Літературна маска. Сезон 1

Вітаю всіх учасників фінальної гри‼️‼️🎰🎲

Розпочинаємо дев'ятий фінальний тур "Літературної маски" 🎭

В цьому турі окрім наших фіналістів нас продовжать розважати Фантом і Джокер. Для авторів, які беруть участь під цими масками, це гарна можливість перевірити свої сили, і дізнатись як почуваються наші маски😈 І ось які жанри їм дісталися цього разу:

1: Герміона Ґрейнджер -

1- Містика;

2- Детектив.

2: Джульєтта Капулетті -

1- Постапокаліпсис;

2- Етнічне фентезі.

3: Фантом -

1- Літрпг;

2- Пригодницький.

4: Джокер -

1- Жахи;

2- Темне фентезі.

На фінальну гру, щоб було цікавіше, я дещо змінив правила. 😈 В фіналі у наших учасників буде два уривки, і цілий тиждень, щоб їх написати. Аце це стосується тільки Герміони і Джульєтти.

Джокер і Фантом можуть обрати на свій розсуд, написати два уривки або якийсь один.

А ось і фінальні уривки, хто здогадається звідки вони?

1 уривок:

" Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою – наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та знову сприснув вуглину живущою водою – із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:

– Ох!

Ох і виліз із того пенька та й каже:

– Здоров був, чоловіче!

– Здоров, Ох!

– А чого тобі треба, чоловіче? – питає Ох.

– Прийшов, – каже, – по сина.

– Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати.

Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалось до біса півнів!

– Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син?

Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові, один у один – не впізнав.

– Ну, – каже Ох, – іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене...."

2 уривок:

" Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.

— Відкоркуй пляшку, Томе,— звеліла вона,— я приготую тобі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!

— Зажди,— огризнувся Том.— Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.

— Запитуйте,— чемно сказав Гетсбі.

— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?

Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начистоту.

— Нічого він собі не дозволяє.— Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.— Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.

— Он як? — скипів Том.— Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.

— Здається, ми тут усі білі,— пробурмотіла Джордан....."

Бажаю удачі і натхнення всім маскам‼️

Зустрічайте Фантома фінальної гри:

Кабінетний відлюдник, непохітний пристосуванець, майже гобіт. Люблю сховатися у свою теплу нору та помріяти біля теплого вогнища. Легше думати біля каміну з чашкою теплого малинового чаю та смачного печива. Тортики теж люблю. Після смачного чаю з печивом починаю мріяти. У цьому мені допомагає мій чорний кіт. Хтозна, у які хащі може завести фантазія? Головне - вчасно повернутися до реальності та не загубитися у країні мрій.

А це наш останній Джокер:

Що ж розповісти про себе? Розповідь про себе – це самопрезентація. ))

Я людина. )) Живу в Україні, в найкращому місті.

Напевно, в усьому світі не знайдеться людини, яка б, відвідавши це місто, не захотіла повернутися знову. Це місто, яке надихає вас на творчість.

На творчість, тому що кожний куточок цього місто вже як казка.

І оскільки я живу в казці, тому люблю читати казкові історії. Історії, які чарівні, історії які з містичними подіями, і які іноді переплітаються жахіттями та трилером.

Люблю не тільки читати такі історії, а ще трохи вирішила спробувати себе в цьому жанрі.

А з чого почати? З таких ось конкурсів, з таких ось масок.

😯 У нашого фінального Фантома випали такі жанри: Літрпг і Пригодницький. Фантом також вирішив переписати два уривки, тож приємного читання:

1 уривок

Дейзі, висадивши ногою двері, ввалилася у салун, та почала стрілянину з двох стволів. Кулі огидно свистіли, пробиваючи пляшки та склянки на столах. Перелякані відвідувачі сховалися під столи, затуляючись стільцями. Лише бармен, який робив вигляд, що протирає пусті склянки та кухлі, стояв з незмінною посмішкою на зморшкуватому обличчі. Дейзі, тамуючи усмішку, підійшла до столу, за яким сиділи Том та Гетсбі.

— Що ти тут робиш, Томе?— зарепетувала вона.— П’єш тут з волоцюгами та розбишаками? А потім з кимось перечепишся та підеш вранці стрілятися? Хочеш мене вдовою лишити?

Том перевів на неї мутний погляд, та щось промичав.

— Іди проспися, телепню! — вигукнула вона, та пнула стілець, на якому сидів Том. Одна з ніжок підломилася, і Том впав на підлогу разом із стільцем. Почувся дружний регіт відвідувачів.

