У тенетах таємниць

Анна завжди жила одним днем. За свої 24 роки вона справді могла сказати, що встигла все. Її готували до того, що наступний день народження може не настати, що в цей день вона може померти.

17 жовтня, оголошення спадщини її дядька з добре відомим їй кінцем. Але Анна здивувалася, коли побачила тут Моргану, колишню дружину дядька.

Вони тихо привіталися. Все як і домовлялися, лише здивувало, що він заповів ще одні ключі від маєтку - журналістці.

"Чому дядько Артур зробив так? Для чого наражати на небезпеку ще когось?"

З такими думками вони повернулася додому. Валіза з речами була зібрана, справи передані довіреним особам, прощальні листи написані.

- Анно, - мама зі сльозами на очах міцно її обійняла.

- Не плач, будь ласка, все вже давно було вирішено.

- Це жахливо кидати свою дитину на поталу цьому жаху.

- Я справлюся і обов'язково повернуся або прокляття завершиться мною, - твердо відповіла.

Обійняла кожного з них, вона не любила довгі прощання, це ж все одно нічого не дасть лише зробить ще більш боляче.

Вона спустилася вниз і стала чекати таксі.

- Вітання ще раз, Анно, - біля неї сіла Моргана.

У мене є дещо для тебе, мила.

- Для чого ви тут?

- Лише виконую останню волю мого Арта, - сумно посміхнулася вона.

Цей лист він просив передати у день твого від'їзду, - вона простягнула мені конверт.

Взяла річ як найбільшу цінність і подякувала їй.

- Чому ви пішли від нього?

- Він сам прогнав мене, це наша з ним справа, не питай більше.

Таксі під'їхало, попрощалася з нею і пішла назустріч долі.

- Щасливої дороги, дівчинко. Буду чекати на твоє повернення.

Помахала рукою і ми вирушили.