський, жартівливий, з відкритим серцем. На всі особисті сімейні свята намагався зібрати родичів звідусіль, щоб розділити відчуття щастя з тими, до кого тягнеться серце. Хоч Петро видався дещо нижче зростом за дружину, але не соромився цього, і, в прямому сенсі слова, носив її на руках. Не стидався й «жіночої» роботи: готував смачні сніданки, прав речі, мив посуд, виконував іншу хатню роботу. Єдине, про що шкодували Петро та Наталія, що у них за всі щасливі роки подружжя, так і не народилася дитинка.

У Анатолія Вікторовича, чи то від спогадів, чи від передчуття недоброго, чомусь зле стало на душі. Він сердито тряхнув сівіючою головою і повідомив дружині:

– Я на завтра на роботі на півдня відпросився. Зустріну Петра, проведу до комісаріату, щоб все по людські було. Ти зготуй щось та в холодильник постав. Пакет з продуктами спакуємо Петру з собою, хто його знає, коли їх там годувати почнуть.

Важко встав із-за столу й пішов на подвір’я смалити цигарку з міцним тютюном.

Петро приїхав біля шостої ранку, адже о сьомій вже мав бути у військкоматі. Зустріч між родичами відбулася по чоловічому стриманою. Міцно потиснули один одному руки та обійнялися. Зайшли до хати, де Руслана Михайлівна накривала на стіл сніданок, і Петро тепло привітався з тіткою. Чоловіки знову вийшли на подвір’я, щоб посмалити по цигарці. Курячи, небагатослівно обмінялися новинами з особистого життя та поринули в обговорення подій, які з минулої осені змінили уклад щоденного існування держави: Майдан та Революцію Гідності, віроломне захоплення Росією Криму та неспокій, що мав місце на сході.

– Як міркуєш, Петя, буде війна з Росією? – запитав про бентежне, що не давало спокою його думкам Анатолій Вікторович.

– Яка війна, хрещений? Невдовзі все заспокоється, – не зовсім впевненно відповів чоловік.

– Тебе ось, знову до армії призивають. Та й не тільки тебе, багато хлопців з нашого містечка повістки отримали, – продовжував сумніватися дядько.

– Так це ж звичайна перепідготовка на півтора тижні, щоб «великого брата» полякати нашою готовністю до драчки, – всміхнувся Петро Дубик.

– Як то кажуть: «Твої слова, та Богу у вуха», – промовив Анатолій Вікторович. – Пішли до хати, поїмо і завезу тебе до військового комісаріату. Можливо, щось там змінилося і тебе відпустять, – сказав з прихованою надією.

Перед тим, як мали вирушати до військкомату, за традицією присіли перед дорогою. Руслана Михайлівна не втрималася і запитала з тривогою племінника:

– Петю, вас хоч вчили в армії зі зброєю поводитися?

Він жартівливо розсміявся:

– Все більше з віником та лопатою вправлялися. Тьотю Руслано, не хвилюйтеся даремно, якихось десять днів «відслужу, відслужу, як треба, і повернусь».

Анатолій Вікторович відразу зрозумів, як тільки опинився на подвір’ї Ружинського районного військового комісаріату, що сьогодні його похресник з дружиною не побачиться – оформлення призову (біля сорока чоловік різного віку) відбувалося по діловому сухо, однак, емоції все рівно проривалися – декого проводжали засмучені дружини та батьки («як в радянському кіно про початок другої світової війни», – виникло у Охрімчука порівняння), дехто з «партизанів» (подумки він назвав деяких «мобілізованих» саме так, як саркастично називали у Радянському Союзі резервістів, яких залучали на місячну військову перепідготовку) прибув не зовсім тверезим, але були і зосереджені, скупі на рухи чоловіки, з спокійним поглядом очей, такі, як його Петро.

«Треба ж було в такий час народитися, щоб така неузгоджена доля випала племіннику моєї дружини», – скрушно хитнув сам до себе головою Анатолій Вікторович. Чомусь саме словом «неузгоджена» визначив для себе Анатолій Вікторович долю Петра, який з’явився на світ у 1984 році, коли, після низки смертей генеральних секретарів «безсмертної» (тут чоловік іронічно посміхнувся) комуністичної партії Радянського Союзу, країну очолив останній генсек Михайло Горбачов. Саме Горбачов залишився для нього демоничним символом величі Радянської імперії, яка звалилася у підвалини історії. Саме під час руйнації СРСР Україні випав божевільний шанс стати не тільки незалежною, але й потужно економічно розвинутою та заможною державою. Незалежність Україна все ж таки отримала, а ось її економічні надбання розійшлися по кишеням користолюбців від влади та звичайних бандюків-олігархів.

Брати Дубики Олександр та Петро зростали саме у цей неймовірно важкий для їх батьків час розрухи 90-х років, коли гроші перестали мати будь яку вартість в країні, а майже єдиним джерелом виживання для селян стало їх підсобне господарство. Бідувати Дубики не бідували, але й достатку не бачили. Тому, полишивши шкільну лаву, хлопці вимушені були швидко дорослішати та самостійно торувати свій життєвий шлях. І тільки-тільки почало налагоджуватися життя (хоча скільки він себе пам’ятає стільки воно й налагоджується – з сумом визнав Анатолій Вікторович), як нові потрясіння, нова біда в державі – війна. Остаточної впевненості він ще немає, але все ж таки схоже на те, що це дійсно початок війни з «братерським» народом.

Цигарка дотліла та обпекла пальці, стало раптом боляче, і Анатолій Вікторович спересердя замахав рукою.

– Що сталося, хрещений? – за думами він і не угледів, як до нього підійшов Петро. – Мух ганяєш?

– Клята папіроска, як казав Голохвастов, повідомила, що закінчилася, – засміявся чоловік. – Що там у тебе, Петю?

– Все, тепер я військовослужбовець Збройних сил України. Бачте, вже хлопці мають завантажуватися, – Петро поглядом вказав на автобус, біля якого вже почали гуртуватися мобілізовані. – Маю відбути десять діб військової перепідготовки у Бердичівській 26 артилерійській бригаді.

– Всього лише десять діб і відпустять? – полегшено зітхнув Анатолій Вікторович.

– Кажуть, що так, але, – тут Петро замовк, розмірковуючи та внутрішньо визначаючись. – Але, так міркую собі, що буде надовше.

– Пішли до машини, твою сумку з речами візьмемо і пакет з харчами, який тітка зібрала.

Перед тим, як поринути у тепле нутро автобуса, Петро протягнув хрещеному сильну долоню.

– Дядь Толь, дякую вам за все, що ви у житті для мене зробили. Якщо щось трапиться, то згадуйте тільки добрим словом.

– Чого це ти, Петю, як прощаєшся? Ще побачимося.

Чоловіки міцно потиснули один одному руки. Петро, не поспішаючи, зайшов до автобусу. Анатолій Вікторович крізь відчиненні вікна побачив, як він пройшовся по салону і зайняв вільне місце. Це було востаннє, коли він бачив свого похресника живим.

Потім Петро надислав на мобильник хрещеного фотографії, де він біля Чорного моря, десь під Одесою. Під час телефонних розмов жартував, що, нарешті, може дозволити собі курортний відпочинок. Ні на що не скаржився і нічого не просив.

Перед відправкою підрозділу в зону Антитерористичної операції заскочив до Ружина, якраз коли Анатолій Вікторович був на роботі, щоб на власній автівці повернутися до Києва та провести з дружиною короткотермінову відпустку.

Як там йому мається на тій клятій війні все більше відмовчувався, лише єдиний раз зізнався тітці у телефонній розмові, що у них під Савур-Могилою дуже гаряче, обстріли не вщухають, але вони тримаються і чекають наказу переміститися у безпечніше місце. Ця телефона розмова відбулася 13 серпня о дев’ятнадцятій годині вечора, якраз напередодні його загибелі.

Ховали Петра Дубика 20 серпня 2014 року, там де він і народився – у с. Немиринці Ружинського району Житомирської області. Зібралося все село, багато людей приїхало з інших місць, щоб віддати останню шану Захиснику.

Перша вчителька Наталія Олександрівна Сіра згадала, як одного разу мама купила Петі до школи коржика з пісочного тіста у формі зірочки, всередині якої було яблуневе повидло. Петро вирішив поділитися смаколиком зі всіма однокласниками. І так розділяв, що врешті-решт у його рученятах залишився тільки маленький шматочок з джемом. Побачивши це, він здивовано вигукнув: «А що ж мені залишилося?». Діти тоді весело сміялися, що Петя всіх пригостив, а себе обминув.

У ніч перед похованням свого колишнього учня, Наталія Олександрівна не могла зімкнути очей, згадувала яким він був при житті. Востаннє вона мала змогу спілкуватися з Петром у 2013 році, коли він був за свата на весіллі у свого найкращого шкільного друга Олександра Юхимця.

Саме в ту ніч перед похованням і народився у Наталії Юхимівні СІРОЇ вірш – присвята пам’яті Петру Дубику.

ПЛАКАЛА ТВОЯ ДУША

Загиблому у боях за Україну Петру Дубику присвячується

Посадила мати вишню біля хати,

Щоб цвіла яскраво цвітом весняним,

Щоб під нею грались хлопчики-малята

І щоб щастя й доля йшли до них у дім.

Та не так буває у житті буденнім,

Хоч і Божа ласка діє над людьми,

У невеличкій хаті виросло хлоп’ятко,

У чарівнім краї, в рідній стороні.

Був у школі чемним і відповідальним,

Друзів мав багато і дружбу цінував.

Ну а очі карі і усмішка ніжна –

Ні одну красуню він зачарував.

Був завжди привітним, знав, де і що сказати,

Бо більш за все він любив життя,

Хоч батьків зарання Бог забрав на Небо,

Залишив на нього все складне Буття.

Облетіла звістка всю нашу країну,

Що безжальний ворог знищує міста.

І пішли солдати рятувать Вкраїну,

Від російських найманців схід наш захищать.

У військовому загоні сміливий та відважний

З товаришами пліч о пліч він ішов у бій.

Жартував, що ворогів здолаємо

І вернемося живими у наш рідний дім.

Недовго тим жартам судилося бути,

Бо міна ворожа знайшла свою ціль.

Життя молоде обірвалось миттєво

І в родину принесло страшенну біль.

Якби була мати, кричала б: «Мій сину,

Чого тебе Бог не вберіг?»

Якби був би батько, сказав би:

«Дитино, ти нашу країну зберіг».

Село проводжало із болем у серці,

А воїни-друзі ще й клятву дали,

Що ворога злого із рідного краю

Відправлять у інші світи.

І слава про тебе нехай не згасає,

Хай серце вкраїнське завжди пам’ятає

Синів, що життя віддали за народ.

Україні слава! Героям вічна слава!

Коли Петя Дубик навчався у другому класі Немиринецької школи, згідно графіку до навчального закладу приїхали медпрацівники з амбулаторії, брати у діток кров на аналізи. Його однокласник Коля Синюк панічно боявся вигляду крові і вирішив перечекати «небезпеку» заховавшись у бур’янах. До школи викликали маму Миколи і розпочали пошуки втікача. Зі своєї хованки хлопчина бачив, яку зчинив метушню, але виходити не збирався. Класовод Наталія Олександрівна звернулася по допомогу до учнів: «Давайте всі разом пошукаємо Миколу».

Наперед вийшов невеликий на зріст Петро Дубик, повернувся до однокласників і, махнувши рукою, завзято вигукнув: «Хлопці, за мною!».

Вулиця на якій розташована Немиринецька ЗОШ І-ІІІ ст., у якій навчався Петро Дубик, носить тепер його ім’я. А під час відкриття меморіальної дошки, виконувалася присвячена йому пісня «Мальви», автором якої є Наталія Олександрівна Сіра, а місцеві музиканти поклали слова на музику.

Односельці пам’ятають про Героя-земляка, доля якого згоріла у борні з російським агресором за Волю та Незалежність України.