Розділ V

Офрина плакала. Дуже гірко плакала. Її худенькі плечі тремтіли від невпинного потоку сльоз, що омивали білосніжне личко дівчини. Вона сиділа на розкішному шкіряному сидінні, забившись у темний куток купе поряд із вікном та, підібгавши під себе ноги, обхопила їх руками. За вікном потяга проносилися різні високі будівлі, яскраві вогники, дивовижний транспорт та маленькі фігури людей та роботів, але Офрину все це не цікавило. В інший день вона б все віддала за те, щоб поглянути на життя інших районів, побачити щось нове, за межами свого сірого та нужденного існування. Але зараз Офрині було не до цього.

Все її життя в одну мить розбилося на тисячу уламків і тепер не підлягало поверненню до нормального стану. Дівчина ніколи не думала про те, що буде сумувати за своїм колишнім життям. Раніше вона хоча б знала, що їй треба робити та що на неї чекає - робота, робота, а потім дім, домашні обов'язки, хвора мати, а вночі маленькі короткі побачення із Пітером. Офрині не вірилося, що вона так могла зневажати свій тодішній стан. Зараз вона б все віддала за те, щоб прокинутися у власному ліжку і зрозуміти, що все, що діялося довкола неї було лише кепським сном, який розвіється під дією яскравих сонячних променів.

Офрина розуміла, що, насправді, все не так. Все, що з нею трапилося у ці дні було правдою. Дуже тяжкою та гіркою правдою. І тепер диктатор одним своїм візитом забрав у неї все, що вона мала. Її матір витягли з дому, познущалися та вбили просто щоб саму Офрину більше нічого не тримало у Ворктінґтоні. Пітер спробував заступитися за неї, але краще він би це не робив. Тепер його теж забрали кудись далеко, до Північних Земель, звідки він навряд чи повернеться. Та й сама доля дівчини теж не краща. Її везуть до палацу диктатора Стюарта, але що вона там буде робити? Чи будуть її тримати, як кімнатне звірятко під наглядом роботів? А що потім? Дадуть в руки якусь зброю, випустять в лісі і все? Шукай своєї смерті скільки завгодно?

Від безсилого гніву та розпачу Офрина вдарила кулаком по шкіряному сидінні, від чого те глухо завібрувало. Дівчина витирала рукавом сльози, коли знову почула звук дверей власного купе. Підвівши очі, вона побачила в дверях ту ж саму багатійку з Річтону, яка розмовляла з нею перед тим. Пані Кірдан була все такою ж високою, із чудернацьким крислатим капелюхом на голові, поля якого прикрашали якісь несправжні рожеві квітки. На ній була та ж сама чорна довга сукня та розкішне шкіряне пальто із хутряним коміром. По цьому хутру красиво стелилося довге блискуче волосся жінки, яке зливалося із штучним хутром ніби було одним цілим з ним. Тонкі чорні брови ховалися під полями капелюху, а фіолетові очі сяяли в легкій напівтемряві, яка панувала в купе. Червоні губи Беатрічче були міцно стисненими і нічого не виражали собою. Склавши руки перед собою, висока аристократка неприємно стукала кінчиками сегментованих роботичних пальців. Придивившись уважніше до обличчя пані Кірдан, Офрина зауважила, що та встигла якимсь чином залатати той шрам, який лишився на обличчі аристократки минулого разу, коли Офрина розбила скло, щоб вискочити із купе. Тоді вона побачила секрет вічної юності Беатрічче- більша частина її тіла, включаючи й череп, вже були кібернетичними. Важливішим було питання- чи лишилося в цієї дами хоч щось від звичайної людини?

-Привіт ще раз, красуня!- заговорила пані Кірдан, підходячи ближче до рудої дівчини. В її голосі не було пихи чи зневаги, навіть образи там не відчувалося. Висока пані відчувала себе невпевнено і весь час винувато дивилася на свої залізні пальці рук- Як тобі твоє нове купе? Чи все добре? Якщо щось потрібно, то можеш звертатися до мене.

Так, точно, Офрина вже й забула за сльозами про це зовсім. Коли потяг вирушив у свою дорогу, то роботи не дозволили дівчині залишитися у купе із розбитим склом. І правильно вчинили, так вона зараз думала. Офрині нічого було втрачати тепер. Всі її близькі люди або померли, або скоро помруть, а в неї подорож теж в один кінець. Так чому б не прискорити її? Вона могла легко вистрибнути у розбите вікно, впасти на колії та померти під колесами цього жахливого потворного потягу. Або схопити в руки уламок скла та перерізати собі власні вени. Все-одно їй помирати, так чому не втекти від тортур та потали диктатора через швидку смерть? Але ні, правитель Марібосу виявився надто розумним для неї. Він негайно наказав роботам забрати проблемну дівчину зі старого купе та перевести її в інше з більш міцним склом та пильним наглядом вартових, які не спали та не втомлювалися ніколи.

-Чого вам від мене треба?- розсердилася Офрина, гнівно поглянувши на ненависне обличчя Беатрічче, яке височіло перед нею- Що, весело дивитися за тим, як я живу в цій тісній клітці, куди ви мене силою затягнули? Смішно вам дивитися на страждання живих людей? Шкода мені вас, адже емоції для вас нічого не значать, залізні потвори!

Тяжко зітхнувши, Беатрічче присіла поряд з Офриною і в її очах промайнула тінь глибокого смутку, коли жінка тихо заговорила:

-Не говори так, Офрина. Невже ти готова кожного образити, не знаючи його історію? Що тобі казали про жителів Річтону? Думаєш, що те все правда? Я не буду заперечувати, що більшість аристократів настільки насолоджується власним багатим життям, що вступають у небезпечні зв'язки із нехорошими людьми. Але не кажи, що ми залізні чудовиська. Може, наші тіла вже давно частково не такі,як у людей, але ми не роботи. В нас є власна свідомість, свої емоції. Ми відчуваємо так само, як і ви всі у Ворктінґтоні.

Беатрічче простягнула свою залізну руку, щоб обійняти Офрину за плечі, але дівчина з виразом огиди відштовхнула руку від себе, та схопилася на ноги із криком:

-Відчепіться від мене! Нащо вам торкатися мене? Чому із себе вдаєте таку кращу подружку чи люблячу матір? Мені не потрібна ваша жалюгідна жалість. Все, що сталося у моєму житті, сталося саме через вашу появу. Якби ви хоч трохи володіли людськими емоціями, то виразили протест діям диктатора! У вас немає чіпів, щоб боятися його. Аристократи могли б допомогти кожному звільнитися з-під влади Стюарта. Але ніхто з вашого кодла так не зробить, бо тоді всі ваші статки та надбання одразу щезнуть, а до праці ніхто з вас не звичний.

-Ти не розумієш, Офрина! Не розумієш головного- сердито насупилася Беатрічче, зціпивши свої руки в кулаки. Її очі при цьому спалахнули яскравим сяйвом.

-Не розумію чого?- в свою чергу пішла в атаку Офрина, яка не могла більше мовчати після всього, що з нею сталося- Того, що кляті виродки, які продалися диктатору за можливість жити довгим життям, втрутилися в моє спокійне життя, вбили мою матір, відіслали мого коханого хлопця на фронт, а мене прирекли бути звірятком на полюванні роботів? Що тут можна не розуміти? Для вас життя робітничого класу нічого не значить, ми лише тяглова сила, худоба. Що, невже не так? Чомусь ніхто із Річтону особисто не відвідав нас, не допоміг хоч якось полегшити стан нашого життя. Зате ви радо користуєтеся плодами нашої праці. Ваша розкіш побудована на крові звичайних людей.

-А ти б на моєму місці пішла проти системи, знаючи, що ніхто тебе не підтримає?- раптом спитала серйозним голосом Беатрічче, від чого Офрина приголомшено замовкла та в усі очі поглянула на високу жінку- Який сенс виступати проти чогось чи знати про чиєсь тяжке життя, якщо своїми словами ти нічого не зробиш, зате тебе відправлять на тортури? Думаєш, я не бачу, що діється довкола? Але я живу довше тебе, дівчинко, і зрозуміла одне- виживає той, хто буде мовчати та триматися осторонь від різних небезпечних конфліктів. Дай мені розказати свою історію і можливо, тоді, ти зміниш свою думку хоча б щодо мене.

-Добре, але вам краще бути переконливою в своїх словах!- погодилася Офрина, знову сівши поряд із панною, похмуро на неї дивлячись червоними від сліз очима- Не намагайтеся мені брехати, адже я вже не маленька дівчинка, щоб на казочки вестися.

Беатрічче злегка схилила голову у німій згоді, розправила долонями свою сукню та хутро на пальто, а потім почала свою розповідь:

-У давні часи мої предки були такими ж звичайними людьми, як і ти зараз. Але коли містер Стюарт почав свій прихід до влади, то мій прапрапрадід був надто розумним, щоб домовитися про своє майбутнє існування та існування своїх дітей. Він перейшов на сторону Стюарта і воював у його війську поряд із роботами. Так, для тебе це прозвучить жахливо, але мій предок вбивав таких же людей та брав у полон собі подібних. Коли війна закінчилася і старий світ згорів в її полум'ї, то Стюарт нагородив мого далекого попередника великими грошима, власним маєтком у Праудширі, який тільки добудовували раби та роботи, і надав його сім'ї аристократичного звання. За довгі роки мій рід значно піднявся, завоював поважний статус у Річтоні та збагатився ще більше, перепродуючи речі зі старого світу та різні дорогоцінні метали, які ми діставали з інших великих міст Марібосу. Але далі піде історія про моїх батьків. Ось вони вже були яскравими представниками аристократії, якими ти їх уявляєш в негативному світі. Мій батько весь час та гроші витрачав на зміну різних частин тіла, зазвичай і непотрібних теж. Він багато випивав, діставав у дилерів сильний наркотик, гуляв до борделю і повертався додому ледве не по частинам. Його стільки разів розбирали та збирали, що здається, він і сам забув, що колись був людиною, а не роботом. Закінчилося все тим, що він втягнув нашу сім'ю у великі борги і лише заступництво Стюарта врятувало нас. Але наркотики перетворили мого батька в божевільного, жодне лікування не допомагало і його довелося віддати у руки смерті, бо це був єдиний вихід з того життя, в яке він сам себе загнав.

Беатрічче опустила голову і важко зітхнула. На якусь мить Офрина відчула себе кепсько за те, що влаштувала цій пані такі грубі сцени. Вона була здивована, що ця дивна жінка, яка була в її очах напівроботом, була спроможна щось відчувати. Коли жінка підвела голову, то її губи трохи тремтіли, але вона продовжила розповідь:

-Я плакала, коли дізналася про його кінець. Тоді я ще могла плакати. Зараз не можу, бо нові очі не здатні проливати сльози. А старі мене підвели, через що їх довелося замінити. Моя мати теж не була ідеальною. Скільки себе пам'ятаю, то вона майже не була вдома та не приділяла мені належної уваги. Її основними заняттями були бали, дискотеки, зустрічі із іншими поважними особами, родинний бізнес і тому подібне. Через це більшу частину свого дитинства я витрачала на книжки, які склали основу мого життя та стали моїм єдиним товариством в ті часи. Ніхто з батьків не знав, що мені вдалося віднайти старі книжки, ще з того світу. В них було стільки цікавого, стільки незвичайного. Моя уява не могла охопити того, що я читала. Там був такий відмінний від нашого світ, не ідеальний, але й не такий поганий, яким він зараз став. Здавалося, що в мене було все- великий розкішний дім, багато грошей, весь Річтон поважав мене через славу моїх предків та успішність моєї матері. Але я не знаходила в грошах щастя. Я хотіла пригод, описаних в тих книжках, я хотіла поглянути на світ, де все було інакше. Моя мати недолюблювала мої заняття. Вона спричиняла весь час сварки, а потім наказала роботам прийти і спалити всі книги із старого світу, щоб вони не впливали на мій світогляд. Тоді я настільки сильно розлютилася на неї, що схопилася і втекла з маєтку в чому була. Без грошей та речей.

-Ви втекли із дому? Хоча у вас все було? Невже книжки настільки сильно розбурхали вашу уяву?- запитала Офрина, яку починала цікавити розповідь Беатрічче- Я думала, що в аристократів все добре і їм не треба нікуди тікати. Це в нас завжди була сірість та безвихідь. А у вас численні розваги та привілеї.

-Все не так яскраво, як ти думаєш, дівчинко!- смутно посміхнулася леді Кірдан- Немає в цьому світі хорошого. Навіть і у багатіїв може статися криза. В моєму випадку це була проста підліткова образа на матір. Насправді, це була моя велика помилка за яку зараз я жалкую. Ні, не через матір, а через своє власне "я". Опинившись на вулицях району, я не знала, що робити далі. Блукала довго вулицями, аж поки не зустрілася з людьми із іншої сім'ї. Вони мені пообіцяли надати захист, нове життя та дати ціль моєму існуванню. Начитавшись тих книг, я сліпо повірила тим аристократам. Тим паче, що в одного молодого хлопця я закохалася сильно і не могла не слухати його красиві та чарівні слова і переконання. Все, що він казав мені, впливало сильно на мій власний світогляд. Разом з ним я поринула в цей світ рожевих розваг, от як ти й кажеш про наш клас. Але краще б я так не розважалася. Ми їздили по всьому Річтону, відвідували розкішні заклади, мені купували пишні сукні та робили прекрасні зачіски. Я відчувала себе королевою цього світу. Ми багато курили, танцювали, пиячили та згодом теж підпали на наркотики. Світ перетворився у стрімкий райдужний вир, де переді мною майоріли різнокольорові вогники, завжди гриміла музика, лунав шалений сміх, вчинялися жахливі оргії, все розпливалося, мішалося, тануло перед очима. Я втрачала кращі свої роки, вірячи в те, що зате зараз буду щасливою. Поки не сталося дещо жахливе ...

-Вибачте, я правда не знала ... Я думала ...- почала невпевнено Офрина, винувато поглянувши на Беатрічче.

-Що всі аристократи справжні покидьки?- знизала плечима жінка- Я себе і не виправдовую за дії, які вчиняла в своїй далекій юності. Можливо, одного дня я б і сконала від передозу десь у темному провулку і ми б з тобою зараз не розмовляли тут, якби не стався один випадок. Гроші нашої компанії почали зникати через надмірні вечірки та розкішне життя. І мій хлопець захотів обкрадати інших багатіїв Річтону. А я, закохана дурепа, погодилася, бо вірила в нього і ще тоді мене почало ламати від відсутності кайфу. Ми чекали ночей та вдиралися до будинків багатіїв. Через зв'язки тієї сім'ї це було неважко. Всі аристократи ворогують таємно між собою, тому нам надали допомогу інші родини, даючи пароль для охоронців та сигналізації. Дурні, бо ми потім обкрадали і тих, хто нам допомагав теж. Ми стравлювали поміж собою різні родини і все йшло добре. Аж поки ми не вдерлися до одного маєтку, де на нас напали роботи-вартові. Хтось попередив власника про те, що ми прийдемо. Вірніше, власницю. В темноті будинку здійнялася бійка, ми підпалили маєток та забрали найцінніші речі. Але мій хлопець зчепився у бійці із багатійкою. Я кинулася йому на допомогу. В моїй руці був пістолет і я вистрілила без вагань. Але коли полум'я вихопило обличчя жінки, то я впізнала у ній власну матір. Вона прокляла мене за зраду власного роду перед смертю та померла. І тоді я ніби прозріла, я побачила всю огидність своїх дій, зненавиділа себе саму і свого парубка, якого кохала. Я розчарувалась в ньому. Коли мене почали кликати тікати, я повернулася, зустрілася очима з моїм хлопцем, підвела курок та вистрілила просто йому в нахабне п'яне обличчя. Всі інші члени банди злякалися та втекли, але я присяглася, що помщуся. Тоді я особисто вирушила до містера Стюарта та розповіла йому свою ситуацію. Він згадав славні діяння моїх предків та допоміг мені всім. Відбудував маєток, повернув все награбоване, ще й більше додав від себе, але лишалася ще одна проблема. Мене ламала моя залежність, моє тіло повільно вмирало, я втрачала саму себе. Лише вогонь помсти до грабіжників тримав мене при життю. І я зважилася на ще один крок. Я лягла на операційний стіл та проплатила самі дорогі кібернетичні імпланти. Від мене колишньої майже нічого не лишилося. Руки, ноги, цілий скелет- це все суцільний високотехнологічний метал. Очі, які погано бачили від старіння, я потім змінила на кібернетичні. Зуби теж з роками повипадали, тому всі вони в мене золоті. Зараз мені вже надто багато років, так люди не живуть, але я із своїм кібернетичним тілом здатна прожити тепер довше і старіння мене не торкається. Лишилася лише моя колишня зовнішність, якою я була десь у віці тридцяти років. Таке було моє прохання до роботів-хірургів.

-А це боляче? Ну, ставати напівроботом?- спитала Офрина, з цікавістю роздивляючись незвичайну пані.

-Це називається бути кіборгом, дорогенька!- лагідно усміхнулася Беатрічче- Коли в твоєму тілі поєднується біологічна основа із роботичною. Насправді, я не знаю, чи болючий це процес. Я була під наркозом, коли зі мною все це робили. І я знаю, що краще було мені стати такою, чим конати в жахливих муках від наслідків власних помилок. З новим тілом я отримала шанс на спокутування своїх гріхів перед матір'ю та цілим світом. Довгими роками я вистежувала членів нашої колишньої банди і одного за другим їх всіх прибирала. Для публіки всі вони гинули в нещасних випадках, а для мене- були вбитими за моїм наказом. Але це не така вже й гарна сторінка моєї історії. Більш принадною для тебе буде те, що я зав'язала із криміналом та поганими звичками раз і назавжди. У себе вдома я почала приймати різних аристократів із нормальних сімей, створила літературний клуб і за чашкою чаю чи кави ми разом пишемо вірші, читаємо книги, обговорюємо цікаві теми. Але, звісно, що в рамках законів Марібосу, без небезпечної ідеології. Ніхто з письменників не хоче бути репресованим та й ми не знаємо, чи хтось не здасть якусь ідею та людину, що виражає її, вищому керівництву. Треба бути обережнішими. На цьому моя історія не закінчилася, адже твоя поява в моєму житті, Офрина, нагадала мені про випадок ще одного мого трагічного кохання, яке довело мені, що прив'язуватися не можна ні до кого в світі. Особливо, коли ти нічого не можеш вдіяти та змінити в суспільстві.

Офрина вже готова була спитати у Беатрічче чому саме вона викликала якісь нові спогади у аристократки та й дівчину сильно захопила розповідь високої леді і їй страшно хотілося дізнатися про неї більше. Так чи інакше, але Беатрічче вдалося відволікти Офрину від її власних негативних спогадів, які тяжіли над душею нещасної. Тепер їй трохи стало полегше та світліше на душі. Але чудову розмову перервав довгий протяжний гудок потягу, а потім вагон затремтів. За вікном пролунав скрип коліщат об рейки і хода локомотиву почала сповільнюватися.

-Що сталося?- спитала Офрина, в якої серце билося десь нижче живота від страху невідомості- Ми що, вже приїхали?

Пані Кірдан неквапливо підвелася на ноги, поправила долонями своє довге пальто, капелюха, а потім визирнула у віконечко і з усмішкою промовила:

-Ого, як швидко час минає за приємною бесідою. Хто б міг подумати, що ми так швидко дістанемося до Ґолдтону! Так, дівчинко, ми дісталися нашого пункту призначення. Перед тобою- палац Веймар, особиста резиденція містера Стюарта, нашого правителя.

Офрина присунулася ближче до скла і в усі очі подивилася на вид, який розгортався за вікном потягу. Перед нею був розкішний район, вкритий красивою різнокольоровою бруківкою. На нічному темно-синьому небі висипали дрібні срібні зірочки. Всюди, куди не кинь оком, були височезні хмарочоси, які блищали своїми скляними боками та піднімалися верхівками аж до самісіньких небес. Для Офрини вони здавалися міфічними велетнями із великою кількістю жовтих та оранжевих очей, які яскраво світилися у темряві ночі. По всім вуличкам височіли чорні залізні стовпи, на яких були неонові квадратні лампи, світло яких приємно впливало на очі. Сам потяг лишив позаду темний довгий тунель, який розмежовував Ґолдтон із нижнім Річтоном, де проживали аристократи.

Тепер же локомотив спинився перед коричневою будівлею депо, де до нього вже квапилися роботи-машиністи та озброєний супровод. Прямо попереду Офрина побачила велику статую із білого мармуру, яка зображала містера Стюарта із суворим виразом обличчя та рукою, якою він вказував кудись в далечінь. Дівчина здригнулася від моторошної величі цього колосу. Як могло так статися, що одна людина підвела себе до рівня бога, а всі так охоче вклоняються їй? Навіщо людям потрібен цей ідіотський культ особи? Невже суспільство настільки слабке, що йому завжди потрібен ось такий могутній та жорстокий лідер, який буде тримати кожного у залізному кулаці тоталітарного режиму? На ці питання у Офрини не було відповіді, це лише промайнули хаотичні думки в її розпаленому розумі. За статуєю дівчина помітила неймовірно великий палац із сліпуче білого мармуру, золотим дахом та неймовірно красивими вітражними віконечками. Вся ця будівля здавалася казковою, чарівною та неймовірною. Офрина не здивувалася б, якби зараз із велетенських блакитних дверей палацу до неї виїхав величний король та прекрасна принцеса, подібно до тих сюжетів пригодницьких книжок, які вона читала в дитинстві.

