Втекти від полум'я

В повітрі витав запах попелу. Ігнатій ввійшов в діру, на місці якої, раніше були дубові двері. Порожня галерея з почорнілими стінами. Через тертя об сажу на плитці, кожен крок видавав неприємний звук. Ігні зупинився посеред кімнати. На другому поверсі стояла людина.

— Чому? — закричав Ігнат, — чому школа, ти ж знав, що я тебе за таке прикінчу.

— Це моя остання послуга жителям, — заговорив Фред, — десятки дітей тепер зможуть пройти випробування на міцність. Дай мені похвалитися чимось і потім вб'єш мене. Забрати життя сміливий вчинок, ти ж не хочеш зробити це без честі, — сказав Фред і зник в коридорі.

Ігнат кинувся за ним по сходах. Чоловіка вивертало від входження в темний коридор. Ніж чи стріла його не прикінчать, але біль ніхто не відміняв. Ігні ще й згадав удар тростиною. Чоловік всеодно пішов вперед, але дуже невпевнено, постійно оглядаючись.

На стінах де-не-де висіли зображення квітів і соковитих фруктів. Невже Фред і їх перетворював на полотна? Зрештою Ігнат наздогнав відлюдника, вони зупинилися в кімнаті з драбиною вниз.

— Коли я дізнався про свій дар, то був ще школярем, — заговорив Фред, — я почав знаходити рідкісних тваринок, робив з них портрети і розглядав в безпеці — чоловік провів рукою по картинах павуків, змій, кажанів, — потім пішов поділитися своєю радістю з однолітками. Та вони засміяли мене. Спершу я гнівався, але потім зрозумів, що мене це загартовує. Потім вони розповіли вчительці і мені не залишилося нічого, як прибрати її. А потім і їх, — Фред кивнув на портрети дітей на стелі.

Чоловік підійшов тумби і зняв маленьку картину павука, що висіла над нею.

— Чорна вдова, — сказав Фред, — я назвав її Фанні. Моє перше творіння.

— Для чого мені це все? — перебив Ігні.

— Щоб показати тобі, що ми інші. Світ нас не розуміє, Ігні. І не бреши мені, ти знаєш, що це так. Ти бачиш, що ніколи не знайдеш тут свого місця. Я тебе розумію.

— Я не ти. Я не вбиваю невинних. Не дозволяю собі розпоряджатися життями інших.

— А як же життя того бандита?

— Він був злочинцем.

— Ти з ним розмовляв? — Фред підняв густі брови.

— Він був членом групи, що викрала жінку.

— Можливо він був лише пішаком. Можливо він міг би ще виправитися.

— Він міг би виправитися швидше, — сказав Ігні.

— А ти? Вже виправився? Ти гніваєшся на кожному кроці, Ігні, це часто призводить до лих. Чому, ти, заслуговуєш на ще один шанс, а тому бандиту такого не надав? Може ти все-таки розпоряджаєшся життями на свій розсуд? Чим ти тоді відрізняєшся від мене?

Ігнатій спалахнув, але Фред не зважав на нього, а спустився вниз.

— Не боїшся згоріти заживо?

— Вибач, мушу перед тим тобі ще дещо показати, — наче дитина проговорив відлюдник.

Голос Фреда віддалявся, Ігні знову був змушений переслідувати його. Він наздогнав психа в кімнаті з великою шафою. Фред вийняв портрет, обмотаний рушником і почав знімати його, показуючи, що, знаходилося на полотні. Ігнатій витріщив очі.

— Так, тієї ночі я забрав його тіло. Вирішив зберегти тобі на пам'ять.

Обвуглене обличчя, пусті темні очі. Чоловіка струсило. Фред тим часом знову поліз до шафи і дістав звідти арбалет. Ігні почав згорати швидше, весь стривожився. Проте відлюдник простягнув зброю чоловіку.

— Якщо твоя ласка, застрели мене, — сказав Фред, — не хочу після смерті виглядати як він, — чоловік кивнув на портрет бандита, тим паче згорати, завдає більшого болю, ніж стріла.

— Страждання загартовують, — сухо мовив Ігні і взяв арбалет з рук Фреда.

— Добре, значить моя наука не була марною.

— Де ти ховаєш свої гроші? — спитав Ігні.

— Непогано, — усміхнувся Фред, — всі мої гроші в спальні під матрацом, мені вони і так вже не знадобляться.

— Останнє побажання? — спитав Ігнат.