— Я випив трохи. Зовсім трохи. Містер Гетсбі приніс з собою велику пляшку. Гарну таку пляшку. Відкоркував пляшку з віскі! І приготував тут чудовий такий собі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята! — він простягнув недопиту склянку дружині.

— Гей! — індіанець Джо піднявся за столу та підійшов туди, де стояла Дейзі. —Я хочу поставити містерові Тому одне запитання.

— Запитуйте,— чемно сказав Том.

— Що тут твоя скво собі дозволяє? Хіба чоловік не може дозволити собі випити трохи вогняної води у великому вігвамі?

— А це вже не твоя справа, —огризнувся Том. — Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?

— Нічого він собі не дозволяє.— Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.— Це ти собі дозволяєш поводитися як свиня! Будь ласка, тримай себе в руках.

— Он як? — скипів Том.— Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер лізе з пред’явами до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усі закони та устої!

Розпалений власним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади устоїв цивілізації.

— Джо, дякую тобі за твоє співчуття до біди мого приятеля, — нарешті втрутився Гетсбі, який досі сидів тихо та мовчав. — Але ти бачиш. Він трохи запальний. Та дуже, дуже невдячний. Тож, візьми склянку мого фірмового коктейлю, та пригощайся. Випий за моє здоров’я.

На вулиці почулися крики та постріли. Гетсбі схопив Дейзі під руку та потягнув її за собою.

— Ховаймося у льох! Це бандити з банди Біллі Булла! Скоро тут буде гаряче! Томе, ходімо! Ми їх не здолаємо.

2 уривок

" Ох подивився на своъ параметри та зойкнув:

- От дупа! Що це за лайно? Хто в мене відтяв половину кмітливості та третину спритності? Хто та мерзота хто краде мої скілли?

Він озирнувся. Планка з параметрами блимала перед його люто виряченими очима.

Аж раптом побачив він наймита, якого минулого року захопив у ярмо, бо зміг його батька надурити. От тоді йому кмітливості не забракло. А хлоп він на те і хлоп що сили в нього багато, витривалість висока, а спритності та кмітливості як щур посцяв. А от наймит не такий простий. Як прийшов теж було – сила 15 балів, витривалість 12 балів. А як наймитом став, так в нього розум, кмітливість та винахідливість вверх поповзли наче брові Оха, коли він таку халепу побачив. Побачив, та очам своїм не повірив, що ледь вони з очниць не повилазили. А довелося повірити. Ох і довелося Оху свої мізки помучити. Злий як дід лісовик, Ох звелів наймитові дрова порубати. Той заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попіл розвіяв, та ще поплював. Потім вуглину сприснув живою водою – наймит знов ожив такий же гарний, як і був. Лише параметри в нього стали рівні – всього по шість балів. А щоб не зазнавався. Але минув тиждень, і знову параметри кмітливості та спритності у наймита вверх стрибули, а в Оха впали. Тоді Ох спалив його втретє, сприснув вуглину живою водою – із парубка постав спритний та моторний хлоп, що аж розпач взяв Оха. Лише хитрість в Оха зростала. Ну той що, що наймит нарощує параметри робочі, а хитрість у Оха єдине що зростає? От і збагнув Ох що на хитрості він себе і витягне, наче цап саме з болота за бороду витягає.

Ще неділя минула, а той парубок вже в плечах росте, дрова рубає краще, ще витривалість та силу накачав. Але вже вийшов рік, як Ох його хитрістю в батька забрав. Наступного дня, прийшов батько питати про сина. Прийшов у ліс, де Ох мешкав, до пенька обгорілого, де Ох його минулого року обдурив, та каже:

– Ох! Віддій мені сина!

Ох і виліз із пенька та й каже:

– Здоров був, чоловіче! Хіба так розмову чемні люди починають?

– Здоров, Ох!

– Чого треба, чоловіче? – спитав Ох.

– Прийшов – по сина.

– Ну, йди: як впізнаєш – бери з собою, а не впізнаєш – ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом до його хати.

Ох виніс мішок проса, висипав – набіжала зграя півнів!

– Ну, впізнавай, де тут твій син? – казав Ох.

Чоловік подивився – всі півні однакові. Не впізнав він сина.

– Ну, – каже Ох, – йди геть, бо не впізнав. Ще рік твій син служитиме мені".

І подумки додав: «Знову ребут робити треба. А то звільниться ще. Росте швидко».

