Почерствілі Душі та інше.

Почерствілі душі. Емір Рибак

- Поїзд, втомлений і курний від дороги, замурзаний від кіптяви теплотяга, верескливо заскрипів гальмами, й зупинився на залізничному вокзалі великого міста. Він відчинив усі свої двері та виштовхнув з себе сіру масу мурах що потягли свою ношу у інший мурашник. Деякі з них були з дітьми. Кінець ночі або початок світлого дня був глухонімим і безтурботно сонним до всього що відбувається навколо себе. Привокзальний годинник байдуже по-черепашачому відраховував цей тягучий час доби й показував 4 з гаком. Прохолода цього часу не збадьорювала цю безлику масу носіїв майна з дітьми, а здавалося, заморожувала їх серця, як Снігова королева. Вони ще нижче опускали свої очі до землі, щоб не підмічати злих підступів чорного ангела. Ці створіння, як запрограмовані роботи рушили в утробу громадського мурашника. У цьому млявому юрмищі перебував і я, - повідав мені мій сусід Лев Давидович, за кухликом чаю. - мені не було куди поспішати. Мій потяг відправлявся у бік родової ватри зі станції о 10 ранку. Споглядаючи, що відбувається, я рушив разом з нечисленною юрбою всередину вокзалу.

Зал очікування, куди я потрапив, був просторим і мав два входи-виходи. Диванчики зі п'яти строкатих пластмасових стільчиків по рабськи витримували вагу істот схожих на квочок з сумками, валізами, баулами чи чолов'ягу-оселедця, що самотньо розтягнувся на однім з них. Спурхнувши, як горобець, худорлявий студент зі спортивною сумкою, випадково поступився мені місцем серед переповненої нори сонно-млявих творінь. Не встигнувши й присісти, я через два ряди крісел, так навскоси від себе, побачив і почув живу, жахливу стрічку.

- Замурзаний шибеник, років 5-6 від роду, нахабним чином стягав зі стільчиків похилого ветерана без ноги, з орденською колодкою на піджачині. Дідусь з усіх сил чіплявся за стільці. Його ж сусіди стрепенувсь від сну і повсякденного клопоту, мирно, а деякі боязливо дивилися на це свинство. Дитячий пискливий голос посилав інваліда на буй, який невідомо де знаходиться. Сусіди мовчали та нічого не діяли. Бездушність або черствість літала навколо цієї сцени. Моє терпіння блискавично порвалося, як струна гітари. Я, недовго думаючи, кинувся на імпровізовану, але живу сцену життєвого театру.

Я схопив зелене, безсоромне, безпере пташенятко під пахи та підняв його над собою й трусонув ним, як грушу.

- Ти, що робиш!? Хіба можна інваліда війни похилого віку стягувати з крісла? А якщо я тебе кину з усієї сили на підлогу, тобі це сподобається? - кипів мій казанок і вихлюпував киплячу жовч.

Непідробні дитячі сльози полилися з очей нахаба. Досить смагляве і немите обличчя, як у лінивця, почервоніло від натуги.

- Відпустіть мене вуйку, я більше не буду! - пищав маленький хам.

- Ти хочеш, щоб тебе на старості років, теж викинули з ліжка?

- Ні, дядьку, ні!

- Тоді котись звідси м'ячем, поки я тобі не всипав ремінцем! Щоб духу твого тут більше не було!

Відпущений на волю забіяка наполоханою галкою злетів до виходу.

- Щиро дякую вам за те, що заступилися за мене. Але ви даремно це зробили. Зараз прийдуть жорстокі люди, які можуть гостре перо у спину встромити. Йшли б ви скоріше звідси поки не пізно.

Він прийняв від мене свій убогий клунок та підняті й подані мною милиці, і спішно почав заміряти відстань від опоганеного місця. Приголомшений від такого повороту справи, я поспішив до своїх речей. На ходу я зняв свою сіру куртку і такого ж кольору кашкет. З сумки дістав недочитану в поїзді газету й сів на звільнене мені місце почитати інші новини. Не минуло й 5 хвилин, як раптом вісім хлопів з'явившись в залі, які псовим ходом нахабно попхалися від входу, напроти мене, в мою сторону ведені знайомим мені забіякою. Троє дужих засмаглих погорільців залишилися біля входу, а хокейна п'ятірка «кремезних» людиськів шмигали між рядами по-собачому, відшукуючи втрачений слід зайця. Прикриваючись газеткою, я повільно повернувся та узнав, що біля інших дверей намалювалася така ж пригоріла баскетбольна трійця нападників і прикипіла до них.

- Оперативно спрацювали бісенята, - подумалося мені, - Та на все воля Божа.

- Безсердечна п'ятірка, як гончі пси, хутко сунула між рядами стільців з зачерствілими істотами, повискуючи між собою. На місці бридкої сцени, вони поскавуліли та не знайшовши жертви дали по загривку малому дятлику і з розбудженою злістю поплелися по своїх темних справах...

- Байдужість створює злочин...

- Бездушність зачерствіла людей, породжуючи у молоді жорстокість і безкарність, яка з часом може повернутися на кола свої. В них лякливі мишачі душі, які навіть пискнути бояться. В тих осіб не те що совість упала під п'ятки, вона розчавлена навіть тими каблуками взуття, яке в них на ногах.

- Ти вважаєш, що то зло, що люди не зупинили вчасно, може повернутися до них пізніше? - запитав я Лева Давидовича.

- Так, - з явно вираженим сумом в очах відказав мені сусід.

07. 10. 2023 року.