— Потурбуйся про Фанні, — сказав Фред і почав дивитися в очі Ігнату.

Ігні наставив на нього зброю і теж глянув відлюднику в очі. В них він побачив своє відображення. Ігні вистрілив.

З палаючого маєтку вийшов чоловік з великою картиною в руках та сумкою, що впала ра землю.

— Ігні, ти живий, — підбігла до нього Сара.

— Тебе це дивує? — спитав Дельф.

— Все покінчено? — спитала вона.

Ігнат кивнув головою. Чоловік хутко передав картину Дельфу в руки, пальці ж Ігні мить після цього спалахнули. Чоловік не хотів примушувати друзів на це дивитися, тому дозволив гніву опанувати себе і вмить згорів.

Він отямився в своєму ліжку.

— Ви забрали гроші, які я виніс з будинку? — спитав Ігні.

— В тій сумці були гроші? — спитав Дельф.

Серце Ігні спалахнуло. Він вдарив кулаком по металевій тумбі.

— Друже, ти нічого не казав про сумку, я бачив, як ти щось кинув, але ти говорив тільки про портрет, я залишив його у вітальні.

— Могли додуматися, що якщо я щось виніс з маєтку, то мені це потрібно, — сказав Ігнат і згорів до тла.

За годину він знову відновився, в кімнаті була лише Сара. Вона сіла поряд і взяла чоловіка за руку.

— Все гаразд, Дельф побіг забрати твою сумку, — сказала жінка.

— Що? — Ігнат стиснув свої руки, — для чого він туди подався, хоче проблем з вартовими? Я би сам вже забрав.

Чоловік не контролював себе й не помітив, як його руки спалахнули. В одній із них була рука Сари. Жінка зойкнула й сіпнула руку.

— Ні! Вибач, Саро, я не хотів.

Вчителька вибігла з кімнати. Ігнат піднявся на ноги, щоб піти за нею, вони теж загорілися. Ігнат встиг лише дійти до порогу, перед тим як згоріти.

Минула ще одна година. Ігнат відновився втретє. Поряд сиділа Сара, її права рука обмотана бинтом.

— Вибач, це більше не повториться, — сказав він, я, я...

Жінка поцілувала його.

— Все добре, Ігні, Дельф без перешкод повернувся, ти маєш гроші, на певний час вистачить. Потім ти очистиш своє ім'я і ми заживемо добре. Ти зможеш контролювати гнів. Я допоможу тобі Ігні, — жінка пригорнулася до нього.

— Ні, Саро.

— Так, я обіцяю. Пам'ятай, вдих, видих.

— Ні, Саро, ці гроші для тебе. Тут вистачить, щоб переїхати в інше місто і влаштуватися там. З тебе вийде чудова вчителька, а то й директор, — усміхнувся він.

— Що ти говориш, в тебе ще купа часу. Життя лише почалося. Я не боюся цих опіків. Я готова згоріти, але тільки, щоб бути з тобою.

— Таким як ми немає місця в світі.

— Ну то втечемо кудись. В маленьке селище, ти чудовий столяр, збудуєш нам домівку і, — очі жінки наповнилися слізьми.

— Саро, ми — це я і Фред. Ми не вписуємося нікуди, на нас завжди дивитимуться, як на нелюдів. Ми несемо лише загрозу.

— Це він тобі сказав? Він псих, не слухай його.

— Отже я теж. Я пробував, Саро. Я боровся.

— І в тебе трішки виходило, — додала вона.

— Я не винесу так все життя. Це неможливо, я загублю тебе і всіх навколо.

— Ігні, — жінка взяла його за руки, — я прошу.

— Не примушуй мене зникати. Якщо я звідси піду, натворю ще гірше. Краще іди ти, — сказав чоловік і поцілував її в щічку.

— Я залишуся. Я не буду потрапляти тобі на очі, але я не можу поїхати від тебе.

— Це буде мукою, знати, що живемо поряд і не бачитися. Тебе це зруйнує Саро, ти мусиш поїхати, тим паче школа згоріла, тобі тут нічого робити. Ти не єдина вчителька, інші потурбуюся про купку дітей, які тут живуть.

Жінка впала йому на шию і заридала.

— Все буде добре, — прошепотів він.

Наступного ранку Ігнат прийшов до будинку Сари. Вона спакувала речі і дивилася йому у вічі, коли той наближався. Це гідне покарання за те, що обпалив їй руку. Її погляд. В Ігната сіпнулося око.

