МЕЛАНХОЛІЯ

Лавка дерев’яна під парканом

В барвах золотистих утопає…

Це її священна пектораль,

Та на жаль вона цього не знає.

Їй байдуже до життя людей,

І погодних примх вона не відчуває,

Все одно їй чи йде дощ,

Чи садками літо бабине гуляє…

Я присів на лавку, зажурився,

Дивлячись на горобину зграю.

Пригадалося розхристане життя…

Раптом, чую, голос з саду долинає:

«Нічого журитись, чоловіче,

Коли сонце над тобою в небі сяє

І життя вирує навкруги,

Але ти його чомусь не помічаєш…»

Я здригнувся. Озирнувся. Тиша.

Запитав я в тиші:

Що таке ти знаєш про життя,

Чого я ще по цей час не знаю?..

Тиша з саду враз відповіла:

«Нам, як звісно, не прожити без гріха,

Але ж дане нам життя – то є любов свята,

І вічне, перед Богом, каяття…»

Прошепотіла тиша з небуття.