3.
Про те, що на порозі з’явився непроханий гість, зрозуміла одразу ж. По спині потягнуло могильним холодом, а у повітрі засмерділо темним ритуалом. Так ось хто його проводив!
Не стала чекати, доки усі сусіди вийдуть поглянути на мого гостя, з’явилася першою. Зізнаюся чесно, моєму здивуванню не було меж. Хіба я коли-небудь продавала свої зілля некроматнам?
- Темної ночі! – привітався високий, широкоплечий чоловік у чорному довгому плащі, шкіряних рукавичках та капелюсі. Мати моя рідна! Як він іще не зварився в такому прикиді?
- І вам не хворіти, - криво посміхнулася, оглядаючи «клієнта». Зупинилася по інший бік воріт, не поспішаючи відмикати хвіртку. – Чим можу допомогти?
- Можливо, ти спочатку впустиш мене? – з-під капелюха на мене блиснув пронизливий погляд бездонних чорних очей. Чоловік виявився не лише молодим, а й доволі вродливим. Хоча, хто їх знає, тих женців смерті. Може йому уже давно перевалило за сотню! – Не хотілося б привертати зайву увагу.
Насторожено оглянула вулицю. Сутінки давно поглинули всі кутки. В таку пору, навіть якщо дуже захочеш щось розгледіти, не зможеш.
Скептично звела брову. Не на ту напав! Тут, на своїй території, я повністю захищена від будь-яких посягань навіть наймогутніших відьом, не те, щоб якогось там некроманта. А от що трапиться, коли ми зіткнемося ніс до носа, уже я не впевнена! Знайшов дурну!
Наче в підтвердження моїх слів, чоловік провів рукою в повітрі просто перед моїм обличчям. Під долонею одразу ж виникли дрібні, ледь помітні сполохи, що чітко окреслювали захисний контур.
- Сховалася! – зробив правильні висновки гість, ледь посміхаючись. – Не варто мене боятися, Яро! Кому-кому, а тобі я вже точно не зможу нашкодити, навіть якщо дуже цього захочу.
Шок! З чого б це такі одкровення?
- Повір, я з миром! – зітхнув маг, відступивши на крок. – Нам потрібно поговорити і… думаю, розмова буде довгою!
Замислившись на мить, таки впустила пізнього гостя. Розумію, що чиню не правильно, проте інтуїція підказувала, зла він і справді мені не скоїть. А вроджена допитливість уже на всю нагострила вуха. Добре! Відьма я чи хто? Якось захищу своє, якщо таки доведеться!
***
- Ваше весілля неможливе! – наче обухом по голові, заявив оракул.
- Що значить «не можливе»? – вигукнув на весь зал, лякаючи наречену і всіх присутніх родичів з обох сторін.
- У тебе вже є наречена! – продовжувала шокувати стара сліпа відьма, до котрої приходило уже не одне покоління Ольжичів для заключення шлюбного ритуалу.
- Ви помиляєтеся! – закипав молодий чоловік, відпустивши долоню обраниці і направляючись до великої кришталевої кулі, що височіла на постаменті. – Загляньте туди ще раз і переконайтеся, нарешті, нікого у мене немає!
Стиснувши кулаки та зціпивши зуби, Ян терпеливо, на межі власних можливостей, чекав, доки стара знову повільно повела покрученими кістлявими долонями над поверхнею мутної кулі.
Всередині кипіла сила, прориваючись назовні тонкими цівками темряви, що раз по раз охоплювала його кулаки. «Потрібно взяти себе в руки! Не можна зриватися!» - мовчки переконував себе, розуміючи, що неконтрольована сила некроманта світить великими проблемами. Але й втриматися було важко. Адже оце її «не можливе» в одну мить руйнувало всі його плани на майбутнє! Він так довго йшов до того, аби заключити шлюбний договір із найвпливовішою магічною сім’єю країни, і врешті відкрити собі прямий шлях до Ради Старшин! Він стільки тренувався, аби стати кращим та посісти заслужене місце серед впливових і могутніх! А тут таке!..
