Судний День

Протяжний звук ріжка змусив молодого хлопця здригнутися і розплющити очі. Якусь мить він лежав нерухомо, дивлячись глибокими темно-блакитними очима на сіру стелю, вкриту легким грибком. Потім болісно застогнавши, юнак запустив пальці в своє коротке скуйовджене чорне волосся та повернувся набік. Його очам явилася маленька тісна кімната, в якій майже ніде було стати. В ній були лише стара шафа з одягом, низенький подертий письмовий стіл, в якому не вистачало пари верхніх шухляд та в куточку притулилося ліжко на якому й лежав юнак. Стіни вкривали коричневі шпалери, які від часу встигли стати вогкими та частково повисли клаптиками вниз. Маленьке віконечко з вибитим скельцем ледве кидало тьмяне світло на все оточення.

Звук ріжка, який лунав з вулиці урвався, але йому на зміну прийшов владний голос, який говорив із механічною інтонацією в рупор:

-Новий день- час на працю! Всім людям негайно залишити домівки та слідувати за своїми конвоїрами до місця постійної роботи. У разі, якщо хтось не з'явиться на роботу, вартові перевірять кожен будинок і винний буде засуджений на побиття гумовою палицею на міській площі. Якщо хтось з людей наважиться відстати від своєї групи, розводити балачки або почне чинити опір, до вас будуть застосовані відповідні міри покарання. Нехай живе і славиться Марібос! Працюємо задля загального щастя та гармонії!

-Ага, як же, задля щастя! Як би не так - сердито пробурчав собі під носа чорнявий хлопець, виповзаючи з-під дірявої ковдри.

Коли він встав у весь зріст, то виявився досить високим юнаком з м'язистою статурою, широкими плечима та подряпаними долонями, які вкривали мозолі. У парубка була приємна зовнішність, а легка борідка вже починала охоплювати його обличчя під носом та на підборідді. Підійшовши до шафи, юнак скинув із себе сіру футболку, відкривши свої кремезні груди та старі шрами, які вкривали рожевими смугами його спину. Обирати новий одяг хлопцю було легко, бо в шафі знаходився тільки комплект робочого одягу- сірий комбінезон, масивні шкіряні черевики, жовті грубі рукавички та оранжева каска із ліхтариком.

-Як я ненавиджу цей одяг!- знову важко зітхнув юнак, його кулаки стислися на якусь мить, але потім він розпачливо махнув рукою та завершив своє перевдягання.

Вийшовши із кімнати, парубок пройшов тісним коридором і опинився в такій же маленькій та брудній кухні. Там знаходилися його батьки- старий похмурий чоловік, чиє обличчя було втомленим, майже виснаженим, а сірі очі байдуже дивилися перед собою, та літня жінка у барвистій хустці і фартуху, яка нашвидкоруч кидала у три миски перед собою дрібну варену картоплю та якісь жмути в'ялого салату.

-Доброго дня, якщо й так можна сказати!- знизав плечима юнак, підійшовши до столу та сівши навпроти батька.

Той кліпнув очима, немов тільки-но прокинувшись, сердито поглянув на хлопця, потім шикнув на нього, приклавши палець до губ, які ховалися в сивій рідкій бороді:

-Чи ти здурів знову свій бунтівний дух тут показувати? Не забувай синку, що тут і стіни мають вуха. А ти ж не хочеш потрапити в халепу та й нас із собою затягнути? Ні? Ну тоді краще мовчки їж. І швидше, поки вартові не вирішили, що ми ухиляємося від праці.

-Їж, Пітер, їж!- жалісним голосом проказала стара жінка, присуваючи залізну миску з маленькою картоплею до хлопця.

-Добре, вибачаюсь! Щось не з тієї ноги я встав сьогодні- відповів Пітер, прийнявшись за їжу- Певно, що вчора був тяжкий день.

-Сьогодні не буде легше. І завтра також, як і все наше грішне життя на цій землі, синку- розпачливо похитав головою батько юнака, штрикаючи вилкою картоплину- Шкода нам тільки, що ось помремо, а тебе залишимо ні з чим. Нічого за душею не маємо. І ти на тій шахті слідом за нами посивієш, якщо раніше яких неприємностей не станеться.

