крізь дощ

в пору мерзлу ненароком сонце осені в туман

хмар відкине білий локон та осяє з краю лан.

вітер здійме вгору листя, з гілок зірвану печаль

в косах осені барвистих листопадну звіє вдаль,

зашумить в обпалих кронах, в осінь музикою лір... -

стелить оду лунко в лоні, степом, травами узір.

і стемніє небо хмарне, до чуттів добавить сум.

вмить марнотність всяка марна - дотик до високих дум.

і абстрактно небосхили закрапковує імжа -

сонцесяяння в екзилі...у вигнанні і душа.

парасолю над собою прилаштуєш від негод,

йдеш неспішною ходою у самотності самот.

лише спинися на хвильку прикурить від сірника.

на годинник глянеш - скільки?...там година вже яка?...

далі йдеш сутулий містом у байдужості пустій

крізь сльоту,

у день імлистий,

в дощовій,

у млі густій.........