А люди - завжди люди

Якщо б перейти кільце гір і злетіти високо в далечінь,

То побачили б сіре місто, високо серед хмар, над прірвою, що глибше, аніж Тартар,

Воно сповнено диких, вільних створінь.

Сяє навколо міста золотий шар, там живуть люди,

Драконові крила розрізують небо поруч, відблискують іскри полум’я серед круч,

Ніхто не знає хиткий мир назавтра, чи буде?

А за грядою до віку ходять в походи, бажають влади,

Місто у хмарах навпроти - воліє в космос, а час потребує активно вголос,

Визнати не лише принади планети, а й вади.

Силою просякнутий кожен камінь навколо острова-міста,

Міцно тримає планета мандрівників світу, не дає змоги вернутися на орбіту,

Наче божественна п’ята на них натисла.

Швидко спливає час, за роками - роки ллються,

Навідь мікроб адаптується, люди тим паче можуть, любити і мріяти, жити, не просто - бути,

Тож і крокують уперед щосили - не озираються.

Хтось приручив дракона, а що так можна? Літає високо,

Над океанами, над континентами. Інший - рибалить, а другий чаклує над пацієнтами,

Щастя знаходять прив’язані мешканці серденьком.