Про пам'ять мого папуги

Він був маленьким,

Голубий колір пір'я мав

І зранку кричав щосили,

Бо біоритми такі мав.

Він був дикий, неспокійний,

Не зуміла я його приручити.

Але дивитися на нього

Було цікаво й заспокійливо.

Він пір'я чистив,

Завжди був гарний,

І спав він висячи під стелею

Своєї клітки, невеличкий.

І життя пройшло, неначе сон

І що він бачив, крім кімнати?

І що він буде пам'ятати?

Уже нічого...

Маленьке тіло нерухоме,

Хвороба всіх нас забере,

І смерть нікого не мине.

Ніколи не будемо ми вдома.

І на очах у мене сльози,

Не чекаєш поганого так скоро.

Життя прожити – не поле перейти.

У клітці не будь, поки ти ще живий.

– 02.10.2023