-Що ти таке верзеш, старий?- невдоволено штовхнула в плече ліктем свого чоловіка мати- Годі тут лихо накликати на наші голови. І так тяжко живемо, ще й ти тут починаєш настрій псувати. Якось буде видно, як життя складеться. А поки давай їж, що тобі дали та пішли вже.

Пітер мовчки ковтав несмачну порожню картоплю, навіть не розуміючи, що він їсть. Його думки сновигали довкола їхнього положення. Родина Вульфів жила досить скрутно, як і більшість жителів міста Праудшир. З майна в них був лише цей старенький дім та невеличка земельна ділянка на якій працював батько разом із Пітером, хоч не завжди вони мали на це вільний час. Більшу частину життя родини відбирала примусова праця у шахтах, яка відбувалася щодня і тривала добру половину дня після якої у всіх трьох Вульфів боліли руки, не слухалися ноги та не гнулися спини. Вони приходили пізно додому, ковтали щось несмачне, пили сиру воду та падали у ліжко, боячись вранці знову почути, як сурмить той клятий ріжок, скликаючи всіх на працю. Ось так і минуть мої молоді роки, думав про себе Пітер. Нічого я не побачу у житті, лише буду довбати цю ненависну руду, допоки аж смерть не наздожене мене.

Покінчивши із сніданком та запивши його такою ж несмачною водою, родина Вульфів вийшла на вуличку містечка. Праудшир був великим містом, розділеним на три райони. Перший називався Воркінґтон і в ньому жили звичайні люди, фактично раби, яких зганяли на шахти та заводи, щоб підтримувати вічне життя цьому велетенському потвору, яким являло собою це прокляте місто, що так легко пожирало душі працівників. Другий район розташовувався на вищому рівні і називався Річтон, в ньому проживали багатії та аристократичні роди, яким вдалося добре влаштуватися в цьому житті. Весь час вони розважалися, їли найкращу їжу, пили найдорожчі вина, одягали вишукані шати та вживали кібернетичні імпланти для підтримки своєї молодості та сили. Вище цього району розташовувався Ґолдтон, який стояв на пагорбі, торкаючись своїми дорогими неоновими хмарочосами до самих задимлених небес. Там майже ніколи не бували люди, окрім аристократії. В цьому районі день та ніч патрулювали роботи, які не знали спочинку. Вони охороняли велетенську будівлю із білого мармуру та золота, яка була особистою резиденцією самого диктатора Стюарта, з якої він рідко коли показувався. Це й на краще, подумав Пітер, бо коли диктатор з'являвся на людях, то всі справи обов'язково йшли шкереберть і хтось помирав жахливою смертю.

На вуличці біля будинків збиралися такі ж самі похмурі, сірі люди в однаковому одязі, які здавалися лише привидами, тінями того, що було колись густонаселеним містом. Дехто ще наважувався шепотіти до сусідів, але більшість людей дивилися одне на одного з недовірою. Це й не дивно, адже випадки того, коли сусід міг написати донос на іншого сусіда були досить частими та розповсюдженими. Як легко люди задля якихось мізерних покращень власного життя готові продавати чуже, перетворюватися у справжніх безжальних звірів.

Згодом, перед людьми з'явився натовп з роботів-конвоїрів. Всі вони здавалися схожими на людей, але були вищими на зріст, одягненими в чорний міцний панцир, а їхні очі сяяли блакитними, червоними або чорними вогнями. У роботів в руках були величезні автомати, які вони легко несли, немов це була якась дитяча іграшка. Всі люди при вигляді зброї внутрішньо зіщулилися, поменшали та припинили розмови. Вони дуже боялися спровокувати роботів на напад. Адже ж роботи- це не люди. Їм може здатися дивним будь-яке поводження і нічого не завадить їм застосувати власну зброю проти натовпу беззбройних людей.

Тим часом один з роботів взяв до рук великий список, який містився на екрані прозорого планшету та почав зачитувати людей по прізвищу та імені, викликаючи їх до певної групи. Поки тривав процес відбору, Пітер почав вертіти головою по сторонам, щось видивляючись. Насправді, його погляд все частіше та частіше падав на маленькі віконечка іншої подертої хати, яка містилася навпроти його власного дому. Дивився він туди не просто так. В цьому домі жила дівчина, яка вже досить давно подобалася Пітеру. Звали її Офрина Хесент. Вона була на рік молодшою за самого Пітера, сімнадцятирічною дівчиною з довгим рудим волоссям, яке на сонці ніби спалахувало правдивим вогнем, а красиві очі з мигдалевидним розрізом скидалися на яскраві дорогоцінні смарагди. Батько дівчини колись теж працював на шахті разом із батьками Пітера допоки з ним не стався жахливий випадок. Одного разу він заглибився в самий глибокий тунель і під час розкопок в нього перегорів ліхтарик на касці. Замість того, щоб покликати на допомогу, чоловік почав висікати іскру для смолоскипа. Але він не знав, що знаходився у зоні, де витікав природний газ. Через вогонь стався руйнівний вибух, який завалив половину тунелю на добрих п'ять років. А тіло містера Хесента рознесло на шматки, які поховали в тій же шахті, де він і загинув.

