Розділ IV

Коли Пітер прийшов до тями, то перше, що він відчув, був невимовний головний біль, який терзав його мозок ізсередини. Застогнавши, юнак спробував перевернутися на бік, але в цей момент біль вдарив його в саму спину та ребра. Від цього хлопець скрутився і закашляв, в нього перехопило дихання. З рота потекла кров. Тремтячою рукою Пітер витер його та озирнувся по сторонам, щоб зрозуміти де він знаходиться. Картина довкола нього була зовсім не радісною. Чотири вузенькі стіни із сірого каменю обступили з усіх сторін, немов в тісній коробці. Під самою стелею було прорубане маленьке віконечко, але його повністю закривала залізна міцна решітка, яка майже не пропускала світло всередину. Біля стіни був зроблений грубий дерев'яний ослін, теж дуже тісний та незручний. В кутку містилася така смердюча яма, що Пітеру не треба було й гадати для чого вона служила. Посеред кімнати містився простий дерев'яний стіл на якому стояв кухоль іржавої води та миска із черствим шматком хліба.

Спираючись ліктями об холодну кам'яну підлогу, Пітер зміг трохи випростатися на весь зріст і, похитуючись, пройшов до ослону та присів на нього, потираючи свої скроні. Юнак спробував пригадати що з ним трапилося. І раптом, його вразив біль куди страшніший за той фізичний, який він мав спочатку. Перед очима Пітера промайнули всі спогади, пов'язані з подіями на площі. Він згадав прибуття диктатора, його промову, відбір учасників на "Альд Скабальд". І гірше за все- Офрину, яка була обрана останньою учасницею гри на виживання та яку забрали до потягу роботи. Який же він був дурень! Він нічого не зміг вдіяти для порятунку Офрини і тепер через нього вона загине і вони більше ніколи не побачаться. А яка доля чекає на нього самого після таких дурних дій на площі? А що з його батьками?

Лише зараз думки про свої невдачі та можливі наслідки перед обличчям правосуддя промайнули перед Пітером, змусивши його спертися спиною на стіну та болісно застогнати. Але, навіть, і зараз хлопця більше всього тривожила саме доля Офрини. Як вона себе почуває? Що із нею зроблять? І головне- а скільки вона проживе в цьому клятому лісі? Пітер знав, що Офрина була дуже крихкою дівчиною і ніколи в своєму житті не ображала інших людей. А тепер її поставлять перед вибором- вбивай або будеш вбитою. Це дуже жахливо. Пітер весь внутрішньо здригнувся від цих думок. Треба щось робити. Але що він може зробити зараз?

Пітер схопився на ноги, трохи похитав головою, повертаючи ясність зору, видихнув декілька разів, щоб втихомирити біль у ребрах і підійшов до дверей камери. Насправді, дверей там не було, а замість них починалися справжні ґрати з міцної сталі. Крізь них Пітер бачив темний льох якогось приміщення. Схоже, що роботи його закрили у жандармерії в самісінькому карцері для самих неблагодійних громадян. Але чому його не вбили одразу на місці? Пітер міг лише здогадатися із гіркою посмішкою на розбитих устах- тому що диктатор хотів з його кари зробити наступне шоу, щоб більше не було вогників спротиву існуючому тоталітарному ладу. Пітер посмикав решітку дверей, але зрозумів, що вона не піддасться йому ніяким чином.

Хлопець кинувся було до високого вікна, але дістатися до нього було надто важко. Та й навіщо? Там теж ґрати і він не зможе усунути їх голими руками. Від розпачу, Пітер розлючено вдарив по столу, перекинувши його догори ногами. Миска з хлібом впала на підлогу, забрязкотівши. Слідом за нею полетів і кухоль, розбившись на шматки та проливши брудну воду. Пітер забився в темний куток, обхопив руками свої коліна та тихо заплакав. Він відчував себе таким нікчемою, таким слабким в цей момент. Краще б його одразу вбили на площі, чим змушувати отак терзатися й далі. Пітер відчував, як все його колишнє мізерне життя зникло, розбилося на друзки, стало таким жалюгідним, коли він втратив Офрину. Вона значила для нього все. Ця дівчина була його єдиним та найкращим другом у дитинстві. Потім вона стала його коханою, коли їхні почуття спалахнули з новою силою. А тепер її в нього забрали. Чомусь перед внутрішнім зором Пітера тепер поставала моторошна картина мертвої Офрини. Дівчина лежала, вся скривавлена та пошматована, десь в глибині лісу. Її обличчя навіки застигло у часі, руде волосся помарніло, а зелені очі згасли, втратили свою життєву енергію і стали схожими на сліпі вікна порожнього дому. Вона помре десь там на самоті, оточена лише роботами та людьми, які бажають їй смерті. Це жахлива участь.