Але замість королів тут повсюди були роботи та багатії. Останні мало чим відрізнялися від інших. Такі ж ошатно вбрані, а дехто скидався виглядом на чудернацьких папуг. І більшість багатіїв мали кібернетичні частини тіла. Тут зовсім не було звичних Офрині людей, поряд з якими вона провела більшість свого життя. В якусь мить їй страшно захотілося повернутися знову до сірості Ворктінґтону, бо ця краса та розкіш гнітуче впливали на стан дівчини. Вона відчувала себе розчавленою величчю цього місця, маленьким жалюгідним хробаком під ногами сильних світу цього.

Поки Офрина ошелешено роздивлялася у вікно на дивовижні будівлі та місцевих жителів, як до неї в купе прийшло четверо озброєних роботів. Один з них сказав:

-Офрина Хесент, негайно пройдіть з нами до перону. Вас зараз супроводять до палацу Веймар, де на вас вже чекає ваша кімната.

-Моя кімната?- перепитала дівчина, приголомшено переводячи погляд з роботів на Беатрічче- Я що, буду жити у палаці?

-Лише декілька днів, наскільки я вірно все пам'ятаю!- знизала плечима пані Кірдан, витягнувши із кишені великі чорні окуляри та начепивши їх собі на носа- Тобі нічого боятися. До кожного учасника "Альд Скабальду" приставляється свій спонсор, який буде приділяти йому увагу, піклуватися про благополуччя та допомагати з деякими фінансовими питаннями. Все це буде тривати до самого початку гри. А далі вже ти будеш сама діяти. Але поки не турбуйся про це. Твій спонсор- це я і я прикладу всі зусилля, щоб ти відчувала себе комфортно та не хвилювалася. Це- менше, що я можу зробити в твоїй ситуації. Сподіваюся, що ти будеш мені довіряти.

Офрина підвелася на тремтячих ногах, невпевнено поглянула на усміхнене обличчя пані Кірдан, яка в своїх окулярах зараз скидалася на смішну сову, і мовчки кивнула їй. Та простягнула до дівчини свої сегментовані тонкі пальці. Без жодних вагань Офрина вчепилася в руку жінки, відчуваючи зараз до неї прилив прихильності та довіри. Тут, в незнайомому місці поряд із жахливими роботами та жорстоким диктатором, Беатрічче здавалася їй надійним захистом та опорою від всього темного та поганого. На дотик пальці жінки були жахливо холодними немов в якоїсь воскової ляльки, але Офрина не звернула на це уваги, більше тривожачись за те, що чекало на неї попереду.

Озброєні роботи розділилися та повели двох жінок до виходу. Двоє йшли попереду, а двоє позаду, пильно стежачи своїми червоними очима за спинами жінок на випадок якихось непередбачуваних випадків. Вийшовши на перон, жінки порівнялися із іншими наляканими учасниками смертельної гри, поряд з якими стояли їхні спонсори. Перед блідими людьми знову з'явився містер Стюарт. На його обличчі грала весела посмішка, він задоволено потирав свої руки та підморгував кожному учаснику. Декого він плескав по плечу, хоча самі люди лише здригалися від його дотику та з кислим виразом обличчя супроводжували поглядом диктатора. Коли той порівнявся з Офриною, то дівчина опустила погляд до землі, дивлячись на розкішні черевики містера Стюарта. Їй було надто страшно бачити диктатора ось так близько перед собою і вона боялася зустрітися із ним поглядом. Але згадавши його вчинки, в її душі скипів гнів, який придав Офрині додаткових сил. Вона змусила себе підвести погляд і зустрілася із карими холодними очима, зціпивши зуби та хоробро витримуючи цей зверхній погляд. Диктатор простягнув руку та ласкаво скуйовдив руде волосся Офрини, сказавши:

-Не бійся, дівчинко! Ти дуже красива та й смілива на додачу. Шкода, що така краса може швидко зав'янути з плином часу. Але хто знає, можливо ти зможеш виграти свободу в моїй грі. Лише уяви скільки можливостей може для тебе відкритися. Ти зможеш зробити свою красу та життя вічними, прославитися, досягти неймовірних висот. Все це перед тобою, лише варто руку простягнути. І тобі не треба буде пов'язувати своє життя із всякими бандитами, які нахабно порушують закони нашої славної держави.

-Дякую, але я краще помру, чим буду й далі жити в такій державі, де життя звичайних людей нічого не варте!- суворо відрізала Офрина, дивуючись сама собі, що ось так легко може сперечатися із самим володарем- І про мене теж можна сказати, що я бандитка, чи не так? У ваших очах такими є всі жителі Ворктінґтону. Але ми лише раби, яких змусили гнути спину на благо вашої держави. А не нашої. Скажіть мені, а ви не боїтеся спати, знаючи, скільком людям спаскудили життя? Легко ось так гратися чужими життями, немов іграшками?

Поряд з Офриною нервово втягнула в себе повітря Беатрічче, яка легенько штовхнула в бік дівчину, щоб та припинила так себе поводити. Сам містер Стюарт на якусь мить застиг, його обличчя стало схожим на кам'яну маску. В його очах спалахнув гнів, але він швидко приховав його і знову посміхнувся Офрині, відповівши:

-В моєму нинішньому стані мені не потрібен сон. Я не сплю вже дуже багато років, дівчинка. І мене не хвилюють якісь смерті, які необхідні для благополуччя Марібосу. Я повинен чинити правосуддя, інакше нашу країну розірве зсередини хаос непокори, мародерства, руйнації та занепаду. Ти повинна зрозуміти, що я теж лише скромний слуга для цього велетенського механізму, який нам вдалося створити спільними зусиллями. А коли щось в цьому механізмі починає виходити з ладу, псуватися, то я, подібно до механіка, повинен все відремонтувати, замінивши старі деталі на нові. В твоєму випадку я був би обережнішим із своїми словами. Твій приятель дозволив собі непристойні думки, які отруїли його власний розум. Якби я його залишив у Ворктінґтоні, то він би зіпсував настрої серед робітничого класу. Бачиш, його кепський вплив вже відчувається крізь твої власні слова. Тому більшу користь він принесе Марібосу, скерувавши власний гнів на республіку Кібернетії, яка є невизнаним та незаконним державним утворенням. Скоро я вичавлю цю язву з тіла нашого світу і в Марібосі знову запанує мир та злагода.

Засміявшись, містер Стюарт махнув рукою власній охороні та пішов до палацу ні разу не озирнувшись. Офрині лише залишалося безсило дивитися йому вслід, не в змозі щось зробити.

-Ходімо, я тебе проведу до твоєї кімнати- тихо озвалася до дівчини Беатрічче, нахилившись над нею та шепочучи до вуха. Її довге волосся лоскотало обличчя дівчини- Я багато разів вже бувала у палаці Веймар, тому краще за всіх тут орієнтуюсь. Щоправда, спочатку треба відвести тебе до ванної кімнати, адже від тебе тхне потом та якимись хімікатами.

-Гей, слідкуйте за своїми словами! Я не винна, що у Ворктінґтоні немає чистої води для купання. Нам важливіше напитися, чим витрачати воду на вмивання- насупилася Офрина, сердито поглянувши на пані Кірдан.

-Добре, добре, але факт лишається фактом- від тебе так тхне, немов якийсь пес здох, тільки без образ!- єхидно промовила Беатрічче, театрально скрививши своє обличчя.

Всередині палац виявився ще більшим. Офрина відчувала себе крихіткою в цих численних залах, які для неї були однаковими, як в лабіринті. Всі звуки луною розносилися просторими коридорами і дівчина старалася поводити себе тихенько немов на відвідинах якоїсь бібліотеки. Поли вкривали довжелезні червоні та чорні шовкові килими, на кожній стіні висіли великі картини із неймовірними пейзажами та портретами якихось величних панів та леді. На високій стелі було багато кришталевих люстр із яскравим неоновим освітленням, яке фарбували всі зали у фіолетовий, блакитний та смарагдовий кольори, перехрещуючи свої штучні промінці. Двері були теж височезними, масивними із золотими ручками та зроблені з деревини, вкритої лаком. По всім коридорам ходили озброєні роботи, а кожну кімнату вартували такі ж самі розумні машини, які не спускали своїх очей з підозрілих осіб.

У цьому оточенні Офрина відчувала себе пташкою, яку спіймали та посадили у клітку із міцними прутами і вона приречена була дивитися на далеку недосяжну волю та повільно марніти. З кожним кроком вглиб палацу дівчина розуміла, що саму себе добровільно приводить до пастки, звідки не має і не буде втечі. Поки Офрина роздумувала над своїм скрутним становищем, Беатрічче вже привела її до великих білих дверей і впустила всередину розкішної кімнати. Стеля, підлога та стіни були тут вкриті блакитною плиткою, яка щільно прилягала одна до одної. По центру кімнати розташовувалося дві ванни, які могли вмістити в собі цілу купу людей на погляд Офрини. Оксамитові чорні занавіски були надто дорогими та ніжними. Золоті крани та мармурові рукомийники яскраво блищали у світлі неонової лампи, яку ввімкнула Беатрічче, зайшовши до кімнати. Вздовж стіни височіла поличка з червоного дерева на якій лежали різноманітні пахучі мила, а на спеціальних гачках були вишиті золотими візерунками рожеві рушники.

-Я.... Я в шоці!- вигукнула ошелешено Офрина, розводячи руками- Такої розкоші я ніколи не бачила. Але, мені соромно в цьому зізнаватися.... Я не знаю, як тут все працює.

-Не турбуйся, я зараз все покажу тобі і допоможу. Мені теж треба з дороги трохи освіжитися- лагідно посміхнулася пані Кірдан та почала повертати відповідні крани, щось на них натискати, наповнюючи блакитною водою дві ванни.

-А хіба вам теж треба митися?- перепитала шокована дівчина- Я думала, що роботам не можна торкатися води.

-Так то ж роботам, не плутай, дівчинко із кіборгами!- засміялася дзвінким сміхом Беатрічче, знімаючи з очей свої окуляри та ховаючи їх в кишеню. Вішаючи на гачок свого капелюха, жінка продовжила говорити- Мої кібернетичні імпланти стійкі до води. Так то ти права- я не пітнію, але теж можу припасти пилом та іншим брудом, тому не завадить трохи помитися. Для мене це більше схоже на релаксацію та згадку про старі добрі часи, коли я ще відчувала живою шкірою гарячу воду. Зараз сенсори в тілі дають мені таку можливість знову все відчувати, але це не передасть колишніх відчуттів. Що ти стоїш стовпом та дивишся на мене? Роздягайся та плигай у воду.

Офрина почервоніла від думки про те, що їй доведеться роздягатися перед незнайомою жінкою, але вона змусила себе почати знімати свій незграбний робочий комбінезон. Вид гарячої чистої води, від якої до стелі підіймалися пасма білої пари вабив до себе дівчину. Роздягнувшись та прикриваючи руками інтимні місця, Офрина обережно залізла у наповнену ванну та розслаблено простяглася в ній. Гаряча вода приємно омивала її тіло, розслабляла кожну напружену клітину, змушувала забути про все погане хоч на якусь мить.

-Не забудь про мило та рушник!- слушно зауважила Беатрічче, передавши дівчині все необхідне.

Висока пані теж із себе почала здіймати одяг і робила все це вона без тіні сорому. Цікаво, подумала Офрина, вона не соромиться свого голого тіла тому що вона аристократка, чи тому, що це тіло лише ілюзія її колишнього живого тіла? Чим більше одягу із себе знімала Беатрічче, тим Офрина мала більшу можливість роздивитися жінку вповні. Кірдан була неймовірно худорлявої статури, а її руки та ноги здавалися надто тонкими та довгими. При детальному розгляді можна було побачити стороннє втручання в тіло Беатрічче. Її руки від плеча до кінчиків пальців просто являли собою механічні залізні імпланти, які складалися із гнучких сегментів. Те ж саме було і з ногами, щоправда їх вже вкривала штучна шкіра. На животі жінки були якісь старі шрами, які залишилися після хірургічного втручання. На одній з ніг Беатрічче Офрина помітила красиве татуювання у вигляді червоної троянди із шипами.

-Що воно означає? Ну, оце татуювання?- спитала Офрина із цікавістю, поки пані Кірдан занурювалася у воду.

-Я його попрохала відтворити з мого старого тіла- відповіла Беатрічче, із насолодженням закриваючи фіолетові очі- Насправді, за ним стоїть багато темного минулого, щоб ти знала. Ця троянда була емблемою аристократичного роду мого хлопця, Мюренів. Коли я закохалася в нього, то він хотів, щоб я набила таке ж татуювання, як і в членів його родини та близьких друзів. Тоді я була страшенною дурепою і тому погодилася, думала, що це буде так класно і поєднає мене із родиною коханого. Згодом, в часи нашого занепаду, ця троянда стала символом нашої банди "Торнс", яка грабувала багатіїв та стравлювала поміж собою впливові роди. Коли я змінювала собі тіло, то захотіла залишити це татуювання на новій нозі, щоб завжди пам'ятати про свої помилки та марну кров, яку я пролила через брехливе кохання.

Декілька хвилин жінки мовчали, лише плескаючись у воді. Але потім Офрина задала нове питання, яке хвилювало її:

-Слухайте, там у потязі... Ви почали розповідь про якесь інше кохання і те, що я викликала у вас спогади про ті події. Можна дізнатися більше, чому ви так сказали?

Беатрічче мовчки продовжила лежати, закинувши голову на край мармурової ванни і Офрина вирішила, що жінка не захоче відповідати на її питання. Можливо, воно було надто особистим та болючим для неї. Але потім жінка повернула своє обличчя до дівчини, поглянула в її очі своїми дивовижними фіолетовими блискучими очима і почала говорити:

-Ти така ж, яким був для мене він. Тому й нагадала мені ті події надто яскраво. Я пам'ятаю все так, ніби це було тільки вчора. В цьому і є мінус довгого життя. Люди довкола тебе проносяться, як світлові частинки у просторі, та зникають так же швидко. А ти лишаєшся з болючими спогадами про них. Знаєш, що колись вони були реальними, живими, тільки сміялися та сумували, а в наступну мить після них нічого не лишається. Ця історія пов'язана із "Альд Скабальдом" просто, як і зараз. В епоху своєї далекої юності я не цікавилася цією грою та й пропустила багато подій через свій розбещений спосіб життя. А коли я тільки-но змінила тіло, то присвятила нове життя помсті колишнім членам банди "Торнс" і пошукам чогось світлого серед сірості нашого буття. Себе вихваляти я не буду ніяким чином. Мені тоді було дуже важко. Я перетворилася на жорстоку особу, яка вважала себе несправедливо ображеною життям. Найбільшу опору для мене склав містер Стюарт. Він допомагав мені з усім, підняв мене фактично з дна, куди я сама себе загнала. Йому хотілося скерувати мої темні сторони на розваги з обраними людьми у грі на виживання. Коли мені запропонували спонсорство, то я погодилася без роздумів. На паперах все виглядало фантастично- просто опікуватися якоюсь особою до момента початку змагань, а далі просто стежити за тим, як смерть прийде за нею. Чомусь тоді я мала в душі зловісну втіху від цього. Чому, я й сама не знаю. Адже прості люди зовсім нічого мені не зробили. Але в ті часи мені хотілося хоч десь застосувати себе, хоч на комусь зігнати злість і всі темні емоції, які накопичилися всередині моєї розірваної душі. Коли я приїхала на потязі вперше у Ворктінґтон, то поводила себе зверхньо, дивилася на брудних робітників, як на жалюгідних істот, не вартих моєї уваги. Коли відбір учасників гри закінчився, то я дізналася, що мені випав якийсь юнак Джейк Прант.

-І що сталося далі між вами і цим юнаком?- спитала, затамувавши подих Офрина, намилюючи собі руки й спину та не відводячи погляду від пані Кірдан.

-Я зайшла до нього в купе, щоб подивитися з ким я маю справу- тихим тремтячим голосом відповіла Беатрічче, підперши залізним кулаком свою щоку- Саме тоді я зрозуміла, що мати справу з іншою людиною це не те саме, що завести собі кімнатну тваринку для догляду. Я зустріла в купе наляканого блідого юнака,який був красивим, якщо не звертати уваги на його брудний одяг та мозолі на руках. Красивий саме своєю простотою. Тією самою, якої не вистачало жителям Річтону. Хлопець старався триматися, але було видно, що він нещодавно сильно плакав. І тоді в мені щось зламалося. В ньому я побачила себе саму, яка посварилася з матір'ю, втекла з дому і опинилася у повній невідомості. Ту себе, яка тремтіла від ломки, страждала фізично та душевно, шукаючи порятунку, нової надії та помсти. Мені стало так шкода цього Джейка, що я почала заспокоювати його та розмовляти з ним, от як із тобою. Юнак боявся мене та не довіряв жодному моєму слову. Але мені вдалося розговорити його і я дізналася про те, що вдома в нього лишилися старенькі батьки та молодша сестра, що йому тяжко від розлуки з ними. Я заспокоювала його, запалювала власними словами надію в серці юнака і сама поряд з ним починала оживати, згадувати себе колишню.

Беатрічче знову замовкла і з мрійливою посмішкою подивилася на прозору воду у ванній. Через якусь мить вона продовжила оповідати Офрині свою історію:

-Коли ми приїхали до палацу, то я завжди відвідувала Джейка в його кімнаті, ми провели декілька вечорів разом, спілкуючись та дізнаючись більше одне про одного. Хоч ці зустрічі були миттєвими, але вони накладали відбиток на моєму власному серці. Розумом я розуміла, що набагато старша за цього юнака, що я вже була стародавньою в ту пору. Але я кохала його одночасно, як сина, так і як кохану людину. Так довго мої почуття хилилися в різні сторони. Джейк прив'язався сильно до мене, а я до нього. Наші атмосферні вечори ставали дедалі палкішими та інтимнішими, ми все частіше починали триматися за руки. Я кохала його за кришталево чисту душу, яка не знала ні багатства, ні заздрощів, не мала нічого темного в собі. А він мене прийняв такою, якою я є, роздивився крізь моє штучне тіло справжню людську душу, яка теж жадала щастя, бути коханою та важливою. Але коли настав день "Альд Скабальду" то він сильно змінився. Став похмурим, тінню себе колишнього. Коли ми зустрілися в останній раз, то він дивився на мене очима приреченої на смерть людини. Я намагалася переконати його, що у разі перемоги він зможе прославитися, розбагатіти, звільнити власну сім'ю, стати одним із аристократів. Я хотіла одружитися із ним після всього. Але він був набагато мудрішим за мене. Воістину, можна прожити багато віків і бути дурнем, а той, хто живе мало, здатен бачити більше деталей в світі. Джейк сказав, що не вірить у правила гри, не вірить містеру Стюарту, він, як і ти, ненавидів його за те, що він зруйнував його життя та життя його сім'ї. Мій коханий знав, що коли він потрапить в ліс, то ми більше ніколи не побачимось. Тому він поцілував мене в останній раз, міцно обійняв, поглянув в мої очі і сказав, що я стала для нього на якусь мить янголом-рятівником, світлом, що тримало його при життю весь цей час. Так не могло тривати вічно. Джейк переконував мене, що він для мене лише миттєва закоханість, що ми не зможемо мати дітей через моє штучне тіло, що нам не судилося бути нормальною сім'єю, адже ми походили з різних світів. Якби мої очі могли проливати сльози, то я б плакала сильно. А так, я була приголомшеною та відчувала себе самотньою та порожньою. Джейк попрохав у мене лише одне- піклуватися про його сім'ю, коли його не стане. Він говорив про це, як про сталий факт, немов міг передбачити свою власну долю.

-Значить, це правда ...- важко видихнула Офрина, занурюючи тремтячі пальці у вогке руде волосся- З "Альд Скабальду" ніхто ніколи не повертався живим. В цій грі немає переможців. В тому лісі за містом криється лише смерть, чи не так?

-На жаль, саме так!- понурила голову Беатрічче і її обличчя болісно скривилося- А я в ті далекі часи не знала цього. Містер Стюарт був моїм рятівником і я не могла повірити в те, що він так вчинить. Коли мій коханий вирушив у ліс, я прийшла до правителя і прохала його на колінах зробити все для перемоги Джейка. Він обіцяв мені, що простежить за його долею на полю битви. А потім через тиждень до палацу привезли те, що лишилося від Джейка. В тому скривавленому трупі важко було вгадати його. У мене не було більше ні сил, ні бажання кричати, просто в душі все закипіло та завирувало від болю втрати. Стюарт мене заспокоював, виправдовувався, що це сталося випадково, що Джейк став жертвою інших учасників. Але мені здалося в ту мить, що він навмисно його вивів так швидко з гри, саме через те, що про нього прохала я. Присягаюся, що тоді вперше в очах мого рятівника я побачила іскри радощів від моїх страждань, ми всі для нього виявилися іграшками на його гральній дошці. Після тих подій я поїхала до власного маєтку і довго просиділа в своїй кімнаті, дивлячись на стіну. Мені не хотілося рухатися, нічого не хотілося. Я сумувала за Джейком і мені його не вистачало. Мої руки тягнулися у порожнечу, шукаючи тепло його власних рук. Але там я знаходила лише холод та самотність. Таку ж крижану, як і моя розбита, ледь жива, душа.

