Почерствілі Душі та інше.

Швидка течія річки Мургаб.

Невеличкий спогад рятувальника з давнини.

- Ця дія чи подія відбулася десь під середину 80 - х років 20 ст., - розказує один вже не молодий добродій.

- Хто пам'ятає що тоді десь пройшов сьомий Чемпіонат Європи з футболу який відбувся у червні, у Франції. Там вперше збірна Франції з футболу стала чемпіоном Європи. У фіналі французи забили 2 чистих, без відповіді голи іспанцям.

Найкращий бомбардир — Мішель Платіні. Та ще можливо хто згадає що тоді Данієль Шехман відкрив квазікристали. Й в західній Німеччині — ФРН у Кельні був створений музичний гурт “Bad Boys Blue”. А в Україні, в Одесі була заснована комік-трупа “Маски”. Ну і кому треба можливо нагадати що у письменника Павла Архи́повича Загребе́льного у журналі «Вітчизна» (ч ч. 1–2, 1984 р.) був надрукований роман «Південний комфорт». За який його зняли з голови спілки письменників України, бо як скрипіли зубами й казали офіційні партійні, комуністичні особи, що він в цьому романі, неправильно висвітлив діяльність совєцьких судочинців, прокурорів, командирів правоохоронного корпусу.

Тут я думаю, що дехто вже й згадав ті роки, а хтось тільки почув про це. То ж літом, десь тоді, в той період часу, за міст через річку Мургаб переїхала невелика військова колона. До речі, ця річка протікає територією Афганістану, та Туркменії. А літо в цій частині світу не те що спекотне, а досить спекотне, через постійні кліматичні фактори цього поясу. Температура повітря сягала + 42 — 45 градусів в тіні. Так ось, коли військові почали висаджуватись з військової техніки то побачили такий незбагнений сюжет, що розвивався. На березі річки Мургаб, біля якогось населеного пункту гралися діти. Під час якоїсь гри м'ячик падає у воду річки, що тут протікає. Маленький хлопчик років 3 — 4, який знаходився неподалік води, кинувся за ним у воду. Стрімка течія миттєво підхопила його й понесла на опори моста, які були обліплені висохлими під безжальним сонцем кущами, деревами, знесеними повінню. Поломані, гострі кінці гілляк, та коріння дерев та кущів наїжачилися навкруги опор моста й чекали кого б це поколоти, за те що вони так довго сушаться на пекельному сонці. Дівчинка 7 — 8 років, мабуть, сестра негайно кинулася за братиком, щоби спасти його. Та стрімка течія була досить сильна й теж стрімко понесла і її під наїжачені опори моста. Всі, хто був на березі ніби заціпеніли й стояли, дивлячись на реальну драму, що настає, яка ось — ось відбудеться. То тоді один військовий, не буду показувати пальцем, бо це непристойно, зняв з себе лише взуття, зброю, амуніцію й не роздумуючи, стрімголов кинувся спасати дітей. Його теж понесло наче пір'їнку вниз по течії.

- Та я вмів досить добре плавати, - розказував далі рятувальник. То почав рвучко доганяти перші дитячі пір'їнки. Обігнавши дівчинку яка ледь трималася на плаву я почав доганяти хлопчика. Він теж якось боровся за своє життя і як поплавок вудки під час лову, то пірнав, а то з'являвся на поверхні течії. А міст з його наїжаченими опорами вже був за 8 — 10 м від нас. Жах стискав морозними лещатами мізки та всю середину черева. І інстинкт самозбереження вказував на кроки порятунку й відплиття якомога далі від смертельної небезпеки чи пастки. Та я все ж за кілька змахів руками дігнав дитинча й лівою рукою спереду попід шию, зі сторони лиця, охопив й потяг його проти течії. А тут й дівчисько само собою підплило до нас, то я її теж ззаду за плетені коси зачепив лівою п'ятірнею, ледь не випустивши хлопчака. Вони зразу ж потягнули мене знов під міст, під смертельні опори сильною течією. А однією правою рукою дуже чи занадто важко плисти. Треба швидше вибиратись з середини ріки з її бурхливою течією під берег й до нього. Легко сказати, та нелегко це зробити з двома живими баластами — дітьми. Я гріб одною рукою, помагаючи ногами через силу, на грані можливого й не можливого, бурмочучи лише початок молитви “Отче наш”. Не знаю скільки часу я вигрібав в шаленій гонитві на виживання себе і двох дітей від страшної небезпеки. Жовті та зелені плями паморочили мій розпечений глек. Душа моя десь вилітала у вирій, а живіт чомусь тягнув мене на дно ріки, до раків, куди я дуже не хотів, чесно кажучи. Десь вже за 2 - 3 м мені кинули мотузку, та я її не зміг впіймати. І тільки за третім разом, за метр — півтора від берега й кілька метрів від моста мені вдалося зачепитись за петлю мотуза.

А далі все було чітко зроблено. Нас трьох напівживих витягли з річки на берег, наш батальйонний фельдшер відкачав воду з хлопчика та дівчинки й мені підсунули під ніс флакон з нашатирем. Дівчинка, очунявшись від перебору води, прибігла до мене цілувати мені ноги за порятунок, як і її братик, та я насилу їх відчепив від себе. Слава Богу за те що так щасливо скінчилось.

Я, ось тепер сиджу і думаю, що мені все ж зарахували мою скромну та добру справу, чи ні. Бо ж я діяв не один на останній фазі порятунку дітей...

А, ви, як гадаєте?