😯В нашого Джокера було завдання переписати перший уривок під Жахи, а другий під Темне фентезі. Джокер вирішив написати лише один уривок, зате який :

На той час, Ох перетворився на змученого та зморщеного старого, у якого майже не залишилося сил. Йому був потрібен ще один рік, хоча б один, щоб востаннє нагодувати себе чужою силою, а потім повернути всю свою владу та могутність. Останній кріпак, якого йому вдалося отримати шляхом обману рік тому, за якісь дрібні гроші у голодної й виснаженої людини, виявився сином нещасного. Тоді йому легко вдалося обдурити дурня, якому нічого не залишалося робити, як поступитися своїм єдиним чадом. Цей кріпак виявився най витривалішим, але старому чаклунові Оху був потрібен ще один рік, і кращого, ніж цей молодий парубок, у нього нікого не було. Але навіть він, свого останнього дня, вибився з сил і заснув, як могло здатися сном мерця.

Чаклун обережно, ніби боявся того потривожити, наблизився до сплячого і відкинув убік чорне покривало, під яким знаходилось оголене тіло парубка. Воно лежало на грубому дерев'яному помості, яке здавалося вже мертвим, бо не подавало навіть найменших ознак життя. Пальцями правої руки Ох намацав у кишені, свого старого сірого халата, покритого червоними плямами (залишеними, швидше за все, людською кров'ю), дивну місткість, обтягнуту шкірою, яка своєю формою нагадувала череп немовляти. Не поспішаючи, тремтячими пальцями відкрив її, та висипав вміст на оголене тіло парубка. Губи старого заворушилися, і в ту ж хвилину тіло сплячого спалахнуло, висвітливши на короткий час сірі стіни, повсюди вкриті павутинням з висохлими, мертвими тілами павуків. Рот парубка скривився від нестерпного болю, здавалося ще секунда і всередині цієї сірої, мокрої від людського поту кімнаті пронесеться жахливий крик, але нічого не трапилося. У лежачого на помості не залишилося сил навіть для крику. Його очі лише трохи розплющилися, і він встиг побачити спрямований на себе погляд червоних, палаючих вогнем очей старого, того самого старого якого він бачив щоночі.

Той дістав з кишені свого халата, всього, халата іржавий ніж, та затиснув його кістлявими пальцями худій, зморщеній руці. Після цього Ох зробив глибокий надріз на своєму зап'ясті, і зі свіжої рани відразу полилася густа чорна кров. Кілька крапель упали на кам'яну підлогу, але це анітрохи не збентежило старого. Він знав, що ця кров знову до нього повернеться, через його босі волохаті ноги. І справді, чорні згустки рідини, незграбно перекочувалися по кам'яній підлозі, до пальців старого і як тільки стосувалися пазурів, а це були саме пазурі, тут же вбиралися, і все це супроводжувалося моторошним звуком, що нагадував завивання вітру, в порожній кімнаті.

Через кілька хвилин оголене тіло парубка перетворилося на чорну, обвуглену мумію, і тільки після цього Ох підніс своє закривавлене зап'ястя до місця, де мав бути рот, та стиснув руку в кулак. Кілька крапель, чорної, в'язкої рідини впали на обвуглені кістки черепа, і розтіклися за місцем, де колись було обличчя, проникаючи всередину через очниці, рот, ніс.

На зморщеному обличчі старого чаклуна з'явилася задоволена усмішка, коли побачив, як швидко його кров проникла по всіх частинах обгорілого тіла. Останки, що обгоріли та майже перетворились на попіл, повільно стали обростати людським тілом - м'ясом, венами, усім тим, що згоріло у вогні, і вже за кілька хвилин на чомусь уцілілому від вогню, дерев'яному помості лежало тіло молодого парубка. Однак щось у ньому було не так. І саме це робило його схожим на інших кріпаків, мертві тіла яких розташовувалися у відведеній для цього кімнаті. Вони усі були облиті воском та могли ще згодитися старому чаклуну Оху.

- Тепер, нехай батько спробує тебе упізнати, - прошепотів чаклун, і зашипів, показавши свій роздвоєний зміїний язик.

Літній старий, одягнений у рвані лахміття, вийшов до обгорілої галявини, посеред якої стояла ветха хатина. Нога старого стала на трухлявий ступінь, і пролунав якийсь бридкий скрип. Двері відчинилися і перед ним постала постать того самого старого, якому він програв свого єдиного сина. Це трапилося рівно рік тому, і сьогодні він має повернути його.

