Судний День

Ранкове сонечко повільно підіймалося з-за обрію, освітлюючи все довкола ніжним жовтим сяйвом. Його теплі сонячні промені грайливо виблискували на шибках маленького віконечка старої хатинки, побудованої з червоної цегли, яка встигла вкритися тріщинами від часу. Промені сонця своїми золотистими пальчиками проникають крізь скло вікна, заливають собою невеличку кімнату, підіймаються по дерев'яному ліжку та торкаються худорлявого обличчя дівчини, яка спала на ньому. Її руде волосся язиками полум'я стелилося по подушці, а гостренький носик дивився прямо на сиру чорну стелю. Очі дівчини оточували темні плями, а нижні повіки встигли навіть вкритися легкими зморшками від нелегкого життя. Худенькі плечики визирали з-під тонкої ковдри, а груди дівчини повільно підіймалися та опускалися уві сні. Здається, що ніщо в світі не здатне зараз перервати мирний сон цієї бідної дівчини.

Але, раптом, ранкову тишу урвав неприємний звук ріжка, який все тягнувся та тягнувся, без упину. Його звуки змушували тремтіти кожну кістку в тілі, а мурах починати бігати по хребту. Від цих звуків рудоволоса дівчина на ліжку сильно тріпнулася, підхопилася вертикально на ліжку, заплуталася в ковдрі та монотонно заговорила:

-Так, так, я йду, вже йду! Пам'ятаю - вкрити маслом агрегати, віднести металічні пластини до іншого цеху, а частини до роботів упакувати та відправити далі.

Декілька хвилин дівчина все бубоніла та бубоніла собі під ніс якісь загадкові обов'язки та борсалася у ковдрі. Але потім вона похитала головою, протерла свої втомлені зелені очі і повністю прокинулася. Долонями вона провела по волоссю та обличчю, тяжко зітхаючи, коли зрозуміла, що все їй тільки наснилося. Підвівши свою голову, вона обвела похмурим поглядом свою тісну кімнату. Нічого принадного в ній вона ніколи не бачила. Старі подерті персикові шпалери вкривали чотири стіни, на підлозі був розстелений брудний килимок, а під стіною стояли дві невеличкі шафи. Одна була з одягом, а інша- з найдорогоціннішими речами для дівчини- її улюбленими книжками. Ці книжки вже встигли пожовтіти від часу, а їхні обкладинки місцями зіпсувалися, але слова, що містилися в них завжди заспокоювали дівчину та давали їй притулок в інших світах. Зараз такі книги ніде не можна було дістати. Їх замінили електроні версії книг, які прославляли диктатора та його славетну державу, але вони були не доступними звичайним людям, які не мали доступу до високих технологій. А вміст книжкової шафи залишився дівчині ще від її прабабусі і розповідав про світ далекого минулого, де люди жили своїм життям, а про роботів та технології ще ніхто навіть і не думав. Як би було добре, думала героїня, якби люди в ті часи більше уваги приділяли природі, збереженню довкілля, не ворогували одне з одним та вміли товаришувати по справжньому. Світ був би зовсім іншим у такому випадку і можливо тоді, й сама вона не дізналася такого нужденного сірого життя.

Звали цю рудоволосу дівчину Офрина Хесент і вона вже добре відома нашим читачам із минулого розділу. Змусивши себе встати з ліжка, Офрина потягнулася, захрустівши своїми кісточками, та зробила швидку зарядку. Її спина та руки все ще віддавали залишками болю, який лишився в неї після вчорашнього тяжкого дня праці на заводі. Роботи не давали полегшень не тільки чоловікам, а й жінкам. Для своїх сімнадцяти років Офрина нарівні з дорослими жінками тягала на власній спині залізні пластини, важкі частини до роботів та механічної зброї, залазила лагодити велетенські агрегати на небезпечну висоту і, взагалі, кожного дня наражалася на небезпеку. В її пам'яті ще й досі жив випадок, коли одна із машин дала збій і вилила розігрітий метал прямо на купу робітниць, що працювали біля неї. Крики цих жінок та запах горілої плоті відбивався у вухах та вчувався всюди дівчині, турбуючи її нічний сон час від часу. Для роботів такі втрати нічого не значили, вони легко зганяли на заводи нових людей замість тих, хто загинув внаслідок небезпечних випадків на роботі.