Пітер лише сподівався, що його вб'ють швидше і не дадуть дізнатися про гірку долю Офрини. Нехай його розстріляють на площі перед обличчям натовпу. Все ж краще, чим страждати від душевного болю та відчаю. Поки хлопець отак терзав сам себе в напівтемному карцері, він почув в приміщенні чиїсь кроки та підвів голову. Двері камери відчинили троє роботів у чорній уніформі та при вогнепальній зброї. У двох з них були червоні очі, а в третього- глибокі бурштинові. Якусь мить всі, і роботи, і людина, просто мовчали та похмуро дивилися одне на одного. Потім той, що був з бурштиновими очима, заговорив металевим голосом:

-Пітер Вульф. Ти повинен пройти з нами до міської площі, де станеш свідком справедливого суду від володаря Стюарта. Навіть, не думай чинити нам спротив.

Але Пітеру вже було байдуже. Він знав за чим прийшли роботи. Зараз його будуть вести на страту. Хлопець підійшов до вартових, дав одягнути собі на руки кайдани і пішов з ними по довгому напівтемному коридору. Поки він йшов, мимо нього проходили всі його спогади від дитинства до нинішніх часів. Він пригадав всі маленькі радощі і великі нещастя, які оточували його все свідоме життя, формуючи особистість юнака. Але чим він запам'ятається для інших людей? Лише тим, що був небезпечним злочинцем, який наважився підвести голову проти диктатора та існуючого жорстокого ладу? Він намагався боротися із свавілям роботів, не любив мовчати і важко йому вдавалося стримувати часом свої гнівні слова. Але тоталітарна машина держави виявилася могутнішою за одну нікчемну людинку, яка виступила проти її ідеальної невпинної роботи. Тепер коліщата цієї машини просто задавлять юнака, вичавлять з нього всі соки, випустять червону кров, будуть знущатися над його мертвим тілом і після цього на нього чекає лише порожнеча, морок та забуття. А люди продовжать служити й далі цьому тоталітарному ладу, приносити йому в жертву самих себе і при цьому радіти якимсь дурницям. Як люди могли так низько впасти та перетворитися в таких сірих та жалюгідних істот? На це питання Пітер не міг знайти відповіді. Йому лишалося лише в останній раз зібратися з духом та не дати диктатору приводу знущатися з його емоцій. Ні, він буде непохитним, як скеля, і таким же сильним в свої останні хвилини.

                                🚇🚇🚇

Офрина прокинулася після тяжкого темного сну. Майже всю ніч вона проплакала і тепер її очі були сухими та червоними. Коли ж дівчині вдалося заснути, то в цих снах її переслідували жахливі роботи, диктатор, який сміявся та викрикував її ім'я, потворні аристократи та стікаючий кров'ю Пітер, який намагався прогнати всіх ворогів від дівчини, але потім гинув під їхнім натиском. Реальність теж не була кращою. Дівчина спала на м'якому зручному сидінні, оббитому чорною шкірою. Для неї відвели ціле просторе купе, яке освітлювалася великою кришталевою люстрою. Підлогу вкривав ніжний червоний килим. Тут же був великий столик, стільці із високою спинкою та оксамитові штори, які прикривали вікно. Тремтячими пальцями Офрина розгорнула штори та боязко визирнула назовні. Більше всього вона боялася побачити зараз за вікном незнайоме оточення. Але, на її превелике здивування, дівчина побачила добре знайому їй міську площу, де й відбулися всі вчорашні події.

Більше всього її зараз цікавила доля Пітера. Куди він подівся? Та що із ним зроблять роботи за його непокору? Офрина смутно опустила голову, прикривши свої втомлені очі. Як легко диктатор одним своїм візитом розбив їхнє спокійне звичайне життя. Цей клятий жорстокий лад розпорошив їхні долі по вітру, не залишивши жодної надії на порятунок. Офрина тяжко зітхнула, обхопивши руками свою тонку талію. Чомусь вона не боялася вже того, що буде чекати її попереду. Дівчина розуміла, що коротке життя промайнуло перед очима, як спалах блискавки, і тепер на неї чекає смерть. Так, я помру, ось що думала в цю мить Офрина. Свою участь дівчина прийняла із дивовижним спокоєм. Вона знала, що, як тільки вперше ступить в той ліс, то одразу буде вбитою. Офрина ніколи до того не брала в руки зброю, не знала, як поводитися із нею та й не хотіла вживати її проти звичайних живих людей. Сама думка про можливе вбивство лякала та відштовхувала дівчину від себе.