- Ох, - ледве чутно промовив старий, не наважуючись підняти очі, щоб не зустрітися поглядом з очима чаклуна.

Рік тому він не побоявся подивитися в очі чаклуна, і втратив сина рівно на рік, але зараз цього не станеться. Старий пам'ятав їхню угоду, яка здавалася досить простою. Йому потрібно просто впізнати свого сина, як тільки закінчиться рік. Більше нічого. І він це зможе. Якщо ж ні, його син і далі залишиться служити старому чаклунові.

- Проходь старий, - усміхнувся Ох, і показав свої гнилі зуби. - Ти пам'ятаєш нашу угоду.

- Так. Я мушу впізнати свого сина, - так само не зводячи очей, відповів старий і Ох побачив, як затремтіли його пальці.

- Якщо ти не зможеш, він лишиться в мене ще на рік.

- Я впізнаю, - не зовсім впевненим голосом відповів старий і пройшов у відчинені перед ним двері.

Коли та зі скрипом за ним закрилася, старий, окинув поглядом навколо, і побачив постаті молодих, абсолютно однакових, покритих прозорим воском хлопців, які сиділи на гнилих пнях.

- У тебе одна спроба, старий - прохрипів Ох.

У цих словах не було вдаваної люб'язності, яка відчувалася в їхню останню зустріч, і старий зрозумів, що в нього є лише один мізерний шанс, і він ним скористається. Наблизившись до першої фігури, що сиділа, схилився на коліна і глянув у її воскові очі. Потім торкнувся правої її руки, яка лежала на правому коліні, і подивився на чаклуна.

- Це не твій син, - пролунав голос чаклуна, і після цих слів по щоці старого пробігла самотня сльоза.

У нього не залишилося надії, щоб повернути сина, а отже, треба чекати ще рік, але навіть цей рік міг бути для нього останнім.

😯 В Герміони у фіналі було завдання переписати два уривки: перший з яких - Містика, а другий Детектив. Як вона впоралась?

Уривок 1 :

У маленькому селі жили батько з сином, ледь зводячи кінці з кінцями. Ані тобі роботи, ані можливості щось продати: не росло нічого путнього на їхньому городі, а худоба і взагалі не виживала. І звідки така біда – ніхто не знав. Тільки селяни вже кілька років обходили їхнє обійстя десятою дорогою.

Зібралися батько із сином та й пішли світ за очі роботи шукати. Старий ледь перебирав ногами, весь час те й робив, що зупинявся та охкав. Так до вечора нарешті дісталися вони найближчого лісу. Присіли перепочити, та такий вітер здійнявся, що гілки ламалися, листя сипалося згори, а птахи сполохано перегукувалися у темній гущавині. То тут то там щось завивало, холодом обдавало подорожніх, що не знали, чи то їм додому вертати, чи укриття шукати.

Стали вони продиратися крізь гілля, що чіплялося за одяг, шкрябало руки та обличчя, іноді змикаючись так, що, здавалося, ніколи їм того шляху не пройти.

Аж раптом з гущавини вигулькнув старий дідуган з довгою бородою та чорними очима. Зиркнув на них з-під густих брів та й каже:

– А давай візьму твого сина на роботу. Парубок дужий, допомагатиме по господарству.

– Та як же я ось так його незнано кому віддам, - каже батько, поглядаючи на незнайомця. Така раптова поява незнайомця укупі з вкрай бажаною пропозицією змушувала його сумніватися. Та ще й цей погляд – ніби діру в ньому пропікав – не заховаєшся від нього.

– Чого це незнано, – каже дідуган. Ми з тобою давно знайомі – Охом мене кличуть. Ти що – геть пам’ять розгубив?

Почухав потилицю батько та й віддав сина, отримавши завдаток за його роботу. Вмить вітер припинився, крізь густі зарості подекуди проглядало сонечко, враз ліс став привітнішим та живішим.

Привів якимись темними стежками Ох наймита на своє подвір’я. Тут біля худоби поралися мавки, прикривши кістляві спини довгим зеленим волоссям. Перехрестився парубок і сів до столу обідати з дороги – а страви все якісь дивні, й очі мавок дивляться так хижо, ніби мріють і його на якісь страви пустити. Ледь зміг хлопець той обід проковтнути.