-Співчуваю вам!- щиро відгукнулася Офрина, яка добре розуміла біль пані Кірдан, бо вона сама відчувала, що навряд чи побачить знову Пітера та відчує його дотики на собі- А ви виконали свою присягу перед Джейком? Піклувалися про його родину?

-Ні!- коротко відрубала Беатрічче та вилізла з ванни, загортаючи своє тіло у рушник.

-Чому ні? Невже ви зрадили саму пам'ять про вашого коханого?- розсердилася дівчина, вискакуючи з ванни слідом за жінкою та витираючи власне вологе тіло.

Беатрічче, яка вже починала одягатися, раптом різко повернулася до Офрини, сердито спалахнула очима і відповіла:

-Я що, даремно розповідала тобі історію свого тяжкого життя? Ти так нічого й не зрозуміла? Може я й вчиняла помилки, але коли доходила справа до відповідальних речей, то на мене можна було покластися. Я його кохала більше за все у світі, розумієш? Я кохала свого Джейка. Для нього я стала важливішою за все, хоч я лише пародія на жінку, ілюзія себе колишньої. Це я сама по дурості себе призвела до втрати тіла, заміни всіх колишніх живих частин на кібернетичні. Через це я не могла бути йому нормальною жінкою, не могла народити дитину, яка б нагадувала мені про його існування в світі. Зараз для мене Джейк- блідий слабкий спогад, привид з мого минулого, якого не повернути ніяким чином. Його пам'ять я не готова була зрадити. Тому особисто навела справки про його родину. Хотіла віддати їм частину своїх грошей чи попрохати диктатора надіслати мені їх в якості слуг до маєтку. Все ж краще, чим жити в старенькій халупі у Ворктінґтоні. Я спізнилася.

-Спізнилися? Чому? Що сталося?- стурбовано перепитала Офрина, засмучена тим, що поставила під сумнів наміри та почуття високої леді.

Поки дівчина одягалася у свій старий одяг, Беатрічче продовжила говорити:

-Прибувши до Ворктінґтону, я відшукала хатину сім'ї Джейка. Але знайшла їх всіх повішеними на тополі, що росла біля їхнього будинку. Коли я спитала місцевих, то вони неохоче мені розповіли, що цю сім'ю запідозрили у змові проти влади містера Стюарта і тому їх всіх прирекли до страти через повішення. Я не змогла нічого вдіяти. На моїх очах мого коханого забрали у ліс та підступно вбили там. А потім те ж саме зробили і з його родиною. Я не змогла виконати своєї обіцянки. Чим я краща? Нічим. Можливо, я могла б якось врятувати Джейка, врятувати їх всіх. Вони стратили навіть його маленьку сестричку. А я мовчки на все це дивилася і продовжувала замовчувати жорстокість влади. З одного боку був містер Стюарт, якому я вдячна за свій порятунок та другий шанс розпочати нове життя. А з другого залишився мій коханий, обіцянку якого я так і не виконала.

Офрина підійшла до жінки і міцно її обійняла. На якусь мить Беатрічче сильно здивувалася та тяжко зітхнула, її руки затремтіли. Але вона у відповідь теж обхопила своїми залізними руками за плечі дівчину та притулила її до себе.

-Ви не винні, пані Кірдан!- прошепотіла Офрина- Ви не знали, що таке могло статися. Не могли знати. Ви хотіли вірити цій людині, яка врятувала вам життя свого часу. Не могли бачити всю підступність та темні сторони диктатора. Але він всім за довгі століття встиг зруйнувати життя. Ваш біль мені знайомий. Я й сама знаю, що скоріше за все, скоро помру. Що Пітер теж не буде поряд зі мною в мої останні хвилини. Він теж помре десь на чужині, далеко від мене. Я думаю, що наш спільний біль об'єднав нас у потязі. Вибачте, що я вам зробила шрам на обличчі, коли розбила скло.

-Дякую за підтримку, Офрина!- лагідно посміхнулася Беатрічче, незграбно гладячи по рудому волоссю дівчину- Не турбуйся про це, біль я не відчуваю та й шкіру змогла швидко відновити. Мені шкода, що тебе втягнули в цю історію з грою. Коли я тебе побачила, то ти мені живо нагадала Джейка. Ти була такою ж розгубленою, як і він в перший день, але глибоко у душі в тобі палає такий же вогонь незкореності, жаги до життя та боротьби. Джейк боровся до останнього, хоч і знав, що на нього чекає смерть. Його я врятувати не змогла. Але я зроблю все, що в моїх силах, щоб проконтролювати твою безпеку. Хоч прямо проти диктатора піти я не можу, але в мене є друзі в певних колах, які забезпечать мені нагляд за тобою і я зможу боронити тебе. Це- менше, що я здатна зробити для тебе. А зараз, пішли до твоєї кімнати, вже робиться пізно, а тобі треба відпочити добре після тяжких випробувань минулих днів.

Спустивши воду у каналізацію та вимкнувши світло, жінки вийшли з кімнати та вирушили в іншому напрямку по коридору. Поки вони йшли, Офрина тихо спитала у Беатрічче:

-А чому у потязі ви мені казали, що в грі можна перемогти, якщо знали вже, що переможців там не існує? І ще питання, для чого вам так ризикувати та намагатися мене врятувати, якщо все одно на мене чекає смерть? Не раніше, так потім щось зі мною точно станеться.

Озирнувшись по сторонам, Беатрічче нахилилася теж до Офрини і тихо їй прошепотіла біля вуха:

-Нас змушують це казати, бо інакше кара чекає на того, хто наважиться сказати правду. Для публіки ми брешемо, що переможця забирають до Річтону чи Ґолдтону, де він починає нове краще життя. Насправді ж, всі в тому лісі помирають жахливою смертю. Не від людей, так від роботів точно. Так що вся наша розмова з тобою повинна залишитися виключно поміж нами, розумієш? Ні з ким більше тут не спілкуйся, нікому не довіряй. Пам'ятай- всі в цьому палаці- правдиві змії, які радо віддадуть тебе в руки смерті. Ти можеш довіряти лише мені та тим, на кого вкажу я. Всіх інших стережися. Що ж стосується другого питання,- висока жінка дружньо підморгнула дівчині- Ти мені нагадуєш чимось і мене саму, коли я читала ті цікаві книжки та мріяла про дивовижні пригоди. Захищаючи тебе, я ніби не даю повторитися власній лихій долі.

-Добре, я розумію, дякую вам за все!- кивнула головою Офрина, поспішаючи за жінкою по коридору.

Нарешті, вони дійшли до великих дверей червоного кольору та зайшли всередину. Це була простора кімната із великим розкішним ліжком, червоним килимом на підлозі, дорого оздобленою шафою, письмовим столом та декоративною лампою на ньому. Прямо на протилежній стороні кімнати починалося величезне вікно, розміром у всю стіну, з якого був чарівний вигляд на нічний Ґолдтон, освітлений неоновими вогнями. По вуличкам району сновигали яскраві машини, ходили перехожі в розкішному вбранні та несли свій патруль роботи-охоронці.

-Ну, як тобі твоя нова кімната?- поцікавилася Беатрічче, склавши руки на грудях.

-Вона неймовірна, така простора і чарівна, розкішна, але .... -Офрина безсило розвела руками та смутно подивилася на пані Кірдан- Більше схожа для мене на тюрму, клітку, з якої немає втечі. Весь цей простір, здається, готовий мене замордувати тут і зараз.

-Я розумію твої відчуття, але не бійся!- з ніжністю в очах відповіла дівчині жінка- Я буду завжди поряд із тобою. Я попрохала для себе теж кімнату у палаці, тому ми будемо сусідами через стіну. Якщо тобі щось знадобиться, то можеш приходити до мене в будь-який момент. Ще одне, я хочу тобі порекомендувати одну річ. Поки ти знаходишся у палаці Веймар, то тобі краще не вступати у відкриту конфронтацію з містером Стюартом. Сьогодні на пероні ти поводила себе не дуже розумно і ледве не накликала на себе гнів правителя цілої держави. Я знаю, що твої емоції беруть над тобою верх, але ти повинна навчитися їх контролювати та приховувати свої правдиві почуття. Якщо ти розлютиш містера Стюарта та привернеш до своєї особи неналежну увагу, то зробиш гірше тільки самій собі. Пам'ятай, що правила гри можуть змінитися лише по одному його бажанню.

-Ех, розумію, просто мені було надто важко втриматися- зітхнула Офрина, опускаючись на краєчок розлогого ліжка та затуляючи обличчя долонями- Коли я опинилася так близько нього, то забула про весь страх. В мені почав вирувати страшний гнів, я хотіла кинутися на нього, розірвати на шматки за те, що він зробив з моїми близькими людьми та зі мною. Але це марне бажання, він безсмертний та вічний, хто я проти нього.

Беатрічче, прошелестівши своєю довгою сукнею, підійшла до дівчини та заспокійливо поклала їй руку на плече, а потім тихо сказала:

-Не треба втрачати надії, дорогенька. Навіть, у самій глибокій пітьмі може спалахнути світло нового дня, яке принесе із собою зміни. Ти та, ким тебе зробило це важке життя. Але в тобі є те, що так відрізняє тебе від диктатора. І ні, це не бідність чи слабкість. Це твоє серце. Доброта у ньому - таємна сила, яка дає тобі змогу боротися далі, триматися у самий тяжкий свій день. В тобі є людяність та чуйність, ти відкрита коханню та живим емоціям. А от про містера Стюарта такого не скажеш. Він давно, скільки його пам'ятаю, був холодним, стриманим та дуже непередбачуваним. Говорять, що в його житті сталося багато неприємних моментів, через що він втратив віру в людей та їхні емоції, ступив на нову сходинку еволюції, піднявся до рівня бога та могутнього правителя цілої держави. Але це вбило в ньому всі живі емоції, він людина у тілі робота, але дозволив собі стати машиною і в душі. Він втратив її назавжди. Щоб не сталося із тобою, Офрина, ти повинна залишатися перш за все людиною, якою ти є і завжди була. Не дай подіям зламати тебе та змінити.

Нічого не сказавши, Офрина просто міцно обійняла пані Кірдан, притискаючи її до себе та шукаючи в ній порятунок від всього поганого. Беатрічче провела пальцями по її рудому волоссю, нахилилася та ніжно поцілувала дівчину в лоба, а потім прошепотіла:

-І ще одне- ми з тобою друзі, Офрина. Тому до мене ти можеш звертатися на ти. Дай мені можливість хоч трохи знову відчути себе молодою, а не таким стародавнім антикваріатом.

-Добре, Беатрічче! Дякую тобі за таку чудову підтримку!- тихо промовила Офрина- Без тебе у цьому палаці мені було б надто важко. Прошу тебе, залишся зі мною на ніч. Я боюся цього місця і кошмарів, які можуть прийти до мене в пітьмі.

-Гаразд, я посижу трішки із тобою, дорогенька!- лагідно промовила леді Кірдан.

Жінка допомогла постелити Офрині ліжко, дбайливо, не гірше рідної матері, вкрила ковдрою дівчину, загасила світло та сіла поряд з нею, замріяним поглядом дивлячись на вікно та яскраві неонові вогні міста Праудшир. Ліжко виявилося схожим на ніжну пір'їнку, в такому Офрина ніколи не мала можливості спати. Вперше, її боки нічого не давило та не кололо, а холод не пробирався крізь ковдру. Але, незважаючи на всі зручності, дівчина довго крутилася з боку на бік, не маючи можливості заснути. Сон все не йшов до неї, а в мозку стрімко проносилися картини нещодавніх подій- її ім'я в числі учасників "Альд Скабальду", Пітер, який б'ється із роботами, розстріл батьків хлопця, загибель її нещасної матері і смутне бліде обличчя коханого, який лишився далеко позаду, коли потяг з нею поїхав у це пекло назустріч смерті. Офрина повернулася у ліжку на інший бік і деяку мить дивилася на високу темну фігуру, яка сиділа на краю її ліжка опустивши голову. Лише фіолетові очі сяяли в напівтемряві ніжним світлом. Побачивши, що дівчина не спить, Беатрічче посміхнулася та промовила:

-Ти спи, спи, дівчинко. Завтра в нас буде ціла купа справ. А зараз ще є час на спокійний відпочинок та гарний сон.

-А можна ще одне останнє питання на сьогодні?- несміливо поцікавилася Офрина, натягуючи собі на обличчя оксамитову ковдру.

-Якщо тільки одне останнє!- грайливо відповіла пані Кірдан, весело похитуючи головою та засміявшись чарівним сміхом, схожим на передзвін срібних дзвоників.

-А що сталося з вашим старим тілом? Ну, як це, жити і знати, що десь ти вже похована?- спитала нарешті на одному подиху дівчина.

-Ну, це не зовсім так, Офрина!- знизала плечима Беатрічче- Розумієш, мою свідомість не переносили до кібернетичного тіла. Ця можливість була винайдена колись дуже давно, але хтось знищив всі матеріали по цьому винаходу. Наскільки я знаю, то є лише одна людина, яка пройшла через подібне. А що стосується мене, то я стала своєрідним експериментом для роботів. Мене фактично сильно порізали на шматки. Позбавили більшої частини тіла та внутрішніх органів, які були вражені наркотиками безповоротно. Все це замінили кібернетичними імплантами. Вони полегшили операції, дали можливість виліковувати найтяжчі захворювання, давати людям можливість прожити довше та розпочати нове життя, своєрідне нове народження. Мої органи стали механічними, мої кістки- теж механічні, очі я змінювала сама собі, а із старого організму лишився мозок, та й той, лише до половини біологічний, а його підтримує інша технічна половина. Ще лишилося в моїх грудях серце, яке підтримується допоміжними клапанами. Я стала бачити світ по іншому, інакше все сприймати довкола себе. Але я залишилася тіє ж людиною, якою й була. Мої біологічні рештки хотіли поховати поряд із моєю матір'ю. Але я не змогла б приходити на її могилу та бачити поряд із нею кам'яну плиту із власним іменем. Це нагадувало б мені весь час про те, що я лише тінь себе колишньої, привид, який повинен гнити ось там в землі, де йому і місце за всі гріхи свої. Тому я прохала містера Стюарта, щоб мої залишки спалили у печі та розвіяли попіл за вітром. В той день я ніби порвала остаточно із своїм минулим. Господи, як давно все це було, надто давно. Сива давнина. Важко це все згадувати. Надто важко.

Беатрічче прикрила втомлено очі та тяжко зітхнула, обхопивши сегментованими пальцями свої коліна. Офрині стало моторошно від думки, що ця жінка пройшла через справжнісінькі очисні кола Пекла, перетворилася на нову надзвичайну істоту і на власні очі бачила своє ж спалення, вірніше того всього, що пов'язувало її з минулим людським життям. Це справді було важко сприймати. Офрина на місці пані Кірдан зійшла б з розуму, втративши все те, що складало її власну сутність. Для неї це було надто тяжким випробуванням. Вже краще смерть у лісі, миттєва та бажано безболісна, чим пройти ось такий тернистий шлях, щоб стати кіборгом.

-А та людина, яка перенесла свою свідомість у тіло робота? Це хто?- уточнила дівчина, заздалегідь знаючи відповідь на своє питання.

-То сам наш володар Джон Стюарт!- відповідь Беатрічче пролунала зловісно у пітьмі ночі- Ти ж казала, що лише одне питання хочеш задати. Давай, закривай очки та відпочивай. Поки ще є така можливість.

Засинаючи, Офрина роздумувала над тим, що знищення матеріалів по перенесенню свідомості в кібернетичне тіло було не випадковим. Вона твердо знала, що за цим стоїть сам диктатор Стюарт і відчувала, що саме ця таємниця робила його таким сильним та невразливим перед іншими. Якщо хтось колись дізнається його правдивий секрет, то це дасть можливість зробити диктатора знову смертним та відправити його душу туди, де йому саме й місце- у Пекло. І Офрина сподівалася, що колись хтось зможе розкрити всі секрети Стюарта. Поки вона так думала, її думки почали повзти все повільніше та повільніше ніби перетворилися на равликів, очі злипалися і втомлена важкими випробуваннями дівчина забулася тривожним сном в якому знову оживали нещодавні кошмари з реальності. Але заспокійлива залізна рука пані Кірдан, її шовкове чорне волосся, надушена сукня та яскраві фіолетові очі завжди виринали з пітьми і заспокоювали Офрину, відганяючи всі жахи геть.

                               🌆🌆🌆

Вранці Офрину розбудило яскраве проміння сонця, яке золотило скло величезного вікна її кімнати та падало на обличчя. Спочатку дівчині не хотілося прокидатися та повертатися до страшної реальності. Хоча чим зараз ця реальність відрізняється від жахливих сновидінь ночі? Що там, що там, її переслідували смерті близьких, моторошні роботи та жорстокий диктатор, який бажав їй смерті. Відкривши зелені очі, Офрина похмуро подивилася на білосніжну стелю із кришталевою люстрою, яка звисала з неї. Промінці грайливо виблискували на дрібних алмазних прикрасах, відбиваючи на стіну дивовижні силуети. Повернувши голову, дівчина побачила, що пані Кірдан за ніч вже зникла, не лишивши по собі і згадки. Вона знову була на самоті із своїми жахливими спогадами.

Щоправда тепер Офрина відчувала, що її серце та душа вкрилися міцною захисною кіркою. Біль залишився десь в глибині, але плакати їй вже не хотілося. Сльозами справі не допоможеш. Їй доведеться якось самій викручуватися в даній ситуації наскільки це можливо. Шанси на її виживання були надто мізерними. Але все ж таки вони існували. Не маючи нічого іншого, Офрина із надією вхопилася за них, бажаючи, щоб їй вдалося прожити довше і помститися одного дня диктатору за все, що він зробив із нею та Пітером. Спогади про Пітера новою хвилею болю прокотилися по серцю дівчини, але вона закусила губу, щоб не закричати від безсилого гніву та розпачу. Замість цього з її горла вирвався болісний стогін.

Зовні пролунали гучні кроки, а потім в двері кімнати на диво ввічливо хтось постукав. У Офрини не було жодного бажання реагувати, неважливо хто там до неї зараз прийшов. Тому вона просто мовчала і тільки сильніше занурила голову під ковдру, ховаючись від цього клятого світу. Деяку мить панувала суцільна тиша. Але потім стук в двері знову розірвав тишу, ставши більш наполегливим.

-Та заходьте, заходьте, відчинено!- невдоволено пробурчала Офрина, привставши на ліктях та сердито поглянувши на високі двері.

Ті відчинилися і на порозі з'явилася Беатрічче. Сьогодні жінка була одягнена ще розкішніше ніж вчора. На ній була неймовірна сукня темно-фіолетового кольору, низ якої та рукава були розшиті у вигляді пелюсток казкової троянди. Сукня ідеально пасувала аристократці, ідеально підкреслюючи її високу та струнку фігуру. На плечі була накинута коротенька хутряна шуба з коричневого хутра, яке виблискувало в сонячному світлі. Розкішно розчесане волосся красиво стелилося по цьому хутру та грудям жінки, обрамляючи її миле видовжене личко. На шиї в жінки було дорогоцінне кольє із рубінів та топазів із срібною вставкою, яке було просто сліпучим для Офрини. Свої залізні руки із сегментованими пальцями Беатрічче сховала під напівпрозорими довгими шкіряними рукавичками. На одній із рук було одразу видно чотири великі каблучки із сяючими камінцями. Голову пані Кірдан оздоблював новий розкішний чорний капелюшок із круглими полями, на вершині якого на цей раз була чудернацька оздоба у вигляді хутряного помпону, який скидався на збільшений у розмірах заячий хвостик. Фіолетові очі Беатрічче ховалися за темними скельцями велетенських окулярів. Ще у потязі вона пояснила Офрині, що часто носить темні окуляри, бо її роботичні очі настільки потужні, що від сонячного світла в неї починається мала мігрень.

Посміхаючись своїми підведеними рожевою помадою із блискітками губами, Беатрічче заговорила:

-Доброго ранку, з вами новий день! А ви я ще бачу зовсім не готові його зустрічати. Яке жалюгідне видовище, немов розчавлений замордований комар у ліжку тут лежить. А ну підйом, годі спати, справи не чекають!

З цими словами висока жінка стрімко підскочила до ліжка та одним рухом скинула ковдру з Офрини. Руда дівчина розлючено зашипіла, як кішка, і невдоволено пробурчала:

-Беатрічче, що ти робиш? Адже ж тільки нещодавно почало світати. Не встигла прокинутися, а ти вже тут. Які ще справи можуть бути?

-Організаційного характеру!- гордовито проказала пані Кірдан, беручи до рук старий потертий комбінезон Офрини та невдоволено цокаючи язиком- Лише поглянь, яка це ганчірка для підлоги, а не нормальний стильний одяг. Як можна в такому ходити?

-Ну вибирати мені не доводилося, бо нам всім видають однакову робочу форму раз в декілька місяців- знизала плечима Офрина, забираючи свій одяг від леді.