Сильніше за все Офрина турбувалася зараз про Пітера та свою матір. На хлопця точно чекає якась зловісна розплата за його дії та слова на площі. А хто буде піклуватися про нещасну лежачу матір? Офрина викривила болісно уста, не в змозі вже й ридати, настільки вона була морально виснаженою. Що ж диктатор накоїв? Він зламав одним рухом свого владного пальця цілі людські долі, навіть не кліпнувши при цьому оком. Довкола Офрини руйнувався весь її звичний світ. Тепер вона була впевнена, що Пітера вб'ють за порушення правил, її матір загине від голоду та спраги, занедбана всіма, а вона сама віддасть богу душу на цій клятій нікчемній грі, де немає ні свободи, ні переможця, а повністю панує смерть на чорних тихих крилах.

Поки Офрина так роздумувала над тим, що на неї звалилося, вона почула кроки з коридору. Підвівши очі, дівчина побачила, як двері її купе відчинилися і всередину зайшла якась висока леді у супроводі двох роботів. Ця леді була одягнена у красиву чорну сукню із блискучими неоновими стразами, високі чорні чоботи, а поверх сукні на ній була розкішна хутряна шаль. Жінку можна було б назвати красивою, якщо в її зовнішності було хоч щось справжнє. А так, Офрина побачила лише видовжене біляве личко, довге фіолетове волосся, механічні очі рожевого кольору, курносий носик, який надавав цій леді пихатого виразу обличчя, та тонкі губи, які при посмішці показували золоті яскраві зуби. Із собою жінка принесла тацю із салатом, шматком смаженої курки та гарячим чаєм. Поклавши їжу на стіл, вона тепло посміхнулася до Офрини, протягнула до неї свою руку, оздоблену залізними кігтями та заговорила низьким приємним голосом:

-Привіт, красуня! Мене звати Беатрічче Кірдан. Я з вулиці Золотонош, що в Річтоні. Можливо, чула про мене? Я обожнюю влаштовувати в себе у маєтку різні літературні вечори та обговорювати новітні течії жанрів книг. А тебе як звати, руденька?

Спочатку Офрина заклякла від страху і лише у всі великі очі дивилася на високу леді, що схилялася до неї із щирою посмішкою. Нещасна дівчина ніколи нікого з багатіїв не бачила так близько біля себе. Її лякав ошатний вигляд жінки, її механічні очі та сегментовані пальці залізних рук. Тому вона просто сильніше обхопила свою талію руками і внутрішньо зіщулилася, вовчкувато дивлячись з-під лоба на незнайомку. Та, в свою чергу, теж зніяковіла, декілька разів зігнула та розігнула пальці своєї руки, а потім випросталася і зітхнувши, просто спитала:

-Та чи боїшся, чи що? Не бійся, я така ж жива людина, як ти. Просто кібернетичні імпланти допомагають мені виглядати так, як я б виглядала років сто сорок назад. Невже так все жахливо? В мене що, щось на обличчі?

Побачивши, що незнайомка не хоче їй зашкодити, Офрина посміливішала та заговорила до неї:

-Ні, все добре! Пані, ви виглядаєте так незвично. Я ніколи в житті не бачила таких, як ви. Мене звати Офрина Хесент. І я майбутній кандидат у смертники, як можна судити з недавніх подій.

-Ой, та не будь такою песимістичною!- Беатрічче підсіла поряд із Офриною та по дружньому штовхнула її в бік- Все буде добре. Подивись на це з позитивної сторони - ти можеш проявити себе, вибитися у великі люди, отримати шанс на таке ж розкішне життя, яке маю я. Ти зможеш прожити багато щасливих років, ніколи не будеш старіти та хворіти, і хто знає, можливо ти нова зірка в світі аристократії? Тоді я б дуже пишалася тим фактом, що стала твоїм першим кращим другом.

-Ні, не стали- холодно відрізала Офрина, відчуваючи на цей раз відразу та гнів до легковажної пані- В мене є лише один-єдиний товариш на все життя. Навіть більше, чим товариш. Це Пітер Вульф і я його не зраджу за всі багатства світу.

-Ого-го!-простягнула здивовано Беатрічче, високо піднявши свої брови- Я й не знала, що ти встигла вже закохатися дівчинка. І хто ж цей твій обранець? Чи не той це хлопчина, який вчора зчинив заколот на площі? На твоєму місці я б вже забула про нього. Такі шибайголови довго не живуть в нашому суворому світі. Краще тобі буде знайти собі когось більш гідного своїй персоні.

-Гідного? Когось з вашої братії?- вирвалося у Офрини мимоволі- Ні, красно дякую, такого мені не треба! Я кохаю лише Пітера! Що з ним, скажіть мені?

-З ним, наскільки мені відомо, поки що все добре!- загадково відповіла висока пані, несхвально похитуючи головою- Поки що.

-Чому потяг не повернувся до палацу?- задала наступне питання Офрина, гнівно палаючи очима на Беатрічче- Адже не схоже на те, що диктатор готовий гаяти час, перебуваючи у цьому брудному жалюгідному райончику. Що йому тут треба?