Загадав йому після обіду дрова рубати, а той заснув, чи то виморений з дороги, чи таки щось ті кляті мавки до страви підсипали. Побачив те Ох, та як гляне на нього вогняними очима, що той знову хреститися почав. Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув. Тільки й чув сміх мавок над вухом. І снилося йому, що він вдома на теплій печі спить. І так йому любо та мило, що й прокидатися не хотів.

А Ох підпалив дрова і наймита спалив. Та шкода заплачених грошей за нього стало, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою – наймит ожив і став такий гарний, що нема кращого! Усміхнувся Ох у бороду, глянув хижо на парубка і ще двічі оживляв його, аж поки не досяг того, чого хотів – із того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що мавки від нього тепер і на крок не відходили – все торкалися, лоскотали та сміялися своїми дзвінкими голосами, зводячи хлопця з розуму. Прознав про те Ох і заборонив їм під страхом страшної смерті наближатися до парубка. Тож мусили вони лишити його у спокої.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, сів на пеньок та й каже:

– Ох!

Ох і виліз із того пенька, привітався, та й запитав, чого старий тут сидить.

– Прийшов, – каже, – по сина.

– Ну, йди: як пізнаєш – бери його з собою, а не пізнаєш – ще рік служитиме.

Повів чоловіка до себе на подвір’я. Ішов старий та не переставав хреститися, бо ж нечисть оточувала його з усіх боків: мавки по двору шастали, зиркаючи очицями на прийдешнього, домовики у коморі та хаті лад наводили, а чортяка бичка пас та все насвистував, зводячи старого з розуму тим свистом.

Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалось до біса півнів!

– Ну, пізнавай, – каже Ох, – де твій син?

Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові, один у один – не впізнав.

– Ну, – каже Ох, – іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.

– Е, ні, – каже старий. – Нечесно ти граєш. Ти мені півнів показуєш, а не людей. Ти сам-то його зможеш відрізнити?

– Аякже, – каже Ох і тут же один з півнів перетворюється на гарного парубка.

– Бачу-бачу, – каже старий, накидаючи на Оха мотузку, просякнуту святою водою, та накидає хрестика на його шию.

Уривок 2 :

Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу. За нею пильно стежили очі кількох осіб, які були запрошені на бесіду після обіду. Джордан, немолода дама у темній сукні, була представлена членам родини як приватний детектив, якого найняла родина загиблої дівчини, що була пов’язана знайомством як з Томом, так і з Гетсбі. І Джордан мала намір дізнатися усю правду.

Дейзі явно упивалася тим поглядом, яким супроводжували кожен її рух чоловіки. Але й Джордан не відставала від них. З цікавістю вона споглядала сцену, яку розігрувала перед нею жінка, яка точно знала більше, ніж стверджувала.

— Відкоркуй пляшку, Томе,— звеліла вона,— я приготую тобі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!

— Зажди,— огризнувся Том.— Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання, — він не міг допустити жодного сумніву, адже на кону стояло все: репутація, гроші, бізнес.

— Запитуйте,— чемно сказав Гетсбі, якому набридли порожні балачки. А присутність детектива лише додавала зайвого клопоту. Він шкодував тільки про те, що вони не встигли з’ясувати стосунки до її приходу.

— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя? – Тома аж трусило від ледь стримуваної люті, й це не сховалося від пильного погляду детектива.

Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начистоту.

— Нічого він собі не дозволяє.— Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.— Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках, — вона мимоволі поглянула у бік Джордан, яка тихо пила чай у глибокому кріслі біля каміну, удаючи, що її зовсім не цікавить те, що відбувається навколо. Спітнілі руки дрібно трусились, тому вона й хотіла зайняти їх хоча б випивкою.

— Он як? — скипів Том. — Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації. Раптом зупинившись, він поглянув у бік крісла, з якого досі не донеслося жодного слова, окрім одного-єдиного запитання, яке й стало причиною цієї словесної баталії.

— Здається, ми тут усі білі,— пробурмотіла Джордан, розмірковуючи над щойно почутими словами. Усі голови повернулися до неї – бо її слова пролунали, наче грім серед ясного неба.

Джордан здавалося, що Том знає точно більше, ніж хоче показати, як і всі у цій родині. Вони поводилися досить дивно, говорили не зовсім те, що знали. Але їхні тіла та обличчя говорили за них. І їй не потрібно було більше сумніватися — у неї вже були відповіді на усі запитання.