-Розумію, але часи змінюються, дівчинко!- самовдоволено продовжила гнути своє Беатрічче- Сьогодні ти останній раз одягаєш цей жахливий комбінезон. Бо ми з тобою вирушаємо до Річтону та купимо тобі новенький одяг і ще дещо важливе.

-До Річтону?- здивувалася до глибини душі Офрина, розширивши свої очі- Я побуваю сьогодні у районі аристократів? Але я думала ....

-Думала, що містер Стюарт буде тримати тебе тут під замком весь час?- хитро підморгнула з-за окулярів Беатрічче- Може ти його і вважаєш тираном, але він дає певні вольності учасникам перед грою. А я, як твій спонсор, можу приймати безпосередню участь у нагляді за тобою. Тому швидше одягайся, бо ми скоро вирушаємо.

-Але.... Як я можу вам віддячити за новий одяг?- спитала Офрина, розгубившись- В мене дуже мало грошей та й ті забрали разом із сумочкою роботи, коли мене до потягу провадили. Ваш вчинок та допомога багато що для мене значать, справді, дякую!

-Не вигадуй, Офрина!- відмахнулася від слів дівчини Беатрічче, допомагаючи їй застелити ліжко та завершити приготування до виходу- Це знову ж таки, менше, що я можу для тебе зробити. І це не варте мені нічого. Та купа грошей просто лежить на моєму рахунку вже багато років і я не знаю що з ними можна ще робити. Сьогодні ми відвідаємо одного з моїх знайомих, який тримає дизайнерський магазинчик по вулиці Нортона. Він точно допоможе тобі підібрати кращий одяг. А ще й вирішить наше питання із святковою сукнею.

-Святковою сукнею?- налякано перепитала Офрина, думаючи, що їй почулося- Але я ніколи не носила до того сукні. Та й навіщо вона мені? Тільки не кажіть мені, що в ній мене й поховають після жахливої смерті в нетрях лісу!

-Що за песимізм?- невдоволено насупилася висока жінка, склавши руки на грудях- Вище голову, дівчинка. Ти тут для того, щоб боротися, а не здаватися одразу на самому початку. Більше віри в свої сили та можливості. А сукня тобі потрібна для сьогоднішньої вечері, присвяченій знайомству із учасниками "Альд Скабальду". Містер Стюарт вимагає спеціального вбрання на неї, тому кожен буде готуватися по своєму. Годі балачок, пішли, кортеж вже чекає на нас.

-А як же сніданок?- спитала Офрина, поспішаючи за пані Кірдан, яка широкими кроками вже долала коридор, вискочивши з кімнати.

-Ах, сніданок!- вигукнула леді, сплеснувши руками- Точно, сніданок, от залізна я голова, все забула за цими клопотами. Найголовніше вискочило одразу. Зараз вирішимо це питання. Візьмемо з собою щось перекусити в дорогу, бо не маємо достатньо часу прохолоджуватися у столовій. Що ж ти раніше мені не нагадала?

Офрина хотіла було заперечити слова пані, що та сама не давала їй часу слова мовити, але потім махнула рукою і просто прискорила кроки, щоб встигати йти за Беатрічче. Під сонячним промінням, яке проникало всередину палацу, коридори були пофарбовані в червоний, жовтий, зелений та оранжевий кольори. Тепер Офрині палац здавався просто величним, грізним, красивим, повним таємничості та різних загадок, але не таким страшним, яким вона його уявляла вночі. Поки вони йшли, їм зустрічалися повсюди роботи, які патрулювали коридори. Були тут і аристократи, які приходили за якимись власними справами до палацу. Поважні пани здіймали свої чудернацькі капелюхи та кланялися, ледве не танцюючи, а крижані пані із байдужими неприємними обличчями усміхалися натягнутими посмішками та робили реверанси. Беатрічче лише кивала кожному зустрічному або торкалася кінчиками пальців свого капелюха. Вочевидь, вона була досить наближеною до Стюарта, раз могла ігнорувати звичні правила етикету та поводити себе так вільно. Відчуваючи себе незручно перед пронизливими поглядами багатіїв, Офрина робила незграбні поклони, але готова була присягатися, що зневажливий сміх, який лунав за її спиною означав, що тут мало хто приймає дівчину з Ворктінґтону за рівну людину. Пройшовши декілька заплутаних поворотів, дві жінки опинилися у чистенькій просторій кухні, на якій працювало багато заклопотаних роботів. Вони спритно різали овочі, фрукти, м'ясо, кип'ятили воду і варили різноманітні пахучі страви. Лише відчувши ці запахи, Офрина зрозуміла, що вона дуже сильно зголодніла. Беатрічче підійшла до одного із столів, постукала по ньому гучно кулаком та крикнула в глибину кухні:

-Джуліане, склади, будь-ласка, нам в дорогу декілька бургерів. Дівчині із м'ясом, а мені із салатом та сиром, буду дуже вдячна.

З якогось бокового приміщення вискочив високий чоловік, який виявився просто ще одним із андроїдів. У нього було чорне коротке волосся, чистий білий одяг, сяючі блакитні очі із білими зіницями та механічні руки й ноги. Джуліан приніс гарячі, тільки-но з печі, бургери, наповнені неймовірно смачним вмістом та склав все до просторого пакету. Беатрічче його подякувала та схопивши за лікоть Офрину, витягла дівчину з кухні і вони знову поквапилися далі по заплутаним коридорам. Через деяку мить вони знову опинилися на вулиці біля статуї диктатору. Там на них чекала велика розкішна машина темного кольору. Двері їм відчинив робот у синій формі та ввічливо вклонився. Беатрічче пропустила першою Офрину, а потім залізла слідом за нею, зручно вмостившись на м'якому сидінні, яке розмірами нагадувало величезний диван.

Офрина вся принишкла, ошелено роздивляючись величезними очима велетенський салон машини. Це був ніби справжнісінький дім на колесах. Зсередини машина була оббита білою шкірою. Панель керування чорного кольору переливалася дивовижним неоновим кольором. Кермо було таким великим та неймовірним, що Офрина страшно зацікавилася, а чи змогла б звичайна людина керувати такою велетенською машиною? В салоні грала якась ритмічна музика, а під стелею коливалася маленька різнокольорова куля для дискотеки. Попереду теж було велике сидіння і там розташувався робот-водій, а також троє озброєних охоронців. Поглянувши в їхні червоні очі, які світилися крізь прорізи шоломів, Офрина повернулася до пані Кірдан і, скептично підвівши одну брову, спитала:

-І оце ви називаєте вільно залишати палац та досліджувати те, що цікаво? Більше схоже на примусовий нагляд ніби я якась злочинниця, яка може втекти будь-якої миті із ув'язнення.

-А, ти про них?- зневажливо вказала підборіддям на охоронців Беатрічче- Не звертай на них уваги. Я б взагалі обійшлася без них. Але містер Стюарт після купи інцидентів пов'язаних із тобою та твоїм хлопцем, сам наполягав на присутності озброєної охорони на випадок непередбачуваних наслідків. Тепер через це ці лайдаки будуть таскатися всюди за нами, цілитися нам в спини та вдавати з себе круту охорону. Зробимо вигляд, що їх просто тут не існує, згодна?

-Згодна!- полегшено розсміялася Офрина, відчувши, як її настрій покращується після слів Беатрічче. Зробити вигляд, що охорони немає було важко, але заспокійлива присутність впевненої в собі леді Кірдан надавала сміливості й самій дівчині.

-Ось, тримай, перекуси трохи, поки ми будемо їхати- турботливо проказала пані, простягаючи Офрині пакунок із бургерами.

Зголодніла дівчина, подякувавши, взяла їжу і почала куштувати. Пахуча булочка, смачний салат та соковите м'ясо приємно наповнювали її рот, даруючи несамовиті відчуття. Такої їжі Офрина ніколи не мала можливості куштувати. Їй хотілося все вгризатися та вгризатися в цей бургер, але вона змусила себе відкушувати невеличкі шматочки та ретельно їх жувати. Поки Офрина їла, машина з тихим гуркотом завелася та поїхала приємною ходою по вулицям Ґолдтону. Зацікавлена дівчина в усі очі визирала з віконечка машини, роздивляючись неймовірні хмарочоси, інший транспорт, який їздив по району, дивовижних людей та яскравих роботів, які були тут на кожному кроці. Поїздка була такою захоплюючою, що Офрина не зчулася, як машина почала сповільнювати свою ходу, зупинившись біля багатоповерхівки з якоюсь неоновою вивіскою на якій жінка із кібернетичною рукою рекламувала якийсь засіб для волосся.

-Ми приїхали!- заговорила Беатрічче- Далі краще пройти пішою ходою, бо магазинчик знаходиться у вузенькій алеї, а машина туди не поміститься. Особливо таких розмірів. Та ще й тут непомірні штрафи за неправильну парковку. Нам пощастило, що містер Стюарт виділив для нас свій власний кортеж. Його всі впізнають і ніхто не буде в претензіях. А тепер саме головне!- жінка схопила Офрину за руку, не давши їй відчинити дверцята машини, нахилилася до неї так близько, що їхні губи ледве не торкнулися одне одного та тихо прошепотіла- Річтон- то яскравий та дивовижний район, Офрина. Але не купуйся на його зовнішню розкіш. Тут повсюди ти зможеш побачити моральний занепад аристократії, кримінал на відкритій вуличці, дилерів, сутенерів, контрабандистів, повій. Тут живуть люди різного кшталту і з ними треба бути обережнішими. На привітання краще відповідати ввічливо, з усмішкою, але довго не зупинятися для розмов. Слідкуй за кишенями. Тримайся поряд зі мною. Краще тримай мене за руку, щоб не загубитися. Якщо хтось попрохає тебе про допомогу не слухай та йди далі, інакше може бути гірше. Нічого не бери від незнайомців. У тебе тут немає друзів чи знайомих і це тобі не Ворктінґтон чи Ґолдтон. Тут вчиняють жахливі речі, тому краще буде, якщо ти будеш тримати язик за зубами та в усьому слухатися мене. Зрозуміло?

Серце Офрини швидко калатало від моторошних слів Беатрічче та такої близькості між ними. Вона відчувала самісіньке дихання жінки на своєму обличчі та торкання її холодних губ із штучної шкіри до власної шкіри. Відсторонившись, вона кивнула головою та тихо відповіла:

-Я розумію і все запам'ятаю, обіцяю!

-От і добре!- посміхнулася золотими зубами пані Кірдан, відпустивши дівчину та самостійно відчиняючи машину.

Слідом за жінками з машини вийшли й озброєні роботи, які трималися весь час позаду них, поки вони рушали по вуличці далі. Сам водій залишився чекати біля машини. При собі він мав чорний автомат, який тепер тримав в руках, відлякуючи будь-яких мародерів. Поки вони йшли, Офрина озиралася по сторонам. Річтон справді здавався вишуканою перлиною Праудширу. Всюди височіли розкішні маєтки із золота, срібла, мармуру та з дорогоцінними камінцями, які проглядали в самій кладці будівель. Маєтки оточували неймовірної краси смарагдові сади із дивовижними фруктовими деревами, фонтанами, декоративними газонами та яскравими великими квітками. Захищали все це добро високі огорожі із колючою решіткою, а перед ними стояли роботи-вартові та залізні велетенські собаки із оранжевими очима та гострими іклами. Побачивши їх, Офрина страшно злякалася та поквапилася відвести погляд в іншу сторону. Там вона побачила цілу купу цікавих будівель різноманітної геометричної форми. На їхніх стінах та на велетенських екранах, які кріпилися на чорних товстих стовпах були рекламні щити, які пропонували якісь новітні винаходи, прославляли діяння Стюарта, нагадували про необхідність цінувати працю на користь розквіту могутнього Марібосу, пропонували різноманітні послуги та інші речі. Один з екранів яскраво показував в деталях, як людину різали на частини, щоб вживити їй кібернетичні імпланти, які, як вказувала реклама, робили кожного красивішим, сильнішим, енергійним, розумнішим, вічно молодим громадянином квітучого Марібосу. Слова були красиві, але Офрині не сподобалися жахливі картинки, від яких їй здалося, що чоловік на операційному столі страждає від катувань з боку роботів.

Район Річтону теж був сповнений бурхливого життя. Тут їздили новітні машини, пофарбовані в такі яскраві кольори, що в дівчини від них очі розболілися. По тісним вуличкам ходили аристократи, одягнені в дивовижний одяг. Їхня мода здавалася Офрині дивною. Можливо, її комбінезон здавався брудним та сірим серед цієї розкоші, але краще бути в ньому, чим носити те, що носили аристократи. Це була якась мішанина різнобарвного одягу. Всюди переважали шкіряні куртки, хутряні шуби, костюми, які світилися зсередини дивовижним світлом, якісь неймовірні сукні із написами, які теж мерехтіли весь час. Куди не кинь оком були блискучі стрази, сяючі черевики на високих підборах, металеві кіберімпланти на різних частинах тіла, волосся зелених або фіолетових кольорів, а зачасту й райдужний стиль. Зачіски були від коротких у поважних панів до ірокезів у молодиків або високих складних стилів, охоплених обручами у жінок. Обличчя у багатьох аристократів були холодними, пихатими, зневажливими або просто дурними, немов вони всі ні про що не думали в цю мить. Дами жахливо вибіловували свої обличчя, чіпляли на щоки мушки, робили неонові татуювання на своїх імплантах, які світилися крізь штучну шкіру. Офрині вони здавалися схожими на великих ляльок, яких оживили та випустили з магазину на вулиці містечка. Чоловіки теж мали татуювання на руках, грудях або шиї. Ще Офрина зустрічала таких леді, які схоже зовсім нічого не чули про скромність. Тугі чорні шкіряні корсети обтягували їхні боки, які мали переважно залізні кістки, бо таких талій просто не могло бути у звичайної людини. Ліфи ледве трималися на велетенських грудях, видутих ізсередини якимось новітнім матеріалом. Якісь коротенькі спідниці ледве приховували від перехожих те, що такі панни мали під ними. Сегментовані пальці вкривали яскраві прикраси, а закінчувалися вони модними гострими кігтями із сталі, які лякали просту Офрину, змушуючи її здригатися від такого видовища. На ногах у жінок були високі чорні черевички із тоненькими підборами. Вони незграбно ними вистукували і цим скидалися на болотну чаплю з її тоненькими ніжками.

Помітивши Беатрічче більшість чоловіків ввічливо кланялися або просто старалися зникнути з очей високої леді. Пані ж, робили реверанси, але Офрина потім бачила, що вони за їхніми спинами дивилися хижими вовчими поглядами.

-Беатрічче, а чому вони так реагують на тебе?- спитала дівчина, налякано притулившись до своєї подруги.

-Бо мене й досі вважають кривавою вбивцею, грабіжницею знатних родів, зрадницею власного роду, тією особою, яка посіяла ворожнечу поміж впливовими родами Річтону і саме головне- мене бояться через зв'язки із володарем Стюартом. Більшість аристократів мріють пробитися до палацу Веймар, отримати там місце та значну посаду, тому це банальна заздрість. Заздрість і ще страх, що я можу здати когось неблагонадійного в руки Стюарта. Але не всі такі. Є в мене тут і добрі друзі, які радо відвідують мій маєток та проводять час за більш корисними заняттями, чим ті, кого ти бачиш тут- відповіла Беатрічче, міцно обхопивши Офрину за руку своїми залізними пальцями та тягнучи її далі.

-А де ти живеш?- через якусь мить, щоб відволіктися від неприємних облич аристократів, спитала Офрина- В тебе великий дім? Цікаво було б там побувати.

-Ой, я живу в центрі Річтону, а ми з тобою зараз на самій крайній його стороні- зневажливо махнула рукою жінка- Можливо, в якісь інші найкращі часи ти й зможеш мене відвідати. Під час творчих вечорів в моєму домі ти могла б змінити свою думку щодо аристократів. Я б була рада бачити тебе своїм гостем. Можливо, ти б здивувала мене якоюсь книгою чи віршем, хто знає.

-Все може бути, я б спробувала написати вірша по можливості- посміхнулася дівчина і отримала у відповідь прихильну посмішку леді Кірдан.

Пройшовши через тісний напівтемний провулок, жінки пішли далі. Тепер з двох сторон були якісь приземисті будівлі із яскравими неоновими вивісками. Одна з будівель виявилася якимось клубом для найбагатших. Там містилася величезна крита тераса, де розташовувалися розкішні дерев'яні столики та зручні оксамитові крісла із високими спинками. Аристократи сиділи на них, склавши ногу на ногу, їли якісь ароматні страви, пили найдорожчі вина та курили цигарки або кальян. Від цих людей по всьому кварталу лунав гучний регіт та гомін, а від них несло димом, алкоголем та неприємними різкими парфумами. Жінки нахабно дерлися чоловікам на коліна, а ті мацали їх де хотіли, від чого Офрині робилося противно. Заливистий сміх жінок ще довго лунав у вухах дівчини.

Всі відвідувачі кафе виглядали жахливо. Дехто мав повністю кібернетичні тіла, навіть не вкриті штучною шкірою. Вони виглядали просто, як роботи, але в більш розкішному цивільному вбранні та чудернацьких капелюхах. Інші походили більше на людей, але лише здалеку, а зблизька одразу кидалися в очі їхні залізні руки, кібернетичні ноги, хірургічне втручання для покращення тіла або продовження молодості, блискучі різнокольорові очі та наявність штучної шкіри на тілі. Були й звичні Офрині люди, які ще не до кінця шаленіли від цієї теми з імплантами, вони їй більше подобалися, але й у них де-не-де можна було побачити щось кібернетичне.

Трохи далі Офрина побачила цілу групу худих, блідих та замордованих людей. Вони тяглися по вулиці, одягнені теж у яскраві куртки та високі капелюхи, весь час реготалися, бубоніли щось собі під носа та похитувалися. Дівчина хотіла спитати у пані Кірдан що з цими панами не так, як несподівано один з цих людей схопив Офрину за кисть своєю залізною рукою та болюче здавив. Скрикнувши, дівчина спробувала вирватися, але її почали вже обступати інші аристократи. Той, що схопив її, низенький чоловік із кібернетичною нижньою щелепою та зеленими штучними очима неприємно посміхнувся, дихнувши перегаром в обличчя Офрини і засвистівши сказав, звертаючись до своїх друзів:

-Ну лише погляньте, хлопці,яка краля до нас сьогодні завітала. Де ви таку ще знайдете? Дивіться, все в ній натуральне, красиве, нічого штучного. Дівчина на вагу золота. Ну то що, красунечка, підеш розважитися з нами до "Келиха Джоуі"? Ми пригощаємо. Найкраще вино, найкращий кальян, а ще- чоловік шепнув на вухо дівчини- така білява штучка, яка віднесе тебе у нірвану.

Офрина страшно злякалася, вона пручалася з усіх сил та белькотала виправдання. На щастя поряд із нею знову виросла Беатрічче, яка окинула холодним поглядом над скельцями окулярів аристократів та грізно сказала:

-Це знову ви? Я ж казала вам минулого разу, що якщо побачу кого-небудь з твоєї банди "Драпіжники Клічтона", Сайвітар, то особисто повідомлю про це містера Стюарта. Він вже давно хоче обрізати вам крильця. Ви тут не єдині, хто торгує наркотою у Річтоні. І я знаю, що ви робите з тими, хто потрапляє у ваші сіті. Банально вбиваєте та грабуєте, перед тим добряче накачавши наркотою, чи не так?

Чоловік,якого пані Кірдан назвала Сайвітаром миттєво відпустив Офрину, смертельно зблід, відскочив подалі задерши голову вище, щоб добре роздивитися розгнівану високу жінку, яка нависала над ним.

-Вибачте, вибачте мене, пані Кірдан,- почав виправдовуватися контрабандист солоденьким тоном- Ми не знали, що така красуня знаходиться під вашим протекторатом. А ви марно на нас наклеп зводите. Ми- чесні громадяни Праудширу, до того ж представники роду Клічтона, не аби хто. Я та мої друзі слушно зауважили, що дівчина без імплантів на тілі схожа на когось з робочого класу, хто обманом вдерся до елітного кварталу. А ми тут стежимо за порядком і вчасно повідомляємо відповідні органи про втікачів та правопорушників.

-Не заливай мені вуха брехнею, Сайвітар!- гнівно просичала Беатрічче, ткнувши своїм пальцем в груди невисокого чоловічка- Якби тут хоть десять втікачів зараз пробігло, ти б і пальцем не ворухнув, адже тобі будь-який хаос у Марібосі на руку, щоб провернути власні темні справи. Отож, я зараз рахую до десяти і якщо ти не щезнеш за цей час, то ці джентльмени відкриють по твоїй крутій організації вогонь на ураження.

Поки Беатрічче вказувала на озброєних роботів, які супроводжували її з Офриною, Сайвітар стрімко розвернувся та кинувся тікати, а за ним хитаючись та шкутильгаючи, кинулися інші аристократи.

-Хто вони такі?- здивувалася Офрина, потираючи свою руку, яка боліла після залізної хватки Сайвітара- Але швидко ви їх прогнали, я вже злякалася, що мені кінець.