Цей випадок вкупі з отруйними випарами на заводі дуже підкосив місіс Хесент, яка захворіла на сухоти та впала на ноги. З тих пір вона більше не змогла піклуватися про Офрину та ходити на щоденну працю. Офрині довелося звалити тягар обов'язків своєї матері на свої худенькі плечі. Дівчина сама ходила працювати на завод, виконувала найтяжчу працю, хапала в магазині хоч якісь продукти, які могла придбати за ті жалюгідні гроші, які їй діставалися під час роботи і додатково доглядала за своєю матір'ю. Через це вона майже не відпочивала, ходила вся млява, бліда, неймовірно втомлена та смутна.

Кожного разу, коли Пітер бачив її в такому стані, то його серце жалісно стискалося від болю. Він хотів хоч якось полегшити життя нещасній дівчині. Буває, дістане він жменьку картопельки, так повзе вже нишком до її віконечка, стукає в нього та викликає пошепки Офрину. А коли вона визирає, то силоміць затискає в її маленькі ручки продукти та тікає, нічого не сказавши. Йому завжди хочеться залишитися з коханою дівчиною на довший час, поспілкуватися з нею, підтримати її морально, але юнак розуміє, що він не може залишатися на вулиці довго. В місті діяла жорстока комендантська година, яка забороняла будь-кому виходити на вулицю в нічний час. Роботам темнота не могла завадити вистежити порушника та відкрити по ньому вогонь на ураження. Тому побачення Пітера з Офриною були завжди миттєвими та короткочасними, але кожен вдячний погляд смутних зелених очей дівчини назавжди лишався в серці хлопця, змушуючи його битися частіше та полегшуючи важку працю в шахтах.

Пітер згадав своє перше знайомство з Офриною. У сім-вісім років кожну дитину приводили до робота-жандарма, який робив огляд дітлахів та вирішував кого до якої праці краще приставити. Саме там Пітер зустрів красиву маленьку дівчинку із смутним виразом обличчя, яка здавалася розгубленою, тримаючись ручкою за комбінезон матері та озираючись по сторонам наляканими великими зеленими очима. Коли їхні погляди пересіклися, то хлопчина сам не знав чому взяв та й посміхнувся до дівчини. А вона теж всміхнулася до нього і здавалося, що то сонечко визирнуло з-поміж сірих хмар. Коли неприємний жандарм оглянув хлопця, то він наказав приставити його до команди шахтарів, нехай хлопчина починає куштувати гіркий досвід на власній шкірі, так промовив клятий робот. Але Пітер пропустив лихі слова про свою долю, зосередившись на тому чи потрапить Офрина до його групи чи ні. Коли хлопчик почув про те, що Офрину відправлять працювати на завод до матері, то його серце впало на самісіньке дно. Декілька днів він не міг їсти й нормально спати, все сидів біля віконечка та намагався розгледіти Офрину в домі навпроти, коли дізнався, що саме там живе дівчинка.

Пітер бачив її декілька разів і йому весь час здавалося, що Офрина хоче нарешті з ним заговорити, але рука матері забирала її до щоденної праці, обриваючи можливість поговорити з хлопцем. Пітеру лишалося тільки кидати погляд через плече на дівчину, коли вони йшли різними дорогами. Вона піднімалася вгору до моторошних чорних будівель, з дахів яких стирчали високі труби, які без кінця пускали в сизе небо густі пасма диму, а він змушений був йти до темних брудних отворів в землі, одягати на голову каску, хапати важку кирку до руки та зариватися по шию в сирий грунт, тягати важкі кам'яні брили разом з дорослими, піднімати дерев'яні укріплення для нових тунелів, вгризатися в джерела корисних копалин.