— Що ж, дякую за чай, — промовила жінка, вибираючись із крісла. Тепер була її черга заплутувати карти. — Я бачу, що нічого вам невідомо щодо бідолашної. А свої сімейні чвари розв’язуйте самі. Вибачте. Але мені вже час! Ще раз дякую, — промовила вона і попрямувала до виходу. Коли вона востаннє поглянула на родину, то побачила полегшення на їхніх обличчях. — Але я вже й так знаю, що до чого, — кинула вона, зачиняючи за собою двері.

😯 В Джульєтти у фіналі було завдання переписати два уривки, перший з яких Постапокаліпсис, а другий Етнічне фентезі Як вона впоралась?

Уривок 1 :

«І сказав Господь: Мертві оживуть, тіла їх знову відновляться до життя, відновляться вони й переможуть. Роса на Тобі немов роса нового ранку, переливається в променях сонця, що сходить. Бо роса Твоя – це роса рослин, і земля викине мертвих. Все це – знамення того, що приходить інший час, і нові життя знайдуть ті, хто сьогодні спочиває в землі».

Таке читво гарно заходить, коли ти сидиш у кріслі біля каміна, ноги твої вкриті пледом, а поряд на столику бокальчик коньячку й тонесенько порізаний лимончик. І ось ти, зробивши ковток бурштинового напою, кинувши до рота шматочок цитрусового, на тлі вогню, що весело потріскує у своєму будиночку, читаєш такі рядки й думаєш: «Яка ж багата, з елементами трагічного романтизму, фантазія була в автора цього опусу. Господи, чим тільки не лякали людей у ті часи. Тож треба було добряче хильнути, аби таке вигадати». Від слова «хильнути» на обличчя наповзає блаженна посмішка й рука тягнеться до бокальчика. Приємний ковток і лимончик. Земля викине мертвих. Це ж треба таке вигадати…

Земля не викинула мертвих. Вона перестала їх приймати. Це сталося тиждень тому. Лише за кілька днів, людство віддало світ, свій світ, мертвим, що ожили. Біда прийшла звідти, звідки не чекали. Рослини. Якась неймовірна природна аномалія перетворила їх у наших ворогів, у катів, що знищили людство. У той день, зелені легені Землі видихнули у повітря не кисень, а щось таке, що вмить перетворило світ на суцільне кладовище. Пощастило лише тим, хто у цей час був у приміщеннях з зачиненими вікнами, в метро, шахтах. Коротше там, куди «свіже» повітря потрапляє не дуже. «Бо роса Твоя – це роса рослин, і земля викине мертвих». Читаючи це, хто б міг повірити, що то стане страшною правдою. Через годину, поки ті, що залишилися в живих оговтувалися — мертві почали підійматися…

— Ох!

Від несподіванки перелякане серце ледь не розірвало мою грудну клітину. Спогади вмить розчинилися і я повернувся у реальність. А реальністю були підвал медико-соціальної експертизи, де я працюю (працював) судмедекспертом й давно з’їхавший з глузду чоловік, що був тоді тут зі мною у той страшний день.

Мене звуть Сергій Іванович Охрименко. Але цей божевільний пам’ятає лише перші букви мого прізвища.

Я поглянув у бік печі, де згоріло те, що він притягнув сюди учора.

— Здоров був, чоловіче! — я повільно обертаюся до прибулого. — А чого тобі треба?

— Прийшов, – каже, – по сина.

У той день слідчий привіз його сюди на впізнання сина: хлопця років 14, який гуляв біля залізничної колії у навушниках. Не знаю, як саме відбулась аварія, але йому знесло половину черепа. А навушники так і залишились у вухах. Коли нагорі, у лікарні почалася паніка, слідчий побіг з’ясовувати обставини, а ми залишилися у двох. А потім піднявся хлопчик… Розум вбитого горем батька й так тоді ледь тримався, а коли він побачив це…

У ті хвилини тим, що врятувало мене від смерті, був мій цинізм лікаря. Поки батько валявся під стіною непритомний, я збив істоту з ніг, скрутив простирадлом і тупо запхав у піч невеличкого крематорію при нашому бюро. А вже потім втратив свідомість.

Коли я прийшов до тями, чоловіка поряд не було. Ошелешений тим, що відбулося, я кинувся у відділення, але побачене там й прочитане у телефоні, який ще деякий час працював, змусило мене залишитись у підвалі моргу.

Я не знаю, де цілими днями вештається цей чоловік, але щовечора він повертається сюди з новим ходячим трупом. А вранці приходить, аби його забрати. Чому вони не чіпають його, для мене й досі залишається загадкою. Можливо, вони не відчувають у ньому життя й сприймають за свого.