-Це місцева шпана, якщо говорити мовою Річтону- викривила губи у зневажливій посмішці Беатрічче, сердито поправляючи свого капелюшка на голові- Аристократи, які вживають багато наркотичних засобів і самі торгують ними. Вони створили власний мафіозний клан,який конкурує з іншими у поставках новітніх порошків до району та вигідних клієнтів. Ти бачиш, до чого це їх привело - зовсім переплутали на кого наїхали тут. І за це ледве не поплатилися життям. Я спеціально лякаю їх Стюартом, а моя репутація допомагає розганяти такий дріб'язок знову до тих дір, звідки вони вилазять. На них не хочеться навіть і витрачати часу. Сайвітар, якщо й не сам здохне від наркотиків, так його прибере хтось з інших постачальників, бо він став вже занозою для більш впливових грачів.

Жінки пішли далі. Чим глибше вони заходили у Річтон, тим більше вилазило на поверхню жахливого. Офрина згадала, як захоплювалася красивими маєтками і тепер їй це здалося смішною ілюзією, за якою ховалася та ж сама, а навіть і жахливіша, картина того сірого життя, яке терзало і жителів Ворктінґтону. Таку державу не можна було назвати хорошою та прогресивною, якщо вона не піклується про благополуччя своїх громадян. Люди стали для цієї безжальної системи просто матеріалом, слухняним стадом для різних жорстоких експериментів. Поки вони йшли, Офрина бачила пияк, які виходили із барів у супроводі повій та прямо у темних закутках вулиці влаштовували моторошні оргії. Далі траплялися наркомани, які втягували через скляні трубочки до ніздрів білий та помаранчевий порошки, тримаючи їх тремтячими руками. Ці аристократи були блідими, тонкими, схожими на привидів із запалими моторошними очима, в яких панували лише звірячі інстинкти. Боячись їх, Офрина міцніше тулилася до Беатрічче, яка не звертала уваги на оточуючих. Біля велетенських смітників можна було зустріти ще жахливішу картину. Тут із піною в роті билися ті, для кого вже нічого не можна зробити. У цих аристократів закочувалися очі, випадали язики, текла слина, їх трясло, вони тягнулися до прохожих, шукаючи допомоги, грошей та нової порції наркотиків для полегшення власних страждань. Були тут і жінки, які повзали у розідраному одязі, із сплутаним брудним волоссям, з-під якого на світ дивилися моторошні кібернетичні очі із звірячою агресією. Дехто з них гарчав та скалив залізні зуби. А зустрічалися і ті аристократи, які вже втекли подалі від деспотичної держави, яка роздавила їх вщент. Втекли туди, де вже немає жодних почуттів, болю та страждань, в якийсь кращий світ. Від них лишилися лише смердючі біологічні рештки, вкупі з металічними частинами.

-Який жах, невже ніхто не знає, що тут таке діється? Чому диктатор не спинить наркоторгівлю у місті та не врятує свої еліти від загибелі? Вони ж самі себе повільно заривають у землю- прошепотіла налякана Офрина, відвертаючи очі від чергової картини, де роботи залізними палицями добивали шаленого волоцюгу, який кричав та трусився від безсилого гніву. Цього чоловіка забили насмерть, а труп викинули до смітника.

-Все правитель знає, нічого від нього не сховається!- криво посміхнулася Беатрічче- Велика тоталітарна машина стежить з висоти за всіма нами, в неї всюди очі та вуха, всюди потрібні язики, які донесуть та здадуть все саме найцінніше. Але нічого тут вже не зробиш. Темна сторона Річтону теж приносить гроші Марібосу, як і індустріальні фабрики у Ворктінґтоні. Все це прикривається красивою картинкою про розкішне та вільне життя у Річтоні, королівстві мрії, де кожен може жити тим життям, яким йому заманеться, робити те, що йому захочеться, мати все, що потрібно для легкого та веселого життя. Аристократи знають про наслідки своїх розваг, але їм від нудьги все-рівно кортить знову почати розважатися. І це затягує їх у вир небезпечної гри із самою Смертю, яка не завжди прощає тим, хто над нею знущається. Не всі можуть дозволити собі отримати повністю нові кібернетичні тіла. Лише частково вони змінюють себе, але це рятує на якусь мить. А потім агонія охоплює живі тканини тіла, добиваючи людей та прискорюючи розпад речовин в них. В Річтоні всім керують великі роди. Їх сім, але лишилося тільки п'ятеро. Мюренів я сама знищила всіх за те, що вони зробили зі мною. А рід Кірданів фактично втратив могутність через мої легковажні дії в юності. Я- єдина представниця Кірданів, але існую за рахунок підтримки та милості Стюарта. Якщо він мене покине, то мене тут же на місці радо розтерзають члени великих родів, які мріють про зміцнення своєї маленької влади над Річтоном. У Версальній Раді засідають тепер роди Лабарів, Меданів, Хатчінсонів, Рейнів та Блейзів. Всі вони могутні та впливові стародавні роди, багато хто з них продовжив собі життя, переходячи поступово на кібернетичні тіла. Вони дуже обережні в розвагах, суворі та розумні, тому й тримають владу в своїх руках. Зараз вони стежать за тим, як довго протриває протекторат Стюарта наді мною. Мене мріють прибрати, щоб поставити крапку в історії Кірданів. Ще їм надто заважає цей покидьок з роду Клічтона. Але, хотіла б я помилитися, якщо після цього у районі не спалахне битва впливових родів. Їм вже давно не подобається форма колективного управління. З великою радістю кожен вб'є своїх конкурентів, щоб захопити владу над всім районом. Тому зараз публічно п'ятеро родів керують спільно на раді, але таємно розбили Річтон на квартали своїх впливів. Колись ця кипляча вода вискочить через край. Тому для Марібосу це небезпечно. Я впевнена, що містер Стюарт тримає руку на пульсі та контролює ситуацію в Річтоні. Зараз нам це не буде вигідно перед обличчям того, що на Північних Рубежах весь час наступають сили Кібернетії. Внутрішній та зовнішній конфлікти просто роздеруть державу на частини, а це викличе ще більший хаос. Так, ось ми й прийшли.

Обидві жінки спинилися перед великою будівлею. Вона гордовито височіла серед більш приземистих інших закладів. Стіни цієї будівлі складалися з міцного скла, яке ізсередини палало приємним фіолетовим та рожевим кольорами. Це було термоскло, незвичайний новий винахід, який міг отримувати енергію з навколишнього середовища і перетворювати її на ось таке магічне світло. Крізь скло можна було побачити просторе приміщення самого магазину, де розташовувалися полиці, які своїми розмірами досягали стелі, а на них лежав різноманітний темний та яскравий розкішний одяг, якого Офрині в житті не доводилося бачити. На даху будівлі був величезний прямокутний рекламний щит, на якому зображалася поважна пані із модним капелюшком на голові, неймовірно дорогою сукнею на стрункому тілі, а в руках в неї була декоративна собачка. Цей малюнок був анімованим і тому пані підморгувала клієнтам оком, махала рукою, а песик дзвінко гавкав. Сам щит і фігура на ньому переливалася дивовижним неоновим світлом. Трохи нижче пані виднівся напис "Магазин стильного одягу пана Хіґінса".

-Це місце... Таке дивовижне, немов казкове!- захопленно вигукнула Офрина, забувши на якусь мить про свої страхи, побачені в кварталі багатих.

-Всередині буде ще краще, присягаюся тобі! Заходь за мною, не соромся. Я тебе представлю містеру Хіґінсу- з лукавою посмішкою на обличчі відповіла Беатрічче та увійшла всередину магазину.

Дзвіночок біля дверей мелодійно проспівав свою пісеньку, попереджуючи про прихід нових відвідувачів. Причинивши тихенько за собою двері, Офрина в усі очі почала роздивлятися велике приміщення, жадібно поглинаючи кожну дрібну деталь у ньому. Стіни та стеля тут були вкриті темними шпалерами, що додавало всьому приміщенню приємної та загадкової атмосфери. Підлога складалася з білої гладкої плитки, начищеної до такого сліпучого блиску, що Офрині було трохи страшно по ній ходити, боячись чимось забруднити. Підійшовши до великих полиць та манекенів, дівчина зі здивуванням роздивлялася різноманітний одяг. Тут був справжній рай на землі для любителів моди. А для дівчат тим паче. Очі Офрини розбігалися, руки обережно торкалися чарівної оксамитової тканини пістрявого одягу або гладкої шкіри на куртках.

В такий ранній час магазин був порожнім, не рахуючи роботів-шевців, які щось робили своє у куточку, перекладаючи великі рулони тканини. Довкола панувала тиша, яка порушувалася лише луною від кроків двох жінок, які повільно переміщувалися серед величезних стелажів та полиць з одягом. Дійшовши до центру кімнати, Офрина відчула приємний аромат. Вона побачила, що в куточку, поміж двома стелажами розташовувався низенький столик на якому стояло маленьке срібне кадило з якого по приміщенню тягнулося довге пасмо білого диму. Запах був просто неймовірним і нагадував дівчині запах квіток троянди, який їй скидався весь час на чай. Вдихаючи повними грудьми цей трояндовий аромат, Офрина обійшла столик і пройшла до наступних стелажів. Побачивши там білу сукню з червоними квітками, дівчина попрямувала до неї, бажаючи її роздивитись. Але на шляху до неї боковим зором вона побачила якийсь таємничий червоний спалах.

Кліпнувши очима, Офрина повернула голову в ту сторону і видихнула із захопленням та здивуванням. Там, на стіні, в спеціальних скобах, лежала грандіозна катана. Її рукоятка була обтягнута чорною шкірою, ретельно змащеною до блиску. Далі тягнулося довге гостре лезо із загадкового червоного металу, майже вишневого кольору. В тиші магазину катана видавала низьке гудіння, а по її лезу проскакували маленькі блискавиці. Зачаровано підійшовши, Офрина почала оглядати її з різних сторін. Потім, несвідомо, дівчина потягнулася руками до меча, бажаючи доторкнутися до його рукоятки пальцями, відчути вагу зброї в своїх руках. Завадив їй це зробити приємний спокійний голос, який пролунав позаду:

-На твоєму місці я б чужі речі не чіпав, дівчинко. До речі, ти ж не хочеш підсмажитися заживо?

Зойкнувши, Офрина відскочила від катани та стрімко озирнулася, шукаючи того, хто заговорив із нею. З-за ближнього стелажа до неї вийшов чоловік. Він був у повному сенсі цього слова таємничим та неймовірно ексцентричним. На ньому була стильна чорна куртка із емблемою білого черепа на спині, стильні джинси, охоплені золотим ремінцем, неонові кеди на ногах, які від кожного руху змінювали колір своїх райдужних вогників. Одна рука в чоловіка була звичайною і на ній він носив три каблучки із символами зірок, а нігті були пофарбовані у темний колір. Натомість, інша рука в нього являла собою обрубок до якого із часом приєднали кібернетичний імплант із сегментованими сталевими пальцями. На шиї в нього була купа якихось ланцюжків із срібла й золота, на які він начіпляв всілякі дрібні та яскраві прикраси. Сам чоловік був високим, худорлявим, але статури сильної, не зовсім і слабкої. Його худорляве обличчя вкривала легка щетина, ніс був гострим, а губи неймовірно тонкими та блідими. Його очі теж були дивовижними та моторошними водночас. Одне око чоловіка було його власним, сірого кольору. А інше- кібернетичним, глибокого червоного кольору. І ці очі дивилися на Офрину так, немов були здатні проникнути в її душу та думки і дізнатися від неї про все. В чоловіка було довге волосся зеленого кольору, немов трава, яке він заплів у довжелезну косу, яка досягала йому спини. Все обличчя цього загадкового незнайомця вкривали численні шрами, які говорили про його тяжкі випробування у минулому.

-Я.... Я не хотіла чіпати, лише поглянути, адже ніколи не бачила такої дивовижної речі!- почала виправдовуватися Офрина, знітившись перед суворим поглядом чоловіка та заховавши руки за спину.

-А, це ти, Курт?- радісно вигукнула Беатрічче, яка наздогнала нарешті Офрину і тепер стояла, спрямувавши погляд фіолетових очей на таємничого незнайомця- Я тебе всюди шукаю, подумала вже, що ти знову за товаром особисто виїхав за місто. А ти тут ховаєшся. Признавайся, давно тут стоїш?

-Я не просто тут стояв!- відповів Курт, повільно розтягуючи слова та продовжуючи пильно сверлити очима Офрину, немов вона в нього щось вкрала- Взагалі-то я розкладав нову партію одягу на полиці. А оця неґречна юна особа полум'яною хвилею пронеслася повз мене, немов я якийсь манекен, а не жива людина. Ще й наважилася до Юкудзірі свої брудні ручки тягнути. Скажи, що вона не з тобою прийшла!

-Юкудзірі? Це що, назва меча?- не втрималася і спитала в чоловіка Офрина, забувши про свій страх.

-Так, і з тебе досить цієї краплі інформації!- невдоволено пробурчав Курт, склавши руки на грудях- Я ж не який-небудь тут злодій, що ти мені допит вирішила влаштувати? Ну так кого це ти мені привела, Беатрічче?- він перевів погляд різнокольорових очей на пані Кірдан.

-Дозволь тобі відрекомендувати Офрину Хесент, дівчину з Ворктінґтону, обрану учасницею "Альд Скабальду"- урочисто почала знайомство поміж чоловіком та дівчиною жінка- Офрина, а це мій стародавній друг та власник магазина одягу, містер Курт Хіґінс. Краще нього ніхто не розбирається у всіх новітніх витоках моди.

-Стиліст?- знову вирвалося з рота у Офрини. Щось сьогодні на неї почало часто це находити, але вона не могла тримати себе в руках від хвилювання та цікавості- Але я зовсім не таким вас уявляла, вибачте.

-А яким же ж?- на цей раз Курт весело розсміявся і натягнута атмосфера розсипалася немов її і не було між ними- Ти що, Офрина, чекала тут красеня-багатія з обкладинки якогось новітнього модного журналу? Ідеального принца та мрію кожної жінки? Ну то вибач, що я так тебе розчарував своєю зовнішністю. Ця справа залишилася мені від батьків, хоч сам я в роки юності був блукальцем без цілі та мрій. Сам не знав, чого я прагну від цього життя. Тож я не одразу був стилістом та відомим модельєром.

-А ким ви працювали до того, як стали стилістом, пане Хіґінсе?- зацікавлено спитала Офрина.

Але чоловік одразу відвернувся, втративши весь інтерес до дівчини. Здавалося, що йому неприємно відповідати на ці питання або що він щось приховує в своєму загадковому минулому. Натомість, він сказав, звертаючись до Беатрічче:

-Так ти кажеш, що це одна із учасників "Альд Скабальду?" І що, вам знадобився новий стильний одяг? Для чого? Переді мною стоїть вже живий мрець, ховати ти її зібралася в моєму одязі чи що? Тут і самий дурний побачить, що ця простачка одразу ноги простягне в тому лісі. Й дня не проживе.

-Гей, я так то тут знаходжуся і все чую!- розлютилася Офрина, топнувши ніжкою та підійшовши впритул до чоловіка з палаючими очима- Хто дав вам право мене ображати? І без вас знаю, що загину, кожен це мені встиг повідомити останнім часом. Але не думайте, що я так легко лапки на грудях складу і буду чекати зі страхом смерті. Я ще поборюся за життя і побачу, як Стюарт буде повільно здихати біля моїх ніг за смерть моїх близьких людей.

-А ну тихо!- гримнув на неї Курт, смертельно зблід, озирнувся на всі сторони, а потім плеснув у руки і магазин зачинився, ставши напівтемним- Ти або смілива, або надто дурна, якщо наважуєшся про таке говорити в серці володінь володаря Стюарта. Але в тобі є вогонь дівчинка, тому вибачай мені мої слова. Сам винен, що недооцінив тебе з першого погляду. Я думав, що ти налякане кошеня, а ти дика левиця, готова терзати своїх ворогів безжально. Зазвичай, мій проникливий погляд та філософські судження мене не підводять. Перший раз помилився. Але наступного разу краще слідкуй за власним язиком, якщо не хочеш щоб він тебе до біди притягнув.

Офрина принишкла трохи і похмуро кивнула головою, відступивши назад від чоловіка. Курт із посмішкою підморгнув їй людським оком. Тим часом Беатрічче заговорила до нього:

-Тепер і ти будеш теж не таким гостроязиким, друже! Ця лисичка всередині ще більш запальна, чим здається на перший погляд. І ми не йдемо на смерть. Часи змінюються, Курт. Ти розумієш мене добре. У нас з тобою давня історія, яка поєднала наші долі та змінила особисті переконання. Я не можу вже дивитися, як забирають все більше й більше звичайних людей та просто вбивають їх задля розваги одного володаря. Стюарт з кожним століттям робиться все більш та більш кривавим і божевільним. Так, за ним зараз більша частина війська і стільки ж вірних придворних. Ми не зможемо виступати проти нього. Але дівчині померти я не дам. Вона під моїм особистим протекторатом. І я сподіваюся на твою допомогу теж.

-Ну не знаю!- знизав плечима Курт, потираючи тонкими пальцями залізної руки своє підборіддя та замислено дивлячись на Беатрічче- Ти давно до мене не зверталася із проханнями. Особливо такого роду, які виходять за межі нинішніх законів. Але заради нашої дружби, Беа, я зроблю все, що в моїх силах для захисту тилів Офрини. Моя допомога на цьому не закінчується. Я так розумію, що вам я потрібен ще як стиліст? Так що тебе цікавить, дівчинка? Хочеш якийсь певний стиль?

Офрина раптом зрозуміла, що не знає ніякої моди та дрескоду серед аристократів. Те, що вона бачила сьогодні на вулицях Річтону їй страшно не сподобалося. Тому вона почервоніла до кінчиків вух і тихо сказала:

-Я не розбираюся в моді, містер Хіґінс. Але прошу тільки дати мені щось вільне та просторе, до чого я більш звична. Не таке, в якому ходять ті всі- дівчина підборіддям вказала на темне скло, де якраз йшла невеличка купка аристократів у якихось дорогих тісних вбраннях салатного кольору і таких же жахливих капелюхах, розміром з голівку капусти.

-Тоді не турбуйся, Офрина, зараз щось віднайдемо для тебе!- в очах Курта спалахнули іскри радощів від того, що він отримав змогу зайнятися своєю звичною справою- Значить, говориш, що тобі не подобається сучасна мода аристократії і ти в ній не розбираєшся? Нічого в цьому страшного немає, бо мода- то річ нестабільна і здатна змінюватися майже не щодня. Самі аристократи одягають цілу різноманітну суміш на себе. Лише купка залишилася, хто одягається більш-менш традиційно, чи не так, Беатрічче?

Висока пані розгладила руками своє хутро, фіолетову сукню на своїй стрункій талії, покрутила на голові капелюшок і, підвівши із сарказмом одну брову догори, сказала:

-На що це ти натякаєш, Курт? Ти на мене оце не дивись. Я дуже старомодна, бо старшою буду від тебе на півстоліття точно. До того ж я полюбляю естетичний вигляд і бажаю бути поважною пані зі своїми оригінальними смаками. А більшу частину мого гардеробу запроектував саме ти, а не хтось інший. Я твій постійний клієнт у питаннях вибору одягу і ти прекрасно це знаєш.

-Це вона соромиться, не звертай на неї уваги!- лукаво підморгнув Офрині Курт, занурившись у купу одягу, яка знаходилася на одній із поличок- А колись була з вогнем, із власними переконаннями. Ходила в усьому чорному, така висока і сувора, водночас. Жінка крижана і сильна. Такою я тебе і пам'ятаю, Беа. А зараз, що б ти там не казала, а старієш. Може твоє кібернетичне тіло завжди буде молодим, але душу не змінити. Вона є відображенням твоєї сутності. А чим частіше ти проводиш свій час у палаці Веймар, тим все більше ця система і політика тебе ламає, перш за все, морально. Так, Офрина, поглянь на оце вбрання. Спробуй приміряти його.

Чоловік підійшов до Офрини і дав їй згорток. Коли вона його розгорнула, то побачила, що це красива темно-блакитна футболка, куртка із коричневої шкіри і чорні зручні джинси із срібною пряжкою. До цього всього ще ідеально пасували темні кросівки із шипастою підошвою та неоновими блискавицями по боках ступні. Це було щось неймовірне і Офрині хотілося швидше все одягнути.

-Ось там в стіні є маленькі двері!- показав шлях до примірочної дівчині Курт- Там невеличка кімнатка із дзеркалом. Можеш одразу переодягнутися там, а свій старий одяг залишай, роботи потім приберуть його, не турбуйся. З моєю допомогою тобі не знадобиться більше цей брудний робочий комбінезон.

Радісно засміявшись, Офрина полетіла, мов на крилах, до примірочної. В неї немов настав другий день народження, щасливіший за всі попередні. На якийсь момент вона готова була забути про свої лихоліття та просто насолодитися тим, що вона має зараз. Не знаючи чому, але Беатрічче разом з Куртом застигли перед дверима примірочної з однаковими теплими посмішками. Непідробні емоції дівчини перейшли і до них, розтопивши щось в їхніх серцях. Вони пишалися немов були батьками Офрини. Але потім Беатрічче спитала у чоловіка:

-Чому ти так боїшся досі свого минулого? Я побачила, що тобі все так само неприємно згадувати про те, що було в твоєму житті. Невже ти в чомусь себе звинувачуєш досі? Поглянь на мене. Я відпустила своє минуле, прийняла його, як гіркий досвід, який загартував мій власний дух і зробив мене сильнішою, тією, ким я є зараз. А ти чому не можеш так зробити?

