17.
- Пропоную відсвяткувати в нас! – залишаючи замок оракула, оголосив Яблонський. – Я все організую особисто!
- А коли ж весілля? – щасливо посміхалася мати Анни, доки її донька мовчки сідала в батьківське авто, хоч до цього її запрошував до себе Януш.
- Найближчим часом, - холодно обірвав молодик, від’їжджаючи.
Його неймовірно дратувало все, що відбувалося довкола, і сьогоднішня витівка нареченої не виняток. Чого вона викаблучується? Адже ніхто не змушував Анну з ним одружуватися. Вона сама погодилася, тож нічого тепер крутити носом!
До самого вечора просидів в офісі, розбираючи папери. Його б воля, він би й на вечерю не з’являвся, та по відношенню до майбутніх родичів, це було вже занадто! Тому, прихопивши квіти та пляшку дорогого вина, Януш незабаром стояв на порозі у Яблонських.
- Доброго вечора, пане! – привітався дворецький, низько кланяючись. – На вас уже чекають.
Як не дивно, вечір перебігав доволі спокійно. Розмови ні про що, не завжди смішні жарти та історії з дитинства. Потім обговорили декілька справ, доки матері щебетали між собою, міркуючи над приготуваннями до свята. І лише Анна сиділа, наче в воду опущена. Ні пари з вуст, ні посмішки, ні докору. Враховуючи життєрадісний характер дівчини, така поведінка не на жарт стривожила Ольжича.
- Я вийду в сад, прогуляюся! – раптом підірвалася з місця наречена, коли вечеря вже добігала до завершення.
- Що? – схопилася пані Яблонська. – Що трапилося, люба?
- Певно передвесільний мандраж, - вмішалася матінка. – Януше, вийди та прогуляйся разом з Анною, в кінці кінців! Залиш справи на потім.
Сперечатися не став. Та й навіщо? Яна самого гризли підозри, від яких всередині не стихала тривога.
- Поговоримо? – наздогнав дівчину в саду, поміж кущів троянд. На вулиці геть стемніло і лише світло ліхтарів розганяло пітьму.
- Про що? – відчужено поцікавилася Анна.
- Про те, що останнім часом з тобою коїться! – гаркнув різкіше, аніж збирався.
- А з тобою? – звела холодний погляд наречена.
- Я вже казав, це все магія… - важко видихнув, відвернувшись. Не сила було дивитися в скляні очі дівчини. Наче лялька, а не жива людина.
- Казав, - сумно погодилася Анна, відвертаючись. Завмерши на мить, вона поволі попрямувала далі. – От тільки я більше не вірю!..
- Що ти маєш на увазі? – наздогнав наречену. – Оракул сказала…
- А що говорить твоє серце? – в раніше байдужому погляді прослизнула надія. – Про що твої думки, коли поруч немає нікого? Невже лише про роботу?
- Ти знала за кого зголосилася вийти заміж! – розсердився, не розуміючи, до чого веде Яблонська. – Я ніколи не приховував, що робота для мене понад усе!..
- Знала, - спокійно погодилася Анна, ще більше дратуючи. – Знала і щиро вірила, що заслуговую хоча б на твою повагу, якщо немає кохання!..
- Що змінилося? – вибухнув Януш, не в змозі більше себе стримувати.
- Ти! – різко зупинилася наречена. – Ти змінився! Хіба ти цього не бачиш? Не відчуваєш?
- Це відкат!.. – спробував заперечити.
- Невже? – в блакитних очах забриніли сльози. – А можливо це Всесвіт намагається отак натякнути, що ти втратив щось важливе? Тобі подарували, а ти зрікся, наче непотребу!
- Що ти верзеш? – шоковано пробурмотів, вперше не розуміючи, що робити далі.
