Плацкарт. 1 частина
1 частина
То ж літом 1990 року в цьому живому потоці пасажирів якось опинився й один молодик десь 30 років від свого року народження. Статури він був спортивної, середнього росту, коротка стрижка десь під “канадку”з кучерявим чубчиком, натуральні, капіталістичні, темно-сині джинси Vrangler, синій бавовняний “батік” з короткими рукавами (сорочка чи приталена кофта). Взутий цей юнак був у модні тоді кросівки Reebok світлого кольору, сірою підошвою, чорною внизу окантовкою й вставленою в неї збоку невеликою 5 зубовою червоною вставкою та надписами: Reebok — по боках на зовнішній стороні й на їх заднику і 2 короткі та 1 довга сірі вставочки. А на лівій руці цей молодий чоловік тримав впоперек складену чорну шкіряну куртку й спортивну сумку що висіла в нього на правому плечі. Цей пан спортивного виду тільки що відстояв чергу більш як пів години до каси залізничного вокзалу де від стомленої бальзаківського віку касирці почув, що до потрібної йому станції є лише місце в плацкартному вагоні та на превелике щастя не біля суспільного туалету, а десь посередині вагона. Було видно що він її сподобався, бо перед цим лише просто кинула чи пробубніла сухе речення: — Є місце лише у загальному вагоні. Та зиркнувши поверх окулярів, якось знесилено усміхнувшись, вже більш лагідно, наче по-материнськи промовила: — Додому синку добираєшся?
— Ага. Так — так, додому, — сумирно відповів він.
— Зачекай — но хвилинку. Я ще раз передивлюся, може щось в резерві щось залишилося. Не гоже такому молодику у загальному вагоні їхати з сірою масою пасажирів.
Десь через пару хвилин добра для нього касирка сповістила:
— Середина плацкартного вагона, купейного місця не має. Будете брати?
— Звичайно беру. Скільки з мене? В мене лише 25 рублів.
— Та тут на три квитки вистачить.
Кілька годин до відправлення потягу наш головний герой провів у залі очікування. Тут він купив тогоденну пресу: Аргументи і факти. З неї наш голуб детально узнає що 16 липня 1990 року Верховною Радою УPCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — історичний документ про проголошення державного суверенітету України. Та про те що у Єревані помер Сергій Параджанов — дуже відомий український кінорежисер, сценарист і художник. Йому всесвітнє визнання принесла екранізована повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» у 1964 році. Писали ще про те як швидко іракські війська за вказівкою диктатора Іраку Саддама Хусейна захопили сусідню державу — Кувейт, який дуже багатий нафтою (20% світових запасів).
Та ось пролунало оголошення інформації про прихід необхідного потяга й початок посадки в нього. Наш пасажир швидко встав з насидженого місця в залі очікування й рушив до поїзда. Два потоки пасажирів ритмічно посунули в різні сторони — один з вагонів поїзда, а інший в спорожнілі вагони, на вільні місця. Вокзал, наче вулик, зашумів, загудів, завирував, заметушився. А через декілька хвилин провідниця вагона перевірила поданий квиток пасажира й пропустила нашого козака на зафрахтоване ним місце. Плацкартний вагон повільно заповнювався новими пасажирами, доповнюючи тих що розмістилися раніше й проїхали в ньому певну частину шляху до своєї зупинки.
У вагоні де проходив наш козак з пасажирів були: як пари пенсіонерів, так і жінки з дітьми й молоді — зелені студенти хлопчаки й дівчатка технікумів, вишів чи з ПТУ — профтехучилищ, й парочка теж молодих спекулянтів які вовтузилися з товаром в картонних коробках який десь по дешевій ціні урвали собі.
То ж по спогадах самого козака: склад подорожан був не бойовий, а скоріше інертний від літньої спеки чи від повсякденних турбот. А сам він опинився в компанії двох жінок з дітьми — хлопчаків 3 і 5 років, пенсіонера похилого віку й на бокових місцях двох дівиць 16 — 18 років. Їхати йому, як розказував далі той сокіл, було десь 5,5 чи 6 годин без всякого зриву руху по технічних неполадках чи погодних осічках, або руйнівних змін від атмосферних чи вулканічних процесів — катаклізмів.
— Я заказав собі у провідниці чаю, — оповідав далі мій співбесідник. А з сумки я дістав кілька варених курячих яєць, свіжий житній хліб, по парочці огірків та помідор, пиріжки з сиром. Все це я виставив на столик й запропонував своїм сусідам. Але ті, мабуть, маючи щось своє з харчів, ввічливо відмовилися. Тоді я пообідав, чим Бог мені послав — те що я з собою мав й запив все це заказаним у провідниці чорним грузинським чаєм.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!