Підійшовши до своєї шафи, Офрина відчинила її та поглянула на своє відображення, яке з'явилося у дзеркалі, яке містилося на внутрішній стороні дверей шафи. Звідти на неї поглянула висока худорлява дівчина із смутним виразом обличчя, запалими вилицями, гострим носом, втомленими зеленими очима у оточенні гриви скуйовдженого рудого волосся. На ній була одягнена якась світла футболка та короткі шорти з білими смугами. Всі руки та ноги дівчини вкривали старі шрами та мозолі. Вона отримала їх під час своєї праці чи при інших умовах.

Перевівши свій погляд на вміст шафи, Офрина пирснула крізь зуби. Кожна нормальна дівчина мріяла б про купу різноманітного одягу, яка могла заповнити її шафу повністю. Але нормальних дівчат у цьому жорстокому сірому світі не існувало. Існували лише сірі рабині, яких змушували важко працювати та не думати про свою красу та зовнішній вигляд. Жінки підривали своє здоров'я на шахтах або заводах, на свій страх та ризик народжували дітей, щоб потім цих новонароджених вносили до Єдиного Реєстру Громадян та чіпували. Коли Офрина подумала про чіпи, то здригнулася від жаху. Їй на думку спала одна знайома із заводу, яка народила сина. Так роботи змусили її під конвоєм прийти до жандарма, який цілу годину вносив дитину до клятого реєстру, а потім покликав ще робота-фельдшера, який завдяки тонкому та довгому шприцу вживив у мозок дитини чіп, який робить кожну людину залежною від роботів. Ця процедура завжди залишає малий рожевий шрам на скроні людини.

Роздумуючи над цим, Офрина несвідомо торкнулася долонею свого маленького шраму. Як би вона бажала позбутися цього чіпа, який сидів десь глибоко в її мозку та робив підлеглою роботам. Все б було інакше, якщо люди змогли позбутися цих чіпів. Але Офрина не знала способу, який міг би запобігти вживленню цих пристроїв. Коли хто-небудь з батьків приховував своїх дітей від представників влади, то роботи все-рівно дізнавалися про факт укриття і тоді всю сім'ю могли просто розстріляти у власному будинку разом із новонародженими.

Здавалося, що сам чіп ніяк не заважає людям займатися своїми справами та існувати. Він прямо не змушував підкорятися роботам. Але містив у собі надійне переконання для людей від можливої непокори. Як би Офрині не було страшно це згадувати, але вона на власному досвіді переконалася що може зробити з нею влада технології в її власному мозку. Ця подія трапилася через декілька років з часу, коли на площі розстріляли того діда. Тоді Офрині було дванадцять років. Вона лежала на своєму ліжку, підперши однією рукою свою щоку, а іншою гортаючи сторінки якогось старого історичного роману про пригоди харизматичного графа. Вона так була занурена в книгу та власні роздуми, що не одразу почула вибагливий стукіт у свою шибу. Але коли звук посилився до такого рівня, що вікно почало дрижати, то Офрина здригнулася і ледве не впустила книгу.

Серце в її грудях хаотично забилося, коли дівчинка підхопилася на ліжку та з тривогою в очах поглянула на вікно, за яким панувала темна ніч з рідкими срібними зорями. За вікном майоріла чиясь незграбна фігура і спочатку Офрина не хотіла підходити до вікна, боячись, що то може виявитися якийсь небезпечний робот, що прийшов по її душу. Але коли за вікном пролунав знайомий шепіт, вона кинулася негайно його відчиняти:

-Це я, Пітер, чорт забирай. Ти що там, заснула з книжкою чи що? Відчиняй, є важлива справа.