- Не можливо! – вщент розбив усі плани скрипучий голос. – У тебе вже є наречена!
- Але я ні з ким не заручався! – у відчаї вигукнув Ян, розуміючи, що все доведеться починати спочатку.
- Не заручався, - погодилася відьма. Залом прокотився спантеличений шепіт. – Магія вас заручила! Кріпко на кріпко!
- Не розумію…
- Батька свого запитай! – хитро посміхнулася оракул. – Він знає!
Більше їх тримати не стали. Вибачившись перед майбутніми родичами та пообіцявши все влаштувати, Ольжичі поїхали додому.
- Про що молола ця стара карга? – вибухнув Ян, як тільки вони опинилися в рідних стінах і ніхто чужий не міг підслухати розмову.
- Вибач, я думав, то лише сімейна байка… - зам’явся сивочолий високий чоловік, майже точна копія сина. – Батько розповідав, що твого прадіда Януша, на честь якого ми тебе й назвали, оракул заручила з простою відьмою без роду…
- Відьмою? – здивувався молодий чоловік.
- Еге ж! У Януша на ту пору вже була кохана та й відьма не бажала одружуватися, але раз оракул веліла… Їх заручили, назначили дату весілля, от тільки наречена зникла! Втекла вночі перед обрядом. Прадід довго її шукав, та навіть оракул допомогти не змогла. Врешті решт, він одружився з коханою, а про відьму всі забули. Але ж ти знаєш, рано чи пізно магія все одно своє забере! Тож, певно у тієї відьми таки народилася спадкоємиця…
- Р-р-р!..
Загарчав Ян, вилітаючи з будинку. Це ж треба таке, заручені магією! І що тепер робити? Адже ясно, оракул нізащо не дозволить йому одружитися з іншою, доки на горизонті маячить істинна!
Поблукавши містом, аби хоч трохи охолонути та зібратися з думками, Ян врешті зустрівся зі своїм знайомим. Не те, щоб вони були друзями, але Алекс ще в академії захоплювався різними древніми прокляттями та ритуалами.
- Отака от ситуація, друже, - закінчив свою розповідь, доки товариш зосереджено щось креслив посеред кладовища.
- А від мене ти чого хочеш? – відгукнувся хлопець, не відволікаючись.
- Поради, - знизав плечима Ян, навіть не намагаючись розібратися у дивному перетині білих ліній. – Як мені розірвати небажані заручини?
Задумавшись на мить, товариш все ж відповів:
- Є декілька вірних способів, - Ольжич-молодший ледь з лавки не звалився, коли це почув. – Ти можеш вбити свою наречену і таким чином повністю зняти закляття. Але не факт, що не послідує віддача…
- Не варіант! – одразу ж відрізав Ян. Вбивство точно відріже йому всі шляхи до влади.
- Тоді вам потрібно розірвати ці заручини, - знизав плечима Алекс, з висоти власного росту розглядаючи своє творіння. – Але, як на мене, убити простіше!
- Не тягни! – підганяв хлопець, готовий на все заради власної мети.
- Тоді приведи свою суджену до оракула у ніч літнього рівнодення. Рівно опівночі тричі відречіться одне від одного та скріпіть це власною кров’ю під місячним свяйвом.
- І це все? – здивувався Ольжич.
- А тобі мало? – перевів на нього затуманений погляд карих очей співрозмовник.
- Стій! А чому саме вночі? І місяць… А якщо буде хмарно?.. Що якщо піде дощ, мені доведеться чекати ще рік?..
- Я ж кажу, простіше вбити, - знизав плечима Алекс, повертаючись до роботи. – Відьми! У них все зав’язане на місячному сяйві та силі природи!
Більшого витягнути із дивака не вдалося. «Що ж, раз так, тоді спочатку доведеться її якось знайти, а вже тоді вирішуватиму, як діяти далі!»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!