— Лікарю Ох. Я привів вам сина, — щовечора чую я, після чого відпрацьованим рухом скручую істоту й відправляю у піч, що вже чекає на свою «їжу».

Чоловік тупо спостерігає за процесом й зникає до ранку.

«Ох. Я прийшов по сина». Це почую я завтра. Але я слабшаю й «завтра» може бути для мене останнім «завтра» у цьому світі. Ще й простирадла закінчуються.

Уривок 2 :

У хліву було тепло й тихо. Єдина на весь хлів здоровенна, біла, з рудою плямою на правому боці, корова, яку чомусь охрестили Гетсбі, стояла у кутку й мрійливо жувала сіно. Ухилившись від помаху товстого хвоста, домовичок Том вправно підліз під тварину й без перешкод націдив собі повний келих теплої, паруючої рідини. У передчутті неймовірної насолоди, він замружив очі й підніс мідну посудину до рота.

— Молока даси? — як вибух пролунало у тиші хліву.

Келих, що підлетів високо у гору, ще не встиг зробити свого першого оберту, а молочна дуга тільки но почала вимальовуватися у повітрі, як Том з диким вереском миттєво розчинився у просторі.

— Чого б я ото так волав?

З великої купи сіна у напівтемряву хліва вилізла чудернацька істота. Створіння мало вигляд добре збитого снопа соломи, який мав з низу дві бруднющі ноги, а по боках тоненькі ручки з величезними долонями. Зверху, над бульбою носа, крізь солом’яні стеблини, виблискували хитрі, блакитні оченята. Це була степовуха Дейзі – майже нешкідлива мешканка Темного світу.

— Начебто ввічливо попросила, — істота підняла порожній келих й сумно подивилася у середину. — Ну й що нам тепер робити?

Сіно, з якого щойно вилізла степовуха, заворушилося, й на світ з’явилася замурзана мордочка попелюхи Джордан. Блимнувши навкруги чорними оченятами, створіння заскиглило, наче маленьке цуценя, смішно смикаючи вологим носиком.

— Раз така розумна, то сама у неї й попроси! — степовуха роздратовано подивився на маленьку порадницю. — Ти бачила, яка вона здорова!? А роги які!? Вони ще нас бісовими створіннями називають! Оно воно, справжнє бісове створіння! Стоїть, сіно жере.

Кажучи це, степовуха повернулася й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку Гетсбі. Бажання отримати тепленького молочка потроху переважало страх перед його власницею. Корова, наче зрозумівши, що балакають про неї, підняла свою білу, рогату голову й витріщилася на мисливицю за смачненьким зацікавленим поглядом.

— Ах ти ж, солом’яна пика! — позаду корови з повітря випірнув Том. — Чуже добро крадеш!?

Тепер настав час степовухи верещати від страху й миттєво шукати схованку. Істота, не припиняючи кричати, в мить змішалася з купою сіна. Попелюха, не відстаючи від своєї подруги, пірнула слідом.

— Ага, чортове плем'я, злякалися! Ану вилазьте! Бо зараз накажу, й Гетсбі все сіно зжере разом із вами! — Том збуджено витанцьовував за могутнім задом корови.

Купа сіна пішла хвилею, яка, врізавшись у стіну хліва, зойкнула, й покотилася назад. Після зустрічі з протилежною стіною, все повторилося.

— Ви ще довго там ганяти збираєтеся? — гукнув Том, зацікавлено спостерігаючи цю картину й потроху виходячи зі схованки. — Вилазьте вже. Не бійтеся.

Нарешті, зробивши ще декілька спроб утекти, степовуха здалася й обережно видряпалася на світ Божий.

— Набігалась? — єхидно запитав Том крадійку, яка похнюпившись, сиділа поверх купи сіна й запитливо зиркала на домовичка з під солом’яних брів.

— Молочка закортіло? — не вгамовувався Том.

Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла ближче.

— Націди молочка, Томе,— звеліла вона,— я приготую нам усім м'ятний коктейль. Вип'ємо й забудемо, як ти перелякався й пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!

— Зажди,— огризнувся Том.— Я хочу поставити Гетсбі одне запитання.

— Запитуй,— чемно сказала Гетсбі.

— Чому ти, власне, дозволяєш собі роздавати кому попало наше молоко?

Гетсбі, від несподіванки, перестала молоти сіно щелепою.

— Нічого вона собі не дозволяє.— Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.— Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.