Курт враз спохмурнів, насупився, поглянув на жінку крижаним поглядом своїх очей, але потім тяжко зітхнув та тихим голосом відповів:

-Ти розумієш, що це не так просто й легко, Беа. Ти ж знаєш мене надто давно. Знаєш, ким я був та чим займався. І через що я зав'язав із цим. Мої близькі поплатилися життям через мою роботу. Я втратив сина, тому що приймав його, як звичну річ для такої бездушної скелі, як я. А коли він зник ... Я зламався. І не пробачив собі. Ніколи не пробачу. Я повісив Юкудзірі на стіну і присягнувся, що більше ніколи її не підніму. Ніколи.

-Лише проти тих, хто завдав тобі біль та зрадив тебе, можливо?- схвильовано спитала Беатрічче, взявши чоловіка за руку та зазираючи уважно в його очі.

-Тільки проти них. Коли буде нагода. Коли прийде відповідний час. Не раніше і не пізніше- суворим голосом проказав Курт, відсторонившись від жінки- Це єдине, що я можу зробити, щоб загладити власну вину перед моїм сином. Щоб він мирно спочив на небі, не зважаючи на те, де доля поховала його тіло. Покарання прийде до тих, хто це зробив. Хоч я давно вже не брав до рук зброї. Надто давно.

Подальшу розмову дорослих перервала поява Офрини. Дівчина вже одягнула свій одяг і виглядала в ньому неймовірно красивою. Куртка та джинси ідеально сиділи на її стрункій худорлявій фігурці і пасували до рудого волосся, яке вогняними пасмами розсипалося по її спині. Несміливо посміхнувшись, Офрина покрутилася біля містера Хіґінса та пані Кірдан, демонструючи свій зовнішній вигляд та спитала:

-Ну як вам? Не дуже погано?

-Та що ти таке кажеш, дівчинко?- Беатрічче весело засміялася, схвально заплескавши в долоні- Ти просто саме втілення краси. Моє темне янголятко, в хорошому сенсі цього слова. Нарешті, ми витягнули з глибини твоєї душі тебе справжню.

-Справді, виглядаєш чарівно, Офрина!- посміхнувся в свою чергу і містер Хіґінс, оглядаючи дівчину з усіх боків- Виявляється в мене є смак щодо стилю для жителів Ворктінґтону, адже в цій куртці та джинсах ти стала красунею, яка здатна весь Річтон на коліна поставити. У тутешніх леді за спиною нічого справжнього немає. Скажу по секрету, що я їх за силіконових ляльок завжди приймав і теж боюся їх до чортиків. А твою оригінальну та ніжну красу мій одяг чудово підкреслив та зробив яскравішою.

-Дякую вам обом за те, що ви зробили для мене. Це... В мене просто слів немає. Це значить стільки для мене!- голос дівчини раптом затремтів і вона не втрималася від того, щоб кинутися вперед та не обійняти міцно спочатку пані Кірдан, а потім і самого містера Хіґінса.

Беатрічче лагідно погладила Офрину по рудому волоссю та поцілувала її в лоба, затримавши свої губи на довший час. Курт незграбно теж спробував обійняти дівчину, на його обличчі з'явився вираз болю та муки вперемішку із радістю за щастя Офрини. Згодом, чоловік відсторонив геть Офрину та забурчав собі під носа:

-Ну все-все, годі. Я тобі не мила хрещена фея, щоб тут мене обіймати. Припиняй, а то зараз я розтану від твоїх сліз. Ти ж не хочеш, щоб сталося таке? Адже я тобі ще буду потрібен в майбутньому при нових закупах!

Втерши долонею сльози, які виступили на її очах, Офрина відпустила чоловіка із своїх обіймів і сміючись, відійшла, прикриваючи руками своє обличчя. Беатрічче ніжно поклала їй руку на плече і заговорила турботливим голосом:

-Офрина, не треба нам дякувати. Це справді менше, що ми можемо зробити для тебе. А мені це нічого не коштує. Але настав час повернутися до головного, за чим ми прийшли сюди!- жінка підняла свої очі на Курта- В нас сьогодні ввечері у палаці Веймар буде вечеря в честь початку гри "Альд Скабальд". Скоріше за все, інші учасники зі своїми спонсорами теж готують щось особливе для того, щоб вразити володаря та здобути трохи його прихильності на грі. Це може дати їм якісь переваги. Я вирішила, що ми з Офриною теж часу гаяти не будемо. На те вся надія, Курт. Нам потрібна чарівна сукня, яка буде личити нашій красуні та зробить із неї неймовірну принцесу, яка вразить всіх і кожного під час вечері. Що порадиш?

Містер Хіґінс витягнув з кишені рулетку, підійшов до Офрини, почав міряти її з різних боків та весь час щось мугикати собі під носа. Відійшовши назад, він примружив своє людське око і прискіпливо обдивився червоним кібернетичним Офрину з ніг до голови. Склавши пальці рук у вигляді квадрату, чоловік знову обміряв ними Офрину для самого себе, схвально кивнув головою і його похмуре обличчя освітилося радісною посмішкою, коли він поглянув на Беатрічче та відповів на її питання:

-О, це прямо унікальна модель. Ніколи не працював до того з тендітними ніжними дівчатками. Я звик вже до аристократок, які собі ледве не з дитинства вносять зміни в тіло, бажаючи бути красивішими. А тут я маю унікальний матеріал, це просто шедевр, який чекає на родзинку зверху. І, на щастя, я маю таку родзинку в себе у запасі. Дещо особливе. Знаєте, я в долю ніколи не вірив особливо, але зараз готовий повірити в неї. Адже цю особливу сукню мені привезли тільки-но вчора. Я ще подумав, що сталася якась помилка, адже зараз аристократія бажає чогось епатажного, яскравого, такого, щоб воно кричало на кожному куточку про їхнє високе положення в суспільстві, підкреслювало їхню пиху та зарозумілість. Ледве не віддав цю річ на переробку. Але щось мене спинило. І тепер я бачу руку долі в цьому. Одну секунду.

Бурмочучи собі під носа, містер Хіґінс побіг вздовж стелажів та високих поличок. Він зник у глибині свого магазина. Офрина обмінялася з пані Кірдан здивованими поглядами. Жінка розвела руками, а дівчина закотила до стелі очі і обидві тихенько засміялися. Несподівано перед ними, немов з-під землі, виринув Курт із якимсь великим згортком в руках. Серйозно подивившись на жінок, він спитав:

-Сподіваюся, що це ви не з мене тут смієтеся? Адже нічого смішного в моїй праці я не бачу.

-Ні, зовсім ні, пане Хіґінсе, ми сміялися не з вас!- заперечила Офрина, вмить ставши серйозною.

-Тоді добре. Ось тримай свою сукню, дівчинка! Вона точно тобі сподобається! Я коли згадав про неї, то одразу уявив, як вона буде виглядати на тобі- підморгнув дівчині Курт, простягаючи їй згорток.

Офрина прийняла його з рук чоловіка із якимось внутрішнім тремтінням. Дівчина хотіла було одразу на місці розгорнути цей згорток та поглянути що в ньому всередині знаходиться, але її руку перехопив своєю кібернетичною Курт та похитав головою.

-Ні, розгорнеш її у примірочній. Нехай це буде маленьким сюрпризом для тебе від мене!- тихим голосом із доброю посмішкою сказав чоловік.

Офрина із калатаючим в грудях серцем поквапилася у примірочну. Зачинивши за собою двері, вона повільно розгорнула згорток. Її пальці від хвилювання тремтіли і були неслухняними. Дівчина ахнула від захоплення, приклавши руки до рота. Її очам відкрилася сукня із чудового ніжного оксамиту. Вона була чорною із золотими квітками, вишитими на спині та спідниці. Матеріал був просто неймовірним, м'яким на дотик, а сама сукня здавалася сном. Офрина швидко переодягнулася і відчула, як її тіло приємно охопила тканина. Поглянувши у дзеркало, вона не впізнала саму себе. На неї звідти дивилася красива молода аристократка із довгим рудим волоссям та яскравими зеленими очима. Сукня ідеально пасувала її фігурі, підкреслюючи кожен аспект дівчини. Вона покрутилася перед дзеркалом і посміхнулася самій собі. Виглядала вона фантастично. В такій сукні вона була б не проти зіграти весілля з Пітером. Пітер... Офрина вчепилася тонкими пальцями за край дзеркала, а її губи затремтіли від стримуваних сліз. Як вона може зараз радіти, якщо її коханого десь там, можливо, вже й вбили на чужині і ніхто не поховає його в сиру землю. Зайвий раз Офрина пригадала, що клята тоталітарна машина справжнім катком прокотилася по їхньому простому та відносно щасливому життю, розбивши долю та сподівання на шматки. Жорстока воля диктатора розвела коханих по різні боки і, скоріше за все, більше вони не побачаться. Зціпивши зуби, Офрина знову почала присягатися про себе, що вона не здасться, а виживе назло цьому режиму і прикладе всі зусилля для повалення цього ладу. Нехай диктатор її й розчавить, але вона стане кісткою в горлі цьому монстру, яким для неї завжди був тоталітарний Марібос. Все це чудовисько заплатить їй криваву ціну за зруйноване життя близьких.

Покрутившись ще трохи біля дзеркала, Офрина збиралася вже повернутися до магазину та показати своїм новим друзям свою чарівну сукню, коли її погляд впав на щось блискуче. Цей предмет залишився лежати в згортку, не помічений раніше Офриною. Підійшовши ближче, вона взяла в руки його і зрозуміла що це. Від цього розуміння серце в її грудях тьохнуло ще радісніше. Це були нові красиві черевички темно-синього насиченого кольору, із кришталевими блискітками та оздобою у вигляді рубінового метелика, який розташовувався по центру взуття. Обережно скинувши свої кеди, дівчина занурила свої ніжки у ці черевички. Її ступні ідеально увійшли в човник взуття і почували себе надто вільно. На невисоких каблуках, Офрина спочатку трохи незграбно, а далі все впевненіше, пройшла по кімнаті.

Піднявши свою спідницю, вона вальяжно вийшла із примірочної і з сяючою посмішкою підійшла до дорослих. Ті перервали свою тиху розмову і зачаровано дивилися на зміни, які відбулися з Офриною. Дівчина зробила перед ними чинний реверанс і легенько затанцювала дрібний незграбний танець. Її зустріли щирими аплодисментами.

-Дівчинко моя, ти виглядаєш справжнісінькою принцесою дня!- тремтячим голосом сказала Беатрічче, обійнявши свою підопічну від чистого серця- Якби мої очі могли плакати, я б зараз вже ридала від емоцій, бо ти просто неймовірна!

-Господи, я й справді вгадав все!- видихнув захопленно Курт, оглядаючи Офрину з різних сторін- Ти поглянь, як ідеально тобі пасує це вбрання і черевики. Вони підкреслюють твою внутрішню силу, твою сталеву волю, твою красу, яка ховалася глибоко в твоєму серці. Така леді завоювала б більше всього сердець, всі б боролися за твою увагу.

-Дякую вам за все, містер Хіґінс!- щиро відповіла Офрина, приклавши руку до серця- Ви стільки всього для мене зробили за одну мить. Для мене це дуже важливо. А щодо купи сердець.... Мені не потрібні вони, бо я маю лише одного обраного. Мала колись.

Дівчина закусила губу та опустила погляд на підлогу. Запанувала гнітуча тиша під час якої Курт заговорив із тяжким зітханням:

-Схоже, що не в одного мене похмуре минуле, про яке важко згадувати. Вибач мене, Офрина, я не знав.

-Та нічого, нічого! Просто в цей особливий день для мене я згадала Пітера і його пропозицію щодо весілля. Я б хотіла зіграти з ним весілля у цій неймовірній сукні!- відповіла із смутною посмішкою Офрина, гладячи ніжну тканину свого вбрання.

-Не втрачай надії, Офрина!- впевнено сказала Беатрічче, заспокійливо поклавши свою залізну руку на плече дівчини- Можливо, ще не все втрачено і ти зустрінеш свого Пітера живим і здоровим. Він не із слабких, це точно. Ніхто до нього не наважувався кидати такий відкритий виклик диктатору. Він став героєм в одну мить.

-І мучеником також, адже з тих місць, куди його заслали, ніхто ніколи не повертався живим чи цілим- тихо промовила Офрина.

-Ну давай не будемо поки про погане думати, дорогенька!- відмахнулася Беатрічче, натягуючи на обличчя посмішку, хоча в її очах читалися біль та тривога- Курт, скільки з нас за сукню, черевики та звичайне вбрання? Кажи будь-яку ціну, за мною не заржавіє, ти ж знаєш! Розплачуся тут і зараз. Ти нам дуже сильно допоміг.

-Ніскільки!- просто сказав чоловік, знизавши плечима та відвернувся до стелажів, зробивши вид, що він заклопотаний у своїх справах.

-Ніскільки за такі дорогі та вишукані речі?!- вигукнула Офрина, в якої від почутого глаза на лоба вилізли.

-Як це ніскільки?- сердито пробурчала пані Кірдан, смикнувши за поля свого капелюшка, від чого заячий хвостик на ньому захитався, як шалений- Ти мене ображаєш, Курт. Твій одяг- один з найкращих. Він коштує неймовірних грошей. Це праця, це тяжкі договори, поставки, рідкісні матеріали, довге планування. І ти хочеш сказати, що не візьмеш з нас нічого? Ні одного марібонія?

-Так, я особисто розрахуюся за всі збитки!- серйозно кивнув головою містер Хіґінс- Ви досить мила та чарівна пара, яка ідеально доповнює один одного! В цей день я роблюся надто сентиментальним. Тому забирайте свої речі та йдіть вже по своїм справам. Ви не зобов'язані нічим переді мною.

Нічого не кажучи, Офрина підійшла повільно до високого чоловіка, обійняла його міцно та поцілувала в щоку. Курт знітився від цього, його сувора маска дала значну тріщину крізь яку на мить проглянули його щирі живі емоції. Але містер Хіґінс швидко взяв себе в руки, невдало поплескав Офрину по спині і пробурчав:

-Все, біжи збиратися, дівчинко! Немає мені за що дякувати. Це дрібниці, справді. І ще одне!- він поклав руку на плече Офрині, зазирнув в її глибокі зелені очі і тихо додав- Нічого не бійся. Бажаю тобі удачі на "Альд Скабальд". Ти ще їм всім покажеш, на що здатна. Переверни ті кляті правила. Покажи диктатору, що не будеш грати в його ігри. Твоя сила глибоко в твоєму серці. Твоя людяність виросла в нужденності Ворктінґтону і її ніщо від тебе не відбере. Тому борись, згадуй мене й мої слова. Стій до кінця за те, в що ти віриш і тобі вдасться повернутися з того лісу живою, незважаючи на всі плітки.

Офрина серйозно кивнула і вони потиснули по діловому один одному руки, немов укладаючи поміж собою таємну угоду. Згодом, Офрина переодягнулася у свою нову шкіряну куртку, джинси та кеди, а Беатрічче допомогла їй спакувати сукню та приховала її в глибинах своєї хутряної накидки. На зворотному шляху Офрина виглядала трохи щасливішою і вона не звертала вже уваги на жахливих жителів Річтону та їхні темні низькі гріхи. Але коли вони сиділи вже у машині та їхали до палацу Веймар, дівчина порушила тишу і задала питання, яке хвилювало її ще в магазині:

-Чому містер Хіґінс уникає відповіді на питання щодо своєї першої роботи? І для чого йому та катана, яка висіла на стіні? Схоже, що він все ще точить її і для чогось готує?

Беатрічче спочатку мовчала, відкинувшись на спинку сидіння та прикривши свої очі. Але через декілька хвилин, вона тихо заговорила:

-Не думаю, що це історія, яку треба почути тобі. Особливо з моїх уст. До того ж, це його минуле, не моє і я не маю права ритися в ньому, вишукуючи якісь непринадні факти для тебе. Вибач, я не можу розкривати чужі болісні таємниці.

Дівчина різко подалася вперед до жінки, її очі спалахнули цікавістю і вона прошепотіла:

-Але ти з ним знайома дуже давно. Мене не проведеш. Між вами є щось таке, якась спільна історія. Чому ти тоді уникла згадки про свого друга, якщо ви так сильно дружите? Звідки ті шрами на його обличчі та всі загадки, які він криє у собі? Я знаю, що ти все знаєш. Не така я й дурна. Так що, може розкриєш трохи від цієї темної завіси минулого?

-Ну не знаю!- почала ухилятися жінка, зробивши вигляд, що дивиться у вікно автомобіля на вогні міста- Ти задаєш надто багато питань і цікавишся темними речами. За таку цікавість у Праудширі тебе легко можуть і прибрати з дороги, тут таке не люблять. Поки що я скажу тобі, що мої стосунки з Куртом починалися зовсім не з дружби. Колись ми були ворогами і одного дня він прийшов по мою душу. Але цього досить для тебе.

-Вороги? По душу?- ошелешено перепитала Офрина, роздивляючись пані Кірдан- І ти пропустила цілий епізод із свого життя, пов'язаний із цим? Ну ти й дивачка. Розкажи більше, благаю.

-Ні, досить!- суворо відрізала Беатрічче, підвівши догори долоню і гнівно спалахнувши фіолетовими очима за скельцями окулярів- Поки що годі. Мені так само болісно згадувати про той епізод, як і Курту про його темне минуле.

Знову в салоні запанувала тиша. Офрина, ображено надувши губи, відвернулася та дивилася в інше вікно. Беатрічче крутила своїми сегментованими пальцями біля колін і весь час все зітхала. Нарешті, вона перевела погляд блискучих очей на руде волосся дівчини і більш спокійним голосом сказала:

-Добре, коли буде у нас вільний час і ми залишимося наодинці, то я тобі розповім історію Курта та що нас пов'язало у минулому. А поки що в нас ще є купа обов'язків. Сьогодні на тебе чекає вечеря із містером Стюартом. Тому краще тобі підготуватися до неї гарно. Ми заїдемо по дорозі ще зробити зачіску, трохи макіяжу тобі теж не завадить. А потім в палаці ти вже переодягнешся і ми разом з тобою підемо на вечерю. Головне пам'ятай, що треба слідкувати за словами, тримати свої емоції у власному крижаному кулаці, не перебивати володаря, в усьому його слухатися і тоді все пройде чудово і без великих проблем для тебе. Зрозуміла?

-Так, добре! Я буду самим спокоєм, присягаюся!- більш веселим голосом відповіла Офрина, хоча всередині в неї знову все стислося та затремтіло при думці про те, що їй доведеться провести ще більше часу поряд із вбивцею її матері та коханого. Перспектива не дуже чарівна, на її думку.

Тому весь подальший шлях думки Офрини переповнювали тривоги про вечерю та таємничі слова щодо містера Хіґінса, який був ворогом пані Кірдан та хотів її вбити. Це все не давало Офрині спокою.

                               💃💃💃

Подальшу частину дня для Офрини складали довгі та нудні приготування. У Ґолдтоні вони зробили ще одну зупинку і дівчині довелося перетерпіти процедуру миття голови та створення якоїсь складної зачіски. Роботи-перукарі вправно виконували свої обов'язки і справлялися із переплутаним неслухняним волоссям Офрини із неймовірною спритністю. В хід йшли фени, бігуді та інші речі, яких не було у дівчини в її попередньому житті. Коли ж все скінчилося, то Офрина не впізнала себе у дзеркалі, настільки вона гарною стала. Їй зробили просто неймовірну складну зачіску, в яку красиво вплели прикраси у вигляді золотих квіток троянд і це виглядало фантастично. Беатрічче, схоже, теж була страшно задоволена з роботи перукарів, бо обдарувала Офрину схвальною посмішкою, злегка торкнулася кінчиками сегментованих пальців до волосся дівчини, а потім одразу ж розрахувалася із закладом, не шкодуючи грошей. Залишок дня Беатрічче розпланувала так, що возила Офрину по всьому Ґолдтону і показувала їй красиві будівлі, неймовірно чисті вулички району, різноманітні магазинчики та місцевих жителів. І все це супроводжувалося суворими настановами з боку жінки щодо правил поведінки під час вечері у диктатора та стриманості в емоціях. Це тільки більше лякало Офрину і змушувало кінчики її пальців тремтіти, а обличчя бліднути. В її голові проносилися різні сценарії того, що чекало на неї ввечері і від цих невдалих уявних випадків своєї нестриманості шлунок Офрини болюче стискався.

У палац Веймар жінки повернулися вже коли почало сутеніти. Пройшовши звичну перевірку у охоронців, вони одразу попрямували до своїх кімнат. Зупинившись перед дверима кімнати Офрини, Беатрічче сказала:

-Так, ну здається нічого не забули і все владнали. Зараз йди до своєї кімнати та перевдягайся у нову сукню. Обережно, не зіпсуй зачіску. Другий раз їхати робити її вже не будемо. І так мороки було на весь день. Одягайся і чекай, нікуди не йди сама. Скоріше за все, що тебе повідомлять про запрошення. Не турбуйся, з тобою піду і я теж, щоб підтримати в скрутних ситуаціях. Мене теж запросять, як твого спонсора. Ну і як давню подругу містера Стюарта. Чекай на мій візит. Вирушимо на цю вечерю разом.