Коли мішки з рудою робилися вже майже непід'ємними, то шахтарі сунули на вихід. Пітер намагався в усьому підтримувати своїх батьків та не відставати, хоч в дитинстві йому було надто важко. Його руки тряслися, а спина обливалася потом. В тунелях було темно, страшно та спекотно, а мішок з рудою гнітив до самої землі. Лише діставшись поверхні, люди могли віддати свої мішки роботам, отримати якусь мізерну платню та посунути по своїх домівках продовжувати своє сіре нікчемне існування далі. Але Пітер ще й тоді був непосидючою натурою. Одного разу він вирішив ризикнути та вийти через вікно своєї кімнати на вулицю попри заборону від батьків. Крадучись по напівтемній вуличці та боячись побачити десь з-за рогу очі робота, які б своїм сяйвом віщували йому смерть, хлопчина без пригод дістався до дому навпроти. Він обережно зазирав у кожне вікно, поки не побачив в одному з них маленьку спальну кімнату, в якій на ліжку сиділа вже знайома йому рудоволоса дівчинка та читала стару книжку при світлі поганої лампи. Затамувавши подих, Пітер обережно постукав кулаком до віконечка. Дівчинка зойкнула, здригнулася та кинула стривожений погляд на вікно. Спочатку вона не знала як їй реагувати, але кинувши погляд через плече, вона тихенько підійшла до вікна та відчинила його. Спершись ліктями на підвіконня, вона пошепки спитала:

-Чого тобі треба вночі, малий шахтарю?

-А чого це я одразу малий?- знітився Пітер- Це ось ти мала, а я вже дорослий. Доводиться тягати важкі вантажі нарівні з чоловіками.

-Ну знаєш, я теж не на пікнік ходжу з мамою - знизала плечима Офрина- А на справжнісінький завод. Там нам треба обслуговувати великі агрегати, виплавляти важкі пластини, робити інші частини для роботів, змащувати механізми маслом і таке інше. Так що я якраз вже доросла! А тобі хто дав право ображати дівчину?

-О, яка поважна, виявляється!- засміявся хлопець- Ти права, ніхто не давав мені права зневажати тебе. Але й ти тоді не кажи на мене, що я малий. Згода?

-Згода!- весело засміялася Офрина і її очі лукаво заблищали, як в лисички.

-А пішли гуляти разом?- раптом спитав на одному подиху Пітер.

-Ти що, мені не можна. Батьки ж мене покарають. Та й комендантська година як-ніяк- злякалася дівчинка, захитавши головою- Не приведи боже, ще помітять і вб'ють нас страшні роботи. Що тоді робити будуть моя мама та тато?

-Та ну, така доросла і злякалася якихось великих та страшних роботів? А я думав, що ти смілива...- невпевнено протягнув хлопець, провокуючи Офрину.

-Добре, добре, розбишака!- шикнула рудоволоса, стрімко перестрибуючи підвіконня та опиняючись поряд з хлопцем- Але тільки на коротку мить, не більше.

З того самого дня Пітер та Офрина сильно заприятелювали і частенько вночі тікали з дому та гуляли неподалік своєї вулиці, ретельно уникаючи поглядів, як роботів, так і лихих людей. Коли вони були разом, то всі труднощі життя немов зникали, вся нужденність та обов'язки на якийсь час відходили в сторону, поступаючись місцем радощам звичайного дитинства. Здавалось, що так буде тривати вічно. Але все хороше, рано чи пізно, але закінчується досить швидко. Одного дня у місті раптово відмінили щоденну працю. Не встигли люди здивуватися таким дивним змінам у їхньому житті, як дізналися, що це пов'язано із візитом диктатора до робітничого району. Роботи в той день обійшли всі хати та змусили більшість людей зійтися на міській площі. Пітеру пощастило в натовпі віднайти Офрину і тепер вони стояли щасливі, взявшись за руки та дивлячись в усі очі на велетенський червоний потяг, що котив по рельсах. Наляканим дітлахам він здавався схожим на велетенського міфічного дракона, який пускав із своїх ніздрів чорний дим до небес. Видавши гучний гудок, потяг почав сповільнювати свій хід, допоки повністю не спинився. Його двері відчинилися, але в цю мить роботи рішуче відтіснили натовп людей подалі від них.