Відкривши вікно, Офрина побачила Пітера. Він весь все ще був у брудному комбінезоні шахтаря, на колінах його штани протерлися до дір. Руки й обличчя підлітка були в мазуті та грязюці, через що він сам був чорний, як мара, і лише на серйозному обличчі сяяли блакитні очі. Нічого не кажучи Офрині, він одразу вхопився руками за підвіконня, напружився, виважив власне тіло, а потім перекинув ноги через підвіконня і стояв вже в низенькій кімнатці, озираючись по сторонам.

-Досить миле оточення!- зробив висновок хлопчина, оглянувши тісну кімнатку- Чому в мене у кімнаті немає двох шаф?

-Що ти коїш?- сердито зашипіла на свого приятеля Офрина, зневажливо дивлячись на нього- Ти чого брудним сюди заперся? Важко було хоча б перевдягнутися та трохи помитися? І не кричи, в сусідній кімнаті сплять мама з татом і їм не сподобається, якщо вони побачать тебе у моїй кімнаті посеред ночі.

-Та добре, добре, не сердься ти так!- знизав плечима Пітер, підійшовши ближче до дівчини. Він кинув тривожний погляд за її спину, підійшов до відчиненого вікна і злегка його прикрив, а потім обережно присів на край ліжка, схрестивши перед обличчям пальці.

-Ти куди?- пискнула від розпачу Офрина, ламаючи руки та підводячи погляд до стелі- Та від тебе ж шматки бруду летять по всій кімнаті. Ти ще й ліжко моє вирішив спаскудити? Господи, мама мене вб'є, коли побачить такий безлад в моїй кімнаті! Кажи швидше що там сталося у тебе!

Пітер поглянув якимсь серйозним проникливим поглядом, якого Офрина ніколи не пам'ятала у нього. Вона чомусь вся зніяковіла та затихла, лише серце схвильовано стиснулося в її грудях, немов передчуваючи щось лихе від візиту свого приятеля. Через якийсь час підліток заговорив і його слова немов громом вдарили по дівчинці:

-Я багато роздумував над тим, як ми всі живемо тут. Це все неправильно, Офрина. Так не можуть жити живі люди з почуттями. Ми ж не мерці, яких поховали заживо та прирекли гнити в цьому клятому місці? Чому нами керують якісь залізяки, в яких немає ні емоцій, ні, навіть живої душі? Чому вони встановлюють свої правила, знущаються над нами? Адже ж колись їх створили наші з тобою предки. Такі ж живі люди. Я так не можу жити. І ти, певно, теж. Поглянь на всіх у місті. Всі вони перетворилися у тінь тих, ким були. Ці люди втратили жагу до свободи, пливуть за течією свого сірого та нецікавого життя. Той старий, там на площі ...- Пітер на якусь мить затих, його голос затремтів, але він стиснув кулаки та рішуче провадив далі- Він єдиний, хто наважився за довгі століття сказати щось проти цього режиму. І до чого це дійшло? Його ніхто не підтримав, його віддали на поталу диктатору та його залізним вартовим! Мої батьки теж не кращі, адже вони бояться всього та всіх. Вони- не борці та не підтримають мене. Я розмірковував над нашим положенням. І я хочу запропонувати тобі дещо. Давай кинемо до біса це паскудне життя у резервації! Адже ж це не місто, а ми не вільні громадяни. Тут правдива резервація, а ми- раби свого тяжкого становища. Я хочу втекти звідси, залишити всі ці жахіття позаду, забути про ці кляті знущання з боку роботів. Я хочу, щоб і ти пішла разом зі мною.

-Я? Куди? Ти зовсім очманів?- Офрина шокованими очима зазирнула в брудне обличчя Пітера, шукаючи на ньому хоч якусь ознаку того, що це якийсь жарт. Але хлопець залишився серйозним і лише з очікуванням дивився на дівчинку. Вона тихо зітхнула та вмостилася поряд із товаришем на ліжку- Але ж в мене батьки. Мама з татом місця собі не знайдуть, якщо я зникну або щось зі мною станеться. Вони стільки сліз проллють і заради чого? Куди нам тікати? Цілий світ під владою диктатора Стюарта, його роботи знаходяться всюди. Нам нікуди тікати і це треба зрозуміти. Нікому не можна довіряти. Якщо люди нашого міста, і ті, готові здати будь-кого заради особистого благополуччя, то страшно уявити, що зроблять з нами незнайомці із великого світу. Ти забув про чіпи контролю? Роботи знайдуть нас, де б ми не були. А тоді покарання за втечу може бути жахливим. А ти, Пітер? Подумай про свою рідню. Вони не такі погані, як ти кажеш. Просто вони вже звикли до існуючого ладу і намагаються виживати в ньому. І нам треба теж змиритися з ним.