Сьогодні він одяг своє найкраще вбрання — синій костюм з краваткою. Це було останнє, що залишилося в його гардеробі. Дельф вже обійняв Сару і відійшов, коли наблизився Ігні.

— Саро, — сказав Ігнат.

Вона підбігла й обійняла його. Це востаннє її волосся вкрило шию чоловіка. Таке м'яке як завжди.

— У тебе все вийде.

— Ігні.

— Все добре. Я пам'ятаю, вдих, видих, — сказав чоловік і відірвав її від себе. В грудях все стиснулося, в горлі наче щось застрягло.

Жінка глянула на нього. Очі повні сліз, але тримається. Сара повернулася й пішла до возу.

Минуло десять років. Одного з ранків Ігнат відновився. На ньому була металева пластина, яка слугувала за майку. Її, а також штани, чоловік виготовив з відер.

Коли Ігнатій бачив, що от-от згорить, то лягав на землю. Потім коли починав відновлюватися, то скелет виростав вже в металевому вбранні і по відновленню, чоловік одразу був одягнений. Він вже зовсім не відчував холоду від носіння на собі заліза. Звик. Так само, як і звик гніватися. Щодоби Ігнатій згорав не менше десяти разів. Весь дім був в попелі й зрештою чоловік махнув рукою і на прибирання. Він відчиняв вікно і давав вітру винести з його дому частину попелу. На землі завжди залишалося десь по коліна, але з цим можна жити. Хоча, тепер Ігні вважав себе мертвим. Єдине чого він очікував, це глибокої старості, коли помре не через згорання, постріл, чи ще щось, а природньо. Він вважав, що тоді нарешті перестане відновлюватися і все нарешті закінчиться.

Єдине місце, де чоловік прибирав і яке ще не спалив, була кімнатка з портретом бандита, якого Ігнат спалив. Щодня він приходив дивитися. Поряд висіла ще одна картина, набагато менша. Чорна вдова Фанні.

Час від часу Ігні рубав дерева, обтесував їх і приносив до школи, як покуту. Але згодом йому заборонили, бо всіх лякала скорботна постать в залізних обладунках, що ні з ким не розмовляла і тягла містом колоди. Чоловік почав складати їх біля свого подвір'я і раз на тиждень приїхав віз та забирав деревину. Та з часом школа перетворилася чи то на театр, чи цирк, Ігні не знав, йому було байдуже, що та Інна вигадала. Коли діти перестали туди ходити, Ігнат перестав заготовляти деревину.

Ігні вийшов на вулицю. Весь двір вкривав темний шар. Попіл вже давно змішався з дощовою водою та просочився в ґрунт. Тільки одну невелику ділянку Ігнат регулярно очищав. Колись Сара посадила там чоловіку квіти. Потім в люті він їх спалив і після того завжди хотів посадити там дерева в пам'ять про неї, але ніяк не міг за це взятися. Кожна думка про жінку викликала невдоволення, почуття вини, сум, а зрештою гнів.

Ігнатій спалахнув знову.

Чоловіку виповнилося дев'яносто дев'ять років. Його тіло все ще відновлювалося в бадьорому, ситому та здоровому стані. Проте він не міг думати ні про що. Невдоволення цілком охопило його. Ігнат старів зглибини, тіло відчувало, що старіє, але зовнішньо було здорове. Чоловік в'янув.

Зрештою він вийшов на подвір'я із трьома гілочками в руках. Чоловік обробив землю і посадив їх там. Потім ввійшов всередину, ще раз глянув на два портрети і ліг на ліжко. Ігнат помер.

Чоловік розплющив очі.

— Що?

Ігні схопив себе за обличчя. Те саме тіло, металевий одяг. Він вийшов на вулицю. Перед чоловіком височіли три дорослі дерева.

"Я ж помер. Моє тіло мало згнити. Скільки часу росли ці дерева? Цього достатньо, щоб навіть кістки розклалися. Кістки"

Через тридцять років після смерті Ігната, тіло остаточно розклалося. Окрім ребра. Коли воно залишилося останнім, то знову почало обростати кістками, вкрилося м'язами і зрештою Ігнат відновився.

Чоловік впав на коліна.

"Я справді безсмертний. Якби ж я знав. Я б виправився", — заридав Ігнат, але водночас через цю печаль почав гніватися, серце спалахнуло.

Вдих, видих. Але горіння не зменшилося, чоловік гнівався на рівні природи, на рівні дихання. Полум'я обійняло його тіло. Тіло, що за годину відновиться знову.

Від себе не втечеш.