З потягу теж вихопилися озброєні роботи, які суворо обвели своїми холодними очима натовп похмурих людей. Не побачивши загрози, охоронці розійшлися в сторони і з дверей вийшов високий чоловік. Його коротке, сталевого кольору, волосся охоплювала легка золота діадема. Товсті чорні брови зійшлися на переніссі, а карі очі, які іскрилися силою, велично обвели натовп крижаним поглядом. На чоловіку був красивий блакитний мундир із золотою оздобою, високі чорні чоботи, а на поясі був прикріплений пістолет. Поверх мундиру на цій особі був накинутий червоний плащ, який майорів на вітру, скидаючись на величний прапор. Це й був сам диктатор Джон Стюарт власною персоною. Він підвів руку із золотими каблучками догори, вітаючи натовп та сказав тихим голосом, який чули всі, навіть ті, хто стояв позаду:

-Вітаю вас, славетний робочий клас міста Праудшир! Ну ж бо, чого такі похмурі неприязні обличчя? Посміхніться ж батькові нації, тому, хто дав вам те, на що ви всі заслуговували від народження. Люди- це ті ж самі тварини, але ви уявили себе чимось більшим. Але достатньо тільки поставити ваші життя під загрозу і ви ладні все зробити для його збереження. Так вклоніться ж своєму улюбленому володарю! Покажіть, як робочий клас вдячний мені за те, що я дав можливість вам існувати далі.

Роботи жахливо спалахнули очима, підвівши зброю вище. Налякані люди вичавили із себе якусь подобу усмішки, яка більше скидалася на потворну гримасу, і впали ниць. Пітер та Офрина в усі очі дивилися, як натовп довкола них прийшов у рух, кланяючись високому диктатору, який стояв, зневажливо викрививши уста. Коли дійшла черга до їхніх батьків, то хлопець почув, як його батько прошепотів на вухо:

-Чого стоїш, як соляний стовп? Сказали посміхатися та кланятися, то й кланяйся!

-Але ж це не правильно!- вигукнув хлопчина, розгублено озираючись на покірних людей- Чому я повинен посміхатися, якщо мені не весело? А кланятися цьому високому чоловікові в дорогому вбранні я тим паче не хочу! Я що, схожий на теля?

-Ти будеш схожий на мерця, якщо не послухаєшся свого батька, хлопче!- розлютився містер Вульф, з силою надавивши сину на хребет, від чого той впав на коліна- Роби, що кажуть старші, та не задавай дурних питань! Не наклич на наші голови проблеми! Ще потім подякуєш батькові за те, що не дав тобі позбутися даремно життя.

Пітер хотів було озирнутися, але побачив поряд із собою на колінах і Офрину із смутним виразом на обличчі. Здавалося ще трохи і дівчинка розплачеться, настільки зблідло її обличчя та тремтіли тонкі губи. Чомусь Пітеру стало шкода її і він затих, картаючи себе за те, що поводив себе, як останній дурень, вибрикнувши непотрібно. Адже через нього могли постраждати, як батьки, так і Офрина. Хлопець схилив нижче голову, щоб не було видно обличчя на якому замість посмішки вперше з'явився гнів, спрямований проти високої фігури диктатора, який крокував по площі, оглядаючи людей, немов вони були його приватною худобою. Але не всі скорилися волі тирана. Один дідусь, весь сивий та зморшкуватий, у великих окулярах, які збільшували його очі в декілька разів, залишився стояти, спираючись на посох. В цей момент він височів над натовпом людей, які похилилися, немов був біблійним Мойсеєм, який наказував водам моря розступитися перед його непохитною волею. Хтось з натовпу людей зашипів:

-Та кланяйтесь швидко, діду, не грайтеся зі смертю. Кланяйтесь!

Але старий чоловік стояв і лише розчаровано хитав головою, чуючи такі заклики. Він підвів голову до диктатора та спокійним голосом сказав так, що його почули всі:

-А чому я повинен кланятися та посміхатися тому, хто змусив мене жити таким пекельним життям? Все своє життя я гнув спину в шахтах, поки не підірвав своє здоров'я! Мою жінку забрали на "Альд Скабальд", звабивши ілюзією свободи. Мій син працював за трьох, щоб прогодувати нас, поки його не засипало в шахті. І за це мені дякувати? Та гори в пеклі, клятий дияволу! Мені нічого втрачати.

