2.
Ранок розпочався із дзвінка. На всю кімнату із динаміка мобільного голосив Era – «Ameno», і це далеко не будильник. Враховуючи, що для робочого номера у мене інший рінгтон, я одразу здогадалася, хто ж такий не має совісті, щоб будити відьму суботнього ранку.
- Ти зовсім страх втратила? – пробурчала у слухавку, навіть не мріючи про те, що Юлька зглянеться і скине дзвінок.
- І-і-і!.. – щасливо запищала подружка, змушуючи скривитися та відсмикнути слухавку від вуха. – Славо, я закохалася! Він такий!.. Такий!..
- А ще кілька годин твій «такий» зачекати не міг? – пробурмотіла, накриваючись ковдрою з головою.
- Міг, - погодилася ця ненормальна, - але я не могла! Ярославочко, люба моя, я тебе благаю, зглянься!..
- Що знову? – застогнала, розуміючи, що спокою мені таки не дадуть.
- Ти тільки не сердься, але можна, я залишу твій оберіг у себе до понеділка? – заканючила Юля. – Впевнена, це завдяки йому у мене все так добре складається! Лише до понеділка, добре?
Зітхнула! Попереду два вихідних дні. Якщо не викличуть на роботу, вдома я й без оберегу обійдуся. У будинок відьми жодна нечисть не поткнеться!
- Добре! – по той бік слухавки радісно запищали. – Але з однією умовою: потім ти усе мені розкажеш! В подробицях! А зараз іди під три чорти і не заважай мені спати!
«Пік-пік-пік…» Розумна дівчинка, вловлює усе на льоту. Та як би я не вертілася, більше заснути так і не вдалося. Що ж, доведеться братися до роботи!
Сніданок, вологе прибирання, зварила декілька простих, проте затребуваних зіль, розфасувала по мішечках підсушені та заговорені трави, спакувала ще декілька замовлень для відправки, коли телефон знову обізвався.
- Ярославо, люба, це тітка Тетяна тебе турбує… - затараторив знайомий голос. – Знаю, ти сьогодні відпочиваєш, але мені терміново потрібен корінь болиголова зібраний у повню.
- Знову експериментуєте з приворотним зіллям? – посміхнулася у слухавку. – Скільки ще разів вам нагадати, що від цього зілля ваш клієнт швидше помре, аніж закохається?
- Люба, не псуй старій жінці задоволення! – жартівливо обурилася «стара жінка», більш відома у вузьких колах, як відьма Татія. – То як, зможеш мені підвезти? І не кажи, що у тебе його немає, не повірю!
Похитавши головою, все ж вирішила не відмовляти постійній клієнтці.
- Добре, - погодилася особисто привезти товар. – Тільки я вас благаю, не випробовуйте власні зілля на собі! Не хотілося б втрачати таку дорогоцінну клієнтуру.
Розсміявшись, жінка скинула дзвінок, а я відправилася пакувати корінь болиголова у фірмову упаковку. Для клієнтів важливим є не лише якість складових для зілля, а й естетичний вигляд товару, це я засвоїла давно. Тож ніколи не лінувалася упакувати усе належним чином.
Уже через двадцять хвилин я вийшла на вулицю і попрямувала до автобусної зупинки. Шкіру обдало різким поривом холодного вітру. Пересмикнула плечима. Якось занадто швидко зіпсувалася погода. Ще декілька хвилин тому яскраво світило сонечко і день обіцяв бути спекотним.
Я якраз застрибнула до потрібного автобусу, коли пролунав дзвінок. Цього разу робочий.
- Алло! – відгукнулася у слухавку. Ненавиджу, коли телефонують у вихідні!
- Ти вже не спиш? – почулося з того боку.
- Стараннями однієї білявки по духу, ні. І вже давно, - зітхнула, передчуваючи нехороше.
- Чудово! – зрадів Антон, мій вірний, улюблений помічник. Чому? Тому, що не лізе у мої справи і ретельно виконує всю макулатурну роботу. – Тоді ти не надто засмутишся, якщо я скажу, що у нас є справа…
- У-у-у… - вирвалося далеко не радісне.