— Он як? — скипів Том.— Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як солом’янає опудало залицяється до твоєї корови? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — крадіжка молока, завтра — під три чорти наші устої та й взагалі усе! Нехай Білі швеньдяють по наших лісах, цілуються з нашими мавками! Нехай посадять на ланцюг наших вовкулаків, аби ті їм обійстя сторожили! Та й взагалі — нехай Темні одружуються з Білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади Темного світу. Дейзі та Гетсбі застигли з роззявленими ротами. Невідомо чим би закінчилася ця сварка, якби з під соломи не почулося бурмотіння Джордан:

— Здається, ми ж тут усі Темні... І, до речі, я не одружена, якщо що.

***

От і настав грандіозний фінал нашої Літературної маски🎇🎆🎇

Як організатор, хочу подякувати всім нашим талановитим авторам, які приміряли на себе маски🎭 Дякую вам за чудову гру і круті емоції, які ви нам подарували🌟

Також дякую нашим чудовим читачам📖 Які невпинно стежили за кожним етапом гри та вболівали і підтримували своїх фаворитів💐

І не можу не подякувати неперевершеній команді ФанАрку🍫🎉 Дякую за підтримку і допомогу в організації нашої гри. 🍾🥂

Ми пройли довгий шлях, і от нарешті настав фінал😭😢 Трохи сумно це казати, але наша гра підійшла до завершення🎰🎲

Що ж, підіб'ємо підсумки. В фінальній битві, за право першості, зійшлися дві прекрасні леді Герміона Ґрейнджер, та Джульєтта Капулетті. А також в нашому фіналі виступили під масками Джокера і Фантома двоє талановитих авторів. Тож почнемо з них:

Під маскою останнього Фантома ховався ніхто інший як (досить несподівано) Kostyantyn Zotov 🎖️Ще раз дякуємо йому за чудову гру, і за те що не побоявся спробувати свої сили одразу в двох уривках.

А під маскою Джокеру у нас ховалася Viktoria Vik 🏅Дякуємо за гру і сподіваюся вам було так само цікаво як і нам.

А тепер підходимо до наших фіналістів, і почнемо зі срібного призера🥈нашої чарівної в усіх сенсах Герміони Ґрейнджер. Хто здогадався який саме автор ховається під цією маскою? Не буду вас мучити, це - Ірина Ярошенко❗до останнього вона вела прекрасну гру, і для перемоги не хватило зовсім трошки. Дякуємо за незабутні враження, і чекайте в гості фанатів, що жадають продовження деяких уривків🌹🎎

Я довго думав як бути, адже кожен учасник Літературної маски, перед завершенням проводив останню гру🥊 Тож думаю буде справедливим що б Джульєтта порадувала нас в останньому, сольному турі Літературної Маски. І цього разу їй буде надано аж три уривки. Це не просто сольний виступ, і й перевірка, щоб довети, що Джульєтта справді достойна перемоги🏆

Що повірили? 😂😂😂

Я не настільки злий (сьогодні)

Жарти - жартами, але у нас фінал, а отже всі маски мають бути зірвані. Тож, наш золотий призер, 🥇під маскою Джульєтти Капулетті, весь цей час, ховався 👓єдиний і неповторний🕶️, той хто по праву може назвати 2021 своїм вдалим роком👑, той хто зібрав найбільший фанклуб в історії ФанАрку🎩💎. Майстер пера✒️і гострого слівця🗞️. Єдиний у своєму роді і неповторний Владимир Слободян.

Так-так, це саме той Слободян, що за час гри встиг стати і легендою і талісманом Літературної маски. Тепер усі знають до кого бігти за автографами, і вимогами продовжити улюблений уривок. ( До речі, а в кого який уривок Джульєтти був улюбленим?)

Щиро дякуємо Володимиру Слободяну за те, що розважав нас на протязі усієї гри, і за нереально круті уривки, якими він нас балував.

Як всі пам'ятають, гра в нас була не просто так, а з призами. Зовсім скоро (що може означати за тиждень, а може й ні😅) з' явиться допис з нагородами для усіх учасників і переможців.

*Ремарка від ФанАрку: десь там в коментарях на Фейсбуці Володимир Слободян, як справжній джентельмен, віддав перемогу Ірині Ярошенко, тож перше місце присуджується саме їй!

Дякую, що були з нами, і дуже шкодую, що сюди неможливо перенести усі коментарі з Фейсбуку. Це ж була найбільша частина розваги!

До зустрічі на Новорічній літературній масці)