-Ах, дівчинко-дівчинко, ти впевнена, що хочеш знати відповідь на питання щодо нашої затримки тут?- смутно перепитала леді, склавши руки в себе на гострих колінах- Я й не знаю, чи можна мені казати тобі про плани нашого володаря.

-Ви щось знаєте, чи не так?- гарячково подалася вперед Офрина, в усі очі роздивляючись винувате обличчя пані- Так краще скажіть мені, що діється назовні! Чому потяг затримується на ще один день у Ворктінґтону?

-Наша затримка пов'язана ...- Беатрічче на якусь мить знову зніяковіла, її обличчя вперше зблідло, посмішка зникла, а пальці судомно стиснулися- Із карою, яка повинна відбутися сьогодні. Лише після неї ми поїдемо до палацу.

-Що?- вирвалося із уст Офрини і дівчина схопилася на ноги, важко дихаючи- Вони будуть страчувати Пітера? Я не допущу цього! Я.... Пустіть мене!

Дівчина кинулася до виходу, але роботи перегородили їй дорогу. Офрина спробувала проскочити поміж їхніми ногами, але вартові грубим поштовхом відкинули її в сторону. Болюче вдарившись об підлогу, Офрина схопилася знову на ноги. Її розпатлане волосся оточувало розлючене бліде обличчя із смарагдовими очима.

-Мене звідси не випустять, чи не так?- просичала дівчина крізь зуби, з ненавистю дивлячись на Беатрічче, яка співчутливо та лагідно посміхалася до неї.

-Ти тепер обрана на "Альд Скабальд", дорогенька!- розвела своїми руками пані- Так що тепер тобі доведеться знаходитися весь час під пильним наглядом вартових до самого лісу. І нічого тут змінити не вдасться. Мені шкода твого приятеля, але ж він здається знав, на що йде, коли зчинив бійку із вартою?

На це у Офрини не було заперечень і вона знову впала на сидіння поряд із Беатрічче, притулившись щокою до вікна. Її серце краялося при згадці про Пітера, але дівчина розуміла, що в чомусь висока пані права. Пітер міг змовчати, змиритися із її участю, все зрозуміти та відпустити її. Адже чим він допоже їй? Правильно, нічим. Вона тепер в одному кроці від жахливої смерті і її ніщо та ніхто не врятує. Живіт дівчини жалісно забурчав, відгукнувшись на її думки. Лише зараз Офрина пригадала, що не їла з ранку вчорашнього дня.

-Ти голодна?- турботливо спитала Беатрічче та вказала залізною рукою на стіл, де була таця із їжею- Так я тобі спеціально принесла поїсти. Не мордуй себе голодом, ми ж не хочемо, щоб ти цілковито охляла?

Офрині хотілося сказати на ці слова щось отруйне, але голод взяв над нею гору. Дівчина накинулася на їжу і жадібно почала їсти. Такої смачної їжі їй ніколи не доводилося куштувати. Вона хапала та хапала шматки смаженої курятини, давилася, захлиналася, кашляла, але продовжувала їсти.

-Бідна, бідна дитина- тихо прошепотіла пані Беатрічче, постукуючи себе по підборіддю довгим кігтем- Їй просто не пощастило вирости дитиною бідного класу. Це перетворило її в справжнього звіра. Не дивно, що потім на "Альд Скабальд" вони починають з особливою жорстокістю вбивати одне одного. Мені так шкода тебе, Офрина!- промовила голосніше жінка.

На якусь мить дівчина відірвалася від їжі, суворо блиснула своїми очима і твердим голосом відповіла:

-Не мене жалійте, пані, бо я й так вже одною ногою в могилі знаходжуся. Кого тут справді шкода, так це вас. Ви ніби вільна, така велична, багата, гарно одягнена, все маєте, чого забажаєте. А теж повинні коритися волі тих, хто стоїть вище вас. В цьому мені вас і шкода. Для чого жити вічно? Щоб плазувати перед диктатором та шукати його прихильності? Тоді я набагато щасливіша від вас, бо скоро вирушу в інший світ, який я сподіваюся, буде кращим за цей із його гнилою спільнотою.

Поки Беатрічче відкривала та закривала рота, щоб підібрати потрібні слова для відповіді, зовні почав лунати гомін та крики. Офрина відірвалася від їжі, повернулася до вікна і спитала, визираючи назовні:

-Що сталося? Чому здійнявся такий галас? Там стільки людей зібралося. Невже знову якась промова?

-Ні, то не промова- тяжко зітхнула Беатрічче і з шелестом повернулася до вікна- То наближається кара. Зараз все побачиш.

В цю мить Офрина смертельно зблідла, її руки сильно затіпало від хвилювання і вона пошкодувала, що нещодавно з'їла всю їжу, бо шлунок болюче стиснувся.