-Ти не розумієш?- Пітер схопився з ліжка та почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину- Скільки це буде тривати? Рік, два? Через тисячу поколінь нічого не зміниться. Люди все так само будуть гнути власні спини перед диктатором, який переживе і нас з тобою, як він пережив наших прадідів. Куди тікати, питаєш? Та до лісу, що починається за містом. Заглибимося в саму глибину, будемо жити пустельниками, полювати на звірів, виживати. І чекати свого часу. Можливо, колись, нам вдасться скинути Стюарта раз і назавжди. Мені не байдуже щодо твоїх батьків чи моїх, але я не можу дивитися на те, як вони мовчать та приймають всі жорстокості роботів так, ніби нічого страшного не коїться. І ще ... Я б пішов і сам, але не можу піти без тебе. За весь цей час ти стала мені самим близьким другом, Офрина. Ти мені дуже дорога. Якщо ти вирішиш залишитися, то й я залишуся тут. Але якщо тобі теж не до вподоби тиранія роботів, то ми можемо спробувати з тобою разом втекти з міста.

Серце Офрини забилося ще частіше, коли вона почула слова хлопця про те, що вона йому важлива. Її обличчя спалахнуло від сорому, вона опустила очі на ковдру, перебираючи її тонкими пальцями. Пітер тим часом зітхнув, підійшов до дівчини, обійняв її швидко за плечі і почав йти до вікна, сказавши через плече:

-Добре, вибач за нічне вторгнення. І справді якісь дурниці мені в голову прийшли. Хто я такий, щоб щось змінювати? Всього-навсього дитина, син звичайних шахтарів.

Пітер поклав руку вже на раму, щоб відчинити вікно та вискочити на вулицю, як раптом Офрина підхопилася, схопила його за руку, розвернула до себе та міцно обійняла. Гіркі сльози полилися з її очей, але вона сміялася та шепотіла:

-От бовдур, якщо думаєш, що я не захопилася твоєю ідеєю. Якби не ти, я все своє життя боялася б порушувати правила та ризикувати життям заради гострих відчуттів. Кожна пригода з тобою дає мені ніби бажаний ковток свіжого повітря. Того самого повітря, сповненого волею, якої я не знала від народження. Якщо ти збираєшся йти, то я піду із тобою. Ми спробуємо вирвати у долі нашу свободу. І підемо разом. Ризик вартий того, щоб спробувати.

-Я знав, що ти мене підтримаєш!- посміхнувся Пітер та міцніше притис до себе дівчину- А тепер припиняй влаштовувати мені душ із власних сліз, хапай самі потрібні речі та повертайся до мене. Ми тікаємо цієї ночі.

Руки та ноги Офрини страшно тремтіли, а в роті було сухо, як в пустелі, коли вона скрадалася по власній хатині, ховаючись від батьків та намагаючись не видавати зайвих звуків. У свою невеличку сумочку дівчинка поклала якісь старі бобові консерви, частину ліків, сірники, дві свічки та ніж. Коли Офрина йшла повз спальню батьків, її серце болісно стислося, а на очі навернулися тяжкі сльози. Вона не хотіла залишати рідних ось так, нічого не сказавши, але в неї не було вибору. Якщо вона залишить батькам записку, то її можуть знайти роботи-вартові і тоді у всіх будуть великі проблеми.

Дівчинка повернулася до кімнати, де на неї вже чекав Пітер. Показавши хлопцю свою сумку, Офрина вилізла з ним через вікно. В невеличкому кущі вона побачила вже готову спортивну сумку, яку накинув собі на плечі Пітер.