Лагідно поплескавши Офрину по плечах, Беатрічче пішла в свою кімнату. Офрина відчинила двері своєї, пройшла трохи вперед до великого ліжка і зі стогоном впала на нього. Все її тіло боліло й гуділо від довгої прогулянки по великому місту Праудшир. Офрина ніколи не уявляла місто таким масивним, неймовірно велетенським та повним різноманітних дивних людей та роботів. Раніше, її світ обмежувався хатинкою та роботою на заводі в сірому похмурому кварталі Ворктінґтону. Але тепер, коли вона побувала за його межами... Її життя вже не могло бути колишнім. В неї немов пелену з очей здійняли. Вона побачила стільки краси, багатства і розкоші за лічені хвилини. Але ця краса була маскою, ілюзією, смертельною отрутою для кожного жителя Праудширу. За ними дівчина змогла роздивитися нужденність, відчай, самотність, нерозуміння, жорстокість влади, її байдужість до соціальних верств населення. Цій тоталітарній машині потрібен був людський ресурс для підтримання свого пекельного вогню. І цю машину не турбувало те, як живе суспільство в різних районах. В Ворктінґтоні тяжка праця та тортури з боку влади знищували робочий клас, немов вони звичайні раби на службі в роботів. У Річтоні за багатством крилися кримінал, розбещеність та наркозалежність. А Ґолдтон зробив чарівну картинку квітучої прогресивної держави, але в ньому жили одні блюдолизи диктатора, які вислужувалися весь час перед ним, щоб не втратити свого місця при ньому. Так, тут панував страх. Страх бути викинутим на вулиці Річтону, як пакунок із сміттям. Аристократам надто важко давалося вибитися в люди та значно покращити свої життєві умови. Протекторат диктатора надавав значні привілеї та недоторканість більшій частині аристократів. Але отримавши його, вони починали боятися втратити його чи програти в конкуренції тим, хто теж планував отримати таке привілейоване місце. Праудшир все більше й більше нагадував Офрині клітку із зміями, які переплелися в клубок і готові були покусати одне одного, лише б дістатися на більш краще місце, якого насправді не існувало.

Тепер перед Офриною поставало ще важче завдання. Пережити цю кляту вечерю у диктатора. Дівчина не уявляла, як вона зможе всидіти за одним столом із людиною, яка вбила стількох невинних людей та зруйнувала її життя. Як їй посміхатися цій людині, відповідати на її репліки та дивитися в очі? Беатрічче передбачала ці складнощі, тому ретельно повчала Офрину що і як їй робити під час вечері. Від Офрини вимагалося тільки приховати власні емоції, заспокоїтися та поводити себе слухняно і ввічливо. Це буде важко, але можливо при належному старанні. Тяжко зітхнувши, Офрина підвелася з ліжка, обережно поправила свою чудову зачіску, щоб не зіпсувати її і прийнялася готуватися до вечері. Вона розгорнула згорток, який перед входом до палацу віддала їй Беатрічче і почала перевдягатися в свою нову сукню та черевички. Підійшовши до великого дзеркала, дівчина обережно долонями розгладила красиву ніжну чорну тканину із золотим шитвом. Хоч ця сукня стала для неї сьогодні великою радістю на весь день. Офрині просто не вірилося. Ще декілька днів тому вона була просто звичайною сіренькою та непомітною дівчиною-робітницею в брудному одязі, а сьогодні перед нею стояла казкова принцеса в розкішній чарівній сукні та стильних дорогоцінних черевичках на підборах. Їй здавалося, що в дзеркалі вона бачить іншу жінку, багату аристократку, набагато старшу за неї і більш досвідчену, яка вже знала ціну свого життя та мала перед очима певні цілі для досягнення. Її зачіска була просто неймовірною. Довге руде волосся на кінцях красиво закрутили і тепер полум'ям воно розсипалося по її плечах. На потилиці частину волосся чудово зібрали у вузол, який оточували золоті оздоби у вигляді квіток троянди. Руді брови були підведені тушшю. Яскраві смарагдові очі блищали таким глибоким зеленим кольором, немов були листям якогось магічного дерева. Рожеві губки підвели ніжною помадою із райдужними блискітками і виглядало це все неймовірно.

Офрина смутно посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Здавалося, що ця мить- то справжній момент щастя для будь-якої дівчини, шана її натуральній красі. Але Офрина не могла радіти. Всередині в неї залишилася лише чорна порожнеча, яка поглинала всі її щасливі емоції, нічого по ним не залишаючи. Яка іронія життя одягати таку красиву сукню для тирана, який вбив її близьких і її теж зживе із світу в скорому часі. А в іншому, кращому житті, Офрина віддала би все на світі, щоб стояти отак само перед дзеркалом у цій сукні, але знати, що десь там за дверима на неї чекає закоханий Пітер, з яким вона нарешті зможе одружитися, отримати всі свої мрії в реальності, віднайти своє щастя та спокій. Але, на жаль, цьому не судилося статися. Навіть, якщо їй вдасться вижити, то Пітера може давно вже як не бути на світі. І що, вона лишиться назавжди самотньою? Змінить своє тіло по частинам на кібернетичне, щоб жити, як Беатрічче та шукати щось в цьому світі? Бачити свого коханого в комусь іншому? Офрину лякали подібні думки і вона все частіше хотіла просто одразу загинути на початку "Альд Скабальду". Ось так миттєво, без болю й зайвих страждань. Бо жити вічно без Пітера їй не хотілося. Дівчина ледве не заплакала, але змусила себе втриматися. Вона закусила губу і жодна сльоза не пошкодила її чудовий макіяж. Офрина не покаже диктатору власну слабкість. Навпаки, вона розкриє свою внутрішню силу і витримає всі перешкоди на своєму шляху. Дівчина була сильнішою, ніж здавалося на перший погляд. Дитинство із Пітером змінило її, перетворило на бунтарку, яка не боялася кидати виклик існуючому ладу та порушувати таємно правила. Так, вона іноді давала слабину і закривала очі на жорстокості диктатора. Але після смерті матері та можливої загибелі Пітера вона стала суворішою та холоднішою до всього. Тепер її вже не зламати. Всі сльози були виплакані, всі страждання ламали їй душу, але вона підніме голову та продовжить рух вперед, поки не знайде шанс вижити та помститися Стюарту за все лихо, що він вчинив із нею.

Поки Офрина закінчувала приготування за дверима пролунали кроки і хтось гучно постукав. В останній раз поправивши зачіску та зітхнувши, дівчина сказала:

-Відчинено, заходьте!

В кімнату увійшла Беатрічче у супроводі трьох озброєних роботів і якогось аристократа у багатому червоному сюртуку із срібним шитвом та просторих чорних штанях. Цей аристократ був низеньким, трохи схожим на пацюка своїми сірими очима та гострим носиком. Його чорняве волосся було скуйовджене набік по якійсь дивній тутешній моді. На перший погляд він був непримітним, але Офрина побачила, що в нього одна нога була кібернетичною, бо ступала гучніше та важче за іншу, а також долоня правої руки теж була імплантом, але вміло замаскованим під штучною шкірою. Цей низенький незнайомець ввічливо вклонився Офрині та заговорив швидкою скоромовкою:

-Вітаю вас, пані Хесент! Я Фрідріх Гейнс, особистий секретар його світлої величності, радості нашого Марібосу, його опори містера Джона Стюарта. Він вас запрошує на урочисту вечерю в честь початку "Альд Скабальду". На ній би він хотів ближче познайомитися із кожним учасником, а ви цікавите його найбільше своєю нетривіальністю.

-Нетривіальністю? Якою?- вирвалося з рота Офрини перед тим, як вона згадала попередження Беатрічче про правила етикету.

Сірий чоловічок злякався та посірів ще більше, не наважуючись поглянути в очі дівчини. Вочевидь, він раніше не мав таких ситуацій і просто банально не знав, що робити тепер та казати. Його промова була завченою заздалегідь. Позаду чоловічка стояла Беатрічче. Тепер вона була без капелюха та окулярів. Її чорне волосся вона заплела у довгий розкішний кінський хвіст, який тягнувся їй аж до пояса. Фіолетова сукня ідеально пасувала до таких же дивовижних сяючих очей жінки та її поставної високої фігури. На руках в неї були шкіряні рукавички із прорізами для пальців. В усьому іншому Беатрічче не змінювала своє сьогоднішнє вбрання. Зараз жінка метала блискавиці із своїх очей, жестикулювала пальцями та шепотіла щось губами. Придивившись до неї, Офрина все зрозуміла і одразу ввічливо вклонилася чоловічку, відповівши:

-Дякую за таке чудове запрошення, пане Гейнс! І вибачте мене за моє здивування, ви мене просто сильно вразили таким емоційним та чарівним запрошенням. Я й не сподівалася, що містер Стюарт зацікавиться мною, простою дівчиною з Ворктінґтону.

Пан Гейнс прямо одразу розтікся від задоволення, полегшено зітхнув, немов розмова нарешті повернулася у звичне для нього русло і відвісивши ще один уклін, гордо сказав:

-Це моя робота, міледі! І не треба нічого соромитися. Тут ви можете почувати себе, як вдома і навіть краще. Містер Стюарт не хоче породжувати якусь нерівність поміж класами, він любить залишатися на одній хвилі із коханим народом. Тому й ви, як рівня йому.

-Ага, так знаходиться, що всі аж здихають від наркотиків у Річтоні. Така вже любов до народу- тихо просичала крізь зуби Офрина.

-Що ви сказали?- розхвилювався улесливий секретар, пританцьовуючи перед дівчиною. Позаду нього Беатрічче поцокала язиком і похитала невдоволено головою.

-Нічого, то я кажу, що для мене честь бути поряд із самим володарем на вечері! Це для мене справжнє щастя - з натягнутою через силу посмішкою виправила свою помилку Офрина.

Схоже, що це спрацювало, бо наступної миті чоловічок вже вибігав із кімнати, на ходу крикнувши:

-Тоді за мною, шановні леді, на нас вже всі чекають!

Офрина пройшла повз озброєних роботів, навмисно пихато підвівши носика до стелі та ігноруючи їхню присутність та зброю в руках. Дивовижно, як за лічені дні вона звикла до озброєних роботів і перестала їх боятися, хоча в дитинстві вони були основним її кошмаром у кожному із снів. Схоже, що коли людина вже все втрачає у житті, то вона робиться сміливішою та ризикованою в грі із самою смертю. Порівнявшись із Беатрічче, дівчина вирушила в нову мандрівку довгими заплутаними коридорами. Скориставшись можливістю, висока жінка нахилилася до дівчини та прошепотіла їй на вухо:

-Ти що коїш? Забула мої настанови? Слідкуй за язиком та не лізь на рожон. Інакше неприємностей тільки нахапаєшся. Я не завжди зможу стояти поряд із тобою та нагадувати тобі про правила етикету. Тому треба трохи самостійною та обережнішою бути. Не давай хаотичним словам вилітати з твого гарненького ротика раніше, чим ти їх обдумаєш. Не кожен тут буде задоволений почути якісь грубі слова, які дискредитують владу та володаря. Ти мене зрозуміла?

-Добре, добре, більше не повториться, обіцяю- невдоволено пробурчала у відповідь Офрина, яку зовсім не втішала роль іншої людини ніж тої, ким вона була насправді.

Пройшовши через різноманітні яскраві та дорого оздоблені приміщення, процесія нарешті опинилася перед великими чорними дверима. В них вже заходили різні аристократи в дорогих вбраннях, сновигали роботи-офіціанти із тацями в руках, а також тут були і інші учасники із своїми спонсорами, одягнені по останній моді палацу. Щоправда, Офрина теж не помітила радощів на обличчях людей із Ворктінґтону. Вони всі були суворими, смутними або наляканими і ніхто не йшов на контакт із іншими. Офрині страшно хотілося із кимось поспілкуватися, хто жив таким же простим робітничим життям, як і вона сама, але розуміла, що тепер правила етикету будуть забороняти їй чіплятися до кожного, кого вона бачить перед собою.

Перед дверима стояв ще один робот-охоронець, який спеціальним детектором перевіряв кожного гостя перед тим, як пустити його всередину. Цей детектор реагував на зброю, гострі предмети або вибухівку. Як він точно працював, Офрина так і не розібралася, але страх перед цим пристроєм в неї був, коли робот провів ним вздовж її тіла. Хоч вона знала, що не має при собі жодної зброї, але її серце все-рівно стискалося від близькості дивовижного детектора. Беатрічче пройшла перевірку так, немов нічого не сталося. Вона спокійно стояла і витягуючи свою довгу шию, дивилася поверх голів натовпу на те, що діється всередині розкішної зали.

Коли Офрину пропустили всередину, то її очам відкрилася справді велетенська кімната. Підлога була мармуровою і її вкривав дорогий шовковий килим. Високо на стелі містилися кришталеві люстри із неоновим освітленням, яке м'яко вкривало кімнату ніжним сяйвом. Посередині кімнати стояв довгий стіл, вкритий білою скатертиною, а довкола нього зібралася ціла купа розкішних крісел з позолоченою арматурою та спинкою із червоного оксамиту. На столі височіла ціла купа їжі. Довкола столу вже сиділи учасники, їхні спонсори та гості-аристократи, а в голові столу сидів сам містер Стюарт у чорному офіційному костюмі. Сьогодні він був одягнений аж надто просто на погляд Офрини. Побачивши погляд диктатора та інших осіб, дівчина спалахнула від сорому і зробила швидкий реверанс. Беатрічче просто коротко кивнула всім зібравшимся і легко вклонилася Стюарту, приклавши руку до серця. При цьому вона не зводила пильного та холодного погляду своїх фіолетових очей від карих диктатора. Але той не звернув уваги на Беатрічче, а лише продовжував із цікавістю досліджувати вбрання Офрини, немов для нього в цьому відкрилася якась дивовижна істина.

Уникаючи цього проникливого погляду, Офрина спробувала прослизнути на вільне місце поміж якимись двома чоловіками у фіолетових костюмах, але її спинила рука Стюарта, яку той підвів високо над головою. Дівчина злякалася і затихла, дивлячись в усі очі на володаря, не розуміючи чого він від неї хоче та що їй робити. Той із лагідною посмішкою на обличчі сказав:

-Пані Хесент, ось тут поряд зі мною є вільне місце. Не соромтеся, сідайте тут. Ви для мене цікава особистість, щоб віддаляти вас від себе. І ви, Беатрічче, приєднуйтеся до нас теж. Мені цікаво буде поговорити й з вами.

Здивована та трохи налякана Офрина підвела очі на Беатрічче, всім своїм виглядом виражаючи мовчазне питання. Сама ж аристократка лише підвела одну брову здивовано, а потім повела очима, вказуючи, щоб дівчина слухалася слів диктатора та сіла поряд з ним. Всі за столом сиділи тихо і дивилися похмуро на Офрину, немов вона була причиною того кепського настрою, який запанував в залі від нерішучих дій дівчини. Вичавивши із себе якусь посмішку, Офрина зробила маленький незграбний реверанс і, прошелестівши сукнею, підійшла до вільного місця по ліву руку від Стюарта та сіла, стараючись не дивитися на свого сусіда. Беатрічче теж сіла поряд із Офриною, але диктатор встав та поцілував високій пані руку, щось їй сказавши, на що вона відреагувала легким дзвінким сміхом та короткою відповіддю. Вочевидь, Беатрічче не брехала щодо своєї давньої дружби із містером Стюартом. Ніхто інший в цій залі не міг розраховувати на таку повагу від самого володаря, якою користалася ця таємнича та владна жінка. Побачивши, що тарілка Офрини порожня, містер Стюарт сам потягнувся вперед до страв і почав накладати їх дівчині в тарілку. При цьому він заговорив:

-Пані Хесент, а чого ви соромитеся так сильно? Не треба себе тут відчувати не рівною по відношенню до тих, хто тут зібрався. Тепер ви- така ж гідна леді, як і всі. Ви, певно, зголодніли за цілий день? Наскільки я чув, то ви сьогодні разом із леді Кірдан їздили робити свої справи у Річтоні. Сподіваюся, що все пройшло добре? Вам сподобався кортеж, місто?

-Ой, машина була такою великою та неймовірною!- Офрина трохи легше себе відчула, бо на таку тему вона могла говорити та передавати частково свої почуття та враження- А місто, дійсно, багате й розкішне, аристократи яскраві і дивовижні, стільки цікавих закладів та магазинів за сьогодні я побачила. Мені все страшно сподобалося, а завдяки леді Кірдан я розібралася з усіма новими речами, з якими не була знайома до цього.

Містер Стюарт задоволено кивнув головою та присунув ближче до Офрини срібну тарілку із шматком запеченої курки, картоплі та зеленого салату. Дівчина ввічливо подякувала та почала чинно їсти, бо справді страшно зголодніла. Беатрічче теж щось собі взяла, але досить в'яло їла, більше спілкуючись із іншими аристократами, часто до них вихиляючись через весь стіл. А ось містер Стюарт не чіпав жодної страви, перед ним не було навіть тарілки, він лише сидів та мовчки дивився на Офрину. Від цього погляду у Офрини ледве страва ковталася. Тут треба було промовчати, але Офрина знову не втрималася і в неї раптово вирвалося:

-А ви? Чому ви не їсте, пане Стюарт?

Запанувала мовчазна тиша під час якої Офрина знову пошкодувала, що відкрила свого дурного рота. Диктатор продовжував мовчати і лише іронічно підвів одну брову. Серце дівчини шалено закалатало в грудях. Вона злякалася, що зараз володар вибухне та звелить роботам розстріляти її на місці. Але замість цього, Стюарт розсміявся та легко відповів:

-Як чудово зустріти людину, яку цікавлять такі прості та звичайні речі про мене. Більшість мого часу відбирають питаннями про благоустрій держави та іншими нудними речами. А тут ви задали цікаве нове питання. Все просто, пані Хесент. Моє кібернетичне тіло не потребує їжі й напоїв, а також і сна. Це пов'язано з тим, що я не маю жодних біологічних частин, на відміну від тих, хто частково чи повністю змінює своє тіло. Я думаю, що пані Кірдан теж може щось додати на цю тему.

Почувши звертання, Беатрічче повернулася до володаря і відповіла легкою посмішкою, а потім кивнула головою, сказавши:

-Так, в моєму випадку я здатна відчувати голод, бо мій мозок та серце все ще білогічного походження, просто підтримуються кібернетичними частинами. Я не так часто хочу їсти, як звичайна людина, але якщо треба, то можу й перекусити разом з усіма.

Офрина полегшено зітхнула і знову розслабилася, колупаючи вилкою салат в своїй тарілці. В який раз їй вже пощастило і ніхто на неї не розлютився. Коли ж вона звикне не задавати дурних питань? Тим часом, містер Стюарт повністю звернув увагу на Беатрічче і продовжив розмову з нею:

-Так значить, це твоя нова підопічна, Беатрічче? Тобі щастить отримувати в свою колекцію таких людей із вогником та бойовим запалом. Я таких і сам люблю, бо це люди слова, реальної справи. Вони здатні сміливо йти своїм шляхом, не звертаючи уваги на перешкоди. Але, знаючи твій непростий характер та темне минуле.... Я тобі раджу не прив'язуватися до своєї учасниці, Беатрічче,бо потім боляче їх втрачати та прощатися із ними. В тебе надто довге життя і я думаю, що люди в твоєму житті пролітають, як розмиті картинки. Не дозволяй тимчасовим знайомствам зробити рану на твоїй душі.

Обличчя Беатрічче стало кам'яним від слів диктатора, а її сегментовані пальці стиснулися в кулаки. Володар із хитрою посмішкою дивився на жінку, немов спеціально провокував її на сварку. Але пані Кірдан змогла справитися із своїми емоціями і тихо відповіла:

-Дякую за пораду, містер Стюарт! Але я відчуваю відповідальність за того, хто потрапляє під мій захист. Для таких людей моє серце завжди відкрите. А біль ... Я не боюся болю. Його надто багато було в моєму минулому, як і розчарувань. Думаю, що в своїй учасниці я знаходжу відображення самої себе в юності. Тому я буду допомагати Офрині всіми ресурсами, які є в моєму розпорядженні.

-Це схвально з твого боку! Дуже добре!- відкинувся на спинку крісла диктатор, пильно вивчаючи обличчя жінки. Він здавався розчарованим, що йому не вдалося її розлютити- Але, сподіваюся, що прохати мене особисто оберігати дівчину на "Альд Скабальд" ти не будеш. Адже це ризикована гра і я не маю права втручатися в її хід та змінювати правила задля якихось фаворитів. В мене немає фаворитів. І не буде. Тому на грі відбудеться те, що має статися. Тобі потрібно лише прийняти цей факт.