                                🎩🎩🎩

Пітера вели роботи під руки через всю площу. Небо сьогодні було похмурим, його затягнули важкі сірі хмари. Саме повітря виявилося холодним та вологим і на відстані витягнутої руки все оточувала біла завіса туману. Здавалося, що сам світ тужить разом із хлопцем, приреченим на смерть. Пітер все йшов та йшов, дивлячись порожнім поглядом прямо перед собою. На площі вже зібралися люди. Це був справді ворожий натовп. Юнаку здавалося, що звідусюди на нього дивляться злі обличчя, всі розступалися перед ним, ніби він був хворим на небезпечну хворобу. Колишні його товариші по нещастю, інші робітники тепер просто не хотіли показувати, що вони знайомі із Пітером. Всі ці люди демонстративно відверталися, всім своїм виглядом виражаючи зневагу по відношенню до злочинця. Як легко натовп людей готовий осудити іншу особу, просто тому що так вимагає вища влада. Дійсно говорять, що в людей насправді немає власних переконань, що вони, подібно до отари овець, готові бігти за кожним помахом кия чабана. Куди вітер дме, туди й дурний натовп хилиться.

Пітер думав, що його поведуть далі до помосту, але, на диво, конвоїри спинили юнака раніше. Поки він здивовано на них дивився, на сцену підійнявся диктатор та замахав руками, привертаючи увагу натовпу. Коли він заволодів увагою всіх, володар почав говорити:

-Сьогодні, мої друзі, мені довелося перервати всі важливі справи через дуже неприємний інцидент, який трапився вчора. Я думав, що кожен з вас розуміє вашу роль у велетенській машині нашої держави. Але коли одне коліщатко починає виходити із ладу, то псується і вся робота самої машини. Вчора, цей юнак,- диктатор вказав своїм тонким пальцем прямо на Пітера, який відповів йому гнівним поглядом- почав ганьбити брудними словами вашого світлого володаря, а саме мене! На цьому цей негідник не спинився і пішов далі. Він влаштував акт агресії перед стількома свідками, порушуючи вікові правила "Альд Скабальду"! Якщо хтось був обраний на гру, то його неможливо викреслити із списку, ніби такої особи в житті не було. Участь у грі- це серйозна та неминуча справа. Цей запальний парубок наважився завадити праці наших вірних вартових. Але я не жорстокий. Я дам йому шанс все пояснити та вибачитись. Як тебе звати, юний бунтівник?- спитав правитель із привітною посмішкою.

-Пітер. Я Пітер Вульф!- голосно відповів хлопець, випроставшись у весь зріст та сміливо зустрівшись із поглядом диктатора.

Якусь мить двоє осіб гнівно сверлили один одного очима, але диктатор першим відвів їх у сторону, не витримавши сталевого погляду юнака. Володар заговорив знову:

-Ну що ж, Пітер, добре! Я пропоную тобі обдумати свої вчорашні вчинки, вклонитися мені та попрохати вибачення. Така малість, скажіть?- звернувся до натовпу містер Стюарт із посмішкою- Давай, Пітер, зроби це і я великодушно пробачу тобі всі твої грішки. Відпрацюєш потім у шахті всі свої провини.

-Ні!- відрубав юнак, навіть не роздумуючи.

-Що ти сказав?- нахабно перепитав містер Стюарт, його очі злісно заблищали- Можливо, тебе добряче вдарили головою? Я повторюю- схилися та попрохай вибачення!

-Ні! Ні за що в світі я не буду схилятися перед боягузом, який ховається від власної смерті у кібернетичному тілі!- голосно на всю площу оголосив Пітер. Позаду нього натовп схвильовано загудів та заворушився, відсовуючись від опального юнака ще на декілька кроків- Я зробив те, що вважав за правильне. Годі гнути спини на бездушних залізних панів. Настав час розігнутися та поглянути сміливо їм у вічі!

-Ну що ж, ви всі чули!- байдуже знизав плечима диктатор- Схоже, що Пітер цілковито зійшов з розуму та не усвідомлює, що він говорить. Скажіть, люди добрі, хто ще розділяє подібні думки? Ну ж бо, сміливіше, виходьте вперед.

Але ніхто не озвався, всі лише мовчки стояли та похмуро дивилися на Пітера так, ніби юнак був винен у всіх проблемах людства.

-Тиша? От і добре!- радісно потер руки містер Стюарт- Бачиш, Пітер, ніхто, окрім тебе так не вважає. Люди щасливі жити у моїй державі та вдячні мені за те, що я дозволяю їм існувати далі, не відбираючи від них самого головного- життя! Це ж так просто- слідувати моїм правилам, не порушувати їх і все тоді буде добре. Але ти, юначе, зробив свій вибір і тепер понесеш свою кару.