-Ти знав, що я погоджуся? Звідки?- спитала здивована Офрина

-Бо я надто добре знаю тебе. Настільки, наскільки ти знаєш мене!- відповів їй із легенькою посмішкою Пітер, а потім взяв подругу за руку і вони пішли через вулицю, уникаючи ліхтарів та вікон інших хат- А тепер будь пильною, не галасуй та не квапся уперед. Ми йдемо до огорожі.

Огорожею називалася крайня межа міста, яку оточували високі дерев'яні стовпи, на які були натягнуті жахливі колючі дроти. День та ніч цей кордон патрулювали загони роботів і ніхто не міг прорватися через них та залишитися при цьому непоміченим. Офрина не розуміла, як вони можуть втекти з міста при таких несприятливих умовах. Тут і дорослий би не справився із таким завданням, а що ж казати про двох дітлахів, які схоже з'їхали з глузду? Але Пітер виглядав таким мужнім та впевненим в цю мить, його очі гарячково палали в темній ночі, що Офрина готова була довіритися своєму другові.

Ось попереду вже замаячив кільчастий дріт, шипи якого холодно блищали у тьмяному зоряному сяйві. Вздовж цього кордону ходив загін із п'ятьох високих роботів у чорному обладнані та жахливих шоломах, через які морок ночі розривали сяючі моторошним світлом безжальні очі розумних машин. Пітер відчайдушно замахав рукою Офрині та потягнув її із собою в хащі. Почувши шурхіт, один з роботів раптом озирнувся. Його голова при цьому повернулася аж на сто вісімдесят градусів. Якусь хвилю він так стояв, дивлячись в темноту ночі, а потім його тіло повернулося слідом за головою. Гучно ступаючи своїми чоботами та стискаючи в руках чорний автомат, робот почав наближатися до ріденьких кущиків. Офрина злякалася, коли побачила небезпечну загрозу так близько себе. Вона готова була присягтися, що бачила власне бліде обличчя, яке відбивалося на панцирі робота, та чула скрипіння його механічних стегон при ходьбі. Пітер тихенько наблизився до Офрини та прикрив їй рота рукою. В іншій ситуації дівчинка б нагримала на хлопця за те, що він хапає її брудними долонями, але зараз їй було страшно. Затамувавши подих, діти сиділи в кущах та великими очима дивилися на робота-вартового. Він підійшов ближче до місця, де ховалися діти, обдивився довкілля, нахилився... І пішов собі до своєї групи, так нічого й не помітивши. Згодом, кроки роботів почали віддалятися. Пітер відпустив Офрину та полегшено зітхнув, шепочучи губами:

-Не вірю, що нам майже вдалося. Ледве не схопили.

Дітлахи вилізли із свого укриття та підійшли до огорожі. Пітер уважно обдивився її, кинув в неї палицею і зауважив:

-Дякувати богу, що не під напругою. Зараз дещо спробую. Стій поки тут, бо це може бути небезпечно.

Пітер кінчиками пальців обережно підчепив декілька дротин, спробував їх розсунути та почав робити спроби перелізти на іншу сторону. Спочатку все в нього йшло добре, але потім він придушено зойкнув.

-Що таке? Що сталося?- зашепотіла в темноту Офрина, відчуваючи, як в неї спітніли долоні.

-Нічого, не звертай уваги!- долинув попереду голос хлопця- То я дупою на шипи трохи сів. Боляче, хай йому грець! Так, добре. Ще трохи. Ось так. Йди тепер сюди, зараз я тобі допоможу. Тільки бережи обличчя й очі, бо тут можна сильно подряпатися. Нам пощастило, в цьому місці дроти провисли і їх можна розширити.

Дівчинка підійшла до хлопця і передала йому спочатку сумку, а потім почала лізти й сама. Пітер уважними очима стежив за її рухами, давав поради, підтримував свою подругу у важких ділянках огорожі, розсував дроти в сторони. Офрина перелізла на іншу сторону майже без пригод, лише подряпала щоку, руки та порвала свої штанці. Опинившись на іншому боці дітлахи радісно обійнялися та зашепотіли:

-Вдалося. Вдалося. Свобода. Нарешті вільні.