На площі запанувала мертва тиша, немов перед грандіозною бурею. Всі люди внутрішньо напружилися, не знаючи, що зараз повинно статися. Обличчя диктатора не виражало ні гніву, ні розпачу, а лише розчарування, немов батько, засмучений діями свого сина-розбишаки. Махнувши своєю рукою, він наказав роботам схопити старця. Той замахнувся на них своєю палицею, але роботи легко її зламали і витягли дідуся перед натовпом. Ніхто й не поворухнув пальцем, щоб допомогти старому. Кожен боявся підвести голову, а дехто й таємно радів, що не його будуть карати. Ось така жалюгідна природа людської душі. Ми тягнемося до високого, але так легко здатні впасти низько, звідки немає вороття.

Диктатор підійшов до старого чоловіка, якого тримали міцно роботи і подивився пильно в його зморшкувате чоло.

-Як твоє ім'я, старий?- спокійно спитав містер Стюарт, роздивляючись чоловіка з усіх боків.

-Алан. Алан Карнахан- важко видихнув з грудей старий, вже більше не пручаючись, але він не схилив голови перед володарем.

-Що ж, Алане, нехай ти послугуєш сьогодні прикладом для тих, хто теж потайки носить в собі ті ж самі бунтівні думки, але з тих чи інших причин не наважується сказати їх мені прямо в обличчя!- провадив далі диктатор, відійшовши подалі від старого та звертаючись до людей - Подивіться уважно на цього старого чоловіка! Він жив серед вас, користувався моїми благами, адже я міг вбити його в будь-який момент. Але я проявив милосердя, дозволив цьому чоловікові прожити довге життя, мати щасливу сім'ю, просто існувати в нашій чудовій державі. І ось так він віддячив мені? Почав вчиняти дрібний заколот? Це дуже смутно для мене і для кожного з вас тут. Зараз мої роботи продемонструють, що буде з тими, хто наважиться виступати проти мене.

Пітер злякався, коли побачив, як дідуся грубо опустили на коліна, а перед ним вишикувався загін роботів, які підвели свої автомати і почали цілитися в Алана. Хлопчина повернувся та посмикав свого батька за рукав, спитавши:

-Чому ніхто нічого не каже? Невже дідуся ось так кинуть напризволяще? Та він же просто не схилився і сказав правду про своє життя. Невже за це йому буде покарання через розстріл? Це несправедливо.

Містер Вульф підвів голову та поглянув смутними очима на свого невгамовного сина, а потім тихо відповів:

-Ти розумієш, що йти проти волі володаря не можна. Якщо підеш, то опинишся поряд з цим дідусем. А ти цього хочеш? Ні? Чого ти досягнеш, якщо будеш публічно кричати про свою незгоду з існуючим ладом? Тільки вкоротиш собі віку, синку. От люди й не хотять патякати зайвий раз язиком і мовчать. Дід сам винен, що йому жити набридло. Ніхто не захоче через нього наражатися на небезпеку або псувати життя своїм рідним. Хоч в нас і існують певні закони, але найвищий закон для нас всіх- то воля володаря. Ми нічого не здатні тут вдіяти. В його руках збирається вся влада.

Пітера вразили слова батька, він наважився трохи підвести голову та оглянути натовп людей. Всі вони все ще лежали ниць, боячись дивитись на диктатора та його бранця, приреченого на розстріл. Зайвий раз хлопець подумав про себе, що дорослі справжні дурні та схожі на отару овець, яким судиться потрапити до лап різника. Він не розумів, чому люди не можуть знайти в собі додаткової сили підвестися та дати відсіч тиранії диктатора Стюарта, щоб припинити все тут і зараз. Поки хлопець уявляв перспективи успішного повстання людей проти роботів перед його очима розгорталася прямо протилежна сцена.

Роботи відкрили вогонь і тисячі лазерних куль полетіли в дідуся. Його крик болюче вдарив по вухах Пітера та Офрини. Тіло старого чоловіка аж підкинуло в повітря від зіткнення зі смертоносними снарядами та кинуло на землю, немов воно було опудалом, набитим ізсередини соломою. Назавжди в очах Пітера залишився цей образ мертвого діда, який дивився, здавалося, прямо на малого хлопчика, з німим докором в погляді. Довкола тіла старця розливалася пляма темної крові. Диктатор Стюарт вказав пальцем на те, що лишилося від Алана та підвищив голос, акцентуючи увагу на кожному слові:

-Бачите? Ось така доля чекає на кожного бунтівника, який наважиться порушувати устрій нашої з вами держави. Я хочу блага для всіх вас, як ви не розумієте? Ми разом можемо побудувати новий світ, більш кращий, більш досконалий, чим той, що ви колись мали. Люди слабкі, крихкі та ненадійні істоти. Але у вас є всі шанси виправити свої гріхи тяжкою працею та отримати шанс на краще життя. Вам лише потрібно співпрацювати зі мною. А тепер повертайтеся до своїх домівок і можете подякувати мене за те, що я вирішив сьогодні зробити вам вихідний, зважаючи на мій візит до вашого району. Якщо серед вас є інші таємні заколотники, то наголошу на тому, що той, хто здасть правосуддю таких осіб отримає від мене наступні нагороди- збільшення харчового пайку, більшу заробітну платню, зменшений робочий день і можливість отримати один вихідний день по бажанню. Всі доноси приймаються у жандарма. А тепер йдіть і продовжуйте працювати на благо держави!

Диктатор розвернувся та гордовито пройшов до свого потягу. Роботи почали прибирати з площі тіло загиблого, а люди, полегшено зітхнувши, поверталися по своїм домівкам під пильним наглядом роботів-конвоїрів. Хтось придушено плакав, а дехто кидав підозрілі погляди на своїх супутників, жахаючись можливої зради. В ту ніч Пітер зненавидів існуючий жорстокий лад, але не міг нічого вдіяти. Він крутився у власному ліжку, зітхав і його переслідувало уві сні обличчя мертвого діда, який продовжував засуджувати хлопчика за його нерішучість. А в хаті навпроти сон не йшов і до маленької Офрини. Вона теж тихо плакала в подушку, боячись, що страшний диктатор зараз вилізе із темної шафи в її кімнаті та віддасть її на розстріл жорстоким роботам. Дівчинка повернулася набік і довго дивилася на темне зоряне небо у віконечку, мріючи про інше життя десь подалі від цих жахіть.

                              🚇🚇🚇

З похмурих думок Пітера вирвав жалібний скрип дверей. Він побачив, що з хати визирнула Офрина, її зелені стурбовані очі швидко оббігли тісну вулицю, а потім дівчина почала тихенько пробиратися крізь натовп до хлопця. За роки, що минули з часів дитинства Пітера Офрина змінилася тільки зростом, ставши високою та стрункою, а на обличчі вона лишилася все тією ж смутною дівчинкою із його спогадів. Лише під зеленими очима залягли темні плями від виснаження та постійних турбот. Руде волосся дівчина заплела в довгу косу, яка стелилася до її поясу. На ній був такий же самий синій брудний комбінезон, як і в багатьох інших представників робочого класу Праудширу, хоча Пітер частіше називав їх саме рабами, бо ніхто тут не мав ні прав, ні вольностей, а лише справжню каторгу. Кинувши поглядом по сторонам, хлопець пішов назустріч дівчині. Коли вони порівнялися, він спитав її тихим голосом:

-Ти як? Нормально? Якщо щось потрібно, ти тільки скажи. В нас небагато їжі, але батьки будуть не проти, якщо я поділюся з тобою чимось корисним.

-Не турбуйся, Пітер, все нормально!- відмахнулася від пропозиції юнака Офрина, втомлено проводячи рукою по обличчю- Просто вчора матері було знову дуже погано і я провела більшу частину ночі поряд з нею, допомагаючи чим тільки могла. Щодо їжі, так сьогодні я планувала зайти до магазину і купити хоч щось.

-В тебе вистачає грошей? Я можу дати тобі частину зароблених на шахті, бо я можу перебитися й мізерними харчами. А тобі треба ще й матір годувати- не відставав Пітер, стурбовано зазираючи в очі дівчини.

-Ти що, здурів?- замахала долонями Офрина- В мене всього досить. Я не буду ще об'їдати додатково твою родину. Я в змозі заробити й сама гроші, бо не боюся своєї тяжкої праці. Краще відкладай гроші на своє майбутнє, якщо можливо ще щось планувати в таких жорстоких умовах.

Деяку мить і юнак, і дівчина дивилися одне на одного із німим розумінням свого складного становища, з підтримкою та якоюсь сліпою вірою, що десь там і для них спалахне зірка надії. Пітер потягнувся було руками до Офрини і хотів її обійняти, але раптом йому на плече лягла важка залізна рука робота. Позаду Офрини теж з'явилися роботи, які силоміць відтягнули дівчину від хлопця. Пітер почав пручатися та кричати:

-Відпустіть! Відпустіть мене, кляті залізяки! Що ми вам зробили?