-Давай тоді швидше вже закінчувати з цими пафосними промовами!- відрубав Пітер, все більше розпалюючись- Виводь мене перед автоматами. Розстріляй вже і з кінцями. Адже я твоя проблема, а проблеми треба вирішувати радикальним способом, чи не так?

-Що? Ти думаєш, що я тебе привів сюди, щоб розстріляти?- засміявся містер Стюарт- О, ні, юначе, зовсім ні. Я не дам тобі втекти від мене так легко. Ти мені повністю відплатиш свою провину хочеш ти того, чи ні.

-Тоді для чого все це зборисько?- здивувався хлопець, не розуміючи, що діється - Навіщо збирати стільки людей заради того, щоб лише залишити мене в живих?

-Насправді, я зібрав всіх для того, щоб вони стали свідками того, що буває у разі непокори законам моєї держави! Починайте!- вигукнув містер Стюарт.

З натовпу людей роботи витягли двох та привели їх на самісіньку сцену. Коли Пітер придивився до цих осіб, то всередині в нього все похололо. Це були його батьки. В простому робочому одязі, втомлені, а мати ще й із червоними очима від сліз. Батько ж стояв та з ненавистю дивився на Пітера. Колона роботів вийшла перед старими людьми та почала підводити автомати, цілячись у них.

-Ні! Ні, відпусти їх!- закричав Пітер, пручаючись з рук роботів- Вони тут ні до чого. Це я носив в собі такі кляті думки. Це я хотів захистити Офрину. Мої батьки не знали.

-О, ні, все вони добре знали, Пітер!- люб'язно зауважив містер Стюарт, суворо дивлячись на хлопця- Адже кожного з нас колись виховували саме наші батьки, вони вкладали нам в голови певні знання, складали нашу особистість, формували наш характер. Бунтівні думки починаються саме через наших батьків. Тому, в твоєму випадку, треба прибрати зі шляху таких нікчемних батьків, які не здатні доглянути за сином та вчасно припинити його бунтівні думки, які виявляються надто небезпечними для благополуччя держави.

-Ах ти, клятий виродку! Ненавиджу тебе, ненавиджу всією душею! Тато, мама!- кричав юнак, його панцир дав тріщину і він знову відчайдушно плакав.

Стара жінка теж заплакала і тихо сказала:

-Пітер .... Пробач, Пітер. Мені шкода. Дуже шкода. Але ти сам винен. Батько попереджав. Він передбачав, що так все закінчиться.

А батько лише суворо поглянув на сина, розпачливо похитав головою та кинув йому в обличчя жахливі слова:

-Горіти тобі в Пеклі за те, що ти зробив із нами, сину. Виховали собі на голову виродка, який привів до смерті власних батьків. Скільки разів я тобі вбивав в дурну голову мовчати. Але ти не скорився батьківській волі. От тепер я бажаю тобі за нашу смерть добряче лиха зачерпнути від життя.

Слова батька болюче різали Пітеру душу, він був у розпачі та розгубленості. Сльози стікали по обличчю юнака, він був сильно засмучений тим фактом, що навіть перед смертю батько так і не підтримав свого сина, а лише сильніше зганьбив його. Диктатор махнув рукою і роботи відкрили чергу. Кожен постріл луною відбивався у мозку Пітера, він впав на коліна та закричав. Тіла його батьків попадали ниць, як маріонетки, яким відрубали ниточки. А роботи продовжували стріляти по ним, вже мертвим, знущаючись над тілами. Ридання душили Пітера зсередини. Він ненавидів весь цей клятий світ, жорстоких роботів, безжального диктатора, байдужих людей, тоталітарну державу, в якій він жив. Раптом, до вух хлопця долинули чиїсь придушені крики. Прислухавшись, він почув:

-Пітер! Пітер! Це я, Офрина! Я тут! Я в потязі!

Юнак перевів очі та побачив у вікні одного з вагонів Офрину. Сльози теж текли по її щокам, вона стукала у скло та махала відчайдушно руками. Завдяки їй Пітер зміг знайти в собі сили встати на тремтячі ноги, з ненавистю поглянути в очі диктатору та сказати йому:

-Ти надто хоробрий воювати проти підлітків та старих людей! Навіщо ти взяв до "Альд Скабальду" нещасну дівчину-сироту, яка доглядає свою лежачу матір? Хто дасть тепер їй гарантії того, що її рідна мати буде весь час доглянутою? Хто? Ти? Краще б тобі відпустити Офрину. Їй не місце на твоїй клятій нікчемній грі, виродок!

-О, ти думаєш, я не вирішив цю проблему, любий Пітер?- заплескав в долоні містер Стюарт, всім своїм виглядом виражаючи радість від страждань двох людей- Я вирішив надати місіс Хесент дуже гарну допомогу, яка позбавить і її страждань, і дасть Офрині повну свободу для участі! Приведіть сюди її!