Знову запанувала похмура тиша. От так і звана вечеря, подумала Офрина. А на ній чомусь зовсім не святково. Всі сиділи, тихо переговорюючись та обідаючи різними стравами. Більшість гостей просто похмуро дивилася в свої тарілки і не звертала уваги на оточення, щоб жодні проблеми її не чіплялися. У Офрини теж зник апетит після жорстоких слів диктатора, який не рахувався із її присутністю під час розмови із Беатрічче. Його слова нагадали дівчині, що скоро її мирне життя цілковито закінчиться і вона зустрінеться обличчям із жахливою смертю, перед якою її не захистить ніхто. Від думок Офрину відволік голос містера Стюарта, який знову повернувся до неї:

-До речі, ви виглядаєте просто неймовірно, пані Хесент. Ким був ваш стиліст? Це хтось із Ґолдтона чи Річтона?

-Мені допоміг із одягом пан Хіґінс з Річтону- сміливо відповіла Офрина- Він виявився справжнім майстром своєї справи і допоміг мені повністю обновити свій гардероб. Я йому дуже вдячна за можливість доторкнутися до прекрасної казки в реальному житті і пані Кірдан за те, що познайомила мене із своїм другом.

-Зрозуміло...- задумливо протягнув містер Стюарт, потираючи підборіддя. Його очі при цьому якось звузилися. Чоловік перевів погляд знову на Беатрічче та звернувся до неї- Як там поживає пан Хіґінс? Давно я не чув про його активність, якось він зі своєю торгівлею та бізнесом відійшов у тінь. А раніше, він міг бути корисним для Марібосу, коли ще служив на нічних вулицях своєрідним Мечем Покарання. Чи не думає він повернутися до своїх обов'язків? Я б особисто хотів мати поряд людину.... Його спеціальності.

Почувши такі загадкові слова, Офрина одразу нашорошила вуха і почала прислухатися до того, що діється поміж диктатором та Беатрічче. Висока жінка теж глибоко замислилася, перед тим, як обережно відповісти:

-Курт зараз задоволений своєю улюбленою справою. Різні стилі одягу, дорогі тканини, неймовірні прикраси та перегони з модою його захопили повністю. Ви прекрасно знаєте, володарю, що він відійшов від своїх попередніх занять та повісив зброю на стіну. Жодні гроші та прохання не змусять його повернутися до колишнього. Особливо після того прикрого інциденту, що тоді стався з ним. Тому неможливо змушувати його зробити щось попри власне бажання. Курт заслужив на спокійне життя та відпочинок.

-Так, розумію!- погодився без заперечень диктатор- Але мені все-рівно шкода, що він так близько до серця прийняв те, що сталося. Він повинен був зрозуміти, що сам добровільно пішов проти прямого наказу з боку "Дарктайну", а їхні правила передбачали жорстоке покарання. А щодо іншого інциденту ... Ну я сподівався на розуміння з його боку, адже нам потрібні були укомплектовані війська для стримання постійної агресії, яка суне на нашу квітучу державу від Північних Земель. Це був мій прямий обов'язок. Тут стояв вибір- або держава, або життя окремих людей. І я вибрав державу, бо вона є моєю найголовнішою відповідальністю. Не моя вина, що на фронті стільки людей склали голови, а тіла більшості зникли назавжди під дією Вічного Оледеніння. Шкода, що загибель сина нанесла глибоку рану на душі містера Хіґінса. Я стільки разів висловлював йому моє співчуття, але він віддалився від мене та своїх колишніх обов'язків. А він був кращим із найкращих.

-Всі ми люди із живими емоціями!- знизала плечима Беатрічче- Лише роботам вдається зберігати повну байдужість до всього, адже їм ніколи не були відомі емоції. Машини лише адаптуються під обставини, аналізують ситуацію, можуть бути кращими у всьому. Але замінити повністю живу людину вони не зможуть. Лише нам характерно відчувати щось і реагувати відповідно. В цьому і криється багатогранний світ людини, яка є справді таємничим створінням цього всесвіту. В емоціях криється наша справжня сила. В них же полягає і наша слабкість.

Залишок вечора пройшов у більш легкій атмосфері. Згодом, з'явилися роботи-музиканти, які затягнули смутний вальс. Всі гості схопилися на ноги, потягнулися від довгого сидіння і були раді хоч трохи розім'ятися та потанцювати в залі. Місця за столом потрохи робилися порожніми. Беатрічче не стала танцювати, хоча її спробували запросити якісь поважні пани. У відповідь, жінка лиш похитала головою та обмежилася короткою відмовою. Відійшовши у куток зали, пані Кірдан зав'язала розмову із іншою жінкою в зеленій сукні та фетровій шапочці темно-бордового кольору. Сама ж Офрина не хотіла танцювати, бо ніколи й не вміла по-справжньому робити це. Тому вона зручно влаштувалася на стільці, готова спостерігати, як розважаються інші. Цей момент здавався їй ідеальним щоб сильніше почати роздумувати над таємницею пана Хіґінса. Хто ж він такий і що приховував в своєму минулому? Про який рід занять цього чоловіка говорив диктатор? Щодо трагедії Офрина теж половини не зрозуміла, але дізналася, що в пана Хіґінса був син, з яким сталося якесь лихо. Його відправили, як і Пітера, до Північних Земель. І там він загинув. Значить і на Пітера чекала доля отримати вічне забуття в тих крижаних суворих землях серед постійних ворогів? Офрина не заздрила своєму хлопцеві. Навпаки, вона страшно за нього хвилювалася. Це тяжко опинитися між двох вогнів. Попереду на нього чекала армія Кібернетії, яка ненавиділа Марібос лютою ненавистю. А позаду у Пітера був сам Марібос із його жахливим володарем, які не бажають бачити його живим.

Але Офрині не дали так просто сидіти та роздумувати над тим, що з нею сталося та свідком яких подій їй довелося стати. Її думки перервав диктатор, який підвівся із стільця і простягнув до дівчини руку з посмішкою на обличчі. Коли вона ошелешено поглянула на нього, він заговорив спокійним ніжним голосом:

-Чи можу я запросити вас на танець, шановна пані Хесент?

-Так.... Ну, звісно, так ... Але ... Але я не вмію ... Не танцювала раніше. Ніколи, присягаюся!- забелькотіла почервонівша Офрина, вкладаючи свою тремтячу долоню в сильну руку Стюарта, яка виявилася цупкою та холодною на дотик.

-Нічого страшного!- весело засміявшись, містер Стюарт потягнув дівчину за собою на вільне місце в залі- Навчимо. Думаєш, я вмів танцювати? Ми багато чого не вміємо робити. Але якщо прикласти достатньо зусиль до якоїсь справи і одразу почне виходити все. Більше впевненості в своїх рухах, леді. Ступайте вільніше, немов ви лебідка, яка змахує своїми білосніжними крилами. Довіртеся рухам свого партнера. Розслабтеся, не втрачайте зоровий контакт зі мною. Відчувайте мої рухи у тандемі з вашими. І нехай ритм музики наповнить ваше тіло зсередини, розкриє вашу внутрішню енергію та додасть вам рішучості у танці.

Офрина спробувала послухатися цінних порад більш досвідченого чоловіка. Він поклав одну руку їй на талію, а в іншій тримав її долоню. В свою чергу, дівчина невпевнено поклала свою руку на плече містера Стюарта і почала плавно рухатися разом із ним по залі. Спочатку Офрина плуталася у власній сукні та весь час болюче наступала на ноги свого партнера. Той не відчував болю, бо мав кібернетичне тіло, та й реагував більш лагідно, чим на те розраховувала Офрина. Згодом, дівчина звикла до танцю і почала впевнено слідувати за рухами свого партнера. Їй це навіть сильно сподобалося. Під час танцю Офрина ризикнула знову завести розмову із диктатором, спитавши із цікавістю в нього:

-Містер Стюарт, а чому ви так ставитеся до мене? Всі учасники повинні бути рівними для вас. А я не звикла до такої сильної уваги.

-Хочеш почути чесну відповідь?- загадково посміхнувся дівчині чоловік, провадячи її у танці- Ти мені нагадуєш одну особу, з якою я познайомився в юні роки та з якою прожив більшу частину свого колишнього життя. Є щось спільне у тебе з моєю жінкою. Та ж сама краса, такий же непростий характер, запальний вогонь у грудях та жага самостійно змінювати цей світ. О, так, це видно по твоїм очам, дівчинко. І таке важко приховати. За довгі роки я звик досліджувати внутрішній світ людей і знаю прекрасно, що криється за фізичними масками їхніх тіл. А я хочу задати тобі зустрічне питання. Наскільки сильно ти близька з тим хлопцем?

-Ну ....- Офрина чомусь напружилася від цього питання, її руки затремтіли, а губу вона болюче закусила. Її рухи в танці стали більш сердитими та рвучкими- Надто близька. Ми з Пітером росли разом, багато труднощів випадало на нашу долю. Ми стали одне для одного важливими. Спочатку були друзями. А згодом .... Згодом покохали сильно одне одного.

-Значить, кохання....- серйозно кивнув головою диктатор, замислившись над словами дівчини- Кохання- таке чарівне та неймовірне почуття, яке наповнює серце людини теплом та радістю. І те ж саме почуття, яке здатне отруїти, зробити слабким, вразливим. На твоєму місці, Офрина, я б не вірив в кохання. Адже це сама брехлива річ на світі, яка тільки є. Воно приходить і відходить, коли захоче само. Залишає по собі тільки понівечену жалюгідну душу. Твій хлопець згодом забуде тебе, його увагу може легко забрати інша жінка з часом і не допоможе й сумісна історія дитинства.

-Чому ви так вважаєте?- несподівано для себе крижаним голосом поцікавилася Офрина, сильніше стискаючи руку чоловіка. Її зелені очі кидали в його сторону руйнівні блискавиці- Пітер зовсім не така людина. Він чесний, чудовий та відданий. За мене він готовий хоч на край світу піти. Задля мене він .... Ризикнув всім. А ви кажете, що він мене кине?

-Я приведу тобі простий приклад, дівчинко!- одразу зробився суворим і диктатор, нависаючи грізно над дівчиною- Розповідаю один-єдиний раз, але щоб ти винесла із моєї розповіді гарний урок. Я казав вже, що ти мені нагадуєш своїм характером мою жінку з далекого минулого. Історія нашого кохання майже схожа на твою. Тоді я був молодим курсантом військової академії. А вона там працювала медсестрою. Часто лікувала різні синці та подряпини, інші хвороби серед нашої братії, коли ми потрапляли у різні халепи. Одного разу я зрозумів, що спеціально наражаюсь на різну бійку або важкі завдання, щоб лише потрапити до її ніжних рук та зайвий раз побачити цю чарівну дівчину. Наші почуття міцнішали із часом, ми все більше часу проводили разом. Згодом я зробив їй пропозицію про одруження і ми побралися. В нас була щаслива родина, гарна донечка. Я стрімко рухався по кар'єрній драбині, заробляв великі гроші. Наша сім'я ні в чому не знала потреби, адже все мала. Але коли зі мною сталося нещастя, коли я став калікою.... Моя жінка розчарувалася в мені, почала казати, що попереджала мене, наполягала на тому, щоб я спинився, не шукав більших проблем. Вона не розуміла, що я робив все задля блага моєї родини. Заробляв гроші для них. Вона просто зрадила мене, забрала мою дитину, розірвала шлюб через суд і щезла з мого життя, одразу знайшовши іншого.

-А що сталося далі?- тихим голосом спитала Офрина, приголомшена раптовим відверненням містера Стюарта.

-А далі ... Далі я відплатив їй за все, що вона зробила зі мною!- злісно прошипів диктатор і його карі очі спалахнули божевільним гнівом, від якого дівчина внутрішньо стислася- Коли я отримав своє нове тіло та встановив контроль над всіма роботами, то розпочалася велика війна. В тій війні згоріли всі держави старого світу, які були не гідні керувати ним, вони стали слабкими та небезпечними для всіх. На попелі того світу народився Марібос, великий та квітучий, який починав розвиватися та зміцнюватися. Але мені не давала спокою одна думка. Що десь в межах моєї держави ще ховається моя зрадлива жінка і наша дочка. Я хотів побачити їх і запропонувати тепер повернутися. Я був щедрим до них, давав другий шанс на нове життя. Особисто зміг би дати нове вічне тіло моїй дружині, забезпечити навчання та щасливе життя нашій донечці. Коли я їх віднайшов, то жили вони у партизанському підпіллі, в дуже жалюгідних умовах. Від моєї жінки лишилася лише слабка тонка тінь. А дочка мене й не впізнала, бо я її пам'ятав тільки маленькою та й мав вже інше тіло на цей момент. Я благав свою дружину подумати, повернутися. Але в тих палаючих очах я побачив лише звірячу лють і ненависть. Вона прокляла мене, назвала чудовиськом за те, що я зруйнував весь світ, в якому могла б жити наша дитина, розбив надії всіх людей. Моя дружина схопила зброю і хотіла мене вбити. Але я був сильнішим. Я вирвав в неї з рук зброю та відштовхнув від себе. Я не знав тоді ще сили свого нового тіла. Через це моя дружина впала і в неї скрутило шию від падіння. Вона миттєво померла. Мене охопив лютий шал та розпач. І я звелів роботам знищити все те місце, яке нагадувало мені про її непокору та зраду. А я особисто розстріляв те, що так болюче мені нагадувало про існування моєї жінки. Я вбив власними руками свою дочку.

Офрина вирвалася блискавкою із рук диктатора та відскочила від нього на значну відстань. З її очей лилися сльози, вона вся тремтіла, а зачіска розтріпалася. Забувши про весь етикет, дівчина скричала на всю залу:

-І ви вважаєте це нормальним? Нормальним вбити власну дружину та ні в чому не винну дитину? Нормально розповідати про це все так спокійно ніби вас не стосується? Тоді правильно про вас сказала ваша дружина. Ви чудовисько! Чудовисько, яке руйнує життя людей на протязі багатьох років!

-Вважай мене ким хочеш, дівчинко!- зневажливо засміявся диктатор, склавши руки на грудях- Зате тепер ти розумієш, що кохання не існує в цьому світі. Цей світ потребує сильного жорстокого лідера, який зможе змусити кожного скерувати свої зусилля у правильну сторону. Тобі краще припинити жити в дитячих мріях та нарешті побачити реалії суворого життя. Тобі знадобиться цей гнів та цей гіркий досвід у лісі. Коли потрапиш туди, ми ще побачимо хто справжнє чудовисько тут.

Поки все це діялося вся музика в залі затихла. Гості з однаковим здивованим та наляканим виразом спостерігали за діями Офрини та містера Стюарта. Розплакавшись, Офрина вискочила із зали, не звертаючи ні на кого уваги. На щастя, її ніхто не намагався спинити. Ридаючи, дівчина бігла, не розбираючи дороги, аж поки не потрапила в знайоме крило палацу, де знаходилися спальні покої. Офрина увірвалася в свою кімнату, скинула черевички і розлючено їх закинула в дальній куток. Сама вона притислася спиною до стіни та продовжила плакати. За дверима вона почула кроки і ті з гуркотом відскочили в сторону, вдарившись об стіну. В кімнату увірвалася Беатрічче. Її очі палали гнівом, ніздрі тремтіли, а брови опустилися низько. Підскочивши до Офрини, жінка міцно схопила її за шкірку та притисла сильно до стіни, вибивши весь дух. Наблизивши своє обличчя до Офрини, Беатрічче грізно прошипіла:

-Що ти накоїла? Ти хоч розумієш, що ти зробила? Ти зганьбила диктатора перед обличчям всіх поважних гостей та інших учасників. Ти на всю залу репетувала образливі слова. А я тебе прохала. Я тебе вчила! Я тебе попереджала! А ти що вчинила?

-Мені плювати на його репутацію!- закричала через сльози Офрина, пручаючись із рук більш сильної жінки- Тобі до мене теж яка справа? Що, ти мене здатна повернути додому? Здатна допомогти мені втекти від смерті? Ні? Я помру і так, і так, коли опинюся в тому клятому лісі. Але я не буду вдавати із себе слухняну дівчинку та радіти розповідям про те, який поганець Пітер чи як диктатор вбив власну родину через ненависть та шаленство. Марібосом керує шаленець! А ви всі танцюєте під його сопілку. Ну й радійте. Радій і ти теж. Скоро здихаєшся моєї присутності. І не треба плакати над моїм тілом. Все до цього і йде повільно.

Беатрічче важко зітхнула та відпустила дівчину. Офрина кинулася на ліжко та відвернулася до стіни. Її плечі тремтіли від ридань. Скорбота з'явилася на обличчі високої аристократки. Вона опустила свою голову, але потім тихо сказала:

-Ти не знаєш, що діється у Праудширі. Не знаєш, що не всі тут такі підлеглі диктатору, як тобі здається. Більшість просто грає свою роль та чекає на слушний момент, щоб повалити лідера раз і назавжди. Ми всі ведемо небезпечну боротьбу. Йде смертельна партія в шахи, Офрина. І кожен з нас тут пішак, який наражається на страшну небезпеку. Тому потрібно мудро грати свою роль та керувати власними емоціями. Колись я тобі розповім більше про те, що діється. А поки припини плакати та трохи відпочинь. Завтра ми з тобою вирушимо до арсеналу.

-До арсеналу?- перепитала надламаним голосом Офрина не повертаючи голови- Навіщо?

-Тебе не відправлять до лісу із порожніми руками!- серйозно зауважила аристократка- Ми з тобою оберемо таку зброю, з якою ти зможеш краще справлятися.

-Але я не хочу нікого вбивати. Мені не потрібна зброя. Краще вже я помру на початку гри!- похмуро заперечила дівчина.

-Хто сказав, що ми з тобою обираємо зброю для вбивства?- суворо поцікавилася Беатрічче- О, ні. Я тобі підшукую зброю для захисту. Щоб ти змогла протриматися довше. А там я щось придумаю. Годі вже людям помирати в "Альд Скабальді", віддавати життя на даремні розваги диктатора. Настає час змін і ми з тобою будемо стояти на хвилі цих подій. Відпочивай, набирайся сил та терпіння. Від тебе та від мене залежить, що на нас буде чекати найближчим часом. Слідкуй за своїм язиком. Довіряти ти можеш лише мені. І не кожному, хто назве себе моїм чи твоїм приятелем можна вірити. Я прийду на світанку. До завтра.

І Беатрічче вийшла з кімнати, тихо прикривши за собою двері. Морок почав забиратися у кімнату. Лише неонові вогні міста освітлювали велике вікно. Офрина цілу ніч проплакала, але слова Беатрічче чомусь теж сильно зворушили її та дали надію на те, що вдасться щось змінити. Може, вона помре, але спробує для наступних поколінь зробити щось хороше та важливе. Щоб більше не було повторення історії наступних Пітера та Офрини чи вбивств, подібних до знищення диктатором власної дружини та дитини. Скоро буде новий світанок. Офрина боялася його приходу більше всього, адже кожен новий день приносив із собою лише нові нещастя для неї. Але сонячне проміння було здатне розвіяти навіть самий глибокий морок в душі дівчини та подарувати їй додаткову силу для боротьби, що чекала на неї попереду. Вона була готова стояти за свої цілі та переконання до останнього. Прийде час і вона помститься одного дня диктатору за все, знищить його назавжди за всі гріхи його перед людьми.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Lexa T. Kuro
20.01.2024 14:41
До частини "Розділ V"
Цікаво, лише я ТАК чекаю на продовження цієї книги?🤔🤩 Скучила за Орфіною,Пітером та Беатріччі 😉 Хочу нагадати тобі, якщо ти забув, що це дивовижна історія, і мене дуже хочеться, щоб ти її закінчив.🙏🤗☀️ Знаєш, я зараз повернулась до перекладу своєї антиутопії,яку писала ще аж у 14-15-з роках... і розумію, що роздуми та теми, які були там тоді ще підняті, зараз ну дуже актуальні... Здається всі антиутопії заставляють замислитися - як себе поводити в скрутні часи, і чи зможеш ти залишитися Людиною, коли вибір стає перед обличчям смерті... Я переживаю за майбутнє твоїх героїв... І знаю, "що не вб'є їх - зробить сильнішими ". Але хочеться вірити, що їх історія закінчиться перемогою "добра над злом"... і саме їх Кохання збереже світло в їхніх серцях😉☀️ Натхнення тобі, мій добрий Друже! 🤗☀️Бережи себе. Мирного неба 🙏🤗☀️💖
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Максиміліан Степовий
    21.01.2024 10:01
    До частини "Розділ V"
    Дуже дякую тобі, моя хороша, за такі чудові та неймовірні слова🤗💖 Ти права, ця історія і мені дуже дорога, із часом я її обов'язково продовжу, бо це був неймовірний задум! Нещодавно я вдосконалив образ самої Беатрічче і вона придбала свій неймовірний вигляд нарешті! В цій книзі я дуже сильно показую протистояння маленьких людей величезній жорстокій системі, трагічне кохання, яке розділила біда й призвела до того, що герої опиняться кожен зі своїми проблемами. Ще й досі пам'ятаю, що у наступному розділі ми повинні простежити долю Пітера і потихеньку піде мова про Кібернетію, що розташована десь у зоні Вічного Льодовика і воює із державою Марібос. Не знаю коли вдасться повернутися до цієї книги, але це теж стане новим шедевром із часом. Дуже радий завжди тебе бачити поряд😉
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше