Українська містика

Давним давно домовики в хатах не жили – окремо мешкали. Але створіння були хазяйновиті, старанні. Люди ж в старі часи, коли ще гугл-мапсів не було, частенько ото блукали далекими землями та знаходили їх обійстя.

А як поверталися, то казки розповідали: що ті домовики в палацах живуть, мають багацько бидла (кози, кролі, нутрії і все інше, таке що менше за бичка – не тримають, то для них як ото якась дрібниця, а загалом воли, корови, коні та верблюди випасають) та птахів, як то індики чи гуси (курей і не знали навіть). Ставки у них повняться сомами, та такими, що кожен як колода з тривікового дуба, а хати – всі на три поверхи, а стайні, комори та інші споруди настільки довгі, що вранці станеш їх обходити, то, дай боже, за тиждень до половини дійти! І всю господарку ті домовики встигають і нагодувати, і почистити за одну ніч, бо вдень як не зайдеш, то їсти всім насипано, і прибрано, і худоба вся вичищена. Неймовірно, загалом, як вони те встигають, то напевно, що ті домовики – справжні чаклуни.

Ще багато вирощували збіжжя, ягоди чи гриби промишляли, городини садили багацько. І в погреби чи комори те складали, а потім на продаж десь везли. Погреби всі були кам'яні, довгі як день без обіду, де треба – темні, а де і освітлювалися, все побілено всередені гарненько, що ніякий слимак там не заводився, а врожай не гнив до самої весни. І були спеціально навчені в них вужі, які підбирали по коморі яку муху чи іншу комаху, які могли випадково туди потрапити. А комори всі були залізом криті, з кам'яного дуба зроблені, і охоронялися котами, гадюками та цвіркунами, які кожен своє відганяв: коти від миші та щура зерно берегли, гадюки жаб не пускали, щоб та жаба цицьки не дала і своїм чорним молоком врожай не псувала, а цвіркуни кожну зернинку перегортали, щоб провітрювалося добре та від плісняви берегли, і шкідників, які менші комахи – ганяли, щоб не надгризали те зерно, від чого воно сірим і прілим стає.

Окремі з тих домовиків ще мали ткацькі верстати, та не одного, а так що на сучасну фабрику б вистачило. А інші кузні ставили чи бондарством займалися, і лісопилки мали, та інші якісь заняття собі брали: більш молоді і сильні – шкіри м'яли, підстаркуваті – віники крутили, багацько з них і цеглу обпікали, і посуд ліпили – все вміли робити. І в їхніх майстернях весь час щось робилося, хоча людей чи інших створінь на подвір'ях ніхто з людських приходьків не бачив, а бачили лише як їхні валки чумацькі прибували, повні вози краму вантажили та ярмарками розвозили. І валки ті вантажили свої мажі денно і нощно.

А ще ліки їхні цінувалися, якщо кому траплялися: різні настоянки, порошки робили і все помічне. І прикраси їхні теж люди любили, бо кожна ще вважалася за сильного амулета. І ікони вони писали, і тонке скло знали і ще купу різних чудернацьких речей, що люди тоді і не здогадувалися, що так можна робити.

Домовики людям поганого нічого не робили, кожен хто випадково до них потрапляв, а чи і навмисно шукав їх щоб найнятися, кожен, кожен хто від них повертався і добре себе на тій господарці показав, поки гостював чи працював, то приводив з собою і коней, і повні вози збіжжя чи краму якого – без подарунків старанні та розумні люди не верталися.

І наче так велося добре поміж люди і домовики – не зачіпали одне одного. Але ж з'явився такий собі Максим з Поділля, родом з хутора Замурзенці, який прочув про тих домовиків, та вирішив і собі такого розшукати, найнятися до нього та заробити трохи. Максим загалом не лінивий був і роботи не боявся.

І от пішов він у мандри, ходив довгенько, поки геть не схуд, кашляти ото почав і геть кволий надибав таки садибу домовика. Вийшов домовик, побачив подорожнього, що вже і дух майже випустив, забрав його, вилікував, відгодував, до ладу Максима того привів. І як Максим оговтався і одужав, то домовик його і пита, а чи не хочеш, мовляв, найнятися до мене, бо економія в мене велика, зайві руки не завадять. Спочатку дам тобі просту роботу, поки знову у силу війдеш, бо щойно одужав, і важкої роботи не потягнеш, а потім побачимо, як справлятимешся, чи можна щось тобі відповідальне довірити.

І Максим лишився. І дійсно, спочатку щось таке не важке робив: подвір’я ото замітав, бур’яни рвав по тих городах нескінченних, потім щось більш цікаве і складне довірили йому. В того домовика окрім господарки були майстерні, де іграшки робилися для дітей та штука різна, щоб хати прикрашати. Іграшки і з соломи ото в’язали, і з глини робили, розписували та обпікали, і з міді навіть, а з дерева тих коників та свистульок стільки строгали, що і не перерахувати. То все для дітей робилося. Для прикрашання хатів картини різьбили, великодні кошики плели різнокольорові з візерунками, свічки лили, та не прості, а все як фігури маленькі, що і палити їх жаль було такі гарні виходили, та багато іншого хатнього краму, що більше для краси чи свята люди купляли. І поставили Максима спочатку на плетіння лози, а потім і до більш серйозних речей допустили. Бо старавася і давав норму, як зараз у нас кажуть. І начальство не зайобувало, бо все воно якось без домовика те робилося: ото чумаки прийдуть, мажі самі завантажать і поїдуть. І не бачив Максим, щоб вони гроші коли лишали чи сам хазяїн виходив до них. По правді сказати, і до Максима він не виходив, а з роботи до роботи якось сам Максим і ставав, наче вона сама та робота йому в руки йде. Позамітав – вийшов до города, бачить там бур’ян – треба вирвати, посапав ото гарненько – якось у майстерні опинився, а та лоза так і тягне до себе – плети мене всю, що бачиш, а як зайшов до цеху зі свічками фігурними – наче як закохався в це місце, і робота сама собою робиться, хоча і ходить Максим цехом, і віск плавить, і форми міняє, і сам ті форми вирізає з дерева, ач які гарні виходять, і мотузки носить та ріже, і все те вкладає, заливає, студить, виймає та гарненько на полиці та в корзини складає, сіном обмощує, щоб не терлося одне об одне, і таке все ладне в нього виходить. Тільки ото і пам’ятає, як відкриє очі – а на столі вже снідакок свіжий стоїть. Поснідає гарненько і до праці одразу. Пообідає – і до праці, повечеряє, помиється і тільки і пам’ятає, як очі стуляє і розтуляє на ранок, і знову – до праці.

І добре було Максиму, але якось прокинувся він посеред ночі і давай ходити – щось не спиться. І темно в його цеху, то вирішив вийти на двір – чогось згадав, що вже давно з цеху не виходив, повітря нічного захотілося вдихнути. І вийшов. Аж бачить в усіх майстернях світиться і шум звідти долинає. Пішов тихенько і давай по вікнах заглядати. А там люди, та не по одному, а по десятку, і всі щось роблять. Він до них у двері стукати – не чують, не відкривають, у вікна стукав – не помічають, наче як не чують. Аж глянув догори і бачить, що на даху над однією майстернею щось волохате сидить і наче як слова якісь шепотить у комин. А потім перелетіло на іншу майстерню – і те саме, щось в димаря говорить, лапками махає. Сховавсь Максим і спостерігає за цією чудасією. І так до ранку і протинявся, ховаючись, аж бачить світати почало, потвора на землю плигнула та на домовика перетворилася. І Максима той господар побачив – йде до нього.

І говорить, раз ти мене справжнього побачив – не можна вже тобі лишатися тут. А щоб ти нікому цього не розповів, і за працю сумлінну, я тобі подарунків дам, скільки забажаєш! Можеш і бидла собі набрати, і іграшок, і цінних прикрас для хати, і збіжжя з городиною – скільки треба буде, то на вози клади і йди собі з богом. Тільки пам’ятай, хоч словом кому про мене справжнього скажеш – смерть тобі буде, бо про те говорити не можна нікому і злопам’ятні ми, дізнаємося, що ти про нас комусь признавсь – через речі наші знайдемо тебе і смерть інсценуємо. То ж збирайся, а як будеш готовий рушати – покличеш мене, я ворота тобі відчиню, бо сам не вийдеш. Скажеш, хазяїне, випусти – і я тоді прийду і випущу тебе.

Перелякався Максим, але думає собі, раз вони бояться так чогось, то може якось можна ними крутити? Але для виду погодився, щоб підозри чи опали не викликати. І поки роздумував, то став збиратися помалу. На роботу вже не ходив, лише вози споряджав. Взяв собі десяток волів, запряг ними п’яток возів, і почав крам зносити на них. І знайшов там бочку одну, порожню (як вона там опинилася – ніхто не скаже), та і тягне її до воза. І поставив поруч.

І за тиждень завантажився нарешті, А бочка біля возу стоїть. От і каже Максим “Хазяїне, випусти”, і приходить той домовик. Обдивляється ту валку та й питає, а чого діжка стоїть порожня і не завантажена? А Максим, не будь дурним, та і каже: хотів оце зерна ще взяти діжку, наповнив, прикотив її – геть легка стала, відкриваю – порожня, що за дивина? Ну ще раз сходив до комори ту діжку зерном набрав, прикотив, а вона знову порожня – що за причина, не розумію. Бо пам’ятаю, як ти казав, що можу все брати, що забажаю, а тут така пригода. То поставив тут, вирішив спитати, як бути? І гадаю, може то якась чарівна діжка, бездонна? То чого ото в неї зерно сипати та переводити? Тут і вирішив поставити, щоб поміж інші не загубилася. Може глянеш до тієї діжки, може щось не так з нею?

І відкриває діжку, той домовик заглядає до неї, а Максим візьми та й переверни його ногами догори дригом і в діжку пха. І кришкою закрив. Той верещить, погрожує, каже випусти мене, а Максим лише посміхається і каже:

– Ти ж сказав, що я можу брати все що забажаю, от тебе і заберу – наведеш мені лад на господарці, як у тебе, тоді і відпущу!

І так і вивіз його до своїх Замурзанців, і запанував там, а домовик йому все поробив як у себе. І так і звик до Максима та і лишився. Одного разу відпросився по жінку сходити, бо час одружуватися йому настав, по свою, по домовичку сходив, і згодом діти пішли у них – домовички, рости почали, то Маким помалу по людських хатах і розселив їх, а потім з Замурзинців велике місто постало, але не збереглося – за Польщі при козаках його палили польські жовніри, кажуть і московити пройшлися тими теренами і штурмом те місто брали, і татари не раз грабували, бо багатство того міста не вичерпувалося, а козакам Замурзанці скільки всього для війська дали – і не перелічити. Ще казали, що в Замурзанцях багато подорожніх пропадає, і навіть єпископська комісія приїздила на нечисту силу місто інспектували, але нічого не довели, їм навантажили сорок возів добра різного – з тим і поїхали, ледь-ледь біля Києва трохи протверезіли. Але менше приходьків в Замурзанцях пропадати не стало, але і багато подорожніх поверталися звідти, і торгувати багато людей туди їздили та поверталися з повними возами і мали великі прибутки з того, тому все списували на заздрість людську, чим ті чутки та брехні і пояснювали. Але вороги від міста не відставали: трохи відбудувалися – навала, трохи передихнули – знову штурм чи вимога данину сплатити. І не вспокоять себе ті збирачі данини чи армії з чужих країн. То всім мешканцям Замурзанців врешті решт ті грабунки набридли, от вони кожен своїх домовиків з собою попросив та по різних місцях України та розселилися. А як роз’їздилися, то домовилися, щоб сильно господарку не розводити, бо то лише приманює ворогів, які їх грабуватимуть, а господарювати тихо. І так ті Замурзанці занепали і не відновилися.

А домовики розселилися Україною та світом і хазяйнують помалу, де люди їх просять – допомагають, але не як раніше – вироджуються помалу, силу втрачають. Кажуть окремі з них навіть геть пішли від людей і хазяйнують самостійно в таких місцях, що і з гугл-мапою до них не дістатися, і супутником “максаровським” не розвідати, щоб знову їх люди не покріпачили, як той Першохитрий Максим, бо з людьми – лишень колотнеча, бо по справжньому господарювати люди так і не навчилися.