                                 🕯️🕯️🕯️

Офрина не могла повірити своїм очам, коли побачила, як роботи грубо витягли на площу її матір. Місіс Хесент була лише в нічній сорочці, яка зібрала весь вуличний бруд. Жінка весь час болюче вдарялася головою о кам'яні плити площі. Вона була надто слабкою, щоб боротися, дивилася затьмареним поглядом на своїх катів та щось шепотіла безсилими губами.

-Мама! Мама!- закричала Офрина, стукаючи по склу кулаками- У цього виродка моя мама. Відпустіть її! Відпустіть. Я не можу на це дивитися.

Офрина зіскочила із сидіння, схопила глечик із квітами, який стояв на столику та з усього розмаху висадила ним скло. Беатрічче налякано зойкнула та кинулася в сторону, один уламок порізав їй щоку, відкривши залізний каркас замість черепа. Роботи-вартові кинулися на Офрину, яка почала лізти через розбите вікно потягу. Дівчина вщент порізала собі руки та ноги, порвала одяг, але намагалася зістрибнути з вікна та опинитися на волі. Але сильні руки роботів викручували їй волосся та праву руку, її знову затягували всередину купе. Зовні вона чула крик Пітера:

-Офрина! Офрина!

Дівчина боролася з усієї сили, але, нарешті, роботам вдалося її обезвладнити та змусити дивитися на тортури. На площі роботи почали штовхати ногами її матір. Кожен новий удар викликав болісний хриплий стогін з грудей жінки. Її били до тих пір, поки все тіло не стало понівеченим, а обличчя перетворилося на криваву мішанину. Але місіс Хесент все ще була живою. Її груди рухалися, вона стогнала і щось шепотіла. До вух Офрини долинув слабкий материн голос:

-Офрина .... Офрина ... Не треба... Я й так вже помирала. Так швидше. Дитинонька моя, живи далі. Живи і найди для себе своє щастя серед вічного мороку.

-Мамо! Мамо! Ні! Ні, я не можу відпустити тебе! Ні! Це несправедливо!- закричала Офрина, її душили сильні ридання, дівчина вся скрутилася в міцних руках вартових.

Прямо на її очах роботи відкрили вогонь, добиваючи жінку кулями. Тіло матері здригнулося в останній раз, вона полегшено зітхнула та померла, залишившись лежати на землі нерухомою. Крик Офрини пролунав над самою площею, змушуючи і самі сталеві небеса тремтіти.

                           💧💧💧

-От і все!- радісно підвів підсумок містер Стюарт, широко посміхаючись- Проблему із лежачою матір'ю ми вирішили найкращим способом. І жінка не буде більше страждати, будучи прикутою до власного ліжка, і її дочка тепер вільна від своїх обов'язків. Все закінчилося кращим чином!

-Ти за це заплатиш, тварюко!- гнівно просичав крізь зуби Пітер, свердлячи дірку у високому чоловікові своїми червоними очима- Ти мені за все заплатиш, я присягаюся! За їхні смерті я кожну твою частинку буду відривати від тебе і ти ще пізнаєш біль, якщо здатен його відчувати!

-Досить цих порожніх речей, хлопче! Припиняй із ними!- суворо перервав юнака диктатор та обвів очима площу, на якій стояв наляканий мовчазний натовп- Це ти мені скоріше почнеш виплачувати борг за кожне своє слово, вороже нашій з вами державі. Як ви всі знаєте, любі друзі, зараз на кордонах нашої держави стало дуже неспокійно. Говорять, що в північних землях стали частими напади кібернетиків. Не всі з вас знають хто це такі та чому вони небезпечні для нашої гармонійної держави. Отож я поясню зараз все!- містер Стюарт обвів поглядом площу, переконавшись, що всі його уважно слухають та почав вести свою промову далі.

-Колись давно на півночі виникла дрібна республіка, васальна нашій могутній державі. Називалася вона Кібернетія. Складалася вона з тих людей, які радо укладали з нами союз. Вони були нашими самими відданими союзниками під час формування держави. Кожен з тамтешніх жителів був видатним механіком та знавцем всіх видів зброї. Навіть власні тіла вони вдосконалювали новітніми кібернетичними імплантами, щоб стати могутнішими. Але згодом, вони почали порушувати наші домовленості та здійснювати напади на склади та хранилища даних. Ми не витримали знущань якоїсь мізерної республіки та пішли війною на неї. Щоб ви всі знали, зараз кібернетики- це великий клан мафіозі, який торгує кібернетичним частинами, віртуальними даними, небезпечною зброєю та є поза законом. Вони хочуть розширити сферу свого впливу та повалити нашу з вами могутню державу. Але мої вірні роботи та самі віддані люди зараз воюють із кібернетиками в холодних північних землях, оберігаючи сон кожного громадянина Марібосу. Тому я вирішив, що найкращим покаранням для Пітера Вульфа буде послугувати на благо своєї держави! Нехай йому видадуть військову форму, потрібну зброю та відправлять воювати на наш північний кордон. Там саме місце такій гарячій голові. Якщо Пітер переможе та повернеться, то йому пробачать всі гріхи. Якщо ж він загине на фронті... Ну що ж,- диктатор розвів руками в сторони- значить така його доля. Хто згоден із вироком?