Але їхню радість перервав холодний механічний голос:

-Помічені порушники кордону. Всім патрулям повторюю- помічені порушники кордону. Руки вгору, кидайте зброю та всі речі. Руки вгору!

Відскочивши одне від одного, друзі шаленими очима обвели оточення. Прямо перед ними з темноти виринув ще один загін роботів, люто спалахнувши очима. Від радощів порятунку Пітер та Офрина зовсім забули про те, що місто захищалося не тільки зсередини, але й зовні. Роботи повільно наближалися, цілячись автоматами в дітей. Ноги Офрини дрижали від страху, в голові було надто порожньо в цей відподальний момент. Але Пітер не розгубився. Він схопив свою сумку та з усієї сили кинув її в одного робота, збивши його з ніг. Схопивши Офрину за руку, він потягнув її із собою, закричавши:

-Швидко! За мною! Ми втечемо, не наздоженуть!

І друзі відчайдушно побігли вперед, не розбираючи дороги. Попереду починався ліс. Темні стовбури дерев виринали з темноти. Позаду чувся тупіт роботів, вони відкрили вогонь. Лазерні кулі свистіли над головами дітлахів. Пітеру та Офрині довелося розділитися та почати рухатися хвильоподібно, щоб уникнути пострілів. Більш спритний хлопець вирвався далеко вперед. А от Офрина почала втомлюватися, її серце калатало прямо в горлі, сумка заважала, але вона боялася її кинути, бо не знала, що їм знадобиться в лісі. Раптом, дівчинка відчула, як в неї у мозку ніби стався вибух. Перед очима ліс пішов шкереберть, ноги підігнулися і вона впала, проїхавшись животом по землі. Закричавши від болю, Офрина спробувала підвестися на ноги, але нова хвиля електричного струму накинулася на її мозок, терзаючи його на шматки. Дівчинка кричала від болю, хапалася долонями за скроні, а біль все скручував її тіло. З носу та рота потекла кров.

Роботи наздогнали Офрину та одразу схопили її в свої залізні руки. Інші почали цілитися автоматами в дерева та кричати:

-У нас заручник! Так що тобі, порушник, краще здатися на милість правосуддя. У випадку агресії ми підсмажимо мозок твоєї подруги і твій теж. Тобі нікуди тікати, злодій. Здавайся.

Тим часом Пітер ховався за товстим стовбуром дубу та важко дихав. В його боку кололо, ніби хтось його штрикав гострим лезом кинджалу. Коли він біг, то почув, як позаду впала Офрина. Пітер хотів повернутися та врятувати її, але не встиг нічого зробити. Він відірвався на значну відстань. Теперь хлопчина звинувачував себе в тому, що не простежив за Офриною добре і допустив до такої небезпеки. Почувши заклики роботів він завмер. Перед його очима попереду тягнулася смуга лісової стежки. Здавалося що воля- ось вона, лише руку простягнути. Йому треба лише кинутися тікати вперед, забути про Офрину та сподіватися, що роботи не встигнуть активувати його чіп. Він втече і буде вільним. Але тоді хлопець зненавидів би себе на все своє життя. Офрина була його найкращою подругою, вона подобалася йому і підтримувала всі його ідеї. Він не кине її та не буде наражати на небезпеку.

Тому Пітер вийшов до роботів, піднявши мужньо голову та підвівши догори беззбройні руки.

-Я здаюся!- просичав хлопчина крізь зуби жалюгідні слова, що знаменували їхню з Офриною поразку. Його очі жалібно подивилися на непритомну бліду дівчинку в руках роботів, по обличчю якої стікав струмок крові. Про що він тільки думав, коли наважився на втечу? Пітер внутрішньо прокляв сам себе.

Роботи ескортували втікачів до жандарма, який швидко встановив їхні особистості. Дітлахів повернули додому, але там на них чекала не тільки сварка із наляканими батьками. Тієї ж ночі жандарм з купою роботів відвідав батьків порушників, оголосив їм догану за неналежний контроль над власними дітьми. Роботи жорстоко побили як батьків Офрини, так і Пітера. А наступного дня дітей викликали на міську площу, роздягли та почали бити гумовими палицями. Офрина не кричала, але здригалася всім тілом від кожного удару, з її очей на кам'яні плити площі капали гарячі сльози. Пітер же мужньо підставляв під удари спину, дивився із гнівом на тих, хто мучив Офрину і весь час повторював, як навіжений:

-Вона тут ні до чого. Це я у всьому винний! Це повністю моя вина! Це я втікач. Не вона. Офрина не хотіла тікати. Це я винен.

Але роботам було байдуже хто насправді винен. Перед ними були лише втікачі, яких потрібно було привселюдно висікти. Ось так Офрина дізналася про жахливий біль від чіпу в своєму мозку, а Пітер отримав свої жахливі шрами на спині від палиці, яка розбивала йому шкіру кожним ударом, будучи наділена силою залізних суглобів роботів. Після цих всіх подій розмови про втечу припинилися назавжди, а Пітер став ще більше турбуватися про Офрину, відчуваючи себе винним у її побитті, хоч вона його ні в чому не звинувачувала.

                                ⚒️⚒️⚒️

Маленька сльозинка скотилася по щоці Офрини, коли жахливі спогади промайнули перед її очима. Вона ще раз окинула поглядом свою кімнату, зім'яте ліжко на якому ніби тільки вчора сиділи вони з Пітером та обговорювали план втечі. Якими наївними та дурними дітлахами вони тоді були. Смутна посмішка освітила обличчя дівчини, поки вона діставала із шафи свій єдиний робочий комбінезон та починала одягати його. Далі, розчесавши своє волосся, вона заплела довгу косу. Вийшовши із кімнати, Офрина тихенько прочинила двері до маминої спальні. Так, багато часу минуло з ночі її втечі. За той час батька не стало, а мати тяжко захворіла та впала на ноги. В напівтемній кімнаті на застеленому ліжку лежала бліда жінка. Її руде волосся частково вже посивіло, хоча обличчя ще було молодим, проте дуже виснаженим. Шкіра була такою тонкою та ніжною, що здавалося обсиплеться від одного дотику. Губи матері потріскалися та висохли, а вилиці жахливо випирали вперед. Жінка важко дихала, час від часу кашляючи. Її очі відкрилися і вона поглянула тьмяними сірими очима на свою дочку. Офрина зайшла всередину, впустила сонячне світло до кімнати та сіла поруч із своєю мамою, взявши її гарячу суху долоню в свої руки. Та почала ворушити губами, намагаючись щось сказати, але голос підводив її.

-Що таке, мамо? Води?- стурбовано спитала Офрина, нахилившись до мами.

Та кивнула головою і знову втомлено прикрила очі. Дівчина швидко побігла на кухню та набрала води, відмітивши про себе, що потрібно купити в магазині ще пляшку питної води, бо з крану знову текла якась іржа. Напоївши матір, дочка турботливо поправила постіль. Вона поклала руку на плече рідної людини. Вигляд лежачої жінки, яка дивилася пустим приреченим поглядом прямо перед собою, майже не помічаючи довкілля, краяв серце Офрини. Їй хотілося стільки сказати своїй дорогій рідній людині, прохати в матері швидко видужати, знову бачити її активною та трохи радісною, наскільки це можливо при пекельному житті в Праудширі. Більше всього Офрина боялася, що мати піде із життя і її більше ніколи не буде поряд з нею. Що ж тоді вона буде робити? Тяжко зітхнувши, дівчина відмела погані думки в самий темний закуток своєї свідомості. Після цього Офрина пішла готувати сніданок матері,продуктів залишалось небагато,але приготувати щось потрібно, тому вона взяла декілька останніх яєць, вилила залишки олії на сковорідку, розбила яйця об край столу та почала готувати яєшню.

