Смерть

Прийшла й до мене ця стара з косою.

Не бачив я нічого, крім її очей.

Вони були, як в молодої діви,

Що бачила всесвітнє горе й смуток.

Й знала мене краще за усіх.

Вона спитала:

— Віктор. Чи прожив ти своє життя так гарно, як того хотів, коли був жив?

Чи може, хочеш щось сказати, перед і тим, як йти на упокій?

Я глянув в її очі. Смерть втомилась.

В її очах виднівся сум.

Я відповів їй чесно:

— Люба пані, я прожив довгеє життя. Дітей й дружини я не маю, тож й плакать нікому, як я піду.

Та й ти також прекрасно знаєш. Я вів лиш чеснеє життя. На жаль, лише, не вірив в себе.

Робив не те, що привело б до мрії.

Ти передай, будь ласка, якось живим душам.

Лиш одну річ.

І смерть, діставши диктофон, кивнула.

— Живіть і проживайте кожну мить. Життя інших істот дорогоцінне. Ідіть до власної мети щосили. Якусь сім'ю ви заведіть, та хоч й кота.

І дякуйте за кожну мить життя.

І я замовк, і смерть прийшла за мною.

Взяла мене за руку, й ми пішли.

Я не боявся смерті, й ви не бійтесь.

Повірте на слово, не скривдить вас вона.

За цю коротку мить розмови,

Лиш смерть перетворилась на мою сім'ю.

І була поруч увесь час.

Моя душа не зникла, ви не бійтесь.

Переродивсь лиш я у цей момент.

І маючи нове життя, побачимось з тобою ми колись, як доля зведе наші дві душі.

У світі всіх живих і теплих, як був я.