- У тебе був шанс отримати щось більше, аніж влада чи гроші, - по блідому обличчю повільно стікали кришталеві сльози. – Шанс на мільйон, котрого не має жоден з нас! Адже лише одиниці дійсно щасливі в шлюбі. А ти все профукав. Ось так просто! Тоді, як у мене ніколи не буде такого шансу, розумієш? Ніколи! Я воліла б краще довіку залишитися самотньою, аніж не мати надії навіть на крихту твоїх почуттів…
- Анно, я…
- Йди геть, Януше! – відвернулася дівчина, крокуючи далі. – Йди геть…
***
Хтось колись сказав: аби щось знайти, потрібно щось втратити. Здається, я нарешті зрозуміла, що це означає!
Життя забарвилося настільки стрімко і яскраво, що навіть на магазинчик часу майже не залишалося. Я не схильна вірити у подарунки долі, та певно існує все ж якась компенсація за незручності, так би мовити. І моєю компенсацією став Михайло.
Веселий, емоційний, світлий, він перевернув моє життя з ніг на голову. Будні, які досі здавалися одноманітними, раптом втратили свою сірість, а дні стали занадто короткими, аби нам вистачило часу повністю насолодитися спілкуванням. Коли саме ми почали зустрічатися, я не зрозуміла. Просто одного разу Міша представив мене своїм друзям, як дівчину і все закрутилося! Вечері в ресторані, прогулянки нічним містом, поїздки на дачу… Правда, нічого такого не було, якщо що! Не те, щоб він не хотів, та й я як би не проти, але… Не знаю! Просто старалася про таке не думати, а він не наполягав. Тому, коли раптом до моргу увірвалася скажена Юля, я щиро здивувалася.
- Ти з дуба рухнула? – волала подружка, абсолютно не помічаючи на секційному столі свіжого трупа з відкритою черепною коробкою. Одне це вже викликало не аби яку тривогу, скажу я вам!
- Не впевнена, - пробурмотіла, накриваючи тіло простирадлом. Не вистачало ще, щоб Юля мені тут знепритомніла. – Але якщо ти стверджуєш…
- Не забивай мені баки! – сердилася фурія в білому халатику. – Це правда?.. Правда, що у вас з Мішею ще нічого не було?
Фу-ух! Ото налякала!
- А ти звідки знаєш? – зняла брудні рукавички та фартух.
- Віталік розповів, - схрестивши руки під бюстом, фиркнула дівчина.
- Невже Міша пожалівся? – всередині якось неприємно шкрябнуло. Не люблю, коли моє особисте виносять на загал.
- Ні, - відвернулася Юля, насупившись. – Випадково обмовився. Але ти не змінюй теми! Ти чого тримаєш чоловіка на голодному пайку? Чи він тобі не подобається?
Остання здогадка змусила подругу аж підскочити на місці. Де ж таке бачено, щоб такий чоловік, та й не сподобався?
- Не в тому справа…
- Вродливий, розумний, багатий, що дуже навіть важливо, - взялася перераховувати позитивні якості Михайла дівчина. – Все є, квартира, машина і навіть дача! Не розумію, що ще тобі треба?
- Нічого, - сумно посміхнулася, адже сама не могла себе зрозуміти. Як тут можна ще комусь щось пояснювати?
- Тоді в чому проблема? – уже лагідніше поцікавилася Юля, проводжаючи мене поглядом.
- Сама не знаю! – присіла на стілець біля письмового столу. – Я заплуталася…
Розгубленість, що досі блукала десь на околицях свідомості, нарешті вибралася назовні. Почуття, емоції, сподівання… Все змішалося в один клубок, який ніяк не вдавалося розплутати.
Помітивши мій стан, дівчина швидко наблизилася та міцно мене обійняла.
- Ну, чого ти? Все ж добре! – повторювала вона, погладжуючи мене по маківці.
Сльози, які було підступили до гола, так само швидко розійшлися.
- А знаєш, - вигукнула раптом Юля, відсторонюючись, - у мене з’явилася чудова ідея, яка допоможе тобі не лише розслабитися, а й налаштуватися на необхідну хвилю! Що скажеш? Га?
- Я хоч виживу після цього? – весело усміхнулася, проганяючи недоречні почуття.
- Ще й як! – зраділа подруга. – Зустрічаємося після роботи! Не затримуйся!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!