Приємний запах їжі наповнив дім, трохи підійнявши настрій дівчині. Приготувавши їжу, вона побігла знову до матері, погодувала жінку, змусивши її з'їсти хоча б декілька шматочків та сама нашвидкоруч перекусила. Схопивши свою сумку, Офрина поклала в неї скромну суму залізних грошей, які платили роботи всьому робітничому класу за щоденну працю, поцілувала наостанок матір та вийшла на вулицю, стараючись не привертати уваги ні людей, ні роботів, які вже зібралися на вулиці, щоб розділити всіх на робочі групи. Далі дівчина зустрілася очима з Пітером, який вже йшов до неї через натовп. Вони трохи поговорили між собою, проте роботи надто швидко перервали розмову двох людей та погнали Офрину і інших робітників з її загону працювати на завод.

Сьогодні день був ще більш важким, ніж минулі. Під час роботи думки Офрини літали десь далеко від реального світу. Вона тримала в голові те, що їй потрібно щось купити для дому, що на неї вдома чекає лежача матір, яку сьогодні треба нагодувати та помити та про нічну зустріч із Пітером. Їхні стосунки значно змінилися з часів дитинства, коли міцна дружба переросла у правдиві почуття. Офрина зізнавалася собі, що Пітер теж їй сильно подобається і вона відчуває їхню схожість та загадковий зв'язок, що існує між ними. Дівчині страшно хотілося, щоб її рутина закінчилася якомога швидше і хоч на якусь мить разом із Пітером забути про жахіття їхнього світу, роботів та тиранів.

Думки Офрини перервав звук ріжка. Спочатку дівчина вирішила, що не побачила, як і час швидко сплинув. Але кинувши погляд на величезний електронний годинник на стелі із здивуванням відмітила, що зараз тільки полудень. Прийшли роботи-конвоїри та почали вести кудись людей. Офрина порівнялася з якоюсь згорбленою жінкою попереду та спитала в неї:

-Що сталося? Чому робочий день закінчився так рано? І куди нас ведуть?

-Ой дівчинко, краще б тобі й не знати...- розпачливо захитала головою стара жінка, блиснувши карими очицями- На моїй пам'яті двічі вже так уривали робочий день. Так роблять, коли до міста приїздить володар Стюарт із якимось оголошенням. А якщо моя стара пам'ять мене не підводить, то сьогодні річниця з дня заснування держави. І хай я провалюся на місці в Пекло, якщо цей душогуб не прийшов за жертвами для "Альд Скабальд".

-Для чого?- перепитала Офрина, пропустивши мимо вух той факт, що літня жінка зневажливо обізвала самого диктатора.

-Для гри, в якій десять людей борються одне з одним задля отримання свободи. Але, насправді, в цій грі за людьми полюють роботи задля розваги диктатора та аристократів- зловісним тоном розповіла жінка, суворо насупившись- Я це знаю, бо мій чоловік звідти не повернувся. Його вбили, щоб там про нещасні випадки не говорили. Шкода, якщо сьогодні хтось молодий буде обраний на смерть. Вже краще б когось літнього вибрали. Смерть була б легкою втечею з цього клятого тоталітарного ладу для нас, старих. Але думаю, що старі, які швидко помруть у лісі, для них не цікаві. Їм хочеться насолодитися стражданнями живих активних істот. Так що сьогодні точно оберуть когось молодого, можеш мені повірити.

Чомусь від слів старої жінки Офрині стало моторошно і її живіт зробив неприємне сальто. Перед очима дівчини постало усміхнене обличчя Пітера. А що, як його сьогодні оберуть, заберуть від неї назавжди, а потім скажуть, що він помер від нещасного випадку? Невже й вона перетвориться в ось таку бабцю, яка розчарувалася в самому житті та бачить у смерті можливість втечі від проблем? Офрина стиснула руки в кулаки. Ні, вона зовсім не така. І вона не зламається. Якщо Пітера заберуть на "Альд Скабальд", то вона його не кине, а кігтями видере з лап диктатора, хоч і ціною власного життя. Зелені очі Офрини кидали блискавиці весь час, поки дівчина йшла разом з іншими робітниками на міську площу, де готувався виступ диктатора.