-Пітер Вульф,- пролунав в нього над вухом байдужий металічний голос жандарма- твоя група вже вирушає до праці на шахту. Твоє ім'я вже декілька разів пролунало із списку. Ти маєш вади слуху?

-Ні, я все добре чую!- буркнув хлопець, припиняючи пручатися з рук робота.

-Тоді ти ухиляєшся від праці свідомо?- перепитав жандарм все тим же байдужим голосом.

-Вже йду, йду!- тяжко зітхнув Пітер і винувато знизав плечима, поглянувши на Офрину.

Жандарм відпустив хлопця і той пішов слідом за своїми батьками та іншими шахтарями до роботи. Але він весь час озирався через плече та засмучено дивився на те, як Офрину роботи відіпхнули до іншої групи, яку почали зганяти на заводи. Здалеку дівчина теж кидала погляди на Пітера, а потім приклала пальці до вуст, надіслала йому повітряний поцілунок і самими губами сказала: "Договоримо після робочого дня". Серце Пітера радісно тьохнуло, він теж почекав на момент, коли роботи попереду відволіклися і встиг помахати Офрині рукою. Після цього він випростав свої плечі, видихнув вільніше і впевнено поглянув попереду себе. Думки про зустріч із Офриною будуть знову зігрівати його душу під час тяжкої праці.

День тягнувся, як звичайно. Знову чоловіки спускалися в темні тунелі, знову піднімали опори, копали грунт, розширяли тунелі, довбали тверду руду кирками, сварилися та тягнули нагору важкі мішки. Внизу було неймовірно спекотно і Пітер час від часу витирав піт рукою, але тільки сильніше розтирав бруд на своєму обличчі. Не звертаючи на всі перешкоди та труднощі уваги, хлопець рахував години до закінчення щоденної праці. Але раптом ріжок згори пролунав раніше звичного часу. Здивовані шахтарі одразу загомоніли та почали квапитися нагору. Пітер виліз останнім та спитав здивовано у свого батька:

-Але ж зараз тільки полудень. Що могло статися?

Старий чоловік озирнувся на сина і в його очах читалися такий страх та розпач, що юнак аж ошелешено застиг. Згодом, батько відповів:

-А ти сам як думаєш? Нам ніколи полегшень до того не робили. Якщо ж їх роблять, то це означає тільки одне- диктатор знову приїздить до Ворктінґтону. Це я винен в усьому. Забув, що сьогодні річниця з дня заснування нашої держави. Він знову влаштує "Альд Скабальд".

-"Альд Скабальд?"- перепитав Пітер, дивлячись на батька із нерозумінням- Десь я чув такі слова колись, але не можу пригадати що вони означають.

-Це старовинна гра на виживання, яка потішає диктатора та його аристократію- суворо проказав містер Вульф, з докором похитуючи головою- Хоч він і залишив людей живими, але раз в десять років проводить полювання на нас, щоб подивитися на додаткові страждання живих істот. На цю гру зваблюють обіцянками свободи від праці, чіпів контролю, можливість доєднатися до вищих кол суспільства. Для цього потрібно лише виказати лояльність диктатору та вбити в його славу всіх інших учасників. Але ніхто ніколи не повертався із "Альд Скабальд" живим, ніхто. Не було жодних переможців. Всі, кого обирали туди жеребкуванням, просто зникали безвісти. Я думаю, що там кожен знаходить свободу. Свободу через смерть.

Слова батька жахливим набатом стукали в мозку хлопця, а його серце впало додолу. Він пригадав слова про цю гру від старого діда, якого потім розстріляли за непокору. Його жінка загинула на цій грі. А що як його самого або Офрину, або когось з рідних сьогодні заберуть туди, звідки немає вороття і вони більше не побачаться? Пітеру не хотілося думати про це, але його серце впало на самісіньке дно душі, поки він йшов за іншими шахтарями до міської площі, роздумуючи над подіями, що наближалися до нього. Він просто не знав на що йому чекати та що йому робити далі. Пітер знав все своє життя лише одне- коли диктатор приїздить до їхнього району, то обов'язково хтось помирає жахливою смертю.