Весь натовп позаду Пітера схвально загудів. Жоден не заперечив та не сказав слова проти. Серце Пітера впало додолу і він закусив власну губу, опустивши бліде обличчя. Диктатор справді обіграв його на декілька ходів. На фронті він буде кожного дня зустрічатися із смертю у вигляді ворожих нападів, суворого клімату та голоду. Це означало тільки одне- шансів на повернення в нього майже немає.

-Ну що ж, я був щасливий вас всіх побачити! -прощався тим часом із громадянами диктатор Стюарт- Бажаю кожному з вас щасливо відсвяткувати річницю з дня заснування Марібосу! Справою цього хлопця займеться жандарм Ворктінґтону. А мені потрібно вже бігти, бо обов'язки кличуть! До зустрічі!

Театрально кланяючись, містер Стюарт попрямував до свого потягу. На ходу він озирнувся на Пітера і його очі наостанок злісно спалахнули, не віщуючи хлопцю нічого доброго. Громадяни провели улюбленого володаря гучними оплесками, а потім під конвоєм роботів почали розходитися. Пітер відчув, як на його плечі лягли важкі руки роботів та повели його через всю площу до жандармерії. Поки юнак йшов, він почув, як потяг видав два гучних гудка та повільно почав приходити в рух. Його колеса почали вибивати дзвінкий ритм на коліях. Проходячи повз вагони потягу, Пітер помітив в одному розбитому вікні заплакану бліду Офрину, яка поклала голову на руки та плакала, тремтячи всім тілом. Ніби почувши на собі погляд юнака, Офрина підвела голову та поглянула на нього. Вітер ворушив її рудим волоссям, а на смарагдових очах блищали срібні сльози. Тремтячою рукою дівчина приклала тонкі пальці до своїх потрісканих уст та надіслала Пітеру повітряний поцілунок. Її обличчя нагадувало собою маску смерті. Губи Офрини ворушилися, складаючись у слова:

-Пітер! Разом назавжди, попри всі труднощі.

Серце юнака болісно тьохнуло в грудях. Він кивнув своїй коханій наостанок головою, бо руки його були закуті у кайдани. Поки хлопця вели все далі й далі, він проводжав очима вагони потягу, стежачи за своєю коханою. Вона з кожним кроком віддалялася від нього, робилася крихітною, зникала в туманій далечині, аж поки туман повністю не поглинув потяг. Здалеку ще долинув останній його гудок, який остаточно вбив гостре вістря у серце Пітера, змусивши його стікати кров'ю. Хто знає тепер, чи побачаться вони з Офриною знову, чи зможуть розмовляти одне з одним, обійматися та бути разом? Можливо, що сьогодні вони побачилися в останній раз при дуже трагічних обставинах. Пекельний потяг забрав останнє щастя хлопця в невідому далечінь. Пітер підвів очі до сизого неба із важкими хмарами та суворо промовив:

-Офрина .... Диктатор зламав наші з тобою долі. Сам цей жорстокий тоталітарний лад знищив все, що було поміж нами, розділив нас навіки. Стюарт забрав моїх батьків, змусив їх ненавидіти мене. Він налаштував натовп проти мене, залякавши людей. Диктатор відібрав від мене все, що я мав. І тебе теж, Офрина! Можливо, смерть чигає десь за рогом на одного із нас. Але я готовий зустрітися з нею та запропонувати їй угоду. Залишити нас з тобою живими, а натомість віддати їй того, хто тікав від неї стільки років- Джона Стюарта. Вона б погодилася. Я присягаюся, Офрина, що я зроблю все можливе, щоб вижити та повернутися до тебе. Нізащо в світі тебе я не покину. Ти- єдиний мій скарб, який лишився в цьому клятому світі. За тебе я буду боротися до останнього, навіть і ціною власного життя! Я врятую тебе, кохана. Я врятую, ще побачиш!

І похмура посмішка освітила обличчя юнака, коли він заходив до дверей жандармерії. Він був готовий до своєї жахливої участі, до вічної боротьби за життя. Але він не боявся кинути виклик цій велетенській жорстокій машині, яка вдавала із себе могутню державу Марібос. Маленька людина готова була вступити у боротьбу із небезпечною силою, щоб виправити помилки минулих поколінь та надати людям свободу вирішувати, як їм жити далі, самостійно. Пітер знав, що він нічого не забуде диктатору. І нічого не пробачить. Одного дня він ще поквитається із тираном.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.