- Не починай! – на корені обірвав мої спроби саботажу чоловік. – Подякуй, що не підняв на світанку. Жмурика привезли ще о п’ятій!
- І що там? – запитала приречено.
- Повішеник! – радісно вигукнули по той бік.
На тобі! Оце так пощастило. У мене якраз закінчилися деякі складові для темних зіль.
- І чого одразу не сказав? – вигукнула так, що аж люди у салоні автобуса оглянулися. – Це все міняє! Буду через годину. Підготуй усе!
Пік-пік-пік… Що ж, день, здається, налагоджується!
Погода псувалася надто швидко, тож витрачати час на теревені з тіткою Танею не стала. Просто ще раз попросила добряче обміркувати свої дії і поспішила до лікарні. Вже біля самого моргу стало якось не по собі. Не те, щоб хтось намагався нашкодити особисто мені. Ні! Але обривки енергії після темного ритуалу ясно витали у повітрі. І що б це могло означати?
Всередині вже не було нікого. Підготувавши папери та необхідні інструменти, Антон злиняв додому. Чудово! Не потрібно буде хвилюватися, що мене спіймають на гарячому. Одягнула спецодяг, ввімкнула диктофон і прийнялася за роботу.
- Отже: чоловік сорока двох років, зріст 180см, середньої статури. На передній поверхні шиї слід від мотузки темно-синього кольору. Інших видимих пошкоджень не спостерігається…
Спершу описати видимі пошкодження, оглянути кожну ділянку тіла, зазирнути під повіки та у ротову порожнину, а далі уже сам розтин. Саме в той момент, коли я ввімкнула електропилу, щоб зняти черепну коробку, щось пішло не так. Тіло жмурика заворушилося, стрепенулося і… сіло! Як я не випустила з рук пилу, не знаю. Проте відстрибнула від столу на добрих два метри.
«Невже живий?» - перша божевільна, але найбільш логічна думка. Та де там! На спині уже перші трупні плями проявилися, а очі заволокло мутною плівкою. Б-р-р-р… Пересмикнула плечима і згадала, що я взагалі-то яка не яка відьма, і такі от подаруночки лякати досвідчену відьму не повинні. Ну-ну! Це ви моїм тремтячим колінам поясніть!
Хруснувши шиєю, самовбивця повернув до мене восково-жовте обличчя і розтулив писок. Краще б мовчав! Виявляється, до цього моменту було ще зовсім не страшно… Хрип, що вирвався із глибини мертвого тіла, нагадував закипаючий чайник. Не дивно! Дихати ця істота перестала мінімум шість годин тому. А говорити без повітря неможливо!
Після третьої спроби щось промовити, мрець нарешті зрозумів усю безглуздість ситуації і озирнувся. Схопивши зі столу з інструментами скальпель, він щось натхненно на собі вирізав. Мене ледве не знудило! Закінчивши з роботою, він оглянув свою творчість, вдоволено кивнув і влігся назад, втративши будь-який інтерес до цього світу.
«Абзац! І це й усе?»
Нервово розсміявшись, почала повільно наближатися до… зомбі? Ожилий труп можна ж так називати? Чи ні? Вперед виставила вимкнену пилу. Добре, що вона на акумуляторі, дріт не плутається під ногами! Оглянула тіло здалеку, ніяких ознак «життя». Підійшла ближче і навіть штовхнула. Нічого! Полегшено видихнувши, все ж поглянула на криваву творчість.
Через весь запалий живіт червоніло кривими літерами: «Буду ввечері! Не смій тікати!» ШОК! Це що, хтось із моїх клієнтів вирішив так пожартувати? Чому клієнтів? Тому, що родичів у мене не залишилося. Батьки загинули, ще коли я маленькою була, а бабуся, остання із нашого роду (окрім мене) померла десять років тому. Із друзів чи колег, лише медики. Хтось із них навряд чи на таке здатен! Тому… точно невдоволений клієнт! Залишилося тільки вияснити, чим я йому не вгодила. Що ж, увечері довідаюся!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!